Лекція. Обладнання: портрет В. Стуса, збірки поета, спогади сучасників, вислови дослідників творчості, епіграф. Хід уроку



Скачати 185.84 Kb.
Дата конвертації01.05.2017
Розмір185.84 Kb.
Мета: ознайомити старшокласників із життєвим шляхом поета світового рівня, борця за справедливість, в'язня ГУЛАГу; виховувати у шко­лярів патріотизм, національну свідомість і гідність.

Тип уроку: лекція.

Обладнання: портрет В. Стуса, збірки поета, спогади сучасників, вислови дослідників творчості, епіграф.

Хід уроку


I. Організаційна частина.

II. Повідомлення теми, мети уроку.

Епіграфом уроку хай будуть слова В. Стуса:

"Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає при­родне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б вірші це писав, а — робив би коло землі... Зневажаю політиків... Ціную здатність чесно померти."

III. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу. Матеріал для вчителя.

Як добре те, що смерти не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся у життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і з рідною землею поріднюсь.

Автор цих слів — Василь Стус. З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслі­дувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали за­слання із забороною творчої діяльності. В обох життя обірвалось на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 літ, В. Стус — у 48). Водночас вони поціновуються не у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюють­ся передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену наці­ональну гідність.

А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Дата народження, яка збіглася з днем народжен­ня Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки, а в дорослі — стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7 січня, записала 6. Василь питав глибоко віруючого теолога-самоука Се­мена Покутника, яке значення для людини має дата народження. "До­даткова благодать, щастя. А можливо, хай у меншому, не всекосмічному огромі, та ж спорідненість з Христовою долею, жертовність самого жит­тя і Голгофа ранньої смерті", — сказав Семен.

Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав "чорним", проходило в атмосфері добра і любові. А ще — народної пісні. В. Стус згадував: "Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати... Найбільший слід на душі — од маминої колискової "Ой люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою — це не забува­ється."

Навчався спочатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди сім'я переїхала, коли Василь був ще маленьким хлопчиком.

Пам'ять по собі школа залишила безрадісну. "Шкільне навчання — вадило. Одне чужомовне, а друге — дурне. В четвертому класі щось зари­мував про собаку. По-російському. Скоро минуло. Відродилося в стар­ших класах, коли прийшла любов," — згадував Василь Стус.

У школі Василь вчився на "відмінно", у 4—6 класах знав напам'ять майже весь "Кобзар" Т. Шевченка. Закінчив школу зі срібною ме­даллю. З 1954 року навчався на історико-філологічному факультеті До­нецького педінституту. Студентські роки він пізніше назвав "трудними".

Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, а ще більшою мірою казенного, схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була переповнена тогочас­на офіційна наука, і передовсім — історія.

Після закінчення інституту вчителює на Кіровоградщині. У 1959 році на сторінках "Літературної газети" вперше побачили світ вірші В. Стуса з напутнім словом А. Малишка. У цей час В. Стус захоплюється світовою літературою. Серед улюблених письменників — Ґете, Свідзінський, Рільке, Толстой, Хемінгвей, Пруст, Камю, Фолкнер.

З 1959 по 1961 рік служить в армії. "Вірші, звичайно, майже не писа­лися, оскільки на плечах — погони", — згадував В. Стус. З 1961 року викладає українську мову і літературу в 23-ій Горлівській школі, працює літературним редактором газети "Соціалістичний Донбас".

1963 рік став роком вступу до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. В. Стус працює над дисертацією "Джерела емо­ційності літературного твору", здає до видавництва "Молодь" першу збірку поезій "Круговерть", бере участь у роботі Клубу творчої молоді (Лесь Та-нюк, Алла Горська, В'ячеслав Чорновіл).

Пригадайте 60-і роки. Це справжній Ренесанс української літератури! Д. Павличко, В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Є. Гуцало були поко­лінням новаторів, яке будило національну самосвідомість народу. Шіст­десятники докорінно оновили арсенал поезії, виробили нові підходи до творення образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в мистецьку практику понять і категорій, пов'язаних із досяг­неннями науково-технічного прогресу — з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою змінили застиглі уявлення про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.

Та з другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися змі­ни. З усуненням від влади М. Хрущова розпочався період "застою". Пе­реслідувалися всі, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами. їм чіпляли ярлики "націоналістів", "дисидентів", заарешто­вували, кидали до в'язниць та гулагівських таборів. Літературознавці, письменники, художники, що входили до вище згаданого Клубу творчої молоді, протестували проти арештів, гонінь національної інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання. Вони найперші зазна­ли переслідувань. Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літе­ратури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, тому у вересні 1965 року його виключають з аспіран­тури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі "Україна" на прем'єрі кінофільму С. Параджанова "Тіні забутих пред­ків". Після перегляду картини до глядачів звернувся Василь Стус і за пропонував висловити протест проти незаконних дій (арешти серед шіст­десятників) уряду та КДБ вставанням. А в наказі М. Шамоти зазначало­ся, що Стус звільнений "за систематичне порушення норм поведінки ас­пірантів і працівників наукового закладу".

І почалися поетові поневіряння. Він влаштувався на роботу в будівель­ній бригаді, яка споруджувала метро, потім — кочегаром у дослідному господарстві Українського науково-дослідницького інституту садівництва. Тут працював недовго. Василя звільнили з тією мотивацією, що кочега­ром не може працювати людина з вищою освітою. Дивом пощастило отримати посаду наукового співробітника Державного історичного архі­ву. Та вже у червні 1966 року Стуса звільнили і з цієї роботи.

Поета не друкували. Однак, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував поетичну творчість й вів активну громадську діяль­ність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й брежнєвського беззаконня. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не праг­нув "сховатися од долі". Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: "Я просто так не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так". У 1970 році в Брюсселі вийшла перша опублікована книжка "Зимові дерева". У цьо­му ж році була трагічно вбита художниця Алла Горська. У промові над її труною В. Стус звинуватив у вбивстві владу. У середині 1971 року Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до центрально­го комітету комуністичної партії, в якому, звертаючись до совісті керівників і добиваючись правди, відстоював право "шістдесятників" на друк, наголошував на втратах, яких зазнає українська література через те, що справжні таланти не мають змоги видавати свої книги. Ці листи кваліфікували як антирадянську пропаганду.

У 1971 році у 12 примірниках було видрукувано збірку В.Стуса "Весе­лий цвинтар".

З січня 1972 року В. Стуса заарештовано. У вироку київського облас­ного суду від 7 вересня 1972 року говорилось, що він "систематично ви­готовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі доку­менти, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі".

Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій коло­нії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки.

"Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що озна­йомив би мене з правами обвинуваченого. Такі кодекси я вимагав щодня до початку суду. Але мені їх не дали". (В. Стус. Я звинувачую КДБ. Конц­табір "Дубровлаг", 1975). У стінах київського КДБ було закладено осно­ву наступної збірки — "Палімпсести". Ув'язнення В. Стус відбував у Мордовії. Восени 1975 року Стуса возили до Києва (на "перевиховання").

У цей час він був у дуже поганому стані через виразку шлунка. Стус не виявив бажання "перевиховатися" і відмовився розмовляти з катами КДБ. Його привезли назад до табору у Мордовії. Після наполегливих вимог і важких шлункових кровотеч йому зробили операцію у спеціаль­ній лікарні для ув'язнених у Ленінграді. (Відомо, що політв'язнів не посилають до цієї лікарні, яка вважається найкращою.) У лютому 1976 року, після операції (вирізали три чверті шлунка), Стуса позбавили призначеного йому на шість місяців дієтичного харчування. Поетові було дозволено позачерговий пакунок. Але коли пакунок надійшов до табору, адміністрація повернула його, мовляв, Стус "відмовився від по­силки".

У червні 1976 року, при ліквідації табору ч. 17, у Стуса вилучили 300 віршів. Йому пред'явили акт про знищення усіх віршів — не менше, ніж 600-800 поезій, праці всіх його років табірного життя. Із розформо­ваного табору ч. 17 Стуса перевели до табору ч. 19. Тут у нього щодня робили обшук, роздягали догола і примушували присідати. Стус заявив протест, перестав вставати у стрій при перекличці. За це його — важко хворого — помістили до карцеру на 14 діб. Товариші Стуса, вкрай зане­покоєні його станом, писали прохання прокуророві, зверталися до пред­ставників КДБ у таборі з проханням скасувати карцер. Позитивної від­повіді не було. Клопоталися перед начальством табору. Просили дати в карцер Стусові хоча б постіль і трошки поліпшити харчування. На це прохання також прийшла відмова. Після двох тижнів у карцері Стус ого­лосив голодування. Він вимагав:

1) повернути забрані вірші, написані в таборі;

2) дати можливість творчо працювати;

3) скасувати обмеження на листування (кореспонденції на його ім'я не пропускали).

На знак солідарності зі Стусом голодували вірменин Маркасян і ро­сіянин Солдатов.

1 серпня 1976 року В. Стус спромігся на нечуваний для громадянина тоталітарної системи вчинок — написав заяву до Президії Верховної Ради СРСР з вимогою позбавити його громадянства. "Слідство і суд насправді перекреслили всі мої надії на будь-яку участь у літературному процесі, надовго позбавили мене прав людини. Усю мою творчість — поета, кри­тика, перекладача, прозаїка — поставили поза законом; увесь мій 15-річ-ний доробок сконфіскували і, напевно, в більшості вже знищили. В ув'яз­ненні я зазнав ще більшого пониження... Таким чином я заявляю: зали­шатися підданим СРСР я більше не вважаю можливим для себе, і тому прошу виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахаб­но знехтувані".

На початку 1977 року В. Стуса відправили етапом на золотовидобувну шахту в селище Матросово Магаданської області.

Українська діаспора та передові люди світу пробували підтримати дух В. Стуса й допомогти йому вистояти. У 1977 році у видавництві "Сучас­ність" було видано Стусову збірку "Свіча в свічаді" — п'яту книгу за кордоном! Нобелівський лауреат Генріх Белль написав рекоменда­цію, за якою опального радянського поета було прийнято до міжнарод­ної організації PEN-клубу.

Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. Ім'я В. Стуса стало широко відомим у цілому світі, його поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу. Працює поет у ливарному цеху заводу ім. Паризької Комуни, згодом — на конвеєрі Київського взуттєво­го об'єднання "Спорт".

Енергійна громадська й літературна діяльність, вступ до Гельсінської спілки стали приводом до другого арешту.

У травні 1980 року В. Стус отримав немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму і п'ять років — за­слання. У грудні 1980 року ув'язненого доставили в Кучино Чусовського району Пермської області. Цей табір вважався найстрашнішим в СРСР. Прощаючись з дружиною, В. Стус, передчуваючи непоправне, сказав: "Такого терміну я не витримаю."

На захист поета і за його звільнення виступила прогресивна громадсь­кість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980 року сказав: "Вирок Стусові — сором радянській репресивній сис­темі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репре­сій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового со­рому? Я закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога люд­ська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса".

У 1981 році відбулося останнє побачення В. Стуса з дружиною і сином. Допомогти радянському політичному в'язневі було нелегко. З сере­дини 1982 року Василеві Стусу заборонено пересилати в листах до бать­ків і дружини власні твори. У грудні на нього накладено ще одне пока­рання — рік камери-одиночки. В ув'язненні В. Стус створив останню збірку — "Птах душі", яку було конфісковано. Поет називав своїх муче­ників катами у вічі, за що його били й кидали в карцер. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року В. Стус помер. Містична знаменна дата: саме 4 верес­ня, тільки 1965 року, відбулася прем'єра "Тіней забутих предків", дата Василевого виступу, після якого почався двадцятилітній шлях на Голгофу. Останні хвилини життя В. Стуса досі не з'ясовані. Що стало причи­ною смерті? Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Його поховали на кладовищі у селі Борисово таємно, уночі, за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло

В. Стуса. Через 4 роки поета було повністю реабілітовано "за відсутніс­тю складу злочину".

16—19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху В. Стуса і його побратимів Ю. Литвина і О. Тихого, замордованих тоталітарною системою в тюрмах та концтаборах, на Байковому кладовищі. Похорон перетворився у тридцятитисячну маніфестацію. Поховали 47-річного Василя Стуса біля померлого теж у шевченківському віці відомого акто­ра Івана Миколайчука. У 1991 році В. Стусу було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за збірку "Дорога болю". Ця книга була пер­шою, надрукованою в Україні.



V. Замість висновку.

"Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вер­неться до народу своїм словом, що край його почує. Боже провидіння вело його, обертаючи фізичне виснаження невільника невичерпністю духовних сил поета, чуту щоденно брутальну тюремну лайку — добірним виквітом рідного слова у віршах" (І. Дзюба).



VI. Закріплення вивченого.

Запитання і завдання для учнів.

1. Чому радянська влада переслідувала В. Стуса?

2. Назвіть збірки В. Стуса.

3. Хто В. Стус — Поет чи Борець?

VII. Домашнє завдання.

Підготувати розповідь про В. Стуса. Прочитати поезії зі збірки "До­рога болю".

Додаток Листи до сина

ДО СИНА Дорогий сину!


Дякую — за листа. Твій скоропис — поміж футболом, гітарою, шахами й Аллою Пугачовою — своєрідний. Втішило мене те, що Ти любиш Бетговена. Розповім Тобі своє дитинство, яке було так недавно, здається.

Пам’ятаю, як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею “Отче наш, іже єси на небеси“. Два слова каже вона — я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два). Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до свóлока (1951 року, їздивши до Рахнівки, я ще бачив той кілочок; тепер, на жаль, хати вже нема; на її місці вибудував твій дядько Микола нову хату, де я й працював — 1959 р); я мокрий, певне, ревів — і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках. Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) — і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх — усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака — знахарка “виливала переляк“, водячи білим яйцем довкола голівки моєї і проказуючи: собака-собака-собака, кінь-кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався — навіть у школі.

Пам’ятаю, як мене у 1940 р. тато віз на Донбас — разом із Марусею. Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні — той запах недавно (уже тут) упізнав і зрадів: так пахло в вагоні.

Пам’ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: “цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою“ — казав я, а їм було чогось відрадно.

Пам’ятаю гуньку — коричневу свитку, яку я носив — тоді чи пізніше, вже школяриком.

Пам’ятаю початок війни — як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, молоденького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав — так було шкода. А вже як він, сусід, хтів мене нагодувати м’ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака.

Пам’ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали — ще сліпі. Трупики лежали в болоті — ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити — так було гірко й скрушно — за кролями!

Пам’ятаю, як 1944 р. ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама (бабуся Їлинка) і брат Їван копали. Пам’ятаю, як тато (дід Семен) повертався з роботи в Рахнівці — це було 1939 р. — а я з гори на долину (геть крута гора!) біг йому назустріч — аби впасти в його долоні, а він мене піднесе над собою.

Пам’ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав — з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. “Це на мене зорі з неба посипались“ — промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яті.

Я прийшов додому сам — де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливості й переповів їй, що сталося з Їваном. Плакали обоє, а через кілька годин Їван помер. Йому було 15 років, — майже, як Ти тепер. Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла — востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів — ні цілувати, ні прощатися — з Їваном і його родимкою.

Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас кінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жúли мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому.

Пам’ятаю, як 1946-47 рр. пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти — і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота.

Пам’ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама — десь у четвертому класі. І я дуже пишався ним — із чорного полотна.

Пам’ятаю, що перші штаненята — з поворозкою через одне плече — мені пошили десь у 4 роки. А мені так хотілося мати паска, аби підперізуватися.

Першого сукняного костюма мені пошили в 9-10 класі.

Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об’їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.

Пам’ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу (кольорові карти, кольорові малюнки з життя єгиптян, греків, римлян). А першу книжку, яку я прочитав, це “Кленові листки“ (так, здається, звалась) Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці — першу в житті книжку!

Пам’ятаю, як у 4 класі читав “Мать“ М.Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М.Островського “Как закалялась сталь“ і “Родженные бурей“. Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла — пхинькала).

І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко, татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити.

А коли я прочитав “Мартіна Ідена“ Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все — тяжким трýдом (трýдом, сину, наголос на ý!), і все — солоним кривавим потом.
Пам’ятаю, як зробив першого приймача — сам! Дроту не вистачило — і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам’яталося надовго, як Б.Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю —

я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця — запам’яталася. Десь у 4-6 класі я майже весь “Кобзар“ знав напам’ять.

А ще — коли я з мамою сапав картоплю чи ламав молоді качани кукурудзи чи вилущував стиглу квасолю (таж яка гарна — з цяточками голубими, синіми!) — мама завше співала. Тихо, але гарно. Над моєю колискою мама співала колискової на слова Шевченка:

Сину мій, сину, не клени батька,

а пом’яни.

Мене ж прокляту, я твоя мати, —

мене клени.

Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, мої очі закипали сльозою. Чому “не клени батька“? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей — і я ховав їх, бо встидався сліз. І ще:

Ой, люлі-люлі, моя дитино,

вдень і вночі,

іди ти, сину, на Україну,

нас кленучи.

І — так само сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти? Чому “нас кленучи“ (мама вимовляла “насклінучі“, я — геть малий — ділив так: на склін учі — і не розумів; потім зрозумів, що це “нас кленучи“).

І вже я був у 8-9 класі. І вже мріяв про геолого-розвідку, бо марив мандрами. Любив мандрувати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце, як розказує ліс свою ветху казку, як грає сонце на воді, любив, сівши на козу (це з залізного грубого пруття такі санки:

За дужку С ми трималися обома руками, коли розганялися по кризі, а, розігнавшись, стрибали на пруття А і В ногами — і їхали по кризі), нестися річкою — проти вітру, проти снігу, проти теміні, проти невіді.

Музикою я марив. У 7 класі за “похвальну грамоту“ тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру“, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2-3 години — і не чезти, коли збіг час. Це було й пізніше, вже в інституті.


Пам’ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена — всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — перемагає! Тобто, не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто, портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди — брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ — це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею — як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю, і річку і дерева і птаство і метеликів і тигрів і бедриків (сонечка!) і вовків. Бо все — живе і хоче жити. Тож хай живе — усе, що росте, цвіте, пасеться, розриває зубами, кігтями. А ми, брати — люди, — посеред квітів, птаства, і звірини, і дерев. Усе, що ми зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої добрості хмари стануть біліші, а небо — голубіше, а сонце — ясніше.

Пишу оце до Тебе, а водночас слухаю “Реквієм“ Моцарта — дуже люблю його! Це — на рівні могутнього, мужнього Бетговена. Хоч узагалі не надто полюбляю солодку музику багатьох інших творів Моцарта.

І Бетговен перевернув мені душу — за час того прослухування (це було десь 4-6 місяців, бо концерти філармонічні не кожного ж дня!). Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!

Як тільки міг, я допомагав батькам — під час канікул “відпочивав“ на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив “костилі“, вантажив рінь (щебінь). Нароблявся — мало не падав. А проте 400-500 карб. старими грішми до татових 600-700 щось і важило, все якась допомога.

І от: був 9 клас, і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол. І я радів, що бачу янгола поруч себе — і хотів бути схожий до нього (так у 5 класі мені за янгола був хлопчик, якого я дуже любив). І я захотів бути гідним цього янгола, тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати. І якось я натрапив на Франка, його поему “Мойсей“. Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм — прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові — раби-євреї. Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років — він підняв свій народ, щоб вийти з неволі. І збагнув своє гидке минуле, коли його вчили гнути своїх братів, а він вчився, віривши, що все так і є, як вчать.

Не на теє ти вчивсь

у єгипетській школі,

щоб, навчившись, кайдани кувать

нашій честі та волі.
І Мойсей виводить свій народ із неволі — через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб’я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з м’ясом, а тут, на волі, — пропадай із голоду! Мойсей знав, що це покидьки, мотлох його народу. Бо свиня, яку годують на сало і м’ясо, теж має що їсти. А людина — не свиня. Воля — найвище в світі, чого потребує людина. І Мойсей жорстоко карав слинтяїв, що тужили за рабськими глечиками. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже — рукою досягнути можна, але сили не стало у Мойсея — і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом чи то волею народу.

І після прочитання цієї поеми я забув свою геолого-розвідку, а став літератором. Правда, ставши літераторам за фахом, не забув і геолого-розвідки (ось уже 8-й рік блукаю по землі). Але — не нарікаю на долю. Навпаки — мені хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив, допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це — життя, Доля.

Дуже хотів би, сину, аби Ти, коли справді любиш Бетговена, прочитав про нього книжку Ромена Роллана. В нього є серія “Героїчні біографії“. І там є про Бетговена. Не про все Ти там утнеш, але те, що втнеш, запам’ятається. Надовго. Попроси маму, або й сам візьми — в бібліотеці.

Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика — поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) — годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало — то як. Але в моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди — світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка