Лекція: Населення світу Кількість населення Землі. Розміщення



Скачати 219.16 Kb.
Дата конвертації24.11.2016
Розмір219.16 Kb.



Лекція: Населення світу

    1. Кількість населення Землі. Розміщення

населення.

    1. Міське і сільське населення.

    2. Етнічний, релігійний склад населення.

    3. Трудові ресурси. Проблеми зайнятості й безробіття

.

1. Кількість населення Землі. Розміщення населення

Динаміку зростання населення, його склад (за віком, статтю, місцем проживання, рівнем освіти, зайнятості тощо), характер відтворення вивчає наука демографія. Тому всі ці перелічені ознаки належать до демографічних.

Кількість населення Землі, за даними ООН, становить близько 6 млрд. чоловік (2000 р.). З початку нашої ери воно зросло у 26 разів, тільки протягом другого тисячоліття — у 20 разів, а за другу половину XX ст. (з 1950 р.) подвоїлося. Тобто спостеріга­ється прискорення темпів зростання кількості населення, що дало підставу назвати цей процес «демографічним вибухом» і визначити його як одну з глобальних проблем людства.

Населення світу зростає за рахунок в і д т в о р е н н я.

Від­творення, або природний рух, населення — це сукупність про­цесів народжуваності і смертності, які визначають, масштаби природного приросту (обчислюється в проміле, оскільки розраховується на 1000 чоловік). Від динаміки природного приросту залежить характер безперервного відновлення люд­ських поколінь, а сама ця динаміка визначається сукупністю біологічних характеристик виду Ноmo sapiensта соціально-економічних умов життя населення. До певного часу біологічні умови переважали, але вже з XVIII ст. на перший план вийшли соціально-економічні чинники, зумовлюючи сучасний перебіг демографічних процесів.

Демографічний процес — перебіг процесів природного та механічного руху населення, в результаті чого формуються демографічні ознаки (характеристики) населення .

Саме соціально-економічним процесам, якщо не враховувати катастрофічних явищ та військових конфліктів, належить пер­шість «регулятора» народжуваності і смертності і сформування певної моделі демографічного переходу



Демографічний перехідпослідовна зміна ситуацій у при­родному русі населення під впливом соціально-економічних факторів розвитку (насамперед співвідношення коефіцієнтів народжуваності і смертності), яка призводить до зміни типів відтворення населення в тій чи іншій країні.

Виділяють такі етапи демографічного переходу, кожному з яких відповідає певний тип відтворення: перший — біологічний, для якого характерна висока народжуваність, що дає можли­вість вижити певній кількості дітей, висока смертність (особливо дитяча) і як наслідок — низький природний приріст. У сучас­ному світі такий тип відтворення спостерігається лише у племен тропічних та екваторіальних лісів. Для другого етапу (етапу «соціалізації») характерним є зменшення смертності, насампе­ред дитячої, за рахунок використання досягнень медицини, при збереженні одночасно високої народжуваності. Наслідком такої соціалізації є різке зростання природного приросту — «демогра­фічний вибух», який загострює соціально-економічні проблеми. Саме такий тип відтворення притаманний сьогодні більшості країн, що розвиваються, яких відносять до категорії найбідніших країн світу. Це переважно країни Центральної та Східної Африки, Південної та Південно-Східної Азії, які мають високі показники народжуваності. Для третього етапу демографічно­го переходу характерна стабілізація смертності на низькому рівні за рахунок здобутків соціально-економічного розвитку (доступність медичного обслуговування, соціальні програми, зростання зайнятості, підвищення рівня життя тощо) та уповіль­нення темпів народжуваності, але природний приріст населення залишається ще достатньо високим. Така ситуація з відтворен­ням притаманна окремим країнам, що розвиваються, новим індустріальним країнам та азійським країнам перехідної еко­номіки. Четвертий етап характеризується стабільно низькими показниками смертності та стабілізованою на середньому або низькому рівні народжуваністю, внаслідок чого формується низький або навіть від'ємний показник природного приросту, кількість населення зростає повільно або зменшується. Такий тип відтворення властивий економічно розвинутим країнам Європи, Північної Америки.

У сучасному світі для населення країн, що перебувають на низьких рівнях економічного розвитку, характерні високі показ­ники народжуваності та смертності, невелика тривалість життя (36-40 років). З початком тих чи інших суспільно-економічних перетворень поліпшується якість життя, кращим стає медичне обслуговування, і це сприяє істотному зменшенню показників смертності, зростає тривалість життя. На 2000 р. середня три­валість життя на планеті становила 65 років, тоді як в Японії — 82, Швеції — 80, Франції — 79 років. З розвитком процесів індустріалізації (особливо залучення жінок до суспільної праці) та урбанізації (яка позначається на умовах життя) показники

природного приросту знижуються. На початок XXI ст. майже 80% населення Землі проживало в країнах, що розвиваються, і знаходилося на другому-третьому етапі демографічного переходу. Таким чином, населення планети збільшується переваж­мо за рахунок високої динаміки природного приросту в країнах Латинської Америки, Азії, Африки. Найбільший щорічний приріст забезпечують Індія, Пакистан, Китай, Нігерія, Бангла­деш. Саме в країнах Африки та Центральної Азії передбачається найбільший приріст населення. В індустріально розвинутих країнах процес демографічного переходу можна вважати завер­шеним. Особливо невисокі темпи зростання кількості населення характерні для країн Європи, а в Німеччині, Швеції наприкінці XX ст. спостерігалося навіть падіння приросту населення. В кра­їнах перехідної економіки суспільні зміни призвели до падіння народжуваності при зростанні смертності, що зумовило змен­шення кількості населення, особливо в країнах Балтії, у Росії, Україні.

Процес регулювання кількості населення передбачає прове­дення певної демографічної політики.

Демографічна політика — система адміністративних, еконо­мічних, пропагандистських та інших заходів, які здійсню­ються державою з метою регулювання народжуваності.

У країнах завершеного демографічного переходу державні заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, в країнах інших типів навпаки — на скорочення. Так, у багатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певний соціальний захист та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок, які мають дітей. А в Китаї, навпа­ки, державного значення набула політика стримування народжуваності шляхом її обмеження. Внаслідок такої демографічної політики намітилась тенденція до уповільнення темпів зростання населення Землі. За прогнозами спеціалістів ООН, на середину XXI ст. населення Землі становитиме 9,3 млрд. чоловік.

На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній рівень впливає міграція (механічний рух) насе­лення — переміщення людей по території.

Міграцію класифікують за причинами (економічна, політич­на, гуманітарна тощо), строками (сезонна, тимчасова, постійна), напрямами (зовнішня і внутрішня), складом мігрантів, ступе­нем організованості тощо. Зовнішня міграція поділяється на:

а) еміграцію — виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період;

б) імміграцію — в'їзд до країни громадян іншої країни на постійне або тривале проживання. Зовнішня міграція населення найбільшого розмаху набула в добу капіталізму, розвитку якого сприяв вільний рух робочої сили. Після Другої світової війни головним районом притягання робочої сили стали Західна Європа та. Північна Америка. Великий район еміграції сформувався в нафтодобувних арабських країнах Середнього Сходу. Неконтрольований приплив емігрантів створює навіть у розвинутих демокра­тичних країнах певне соціальне напруження, часто пов'язане із зайнятістю та етнокультурною чи релігійною нетерпимістю. Тому більшість країн проводить досить жорстку імміграційну політику. У другій половині XX ст. з'явилася нова форма зовнішньої міграції, яка дістала назву «відплив умів». Суть її полягає в переманюванні розвинутими країнами іноземних уче­них, інженерів та інших спеціалістів високої кваліфікації, яким створюють сприятливі умови для роботи і виплачують високу зарплату. Нині найбільші еміграційні потоки спрямовані до США — з країн Латинської Америки, до Європи — з країн Азії і Африки. Багато людей виїжджає з країн СНД і Центральної Європи в Західну Європу, Північну Америку, Ізраїль.

Для всіх країн світу характерною рисою є зростання мас­штабів внутрішньої міграції і насамперед з сільської місцевості в міста, особливо у великі та столичні. В результаті темпи зрос­тання сільського населення уповільнились, а міського — при­скорились.

Істотно впливають на міграцію війни, конфлікти, зміни політичної ситуації в країні або регіоні, державних кордонів. Міграція вносить корективи в демографічні процеси і у форму­вання культури народів. Досить згадати, як примусова міграція народів Африки, здійснювана європейськими колонізаторами в XVI-XVII ст., вплинула на формування нової культури народів нинішньої Центральної та Південної Америки.

Взаємодія природного і механічного руху населення формує його демографічну структуру, що проявляється насамперед у співвідношенні чоловіків і жінок та різних вікових груп. У світі чоловіків більше, ніж жінок: на 100 жінок припадає 102 чоловіки (2000 p.). Але приблизно в половині країн світу жінки кількісно переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість життя жінок на 5-8 років більша, ніж чоловіків. В окремих країнах переважання жінок є резуль­татом Другої світової війни, сучасних воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні чоловіків і жінок постійно скорочується. Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах, де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, низький соціаль­ний статус жінки), а також у тих країнах, де великий приплив чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в Індії та Китаї.

Значні відмінності в процесах відтворення, державна демо­графічна та міграційна політика зумовлюють різницю між країнами в кількості населення.

Розміщення населення, тобто розселення, залежить від особ­ливостей природних умов місцевості, рівня соціально-еко­номічного розвитку та розміщення виробництва. Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його зосереджено на 8% суходолу, близько 85% проживає з Східній півкулі, 60% — в помірному поясі Північної півкулі, понад 50% — на низовинах і майже 1/3 — в приморській смузі.

Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості на Землі, частково віддзеркалюючи можливості та ступінь освоєності природного середовища, задіяності його в гос­подарській діяльності. Так, середня густота населення на Землі в 1975 р. становила 29 чол. на І км2, а в 2000 р. зросла до 45 чол. на 1 км2. Густота населення в різних частинах світу коливається в досить широких межах: від 3 чол. на 1 км2 в Австралії до 130 чол. на 1 км2 в Азії. Найгустіше заселена Євразія, де середня густота становить 105 чол. на 1 км2. Найбільша густота населення в Бан­гладеш — 1200 чол. на 1 км2. Більш як удвічі меншу, ніж в Євразії, середню густоту населення мають Латинська Америка та Африка — 43 чол. на 1 км2. У Латинській Америці найгустіше заселені острівні центральноамериканські держави.

Отже, простежуючи зв'язок між розселенням, природним середовищем і господарською діяльністю населення, можна виділити такі найбільш освоєні і густо заселені території:

а) давнього зрошувального землеробства — долина Нілу, Індо-Гангська та Месопотамська низовини, Велика Китайська рів­нина, острів Ява, дельти річок півострова Індокитай, де густота населення місцями перевищує 300 чол. на 1 км2. Висока освоєність території тут зумовлена характером сільськогосподарської діяльності;

б) старопромислові райони Європи, сходу Північної Америки (понад 200 чол. на 1 км2) та Японії, значна заселеність яких є наслідком індустріалізації;

в) узбережжя Південної Аме­рики, Африки, Австралії, де порівняно висока заселеність пов'язана з історією їх освоєння.



2. Міське і сільське населення. Урбанізація

За місцем проживання населення світу поділяється на міське і сільське. Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавчо и кожній країні, коливаючись від 200 чол. в Ісландії до 50 тис. чол. в Японії. Основною ознакою приналежності поселення до міського є превалюючі несільськогосподарські заняття населення. Ось чому в деяких країнах і районах з несприятливи­ми умовами для розвитку сільського господарства при порівняно слабкому розвиткові промисловості спостерігається значна част­ки міського населення (наприклад, в Ісландії, Йорданії).

Нині у світі міське населення становить майже половину і його кількість невпинно зростає. Тільки протягом XX ст. цей показник збільшився в 5 разів. Збільшення частки міського населення в країнах та світі супроводжується поширенням міського способу життя і підвищенням ролі міст у цивілізаційному по­ступі. Цей процес отримав назву урбанізації. Проявами про­несу урбанізації є відплив людей із сільської місцевості в міста, зміна функцій поселень і перетворення частини сільського населення у міське тощо. Урбанізація відбувається в усьому світі, але темпи її в різних регіонах відмінні. Найбільша частка міського населення в Австралії (85%), країнах Західної Європи, Північної Америки (близько 75%), Латинської Америки (понад 60%), але темпи зростання міського населення в Азії, Африці, Латинській Америці вдвічі вищі, ніж в Європі та Північній Америці (3:1,5). Тобто відбувається переміщення процесу урбанізації до країн, що розвиваються. У 2000 р. першість у світі за часткою міського населення посіла Аргентина — майже 90%. До першої п'ятірки найбільш урбанізованих країн світу ввійшли Республіка Корея (82%) та Бразилія (81%). У Мексиці, Колумбії, Ірані, Філіппі­нах, Індонезії, Нігерії, Єгипті, Пакистані, Китаї частка міського населення становить від 70 до 50%, що свідчить про залежність м і ж розвитком урбанізації та загальним рівнем економічного розвитку країни. В більшості країн, що розвиваються, основними причинами урбанізації є аграрне перенаселення і деградація Нільської місцевості, з якої тисячі переважно молодих людей виштовхуються в міста в пошуках роботи. Але великі міста не завжди можуть забезпечити їх робочими місцями, що викликає значні соціально-економічні проблеми як для людей, так і для розвитку самого міста, інфраструктура та забудова якого «не встигає» за зростанням населення.

По-іншому проходять процеси урбанізації в розвинутих кра­їнах, де індустріальний розвиток супроводжувався зростанням міст, сучасні ж постіндустріальні тенденції позначились уповіль­ненням темпів і навіть деяким відпливом населення з міст у приміську зону, де кращі екологічна ситуація та умови життя. Цей прогрес дістав назву субурбанізації. До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5 жителів, належать Великобританія, ФРН, Японія, Росія, СІЛА, Франція, Туреччина, Ізраїль.

Міста, концентруючи населення, виробництво, управління, культурні та наукові здобутки, стають осередками світогосподарських зв'язків, їх функції різноманітні. Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні, розподільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо) функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні та адміністративні функції. Є також вузькоспеціалізовані центри: промислові (Дет­ройт), транспортні (Суец), політико-адміністративні (Бонн, Кан­берра), наукові та вузівські (Кембридж, Гейдельберг), курортні (Ніцца, Брайтон), релігійні (Мекка, Лурд), а також військові бази (Гібралтар).

Сучасні міста, особливо великі, зростають переважно за рахунок нарощування невиробничих функцій, оскільки біль­шість робочих місць створюється саме в цих галузях діяльності, а міграційні потоки з сільської місцевості зумовлюють особли­вості складу міського населення з характерним переважанням осіб працездатного віку. Місцеві уродженці, наприклад, в Лондоні, Парижі чи Калькутті, становлять менш як половину населення міста.

Більшість великих міст мають досить строкату етнічну та релігійну структуру, що зумовлює особливості розселення вже в межах самого великого міста (наприклад, у Нью-Йорку відомі китайська і квартали, район Брайтона, заселений вихідцями з колишнього Радянського Союзу протягом другої половини XX ст., район Гарлему, де переважно проживають чорношкірі американці тощо) та створює іноді додаткові соціокультурні проблеми, пов'язані з міжетнічним спілкуванням та релігійною терпимістю.

Функції міста формуються історично і пов'язані як зі збільшенням кількості населення, так і з його територіальним розростанням за рахунок приміських територій. У результаті формуються такі сучасні групові форми міського розселення, як агломерації, що є системою поселень, які розміщені на певній території і об'єднані між собою постійними трудовими, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господар­ськими, адміністративно-управлінськими та іншими зв'язками. Вони формуються навколо одного чи кількох центрів. Найбіль­шими агломераціями є Токіо, Мехіко, Мумбай (Бомбей), Сан-Паулу, Нью-Йорк. У світі на початку XXI ст. налічувалося 19 найбільших міських агломерацій з кількістю населення понад 10 млн чоловік кожна. Тільки у США понад півтори сотні агломерацій, в яких проживає 70% населення країни, у Великобританії — 8 агломерацій з населенням понад 2 млн чоловік кожна. Швидкими темпами формуються урбанізовані території в Китаї (Шанхай), Бразилії (Ріо-де-Жанейро), Арген­тині (Буенос-Айрес), Індії (Калькутта, Делі), Пакистані (Карачі) та інших країнах, що розвиваються.

Злиття зон суцільної урбанізації призводить до утворення мегалополісів, яких нині у світі 6, з них 3 — у США, 2 — в Європі та один — в Японії. Мегалополіс Босваш на північному сході США об'єднує 40 агломерацій, що простягнулись від Бостона до Вашингтона, концентруючи близько 50 млн чоловік; мегалополіс Чіпіт об'єднує 35 млн чоловік, що проживають у 35 агломераціях від Чикаго до Піттсбурга; мегалополіс Сансан, що простягнувся від Сан-Дієго до Сан-Франциско, об'єднує 20 млн чоловік у 15 агломераціях. В Європі виділяються Англійський (30 агломерацій від Лондона до Ліверпуля) та Рейнський (30 агломерацій від Роттердама до Майна) мегало­поліси. В Японії відомий мегалополіс Токайдо, що простягся від Токіо до Осаки-Кобе-Кіото, об'єднує 55 млн чоловік у 20 агло­мераціях.

Агломерації концентрують не тільки значний людський потенціал, а й «стягують на себе» світогосподарські зв'язки, стають центрами фінансової, ділової активності, генераторами інформації, значними транспортними вузлами і таким чином посідають ключові позиції в розвитку сучасних цивілізаційних процесів. Саме вони, пов'язані між собою, утворюють каркас розселення на планеті. А поруч, в їх «тіні», розвиваються тисячі інших середніх і малих міст, мільйони сільських поселень.

Незважаючи на швидке зростання міст, половина населення світу нині проживає в сільській місцевості. Сільське населення переважає в країнах Азії (Китай, Індія, Бангладеш, Пакистан, Індонезія мають найбільшу кількість та густоту сільського насе­лення). У більшості країн Африки, особливо Центральної та Східної, воно становить близько 80% усього населення.

Сільське населення більше пов'язане з природними умовами, тому його розселення наочніше відбиває характер природокорис­тування. Оскільки жителі сіл зайняті в сільському господарстві, особливості сільськогосподарської праці позначаються на кон­фігурації поселення, деталях облаштування подвір'я і житла, на зовнішньому вигляді будівель тощо. Тобто навіть за зов­нішніми ознаками форми розселення в районах землеробства підрівняються від форм розселення в районах пасовищного тваринництва.

Розрізняють дві основні форми сільського розселення: гру­пову різних видів і розкидану (дисперсну). Групова форма роз­селення переважає в Україні, Росії, у зарубіжній Європі, Японії, Китаї, в більшості країн, що розвиваються. Розкидана форма розселення (фермерський тип) переважає в таких розвинутих країнах, як США, Канада, Австралія.

Крім сільськогосподарських поселень, існують несільськогосподарські та поселення мішаного типу. У розвинутих країнах значна частина людей працює у місті, а живе у приміській зоні, оселившись тут з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у країнах з низьким рівнем економічного розвитку частина міських жителів займається сільським господарством.

Таким чином, форми розселення населення постійно усклад­нюються, віддзеркалюючи відповідні зміни у ході розвитку цивілізації: від античного «поліса» (міста-держави) до сучасного мегалополіса.

3. Етнічний, релігійний склад населення

Етнічний склад населення світу — результат довготривалого історичного процесу. Цей процес включає і розселення людства, і пристосування окремих людських спільнот до природних умов конкретної території, і взаємодію між людськими спільнотами (торгівля, військові дії, сусідські відносини та інше), коли прохо­див обмін культурними здобутками. Історично склалися відмінності, які відрізняють одну людську спільноту від іншої. Такими відмінностями є насамперед мова, історична доля, особ­ливості господарювання, побуту, традиції і морально-етичні нор­ми повсякдення. Спільність території та державність, релігія на­дають сталості тій чи іншій спільноті і дають змогу визначити її як явище, що дістало назву «етнос».



Етнос стійка соціальна спільнота людей, що виникла істо­рично, розвивалась у певному природному середовищі і в про­цесі розвитку набула тільки їй властивих рис.

Етнос завжди є неповторним комплексом ознак, за якими можна визначити етнічну приналежність будь-якої людини. Це може бути манера одягатися, вітатися, їсти чи спати, користува­тись певним господарським реманентом або домашнім начинням і т.д. Тобто в основі кожного етносу лежать певні стереотипи і нор­ми, які успадковуються, формуючи певний психічний склад і поведінку (ментальність). Ці відмінності називають традиційною (етнічною) культурою. Вона складається протягом історич­ного часу в процесі пристосування певної людської спільноти до умов навколишнього природного середовища. Людські потреби в їжі, безпеці, теплі спонукають до пошуків засобів існування в природі, стимулюють створення знарядь праці, зброї, транспорт­них засобів, будівництва житла, його облаштування і т.д. Так формується цілий комплекс елементів матеріальної культури, а осягнення навколишнього світу, відтворюючись у риту­алах і пов'язаних з ними піснях, танцях, оповідях, малюнках тощо, формує духовну культуру певного етносу. Вірування, релігія закріплює процес формування морально-етичних норм, цінностей, стереотипів поведінки, ментальності.

Скільки мов, стільки й народів. Як правило, кожен народ говорить на одній — рідній мові. Мова корінного (найчисленнішого в державі) народу набуває статусу державної. Двомовність переважно поширена в багатонаціональних країнах, де одна з мов С державною, а друга — рідною етнічною мовою, наприклад у колишніх колоніях, де статус державної мови здебільшого отри­мує мова колишньої метрополії. Вже за сучасної історії людства відомі факти створення мови внаслідок міжетнічних постійних контактів. Так, на основі англійської, французької, іспанської та мов місцевого населення сформувалась креольська мова, пошире­на серед населення Південної Америки, «піджин-інгліш» (суміш англійської і китайської) поширений у містах Тихоокеанського узбережжя Азії.

У світі налічується близько 3 тис. мов, а з діалектами ця цифра збільшиться вдвічі. Але найпоширенішими мовами, на яких розмовляє більша частина людства, є всього півтора десятка. І (є китайська, англійська, хінді та урду, іспанська, російська, індонезійська, арабська, португальська, японська, німецька, французька та деякі інші. За спорідненістю лінгвіс­тичних ознак та походженням мови об'єднують у мовні групи, а народи світу класифікують за спільністю мови та спорідненістю культури, поділяючи на культурно-мовні сім'ї.

Найпоширенішою культурно-мовною сім'єю є індоєвропейська. Ареал розселення народів індоєвропейської мовної сім'ї простягся від узбережжя Атлантичного океану до узбережжя Індійського. Мовами індоєвропейської сім'ї спілкуються 150 і m родів, які живуть на всіх материках і становлять більшість в Європі, Північній Америці, Австралії. В Європі 9/10 населення и. і лежить до трьох великих мовних груп: германської (німці, шведи, англійці), романської (італійці, французи, її панці, румуни), слов'янської (росіяни, українці, серби, болгари, поляки). В Євразії поширені народи уральської (фіни, І і кінці, угорці) та алтайської (казахи, узбеки, туркмени, азербайджанці, якути, татари, турки) мовних сімей, а найчисленнішою в Азії є сіно-тибетська (китайці, тибетці, бірманці) мовна сім'я. Америка переважно заселена індоєвропейцями, індіанські народи (майя, ацтеки, кечуа, кариби) проживають у Центральній і Південній Америці, на півночі та заході Північної Америки живуть корінні народи цього континенту — ескімоси та індіанці. Представники афразійської, або семіто-хамітської, мовної сім'ї (арабські народи, євреї, сомалі, тігре, бербери, хауса та інші) займають компактний ареал Південно-Західної Азії та Північної Африки. В Африці на південь від Сахари населення розмовляє на мовах нігеро-кордофанської, ніло-сахарської та койсанської мов­них сімей. Крім великих мовних сімей, у світі багато невеликих мовних сімей. Вони трапляються переважно на територіях зі складним пересіченим рельєфом, на островах, тобто й тут геогра­фічні особливості вплинули на формування етнолінгвістичного розмаїття.

Етнічні спільності представлені плем'ям, народом, нацією. Нація є станом розвитку етносу, який характеризується не тільки спільністю походження, території, мови, культури, наяв­ністю спільного ринку, а й творенням державності та її ознак, формуванням національної свідомості. Саме процеси формування національної самосвідомості викликають національно-визвольні рухи, притаманні всій історії XX ст. Більшість країн сучасного світу є багатонаціональними, і процеси міжетнічних взаємин відіграють значну роль у внутрішньополітичному житті країн та впливають на розвиток зовнішньої політики. Міжетнічні кон­флікти часто набувають затяжного, кризового характеру. Такими є курдська проблема в Південно-Західній Азії, проблема Тибету в Китаї, проблема Палестини на Близькому Сході. Численні конфлікти спостерігаються в Центральній Африці.



Релігія — невід'ємна складова духовного життя людства, значною мірою основа нормування повсякденного життя. Той чи інший релігійний світогляд віддзеркалюється в елементах матеріальної (культові споруди) і духовної (пісні, музика, обря­довість тощо) культури кожного народу, визначає не тільки культурно-побутові відмінності та особливості демографічних процесів, а й впливає на політичне та соціально-економічне становище країн і регіонів.

Найбільш поширені в світі три релігії, які через це дістали назву світових: християнство, іслам, буддизм. Крім того, значна частина людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм.



Християнство поширене на всіх материках. Воно включає три гілки — католицьку, православну та протестантську. Його сповідує понад 1/4 людства, з них 3/5 — католики, 1/3 — проте­станти, 1/10 — православні. Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції, Польщі, країнах Латин­ської Америки, окремих країнах Заходу та Півдня Африки, на Філіппінах. Протестантизм є панівним в англо-американських і країнах та в Австралії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної Європи, країн СНД (росіяни, українці, грузини тощо) та Ефіопії.

Послідовники ісламу становлять близько 20% населення Землі. Іслам поширений переважно в країнах Центральної та Південно-Західної Азії, Африки, в Індонезії.



Буддизм та синтоїзм сповідують 11% людства. Трохи менше прихильників індуїзму, конфуціанства і даосизму — 7,5%. Буд­дизм поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. І hi роди Південної Азії сповідують також індуїзм. Конфуціанство пі даосизм розповсюджені переважно в Китаї.

Серед релігій, які є етнічною ознакою певного народу, найбільш поширені іудаїзм (євреї), синтоїзм (японці), сікхізм (сікхи в Індії), джайнізм (маратхи на півночі Індії) та ін.

Релігія є не етнічною ознакою, а невід'ємною складовою куль­тури кожного народу.
4. Трудові ресурси та зайнятість населення

До трудових ресурсів належить та частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавчо (у США, Росії, Україні — 16-60 років, Канаді — І 5-66, у Мексиці і Португалії — 12-65). У багатьох країнах, особ­ливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. У міжнародній статис­тиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років.

На практиці в багатьох країнах світу використовується поняття «робоча сила» — всі працюючі (економічно активне населення) та ті, що мають бажання працювати (зареєстровані на пі ржі праці безробітні). Через невизначеність статусу безробітного 18 складність розрахунків для сільської місцевості поняття

робоча сила» не зовсім відповідає своєму призначенню, тому використовують більш конкретне —трудові ресурси. До трудових ресурсів належать усі люди, які досягли працездатного віку (крім інвалідів), та працюючі, віком старші і молодші за визна­чений віковий бар'єр. За статистикою ООН працездатний кон­тингент становить приблизно 65% населення світу.

Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво на даний час, становить економічно активне (зайняте) населення. На нього припадає у світі майже 3/4 трудових ресурсів. Не задіяна в суспільному вироб­ництві частина трудових ресурсів належить до безробітних. Рівень безробіття змінюється в часі і неоднаковий у різних краї­нах. Він залежить від рівня розвитку економіки країни:, характеризує певною мірою рівень життя населення і є одняла із важливих соціально-економічних показників. Безробіття охоплює насамперед спеціалізовані райони, які є найбільш вразливими в і кризових ситуаціях. Чим різноманітніші сфери прикладання праці, тим меншим є ризик безробіття.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень розвитку окремих галузей, особливості структури господарства поселень. У розвинутих країнах зайнятість у про­мисловості становить 25-40%, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 50% і більше зростає кількість зайнятих в обслуговуванні, де представлені не тільки такі традиційні види діяльності, як торгівля, освіта, охо­рона здоров'я та відпочинок, а й фінансово-банківська, інфор­маційна та інші види діяльності. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі еко­номіки. Частка зайнятих у промисловості тут не перевищує 15%. Значний відсоток становлять зайняті в обслуговуючій сфері, пере­важно в торгівлі та сфері побутових послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному ви­робництві (майже 40% — у промисловості й 20% — у сільському господарстві). На галузі обслуговування припадає близько 30%, причому 2/3 з них зайняті в освіті, охороні здоров'я, культурі. Та­ким чином, простежується закономірний зв'язок між структурою зайнятості, структурою виробництва та типом країни . За динамікою галузевої структури зайнятості можна простежити зміни у галузевій структурі господарства окремої країни.

У постіндустріальних та високоіндустріальних країнах значно­го розвитку набули галузі обслуговування в поєднанні з високотехнологічною промисловістю. Чим вищий рівень господарського роз­витку країни, тим більша частка населення зайнята у сфері обслуговування. Цей загальний баланс галузевої структури зайня­тості може мати варіації, пов'язані з національними традиціями, політичними чи соціально-економічними умовами на певний час. І Наприклад, у малих острівних країнах (Сейшельські острови, Бар­бадос, Гренада та ін.), що спеціалізуються у сфері міжнародного туризму, індустрія туризму є базовою галуззю економіки, тому зайнятість тут розподіляється між обслуговуючою сферою та сільським господарством як традиційною сферою зайнятості.

На сучасному етапі розвитку світової економіки більшість но­вих робочих місць створюється саме в галузях обслуговування — у фінансовій, інформаційній, туристичній, транспортній, у сфері зв'язку та комп'ютерного обслуговування тощо. Ця сфера при­кладання праці більш гнучка щодо організації виробництва і приваблива для певних категорій зайнятих. Наприклад, для жінок, що мають дітей, прийнятним може бути гнучкий графік роботи, поширений саме в галузях обслуговування, де є мож­ливість працювати неповний робочий день чи тиждень або брати роботу додому.

У цілому поки що в світі зайнятість жінок майже вдвічі мен­ша, ніж зайнятість чоловіків, і це є значною проблемою. Більш високі показники зайнятості жінок у високо розвинутих країнах і країнах перехідної економіки, зростає вона в Китаї та країнах Латинської Америки.

Зміна характеру праці в бік технологічно ускладненої ставить проблему якості трудових ресурсів. Сучасне виробництво, насиче­не технікою, потребує не просто робочих рук, здатних виконувати певні трудові операції в певній послідовності, а насамперед «голів», здатних зрозуміти складність процесу, опановувати нову техніку та технології, що постійно змінюються. Ключовими в цій проблемі є питання здоров'я, рівня освіти та професійної підго­товки . Саме ці проблеми розглядаються ООН як основні під час визначення рівня розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку), який характеризує якість життя населення країн та регіонів. При обчисленні індексу людського розвитку враховують очікувану тривалість життя, досягнутий рівень освіти (писемності) та рівень життя. Очікувана тривалість життя залежить від доступності медичного обслуговування, добро­якісної води, наявності санітарного захисту та калорійної їжі; рівень освіти це не тільки рівень писемності дорослого населен­ня, а й кількість студентів, тобто рівень майбутньої професійної підготовки, можливість отримати вищу освіту, рівень споживання інформаційних послуг.

Низькі показники якості життя в країнах Африки на південь від Сахари та країнах Південної Азії свідчать про значні проблеми цих регіонів не тільки сьогодні, а й у майбутньому, а зростання показника людського розвитку в країнах Південно-Східної Азії та Латинської Америки, навпаки, — про значні соціальноекономічні зрушення в цих країнах. При всіх соціально-економічних



проблемах суспільної перебудови в країнах Центральної та Східної Європи показник розвитку людського потенціалу тут достатньо високий, що дає змогу робити оптимістичний прогноз.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка