Лекція поняття сім’ї І шлюбу. Типологія сім’ї Сімейний кодекс України подає такі визначення сім’ї І шлюбу



Сторінка1/9
Дата конвертації21.02.2017
Розмір1.68 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Конспекти лекцій
І. СІМ’Я ТА ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

ЛЕКЦІЯ 1. Поняття сім’ї І ШЛЮБУ. Типологія сім’ї
Сімейний кодекс України подає такі визначення сім’ї і шлюбу:

Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (стаття 3).

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (стаття 21).

У соціології визначення сім’ї і шлюбу відрізняються від їх юридичного трактування, оскільки намагаються охопити усі прояви шлюбно-сімейної організації.



Сім’я – це мала соціальна група людей, споріднених через кревні зв’язки, шлюб або всиновлення, що формують економічну одиницю, дорослі члени якої відповідають за виховання дітей.

Історичний розвиток сім’ї ішов від нерегульованих статевих відносин (проміскуїтет) до їх обмеження в рамках моногамної сім’ї. У процесі розвитку людина як мисляча істота все більше прагнула знайти у своєму статевому партнерові особистість, а не тільки об’єкт для статевого задоволення і продовження роду. Цей процес мав свої особливості в певні періоди розвитку суспільства і в окремих общинах і співтовариствах.

Як соціальний інститут сім’я безпосередньо пов’язана з інститутом шлюбу.

Шлюб – це суспільно схвалені сексуальні стосунки між двома особами. Шлюб майже завжди об’єднує двох осіб протилежної статі, проте в деяких культурах допускаються види гомосексуального шлюбу. У сім’ї впорядковуються стосунки між подружжям, батьками і дітьми, а також між найближчими родичами.

Для більшості з нас слово „шлюб” асоціюється з моногамією – шлюбом однієї жінки з одним чоловіком. Моногамія як форма шлюбу переважає лише в 25 відсотках світових суспільств.

У інших 75 % перевага надається полігамії (це форма шлюбу, в якому особа може одночасно мати більше ніж одного шлюбного партнера).

Полігамія має два різновиди: полігінія, поліандрія.



Полігінія – це шлюб одного чоловіка з кількома жінками.

Поліандрія – досить рідкісна форма групового шлюбу, при якій одна жінка має кілька чоловіків, найчастіше братів. У XIX ст. поліандрія побутувала, зокрема в алеутів і окремих груп ескімосів, значно довше вона зберігалась у деяких етнічних груп Тібету і Північної Індії. Шотландський учений-історик, дослідник ранньої історії шлюбу і сім’ї Мак-Леннан виділив „братську” форму поліандрії, коли одна жінка перебуває у шлюбних відносинах з кількома чоловіками, які є братами (тібетці), і „неспоріднену” форму (наприклад, у Південній Індії). Поліандрія може поєднуватися з полігінією як противага до монополії чи переважного права вождя на жінок свого племені у деяких індіанських племен Бразилії. Такі випадки описані Клодом Леві-Стросом за результатами польових досліджень у Бразилії.

Груповий шлюб – шлюб двох і більше чоловіків з двома і більше жінками – рідкісний тип сім’ї. Серед науковців точаться суперечки, чи існує він взагалі. Груповий шлюб найбільш вірогідний у суспільствах, де поліандрія є культурним ідеалом, але якщо жінка виявляється безплідною, друга жінка приєднується до шлюбу, щоб виростити дітей.

Більшість чоловіків у суспільствах, де дозволяється полігінія насправді не практикують її, з тієї простої причини, що не вистачає жінок. Навіть якщо існує надлишок жінок, більшість чоловіків не можуть дозволити собі утримувати кількох жінок. Практично, полігінія є привілеєм багатих, сильних, можновладних і, у більшості суспільств, старших чоловіків. Таким чином, моногамія є найбільш узвичаєною і практикованою формою шлюбу у світі.

Цікаво, що прагнення мати кількох шлюбних партнерів більш притаманне представникам „моногамних” суспільств (європейські країни, США), аніж тих, де полігамія дозволена. Одна основна відмінність – особа має розлучитися або пережити свого чоловіка чи дружину перед тим, як одружитися знову. Більшість розлучених беруть другий шлюб, а після його розпаду намагаються одружитися втретє. Таким чином, практикується серійна моногамія: юридично оформлені короткочасні шлюби один за одним.

Суттєвою ознакою сім’ї є спільне ведення домашнього господарства. Основою сім'ї вважається подружжя. Залежно від наявності в сім’ї різних поколінь виділяють два типи сімей:

1) нуклеарний (від лат. nucleus – ядро);

2) розширений.



Нуклеарна сім’я складається з батьків і дітей (два покоління).

У розширеній сім’ї живуть ще й дідусі та бабусі і /або інші родичі (три і більше поколінь).

З другої половини ХХ ст. в індустріальних країнах переважають нуклеарні сім’ї.

Якщо у сім’ї немає батька чи матері або їх обох (наприклад, коли діти живуть з бабусями-дідусями), то така сім’я називається неповною.


Взагалі типологія сім’ї різноманітна. За структурою влади сім’ї поділяються на авторитарні, демократичні та ліберальні.

В авторитарній сім’ї існує абсолютне підпорядкування одного з подружжя іншому і підпорядкування дітей батькові або матері чи їм обом. Для демократичної сім’ї притаманна взаємоповага усіх її членів, важливі проблеми розв’язуються спільно. Члени ліберальної сім’ї байдужі одне до одного, навіть відчужені, про взаємодопомогу не йдеться – кожен розв’язує свої проблеми самостійно.

За характером розподілу влади сім’ї бувають:

патріархальними (голова родини – батько);

матріархальними (голова родини – мати);

егалітарними (у родині немає жорсткого розподілу влади, у подружжя взаємозамінні ролі).

З питаннями розподілу влади в сім’ї тісно пов’язане питання розподілу сімейних обов’язків. За цією ознакою в соціології виділять три типи сім’ї:

1. Традиційна (або патріархальна) сім’я. Такий тип організації сім’ї передбачає існування під одним дахом мінімум трьох поколінь, і роль лідера відводиться старшому чоловікові. Для традиційної сім’ї характерна економічна залежність жінки від чоловіка, функціонально чіткий розподіл сфер подружнього життя і закріплення чоловічих і жіночих обов’язків (чоловік-годувальник, жінка-господиня), визнання безумовного пріоритету чоловіка у питаннях сімейного главенства.

2. Неотрадиційна сім’я. У ній зберігаються традиційні установки на чоловіче лідерство і розмежування чоловічих і жіночих сімейних обов’язків, але на відміну від сімей першого типу, без достатніх на те об’єктивних причин. Такий тип сім’ї соціологи називають експлуататорським, оскільки поряд з правом на рівну з чоловіком участь у суспільній праці, праці поза домом, жінка виконує ще й усю домашню роботу.

3. Егалітарна сім’я (сім’я рівних). Для сім’ї такого типу характерний справедливий, пропорційний розподіл домашніх обов’язків між членами сім’ї, взаємозамінність подружжя у розв’язанні побутових проблем (так звана рольова симетрія), обговорення основних проблем і спільне прийняття важливих для сім’ї рішень, емоційна насиченість відносин.

Існують і перехідні типи сімей, у яких рольові установки чоловіків носять більш традиційний характер, ніж їх фактична поведінка, або, навпаки, при демократичних рольових установках чоловіки все-таки беруть неактивну участь у веденні домашнього господарства.

Таким чином, у сучасній сім’ї не тільки трансформуються традиційні ролі жінок у зв’язку з їх масовою участю у професійній діяльності, але й змінюються ролі чоловіків, наприклад у західноєвропейських країнах уже не є аномальними і незвичайними випадками, коли чоловік бере відпустку по догляду за дитиною. В Україні законодавство передбачає право на декретну відпустку як для жінки, так і для чоловіка. Проте чоловіки досить рідко використовують це право. Основним мотивом є зарплата кожного з подружжя. Тому важливо з’ясувати, як подружжя сприймає нову ситуацію, чи готове воно до перерозподілу сімейних обов’язків, від чого залежить лідерство в сім’ї.



За соціальним становищем чоловіка і дружини чи їхніх батьків розрізняють сім’ї:

1) гомогенні (коли чоловік і дружина належать до одного суспільного прошарку);

2) гетерогенні (коли чоловік і дружина належать різних суспільних прошарків).

За місцем проживання подружжя сім’ї поділяються на:


  • патрилокальні (молодята оселяються у домі батьків чоловіка);

  • матрилокальні (молодята оселяються у домі батьків дружини);

  • унілокальні (молодята оселяються або у домі батьків чоловіка або дружини, залежно від наявності житла);

  • неолокальні (молодята мають окреме житло).

Нині в Україні переважають останні два типи.

Сім’ї розрізняються також за стадіями становлення. Одна з класифікацій за цією ознакою пропонує такий поділ:



  1. молоді – до 9 років;

  2. середні – від 10 до 19 років;

  3. зрілі – понад 20 років.

Картина сімейного життя буде неповною без урахування його фаз, зокрема таких:

  1. залицяння;

  2. життя без дітей (від початку спільного проживання до народження першої дитини);

  3. експансія (від народження першої дитини до народження останньої);

  4. стабілізація (період виховання дітей до того часу, коли перша дитина залишає сім’ю);

  5. „порожнє гніздо” (діти назавжди залишають батьківський дім);

удівство (хтось із подружжя залишається в самотині після смерті іншого).
Сім’я як соціальний інститут є універсальною. Кожне відоме суспільство має сім’ї. Проте форми, яких набуває сім’я, і функції, які вона виконує, широко варіюються у часі і між суспільствами. Для нас шлюбно-сімейні відносини, усталені в нашому суспільстві, є природними, однак людям з іншим культурно-історичним досвідом вони видаються незвичними.

Наприклад, в індіанському племені навахо, яке мешкає на Південному Заході США у штатах Аризона і Нью-Мексико чоловік і дружина ніколи не живуть під одним дахом. Дружина живе зі своєю матір’ю, сестрами і їхніми дітьми; чоловік живе у комунальному чоловічому будинку. Їхні подружні стосунки обмежуються стриманими регламентованими візитами.

Масаї, які живуть на Сході Африки, вважають нормальним і прийнятним, коли гість просить дозволу переспати з дружиною свого доброго друга. І для дружини, і для чоловіка відмовити у „сексуальній гостинності” вважається проявом невихованості і образи гостя.

Існують навіть суспільства, де батьки не мають вирішального впливу на своїх дітей. На островах Самоа в Океанії діти вважаються членами розширеної сім’ї і переходять від одного будинку родичів до іншого, самостійно вирішуючи, де жити.


Історія та розвиток сім’ї в Україні.

Роль сім’ї у суспільстві
Історія та розвиток сім’ї в Україні

Через те, що окремі регіони України протягом тривалого часу входили до складу сусідніх держав, які відрізнялися одна від одної політичним устроєм, умовами соціально-економічного розвитку і конфесійною ситуацією, в Україні сформувалися різні типи побутової культури і, зокрема, різноманітні шлюбно-сімейні звичаї. Неоднорідним був і соціальний та етнічний склад населення, а це, безумовно, також впливало на норми поведінки і морально-звичаєві правила. Та в середовищі українців на всіх теренах здавна існувала система цінностей сімейного життя. Наприклад, повноправною і поважною людиною вважався лише одружений чоловік, а неодружених громадськість зневажала. І в наші дні побутують не вельми приязні назви: старий холостяк, вічний холостяк і такий оксюморон, як старий парубок. Щоправда, були ситуації, коли, наприклад, старший брат у разі смерті батька перебирав на себе обов’язки голови сім’ї, відмовляючись від одруження, аби „вивести в люди” менших братів і сестер. У таких випадках громадська думка поціновувала благородність вчинку. Не осуджували й дівчину, якщо вона не виходила заміж після загибелі нареченого.

І все ж людина у шлюбі здавна почувалася впевненішою в собі, не мала почуття меншовартості. Може, через це і в наші дні багато жінок середнього і старшого покоління терплять чоловіків-п’яниць і ледарів, бо, мовляв, хоч який не є, а таки чоловік у хаті. За традицією, статусом старої дівки, самотньої чи розлученої жінки не дуже пишаються. Та незважаючи на це, сучасна молода жінка, освічена й економічно незалежна, уже не тримається за будь-якого чоловіка. Напевне, це і є однією з вагомих причин значного зростання кількості розлучень.

Новий „Сімейний кодекс України” запроваджує шлюбні контракти, які укладаються за бажанням молодих – нареченої і нареченого. Зазначимо, що ще в XVI ст. між батьками і родичами нареченої і нареченого в присутності довірених осіб – сватів або свах – укладалися шлюбні угоди (їх іще називали згодами, зговорами), які були спочатку усними, а з XVII ст. їх почали укладати в письмовій формі. Причому це стало обов’язковим у тих випадках, коли обом чи одному з майбутнього подружжя наділялася земля. Такі документи називалися шлюбними або виновими листами.

Нареченому давали землю майже на всіх теренах України, а нареченій – тільки в деяких місцевостях. Це була так звана материзна – земля, що передавалась у спадок по жіночій лінії. Господиня мала право на власний розсуд користуватися прибутком із цієї землі, а потім наділяти нею своїх дочок, коли вони виходять заміж. Окрім того, вона мала право продавати частину яєць, молокопродуктів, полотна та ін., не звітуючи чоловікові про використання вторгованих грошей.

Цікаво простежити роль молоді у створенні сім’ї на різних етапах історичного розвитку, адже це є не останнім показником як рівноправності членів родини, так і демократизації суспільства в цілому. За патріархальних відносин переважаючою, а часто й вирішальною була воля батьків, бо вони тримали у своїх руках економічні важелі – посаг і спадок. Капіталістичні відносини сприяли зміцненню економічної самостійності дорослих дітей, і вони могли самі вирішувати, з ким одружуватися. З другої половини XIX ст. майже повсюдно в Україні молодь брала участь у шлюбних переговорах разом з батьками.

Зазвичай українці намагалися не укладати нерівних шлюбів (як казав один із персонажів п’єси І Котляревського „Наталка Полтавка”: „Знайся кінь з конем, а віл з волом”).

Були випадки, коли задля поліпшення добробуту дівчину могли силоміць віддати заміж за багатого нелюба або зробити сина приймаком у заможній сім’ї.

Як правило, українські хлопці приводили дружину в батьківський дім, а дівчата ставали невістками в сім’ї чоловіка. Але й приймацтво – поселення зятя в родині тестя – теж було досить поширеним. Існувало навіть кілька різновидів приймацтва: за бажанням, за запрошенням, з волі батьків.

Останній був поширений на Півдні, Волині та Прикарпатті. Із таким приймаком поводилися майже як з найманим робітником, і лише через десять років він мав право на певну частку майна. Приймак з волі батьків не міг представляти сім’ю на сільському сході і на цехових зборах у місті, бо він не був господарем.

На Київщині та Полтавщині частіше ставали приймаками за запрошенням (коли мати нареченої була вдовою, а брати – неповнолітні або їх не було). Тоді зять-приймак ставав головою родини, мав усі майнові права та право голосу на сільському сході і користувався повагою односельців.

Що ж до приймаків за бажанням (коли зять добровільно оселявся в родині тестя), то ставлення громадськості було неоднозначним: приймацтво і не осуджувалося, але й не схвалювалося.

Та як би там не було, приймацтво все ж таки сприймалося як відхилення від узвичаєної норми, і народ загалом кепкував над приймаками, про що свідчать численні фольклорні твори – пісні, приказки, прислів’я, анекдоти.

Народний світогляд українців здавна формував уявлення про подружні взаємини як про найважливіший етап у житті людини. Одруження, а потім материнство і батьківство завжди належали до основоположних життєвих ідеалів юнаків і дівчат.

Найпоширенішою формою укладання шлюбу в Україні була домовленість (або згода), що свідчить, зокрема, про традиційну незалежність жінки. Одруження з примусу батьків траплялися рідко і були, скоріше, винятком з узвичаєних правил.

До того, як у XVI ст. церква оголосила шлюб таїнством і взяла його під свій контроль, в Україні вважався законним громадянський шлюб, „освячений” весіллям. Церковне вінчання лише протягом XIX ст. остаточно набуло магічного значення і стало невід’ємною частиною весільного обряду зі своєю ритуальною системою, сповненою символіки.

У зв’язку з тим, що не всі мали право на вінчання, наприклад, вдівці та вдови, покритки (дівчата, які народили позашлюбну дитину), побутував шлюб на віру (на совість). Але весілля, хоч не пишне, а скромне, таки відбувалося і в цьому разі.

Серед різновидів шлюбної традиції існували ще такі, як шлюб уводом (викрадення парубком дівчини з її згоди, але потай від батька-матері, які були проти одруження) і шлюб уходом, до якого вдавалися в основному бідняки, що не мали коштів ні на весілля, ні на подарунки за шлюбною угодою.

Хоча традиційна українська сім’я була патріархальною, тобто головою сім’ї повсюдно визнавали чоловіка, у подружньому житті українців здавна простежується чітка тенденція встановлення рівноправних взаємин чоловіка та дружини. Отож є підстави визначити особливий тип українського патріархату, який полягає в тому, що за наявності формальних ієрархічних відносин однозначної чоловічої влади в сім’ї не було, а натомість існувала повага до жінки, до її думки.

Роль сім’ї у суспільстві

Сім’я є соціальним інститутом і відіграє надзвичайно важливу роль у житті суспільства, навіть більше, може змінювати хід історії. Так, на думку видатного німецького соціолога, історика, економіста і юриста Макса Вебера (1864 – 1920), причиною занепаду Римської імперії була відсутність моногамної сім’ї у рабів. Раби, які жили в казармі, були позбавлені не лише майна, а й родини. Мали місце лише різні форми контрольованої проституції з преміями рабині за догляд дітей: за трьох вирощених дітей деякі хазяї давали свободу. За рабовласницького ладу, раб відігравав приблизно таку ж роль, як нині нафта чи інші енергоносії. Рабська ж казарма не здатна була самовідтворюватись, її можна було поповнювати тільки шляхом постійного прикупу рабів, а коли історичні умови змінилися, Римська імперія не вистояла.

Роль сім’ї в житті суспільства змінюється на переломних етапах розвитку суспільства. Про зміни в організації сім’ї залежно від політичних та економічних умов свідчать події, які відбувалися в СРСР після 1917 року. 18 і 17 грудня 1917 р. було видано декрети „Про громадянський шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану” та „Про розлучення”, які скасували права чоловіка на залежних від нього членів сім’ї і утвердили цілковите право жінки на економічне, соціальне та сексуальне самовизначення, проголосивши як очевидність, що їй вільно зберігати за собою власну домівку, прізвище та громадянство.

Нині спостерігаються різні форми сімейного життя. Багато сімей розпадається з різних причин. Існує навіть песимістичний погляд на існування сім’ї. Дехто вважає, що сім’я може зникнути. Проте навряд чи це можливо, адже сім’я відіграє дуже важливу роль як у суспільстві, так і в житті особистості.

Сім’я відіграє важливу роль у формуванні особистості. І це не просто високі слова. Людська істота не може стати людиною поза людським спілкуванням. А відомо, що оптимальне спілкування, особливо для дітей, може бути лише в родині.

Раніше вважалося, що для немовляти найважливіше бути нагодованому, щоб були дотримані санітарно-гігієнічні норми догляду за ним. Тобто головна увага зверталася саме на фізичний розвиток дитини.

Але, як показав досвід утримання дітей-немовлят у притулках на початку XX ст. і після світових воєн, коли дуже багато малюків залишилися сиротами, виявилося, що найкращого догляду, найкращих санітарно-гігієнічних умов, збалансованого харчування ще не достатньо для того, щоб дитина нормально розвивалася. Об’єктивним є факт, що навіть у гарних будинках маляти у персоналу не вистачає часу на спілкування з немовлятками. Це дається взнаки як на їхньому психічному розвиткові, так і на фізичному. Такі діти повільніше розвиваються, у них можуть виникнути різного роду відхилення і навіть хвороби. Учені спостерегли, що коли така дитина потрапляє у сім’ю, то вона через деякий час наздоганяє тих своїх ровесників, які від народження виховувалися у сім’ї.

Учені довели, що надзвичайно важливу роль тут відіграє спілкування дитини з матір’ю чи іншою людиною, яка її замінює, а також мікроклімат у родині. Здається, що дитина до року зовсім нічого не розуміє, чи розуміє зовсім мало, але це не так. Немовлятко ще не розуміє мови, але йому вже доступне невербальне сприйняття. Дитинка тонко розуміє настрій своєї мами, ті послання, які передаються через погляд, посмішку та інше. І, в свою чергу, так само показує мамі свій стан. У спілкуванні матері з дитиною відбувається безперервний обмін інформацією. Саме родинне спілкування є запорукою психологічного благополуччя дитини. Українська народна педагогіка саме і культивувала такий підхід до дитини з моменту її народження. Так само у добрій родині звертається увага і на фізичний розвиток дитини, її здоров’я. Адже тільки батько й мати та інші найближчі дитині люди можуть якнайкраще знати її потреби і духовні і фізичні.

Протягом усього життя людини сім’я відіграє дуже важливу роль у її житті. Та, на жаль, не всі сім’ї є гармонійними. Існують конфліктні, неблагополучні сім’ї, де життя не склалося щасливо. Від негараздів у сім’ї особливо потерпають діти. У молоді різні відчуття від своєї сім’ї. Одні будуть виховувати своїх дітей так, як виховували їх, інші, згадуючи своє дитинство, намагатимуться поводитися зі своїми дітьми інакше, ніж з ними обходилися їхні батьки.

Потреби людини різноманітні, і саме від сім’ї залежить задоволення більшості з них. Сім’я є тим середовищем, у якому формуються потреби людини. Про це, а також про місце сім'ї в житті людини та суспільства свідчать і ті функції, які має сім’я.

Сім’ю, в якій народжуються, не обирають, та від кожної людини залежить, якою буде сім’я, створена нею. Бо саме від сім’ї чи не найбільшою мірою і залежить людське щастя.
ЛЕКЦІЯ 2. Функції сім’ї
Протягом історичного розвитку змінювалася не тільки структура сім’ї, а й її роль у житті людей та суспільства, змінювалися її функції.

У сучасної сім’ї найрізноманітніші функції. Причому та сама функція має значення і для суспільства (у цьому випадку виокремлюють суспільні функції) і для особистості (індивідуальні функції). Виділяються такі функції сім’ї: репродуктивна, виховна, господарчо-побутова, економічна, первинного соціального контролю, духовного спілкування, соціально-статусна, організації дозвілля, емоційна, сексуальна.

У більшості традиційних, доіндустріальних суспільств сім’я мала такі чотири основні функції, як:

1) регуляція статевої активності (сексуальна);

2) репродуктивна;

3) соціалізація дітей (виховна);

4) економічна.

Функція регуляції статевої активності. У жодному суспільстві не дається людині повної сексуальної свободи – коли-хоч, з ким-хоч і де-хоч. У деяких суспільствах накладається пряма заборона на дошлюбні статеві стосунки. В українців у шлюбному обряді обов’язковим було підтвердження цноти нареченої); в інших народів вимагається від жінки довести свою плідність, завагітнівши до одруження. Зазначимо, що скрізь існує заборона на інцест (статеві стосунки між найближчими кревними родичами).

Репродуктивна функція полягає в тому, що завдяки сім’ї відтворюється суспільство і продовжується людський рід з покоління у покоління, а особа задовольняє потребу мати дітей. Загальновідомо, що шлюб без потомства, як день без сонця.

Від того, як сім’я виконує репродуктивну функцію залежить розвиток суспільства, його економічна могутність тощо. Дуже важливо при цьому, щоб сім’я забезпечувала оптимальний рівень відтворення населення. Для цього загалом на сім’ю має припадати десь 2,5 дитини, а розподіл сімей за кількістю дітей повинен бути приблизно такий – 2 дитини у 25% сімей, 3 дітей у 34% сімей, 4 дитини у 20% сімей, 5 і більше дітей у 7%, а бездітних і однодітних сімей – 14%. Учені розрізняють три типи репродуктивності сім’ї: багатодітний, середньодітний, малодітний. Нині відбувається процес редукції сім’ї (зменшення кількості її членів).



Функція соціалізації дітей. Народити дитину ще недостатньо. Треба її виростити, підготувати до життя у суспільстві. У сім’ї дитина вчиться мови, цінностей і норм, уводиться у світ культури свого народу. Процеси соціалізації мають особливе значення в перші роки життя і в дитинстві, вони певною мірою тривають упродовж усього життя. Жодна людина не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб. Це впливає на її поведінку та видозмінює її на всіх стадіях життєвого циклу. Сім’я є найпершим фактором соціалізації в ранньому дитинстві і утримує свій вирішальний вплив багато років по тому.

Економічна функція сім’ї. Сім’я відповідає за забезпечення фізичних потреб усіх її членів – і малих, і старих. Це основні потреби у їжі, житлі, безпеці і здоров’ї.

У сучасних індустріальних суспільствах деякі з цих традиційних функцій змінюються і перебираються іншими інституціями.

Наприклад, із появою ефективних сучасних засобів регулювання народжуваності (контрацептивів) і безпечними, законними абортами проблема регуляції статевої активності стає менш гострою.

Роль сім’ї у соціалізації молодого покоління відчутно змінилася. У традиційних суспільствах у сім’ї дитину готували до життя: передавали навички майстерності, вчили поводити себе у різних ситуаціях. У сім’ях ремісників, наприклад, майстерність батьків передавалася від покоління до покоління. Акцент робився на чітко окреслених традиційних соціальних ролях і навичках.

У сучасних суспільствах, таких, як наше, майбутня професія дітей є невизначеною. Більше того, технічні навички і навіть знання швидко застарівають. Освітні інституції, включаючи заклади середньої, професійної, вищої освіти, перебирають відповідальність від сім’ї за професійну соціалізацію дітей, починаючи з усе молодшого віку, ніж раніше. На соціалізацію молоді сильний вплив справляють засоби масової інформації.

Змінилася і роль економічної функції сім’ї. Нині людина здатна прожити і без матеріальної підтримки родини.

У той час, як багато функцій сім’ї відходять, так би мовити, на задній план, набирає ваги функція емоційної задоволеності. Хоча школа навчає дітей, сім’я все ще забезпечує виховну соціалізацію або емоційну підтримку і турботу. Емоційне задоволення від родини мають і дорослі. Для більшості людей сім’я – це група, у якій всі очікують постійного задоволення своїх емоційних потреб, хочуть знайти дома розуміння, дружнє спілкування, душевне тепло, щирість. Чим більше знеособлюється життя поза домом – на роботі і навчанні, тим більше людина емоційно залежить від сім’ї. Сучасна сім’я є тим „інтимним середовищем”, яке відрізняється від інших соціальних груп еротичним зв’язком між подружжям і турботливою любов’ю між батьками і дітьми.

Функція організації дозвілля. Широко відомою і часто повторюваною є фраза, якою розпочинається роман Льва Толстого „Анна Кареніна”: „Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещасна по-своєму”.

Справді, щасливі сім’ї схожі. У них панує взаєморозуміння, повага, любов, але їхнє щастя має різні прояви. Особливо це стосується проведення дозвілля. В одній родині полюбляють приймати багато гостей, влаштовуючи бучні святкування, іншим подобається відвідувати кав’ярні і ресторани, а хтось не уявляє справжнього відпочинку без тихого спілкування з природою. Одна родина відвідує масові заходи, а інша надає перевагу камерним концертам.

Чи можуть бути щасливими ті родини, де подружжя мають різні захоплення? Наприклад, дружина любить народні пісні, а чоловік не любить їх. У конфліктній родині саме бажання дружини відвідати концерт народної музики спричинить непорозуміння, або дружина залишиться дома незадоволеною, або чоловікові доведеться пересилювати себе, супроводжуючи її на концерт. Коли ж у родині панує взаємоповага і довіра, то невідповідність інтересів не зашкодить сімейним стосункам, а навпаки, може внести різноманіття у повсякдення. Дружина відвідає концерт, а чоловік тим часом посидить за комп’ютерною грою. Проте розбіжність інтересів і окреме проведення вільного часу може призвести до відчуження подружжя.

Спосіб проведення дозвілля у родині є індикатором її благополуччя. Чи збирається родина у вільний час разом, як часто, чи за взаємною згодою?

Організувати дозвілля з найбільшою користю для всіх членів сім’ї не така вже й проста справа. Старші члени сім’ї почуваються спокійніше, коли дитина завжди „при них”, але слід враховувати інтереси і потреби дитини, для якої просто необхідно спілкуватися з ровесниками.

Про дозвілля громадян дбає держава, але нині у зв’язку з кризовими явищами в економіці скоротилася мережа позашкільних закладів, особливо безкоштовних, а оплатити заняття дітей в існуючих спроможна далеко не кожна родина.

Проте всі проблеми в організації дозвілля дітей не можна перекладати на державу. Адже культура проведення дозвілля закладається у родині і формується протягом життя. На жаль, значна частина сучасної молоді проводить дозвілля досить одноманітно. Усе зводиться до того, щоб пройтися з пляшкою пива у компанії друзів центральною вулицею міста і „посидіти”, а це, звичайно, не сприяє всебічному розвиткові молоді. Невтішну картину показало опитування студентів одного із київських вузів. Деякі студенти (і не лише першокурсники) гадки не мають, де знаходяться основні київські музеї. Щоправда, вони бували на стадіоні „Динамо” (хоча і плутають його назву з „Олімпійським”), але не поцікавилися, що сірий будинок з колонами і левами при вході напроти стадіону – Національний художній музей. Прикро, що питання про розташування Національного театру опери і балету України може загнати у глухий кут навіть киян. Сім’я і школа у цьому питанні не допрацювали. Та надолужити прогаяне і змінити ситуацію на краще в майбутньому можна, зокрема, активізуючи культурно-виховну роботу у вищих навчальних закладах. Спостереження свідчать, що ті студенти, які відвідують різні гуртки, беруть участь у художній самодіяльності, навчаються краще за тих, у кого дозвілля неорганізоване.

Недарма функції організації дозвілля ми приділяємо велику увагу. Адже через дозвілля можна простежити, як у сім’ї реалізовуються інші функції, наприклад емоційна, функція духовного спілкування. Щодо функції соціалізації дітей. Вільний від роботи і навчання час – прекрасна нагода залучити дітей до праці, розвивати їхні пізнавальні здібності і творчий потенціал. Це характерно для тих сімей, де виховання здійснюється на засадах гуманістичної педагогіки, коли основна увага приділяється власному досвіду дитини, а виховний процес здійснюється не через повчання і настанови, а через особистий приклад батьків при повсякденному спілкуванні з дитиною і при спільному проведенні дозвілля.

Л.Толстий зазначав, що упродовж дня людина повинна займатися різними видами діяльності: працювати фізично, розумово, давати роботу рукам – щось майструвати, щось створювати. Нині це дуже актуально, адже досить часто наша робота і повсякденні обов’язки є одноманітними. При організації дозвілля слід враховувати розклад шкільних уроків, характер роботи поза домом. Наприклад, коли дитина цілий день у школі провела сидячи за партою, то вдома перед приготуванням уроків їй корисно виконати якусь фізичну роботу чи пограти у рухливі ігри з друзями, зайнятися спортом; після шкільних занять фізкультурою вдома можна зайнятися вишиванням тощо. Чим більше найрізноманітніших видів діяльності опанує дитина, чим різнобічніші будуть її інтереси, тим цікавішим буде її життя. Найкращий відпочинок – зміна видів діяльності. Цьому треба вчити дитину.

Соціально-статусна функція сім’ї. У демократичних суспільствах немає жорсткої соціально-статусної структури. Вихідці з будь-яких сімей мають право і змогу займатися найрізноманітнішою професійною діяльністю, і досягнення успіхів у суспільному просуванні залежить передусім від особистих якостей людини, а також від родини. У сім’ї дитина змалку знайомиться з колом професійної діяльності батька-матері. І якщо у традиційних суспільствах, як було зазначено вище, питання про вибір професії дитини розв’язувалося саме собою – син переймав батьківське ремесло, то нині трудові династії не є такими вже поширеними. Так само був наперед визначений і соціальний статус особи. Через одруження людина могла змінити своє становище, як соціальне, так і матеріальне. Насамперед із соціально-побутовою функцією сім’ї, як і з господарчо-побутовою та економічною пов’язується проблема шлюбів із розрахунку.

Проте високий соціальний статус асоціюється не тільки із високим матеріальним забезпеченням родини. Були часи, коли заможні люди простого походження (купці, промисловці) намагалися поріднитися хай із збіднілими, та благородними людьми – дворянами, щоб підвищити свій соціальний статус і престиж у суспільстві.

У СРСР після Жовтневого перевороту, коли дворянство із панівного класу перетворилося в упосліджений, шлюб із робітниками чи селянами надавав певні можливості у соціальному просуванні. У традиційних суспільствах шлюби між представниками різних соціальних груп не заохочувалися, а то і просто заборонялися. Так, ще й досі в Індії не до кінця викорінена кастова система суспільної організації.

Навіть у демократичних суспільствах рівень життя і соціальний статус сімей відрізняється. І вже самим фактом народження у тій чи іншій сім’ї особа має певні переваги і можливості для самореалізації. Нині в Україні відбуваються негативні процеси, які можуть призвести до поглиблення розшарування у суспільстві. Діяльність держави у цьому напрямі має бути спрямована на зменшення розриву у рівні добробуту родин.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка