Лекція n1 Тема :"Предмет та завдання патології клітин. Об’єкти та методи дослідження. Розвиток патологічних дисциплін в Україні



Сторінка8/21
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.01 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21



ЛЕКЦІЯ N9
Тема: ” Паренхіматозні вуглеводні дистрофії”
ПЛАН


  1. Порушення вуглеводного обміну.

  2. Класифікація та характеристика паренхіматозних вуглеводних дистрофій:

- глікогенові;

- спадкові глікогенози;

- слизові.

Порушення вуглеводного обміну
Загальновідомо, що між жировим і вуглеводним обмінами існує особливий взаємозв’язок, побудований за принципом саморегуляції. Адаптацію вуглеводно-жирових взаємовідносин до конкретних умов життєдіяльності здійснюють нервова й ендокринна системи. Коли глюкоза є в надлишку, частина жирних кислот виключається з метаболізму і відкладається у вигляді тригліцеридів у жировій тканині. Якщо ж рівень глюкози у крові низький (наприклад, при голодуванні) або якщо вона не може бути метаболізована при цукровому діабеті, тригліцериди розщеплюються до жирних кислот, які виводяться у кров і утилізуються замість глюкози як джерела енергії.

Вуглеводи - легко засвоюваний енергетичний матеріал. У тварин вони складають 2% від маси тіла. Добова потреба вуглеводів становить для дорослих людей, що займаються розумовою діяльностю 430 г, тоді як для людей, що займаються фізічною роботою – 630 г. 75% вуглеводів оксилюються до вуглекислого газу та води, 25% - перетворюються на жири, лише 5% запасаються у вигляді глікогену. Кожні 100 г надлишкових вуглеводів понад норми дадуть ще 30 г жирів.

Полі- й дисахариди їжі (крохмаль, лактоза, сахароза, мальтоза) розщеп­люються ферментами слини і підшлункового соку. У формі простих вуглеводів (моносахаридів - глюкози, фруктози і галакто­зи) вони всмоктуються у кров. З усіх вуглеводів легше за все всмоктуюються гексози. Травлення вуглеводів страждає в усіх випадках, коли ферменти підшлункової залози не утворюють­ся або не виводяться у 12-палу кишку.

Всмоктування моносахаридів забезпечується процесами фосфорилювання і дефосфорилювання в енетероцитах кишечника. Всі фактори, що їх порушує (запалення, пухлини, зменшення продукції глюкокортикоїдів, отруєння флоридзином або монойодацетатом), обмежує швидкість всмоктування моносахаридів. У дітей відомі і спадкові синдроми, що характеризуються порушенням всмокту­вання. Усі вони мають спільні ознаки: діарея, здуття живота, біль у кишечнику. Зневоднення може стати причиною смерті.

Моносахариди, що всмокталися, використовується клітиною для синтезу АТФ. Частина їх полімеризується і відкладається про запас у формі глікогену, головним чином у печінці й м’язах. Глікоген м’язів забезпечує енергією виконання фізичної роботи. Печінка виконує функцію безперебій-ного постачальника глюкози для мозку й еритроцитів.

Синтез глікогену потребує енергетичних затрат, тому всі стани, що супроводжуються гіпоксією, виснажують глікогенові депо. До них належать розлади зовнішнього дихання, анемія, серцева недостатність, отруєння сполуками, які блокують дихальні ферменти: сірководнем, чадним газом, наркотиками, чотирихлористим вуглецем, фосфором. Зменшуються резерви глікогену при авітамінозах і деяких ендокринних захворюваннях (цукровий ді­абет, тиреотоксикоз). У хворих із важкою патологією (інфекції, інтоксикації, гепатит, шок) сповільнений синтез глікогену поєд­нується з посиленим розпадом.



Найважливішим показником, який характеризує стан вуглеводного обміну, є рівень цукру в крові. У здорових людей він складає 4,4-6,6 ммоль/л. Ця величина є результатом складної взаємодії багатьох зовнішніх і внутрішніх впливів. Вона відображає баланс між сумарним об’ємом глюкози, яка надхо­дить ззовні та синтезується й об’ємом глюкози, яка утилізується клітинами. Рівень глюкози в крові відображає також регуляторний вплив на вуглеводний обмін із боку нервової системи й ендокринних залоз - аденогіпофіза (сома­тотропний, тиреотропний і адренокортикотропний гормони), кори надниркових залоз (кортизол), мозкового шару надниркових за­лоз (адреналін), - і -клітин острівців підшлункової залози (глю­кагон, інсулін), щитовидної залози (тироксин, трийодтиронін). Серед усіх перелічених гормонів тільки інсулін знижує вміст глюкози в крові, решта - підвищують.

Хвороби, що пере­бігають із порушенням вуглеводного обміну, можуть супрово­джуватися як підвищенням концентрації цукру в крові (гіперглікемія), так і зниженням її (гіпоглікемія).

Печінка людини депонує приблизно 70–150 г глікогену. Якщо гіперглі

кемія зумовлена переважно його розпадом, то вона корот­кочасна і не досягає високого рівня. Такою гіперглікемією су­проводжуються психічні перевантаження, хвилювання, важкі душевні потрясіння. Тому її називають емоційною. Вона має фізіологічне, адаптаційне значення.

Стійка гіперглікемія виникає тоді, коли у кров хронічно надходить більше глюкози, ніж її використовують клітини. Гіпергліке­мію цього типу часто виявляють у хворих з ендокринною патоло­гією. Такі гормони, як адреналін, кортизол та інші, з одного боку, стимулюють глікогеноліз (розпад глікогену) і гліконеогенез, а з іншого - перешкоджають переходу глюкози в глікоген і жири.

Рівень цукру зростає також після споживання великої кіль­кості вуглеводів (харчова, або аліментарна, гіперглікемія). Цей факт давно знайшов застосування в діагностиці. Хворому дають натщесерце 50-100 г глюкози. При цьому визначають її рівень у крові до і після вуглеводного навантаження. У здорової людини глікемія досягає максимуму через 30-45 хв, а далі поступово знижується. Через 2 год вона повертається до норми, а через 3 год - навіть трохи нижче внаслідок реактивного посилення продукції інсулі­ну. Цю пробу називають глюкозотолерантним тестом, а криву, яка характеризує динаміку концентрації глюкози після наванта­ження, - глікемічною кривою. За допомогою цієї проби визнача­ють здатність організму засвоювати глюкозу, іншими словами - толерантність до неї. Максимальну кількість глюкози, яка може бути засвоєна без появи її в сечі, називають межею асиміляції цукру. Вона дорівнює 160-180 г. Тривале підвищення рівня глюко­зи в крові після вуглеводного навантаження і пізнє повернення його до початкового значення свідчать про порушену асиміляцію вуглеводів і про зниження толерантності. Отже, ткаим методом вдаєть­ся виявити приховані форми порушень вуглеводного обміну. Коли концентрація глюкози в крові перевищить так званий нир­ковий поріг (8-10 ммоль/л), вона з’являється в сечі (глюкозурія).

Зниження вмісту цукру в крові менше 4,4 ммоль/л називаєть­ся гіпоглікемією. Вона відзначається стабільністю у хворих із деякими ендокринними розладами. Тут слід назвати інсулому - пухлину острівців підшлункової залози, яка виробляє інсулін, а також недостатність функції передньої частки гіпофіза і надниркових за­лоз. Багато глюкози утилізується при важкій фізичній праці. Запаси глікогену швидко виснажуються, і якщо вуглеводи не поповню­ються ззовні, рівень їх у крові знижується (наприклад, у спорт­сменів на марафонській дистанції).

У депонуванні глікогену провідну роль відіграє печінка, тому пошкодження цього органа неодмінно позначається на рівні глюкози в крові. Зокрема, запобігають відкладанню запасів глікогену гепатотропні отрути (чотирихлористий вуглець, хлороформ, фос­фор), які викликають загибель печінкової паренхіми. Те ж саме спостерігається при цирозі. Особлива ситуація складається у хворих при глікогенозах, коли наявний y депо глікоген не може бути розщеплений до глюкози.

Гіпоглікемія негативно впливає на діяльність тих органів, які покривають свої енергетичні затрати майже виключно за рахунок глюкози. них належать мозок, нирки, мозковий шар надниркових залоз, чоловічі статеві залози, еритроцити. Найбільше страждає головний мозок. Лише в умовах голоду­вання він спроможний перейти на альтернативне джерело енер­гії - кетонові тіла.

Розлади вуглеводного обміну найповніше проявляються у хво­рих на цукровий діабет. Причина хвороби - абсолютна або від­носна недостатність інсуліну. За цих умов клітини неспроможні використати глюкозу як енергетичне джерело.



Паренхіматозні вуглеводні дистрофії

Для гістохімічної ідентифікації вуглеводів використовують різні гістохімічні методи. Полісахариди, глікозаміноглікани і глікопротеїди виявляються ШИК-реакцією. Суть реакції полягає в тому, що після окислення йодною кислотою (або реакції з перйодатом) альдегіди, які утворюються, дають з фукси­ном Шиффа червоне забарвлення. Вияв­лення глікогену ШИК-реакцію доповнюється ферментативним контролем - обробкою зрізів амілазою. Глікоген забарвлюється кар­міном Беста в червоний колір. Глікозаміног­лікани і глікопротеїди визначають за допо­могою ряду методів, з яких найбільш часто застосовують забарвлення толуїдиновим синім або метиленовим синім. Ці забарвлен­ня дозволяють виявляти хромотропні речо­вини, що дають реакцію метахромазії. Оброб­ка зрізів тканини гіалуронідазами (бактеріальною, тестикулярною) з наступним забар­вленням тими ж барвниками дозволяє ди­ференціювати різні глікозаміноглікани.

Паренхіматозні вуглеводні дистрофії мають деякі особливості, які залежать від виду вуглеводів, що виявляються в клітинах та тканинах.

Розрізняють наступні вуглеводи:

1. Полісахариди, які представлені в тканинах глікогеном.

2. Глікозаміноглікани (мукополісахариди) - нейтральні, що міцно по-

в’язані з білками, і кислі, до яких відносяться гіалуронова, хондроітинсірчана кислоти та гепарин.

3. Глікопротеїди, особливими представниками яких є муцини та мукоїди; муцини є основною складовою частиною слизу, мукоїди - входять до складу різних тканин.

Виходячи з наведеної класифікації, розрізняють паренхіматозні вуглеводні дистрофії, пов’язані з порушенням обміну глікогену та, відповідно, глюкопротеїдів (слизова дистрофія).
Паренхіматозні вуглеводні дистрофії,

пов’язані з порушенням обміну глікогену
Основні запаси глікогену знаходяться в печінці і скелетних м’язах. Глікоген печінки і м’язів витрачається залежно від потреб організму (лабільний глікоген). Глікоген не­рвових клітин, провідної системи серця, аор­ти, ендотелію, епітеліальних покривів, слизо­вої оболонки матки, сполучної тканини, емб­ріональних тканин, хряща є необхідним ком­понентом клітин і його вміст не зазнає по­мітних змін (стабільний глікоген). Однак ділення глікогену на лабільний і стабільний умовне.

Регулювання обміну вуглеводів здій­снюється нейроендокринною системою. Основ­на роль належить гіпоталамічній ділянці, гіпо­фізу (АКТГ, тиреотропний, соматотропний гормони), -клітинам острівців підшлункової залози (інсулін), наднирковим залозам (глюкокортикоїди, адреналін) і щитовидній залозі.


Морфологічними проявами порушень обміну глікогену є збіль­шення або зменшення його кількості в тих місцях, де він наявний в нормі (печінка), або появою його в тих місцях, де він не трапляється (нирки).

При цукровому діабеті порушується використання глюкози тканинами, збільшується її вміст у крові (гіперглікемія) і виве­дення з сечею (глюкозурія). Тканинні запа­си глікогену різко зменшуються. Це першо­чергово стосується печінки, в якій порушуєть­ся синтез глікогену, що призводить до інфільтрації її жиром - розвивається жиро­ва дистрофія печінки; при цьому в ядрах гепатоцитів появляються включення глікогену, вони стають світлими (їх описують як “порожні” ядра).

З глюкозурією пов’язані характерні зміни нирок при діабеті. Вони виражаються в глікогенній інфільтрації епітелію канальців, голов­ним чином вузького і дистального сегментів. Епітелій стає високим, зі світлою пінявою цитоплазмою; зерна глікогену видно і в просвіті канальців. Ці зміни відображають стан синтезу глікогену (полімеризація глюкози) в канальцевому епітелії при резорбції багатоо глюкозою ультрафільтрату плазми.

При діабеті страждають не тільки ниркові канальці, але й клубочки, їхні капілярні петлі, базальна мембрана яких стає значно більш проникною для глюкози і білків плазми. Виникає один із проявів діабетичної мікроангіопатії - інтеркапілярний (діабетичний) гломерулосклероз.


Спадкові глікогенози
Спадкові вуглеводні дистрофії, в основі яких лежать порушення обміну глікогену, називаються глікогенозами. Глікогенози зумовлені відсутністю або недостатністю фер­менту, який бере участь у розщепленні гліко­гену, що депонується, і відносяться тому до спадкових ферментопатій, або хвороб накопичення. На сьогодні добре вивчені 6 типів глікогенозів, зумовлених спадковою недостат­ністю 6 різноманітних ферментів. Це хворо­би Гірке (І тип), Помпе (II тип), Мак-Ардля (V тип) і Герса (VI тип), при яких структу­ра глікогену, що накопичується в тканинах, не порушена, і хвороби Форбса-Корі (III тип) та Андерсена (IV тип), при яких вона різко змінена.

Морфологічна діагностика глікогенозу того чи іншого типу можлива при дослід­женні біопсії за допомогою гістоферментних методів, а також з урахуванням локалізації глікогену, який нагромаджується.





Назва хвороби

Дефіцит ферменту

Локалізація накопичень глікогену

Без порушення структури глікогену

Гірке (1 тип)

Помпе (ІІ тип)

Мак-Ардля (V- тип)

Герса (VI-тип)

Глюкозо-6-осфатаза

Кисла -глюкозидаза

Система фосфорилаз м’язів

Фосфорилаза печінки

Печінка, нирки

Гладкі та скелетні м’язи, міокард
Скелетні м’язи

Печінка


З порушенням структури глікогену

Форбса-Корі, ліміт-

декстриноз (III тип)
Андерсена , аміло-

пектиноз (IV тип)



Аміло-1,6-глюкозидаза

Аміло-(1,4-1,6)-транс-

глюкозидаза



Печінка, м’язи, серце


Печінка, селезінка, лімфатичні вузли



Вуглеводні дистрофії, пов’язані з пору­шенням

обміну глікопротеїдів

При порушенні обміну глікопротеїдів в клітинах або в міжклітинній речовині відбувається накопичення муцинів і мукоїдів, які називаються також слизовими або слизоподібними речовинами. У зв’язку з цим при порушенні обміну глікопротеїдів говорять про слизову дистрофію.

При мікроскопічному дослідженні виявляють не тільки посилене слизоутворення, але й зміни фізико-хімічних власти­востей слизу. Багато секретуючих клітин гинуть і десквамуються, вивідні протоки залоз обтуруються слизом, що призводить до роз­витку кіст. Нерідко в цих випадках при­єднується запалення. Слиз може закривати просвіти бронхів, наслідком чого є виникнення ателектазів і вогнищ пневмонії. Ателектаз -

Інколи в залозистих структурах накопичується не істинний слиз, а слизоподібні речовини (псевдомуцини). Ці речовини можуть ущільнююються і мають вигляд колоїду. Тоді говорять про колоїдну дистрофію, яка спостерігається, наприклад, при колоїдному зобі.



Причини слизової дистрофії різні, але найчастіше це запалення слизових оболонок в результаті дії різних патогенних подраз­ників (катаральне запалення).

Слизова дистрофія лежить в основі спад­кового системного захворювання, яке нази­вається муковісцидозом. Для нього характерна зміна якості слизу, що виділяється епі­телієм слизових залоз: слиз стає густим і в’язким, він погано виводиться, що зумовлює розвиток ретенційних кіст і склерозу (кістоз­ний фіброз). Ця патологія характерна для екзокринного апа­рату підшлункової залози, залоз бронхіаль­ного дерева, травного та сечовивідного трак­ту, жовчних шляхів, потових й слізних залоз.

Наслідки слизової дистрофії визначаються ступе­нем і тривалістю підвищеного слизоутворення. В одних випадках регенерація епітелію призводить до повного відновлення слизової оболонки, в інших - вона атрофується, потім склерозується, що, природно, відбивається на функції органа.



ЛЕКЦІЯ N11

Тема: ” Змішані дистрофії”
ПЛАН

  1. Класифікація та характеристика змішаних дистрофій:

  2. Порушення обміну гемоглобінових пігментів:

- порушення обміну гемосидерину;

- порушення обміну білірубіну;

- порушення обміну гематоїдину, гематинів і гематопорфіну;


  1. Порушення обміну тирозин-триптофанових пігментів.

  2. Порушення обміну ліпопігментів.

  3. Порушення обміну нуклеопротеїдів.


Класифікація та характеристика змішаних дистрофій
Змішані дистрофії - це кількісні та якісні структурні зміни, зумовлені порушенням об­мінних процесів, які виявляються водночас в паренхімі, стромі і стінках судин органів і тканин. При цьому в клітинах і міжклітинній речовині накопичуються різні продукти обміну склад­них білків.

Складні білки - це протеїди, які склада­ються з білкової і небілкової частин. До склад­них білків відносять - хромопротеїди, нуклеопротеїди та ліпопротеїди.



Хромопротеїди – це забарвлені білки (білки-пігменти або ендогенні пігменти), які забезпечують важливі функції: дихання (гемоглобін, цитохроми);

вироблення секретів (жовч) та інкретів (серотонін); захист організму від впливу променевої енергії (меланін); поповнення запасів заліза (феритин);

баланс вітамінів (ліпохроми).

Нуклеопротеїди утворені з білка та нук­леїнових кислот (ДКН. РНК).

Ліпопротеїди - це складні сполуки, що мають білкову та ліпідну частини.

Ендогенні пігменти за походженням бувають трьох видів:



  1. Гемоглобінові.

  2. Тирозин-триптофанові;

  3. Ліпопігменти.


Порушення обміну гемоглобінових пігментів
Гемоглобін (високомолекулярний хромопротеїд) - залізомісткий дихальний пігмент, який складає основу еритроцитів і виконує роль носія кисню.

Розпад еритроцитів з вивільненням ге­моглобіну (Нb) називають гемолізом.



Гемоліз - по суті фізіологічне явище, по­в'язане зі старінням еритроцитів і їхнім без­перервним руйнуванням під впливом фізіо­логічних гемолізинів, особливо в умовах спо­вільненого кровотоку або його зупинки, що має місце в синусах селезінки, печінки, кістко­вого мозку.

Токсичної дії вільного гемоглобіну не ви­явлено. Але при переході його в метгемог­лобін під впливом деяких гемолізуючих чинників (миш'яковий водень, бертолетова сіль, анаеробна інфекція, синдром тривалого роз­давлювання) метгемоглобінемія і метгемоглобінурія, які виникають, мають фатальне значення. Метгемоглобін призводить до важ­кого порушення тканинного дихання в силу важкості дисоціації кисню. Пошкодження ни­рок, що виникає при гемоглобінурійному нефрозі, закінчується гострою нирковою недостатністю (анурією і уремією).

У результаті фізіологічного розпаду ерит­роцитів і гемоглобіну утворюються пігменти - феритин, гемосидерин і білірубін.

У патологічних умовах, крім збільшення в нормі гемоглобіногенних пігментів, що ут­ворюються, може появлятися ряд нових пігментів - гематоїдин, гематини і порфі­рин.

Обмін заліза в нормі регулюєть­ся так, щоб загальна сума заліза в організмі , підтримувалася в межах вузького діапазону. Організм не має жодного ефективного меха­нізму для усунення зайвого заліза, хоча жінки втрачають 20-30 мг заліза кожного місяця з менструальною кров'ю. Тому у жінок рідко спостерігається зайве нагромадження заліза. У нормі втрата заліза компенсується всмоктування у тонкій кишці. Негативний баланс при втраті заліза не компенсується всмоктуванням у кишці, що призводить до виснаження запасів заліза і залізодефіцитної анемії. Позитивний баланс при підвищеному всмоктуванні заліза або введення його зовні призводить до зайвого нагромадження заліза у тканинах.

Збільшення загальної кількості заліза в органі спостерігається при гемосидерозі і гемохроматозі. Зайве залізо накопичується у макрофагах та паренхіматозних клітинах у вигляді феритину і гемосидерину і може викликати пошкодження паренхіматозних клітин.

Феритин - залізопротеїд, який містить до 23% заліза. Залізо феритину зв'язане з білком апоферитином. Існує неактивна (окислена) форма фери­тину - SS-феритин. При недостатності кисню відбувається відновлення феритину в активну форму - SН-феритин, якому притаманні вазопаралітичні та гіпотензивні властивості.

Залежно від походження розрізняють анаболічний і катаболічний феритин. Анаболічний феритин утворюється з заліза, яке всмок­тується в кишці. Катаболічний — з заліза гемолізованих еритроцитів.

Феритин (апоферитин) має антигенні вла­стивості.

Феритин утворює берлінську блакить (залізосиньородисте залізо) під дією залізосиньородистого калію і соляної, або хлорис­товодневої кислоти (реакція Перлса), а та­кож може бути ідентифікований за допомо­гою специфічної антисироватки при імунофлюоресцентному дослідженні. Велика кіль­кість феритину міститься у печінці (депо фе­ритину), селезінці, кістковому мозкові і лімфа­тичних вузлах, де обмін його пов'язаний з синтезом гемосидерину, гемоглобіну та цитохромів.

В умовах патології кількість феритину збільшується як в крові, так і в ткани­нах.

Феритинемією пояснюють необоротність шоку, що супроводжується судинним колап­сом, бо SН-феритин виступає в ролі антагон­іста адреналіну.



Порушення обміну гемосидерину
Гемосидерин — золотисто-жовтий аморфний пігмент, що утворюється при розщепленні гема і є полімером фери­тину. Він є колоїдним гідроксидом заліза, зв'я­заним з білками, глікозаміногліканами і ліпідами клітини.

Клітини, в яких утворюється гемосидерин, називаються сидеробластами. В їх сидеросомах відбувається синтез гранул гемосидери­ну.



Гемосидерин є продуктом внутрішньокл­ітинного ферментативного розщеплення ге­моглобіну.

Гемосидерин виникає через 24 години від моменту крововиливу.

Сидеробласти можуть бути як мезенхімної, так і епітеліальної природи (найча­стіше — це макрофаги селезінки, лімфатич­них вузлів, кісткового мозку, печінки). Гемосидерин постійно виявляється у ретикуляр­них та ендотеліальних клітинах селезінки, печінки, кісткового мозку, лімфатичних вузлів. В міжклітинній речовині він піддається фагоцитозу сидерофагами.

Присутність в гемосидерині заліза дозволяє виявляти його за допомогою характерних реакцій: утворен­ня берлінської блакиті (реакція за Перлсом), турнбулевої сині (обробка зрізів сульфідом амонію, а після цього залізосиньородистим калієм і хлористоводневою кислотою).

Позитивні реакції на залізо відрізняють гемосидерин від подібних до нього пігментів (гемомеланін, ліпофусцин, меланін, білірубін).

Зайве утворення гемосидерину в умовах патології називається гемосидерозом. Розрізняють загальний і місцевий гемосидероз.



Місцевий гемосидероз — стан, який роз­вивається при позасудинному руйнуванні еритроцитів (екстраваскулярний гемоліз), тобто в осередках крововиливів. Еритроци­ти поза судинами руйнуються і втрачають гемоглобін. Зруйновані еритроцити та їх залишки, гемоглобін йде на побудову гемосидерину. Сидеробластами і сидерофагами стають гістіоцити, ретикулярні, ендотеліальні та епітеліальні клітини. Сидерофаги можуть довго зберігатися на місці колишнього крововили­ву або переноситися течією лімфи в найб­лижчі лімфатичні вузли, де затримуються, і вузли стають іржавими. Частина сидерофагів руйнується, пігмент вивільнюється, внаслідок чого колагенові та еластичні волокна просякають залізом. І в подаль­шому знову піддається фагоцитозу сидеро­фагами.

У невеликих крововиливах, які частіше мають характер діапедезних, виявляється тільки гемосидерин.

При великих крововиливах по периферії, серед живої тканини, утворюється гемосиде­рин, а в центрі крововиливу, де аутоліз відбу­вається без доступу кисню і участі клітин, з’являються кристали гематоїдину.

Локалізація. Місцевий гемосидероз може виникати в межах не тільки ділянки ткани­ни (гематома), але й цілого органа: гемосидероз легень, який спостерігається при мітральній ваді серця, частіше стенозі, кардіосклерозі. Хронічний венозний застій в легенях призводить до багатьох діапедез­них крововиливів, гемоглобін поглинається альвеолярними макрофагами і перетво­рюється в гемосидерин, у зв'язку з чим в міжальвеолярних перегородках, альвеолах, лімфатичних судинах і вузлах легень вияв­ляється велика кількість гемосидерину в ле­геневих гістіоцитах і в клітинах альвеолярного епітелію. Злущуючись, ці клітини надають іржавого кольору мокротинню. В лабораторній практиці такі клітини отримали на­зву "клітин серцевих вад". Обмежений (міс­цевий) гемосидероз не має особливого клініч­ного значення. Паралельно з гемосидерозом у зв'язку з венозним застоєм в легенях ви­никає склероз, тому процес носить назву бу­рого ущільнення легень.

Загальний, або генералізований гемоси­дероз спостерігається при внутрішньосудинному руйнуванні еритроцитів (інтраваскулярний гемоліз) і буває при хворобах системи органів кровотворення (анемії, гемобластози);

інтоксикаціях гемолітичними отрутами (сапонін, зміїна отрута, оцтова кислота, бертолетова сіль, деякі види грибів) і сіллю важких металів (свинець);

деяких інфекційних захворюваннях (сепсис, малярія, бруцельоз, анаеробні інфекції, деякі спірохети, наприклад, поворотний тиф, сифіліс тощо); переливанні різногрупової крові, резус-несумісності.

Зайве залізо депонується як гемосидерин в макрофагах всіх органів, особливо кістко­вого мозку, печінки і селезінки. Роль сидеробластів виконують в цих органах ретику­лярні, ендотеліальні і гістіоцитарні елемен­ти.

Гемосидероз може бути діагностований в кістковому мозку і печінці при біопсії і не має особливого клінічного значення.

Однак, слід пам'ятати про те, що гемоси­дероз є показником гемолізу і таким чином відображає ступінь вираженості анемії. З’являється велика кількість сидерофагів, які не встигають поглинати гемосидерин, який завантажує міжклітинну речовину. Селезін­ка, лімфатичні вузли, кістковий мозок набу­вають бурого забарвлення. Доведено, що як тільки внутрішньоклітинні механізми депо­нування заліза виснажуються, вільне залізо накопичується і відновлюється в тканинах з утворенням токсичних вільних радикалів, які містять активний кисень. При цьому най­більш різкі морфологічні зміни спостеріга­ться в паренхіматозних органах. Яскраві форми гемосидерозу, особливо печінки ("пігментний цироз"), підшлункової залози, слин­них залоз, спостерігаються при гемохроматозі.



Гемохроматоз — це своєрідне, близьке до загального гемосидерозу, захворювання, головною відзнакою якого є ступінь переван­таження залізом і наявність пошкоджень паренхіматозних клітин.

Гемохроматоз буває первинним (спадковим) і вторинним.

Первинний гемохроматоз - самостійне зах­ворювання з групи хвороб накопичення. Передається домінантно-аутосомним шляхом. Це захворювання пов'язане зі спадковим дефектом фер­ментів тонкої кишки, що призводить до підви­щеного всмоктування харчового заліза, який у вигляді гемосидерину відкладається у ве­ликій кількості в органах. Обмін заліза ерит­роцитів при цьому не порушений. Кількість заліза в організмі збільшується в десятки разів, досягаючи 50-60 г. Розвивається гемо­сидероз печінки, підшлункової залози, ендок­ринних органів, серця, слинних і потових за­лоз, слизової оболонки кишки, сітківки ока і навіть синовіальних оболонок; водночас в органах збільшується вміст феритину. При цьому в шкірі та сітківці ока збільшується вміст меланіну, який пов'язаний з ураженням ендокринної системи і порушенням регулювання меланіноутворення. Клінічними симптомами хвороби є бронзове забарвлення шкіри, цукровий діабет (бронзовий діабет), пігментний цироз печінки, пігментна кардіоміопатія. Все це може стати причиною смерті.

Вторинний гемохроматоз – це захворюван­ня, яке розвивається при набутій недостат­ності ферментних систем, які забезпечують обмін харчового заліза, що супроводжується генералізованим гемосидерозом. Причиною цієї недостатності є зайве надходження заліза з їжею (залізовмісні препарати), резекція шлунка, хронічний ал­коголізм, повторні переливання крові, тощо.

При вторинному гемохроматозі вміст за­ліза підвищений не тільки в тканинах, але і в сироватці крові. Основні клініко-морфологічні прояви захворювання аналогічні до тих, які спостерігаються при первинному гемосидерозу, тобто у хворих розвивається пігментний цироз печінки, цукровий діабет і кардіоміопатія.


Порушення обміну білірубіну
Білірубін – найважливіший жовчний пігмент, це вихідний продукт катаболі­зму порфіринового кільця молекули гемог­лобіну, він не містить ані заліза, ані білка.

Білірубін має вигляд червоно-жовтих кри­сталів. Для його виявлення використовують реакцію Гмеліна, при якій під впливом кон­центрованої азотної кислоти білірубін дає спочатку зелене, а після цього синє або пур­пурне забарвлення.

Білірубін формується в гістіоцитарно-макрофагальній системі. При руйнуванні гемог­лобіну і відщепленні від нього гему утво­рюється білівердін, який після цього віднов­люється у білірубін.

Білірубін транспортується кров'ю до печі­нки у незв'язаній формі (непрямий, або незв'язаний білірубін) та у комплексі з альбуміном (прямий, або зв'язаний білірубін).



Непрямий (незв'язаний) білірубін розчи­няється в ліпідах. У печінці білірубін зв'язується з глюкуроновою кис­лотою, утворюючи водорозчинний прямий (зв'язаний) білірубін, який екскретується клітинами печінки у жовчні капіляри, а після цього по­падає в кишку (холебілірубін). В кишечнику зав-

дяки бактеріальній активності він пере­творюється в уробіліноген, який після цього виводиться безпосередньо екскретується з калом (як стеркобілін); може всмоктуватись з кишки у кров по ворітній вені попадати до печінки і повторно виводитись ув жовч (ентерогепатична циркуляція). У нормі в невеликій кількості білірубін екскретується з сечею у вигляді уробіліну.



Порушення обміну білірубіну пов'язане з розладом його утворення і виділення, що призводить до збільшення його кількості в крові та накопичення у тканинах і жовтого забарвлення шкіри, склер, слизових, серозних оболонок і внутрішніх органів, тобто з’являється патологічний стан - жовтяниця.

Ступінь жовтяниці дуже коливається від зовні ледве помітної (жовтяничний відтінок шкіри і склер) до різко вираженої, коли шкіра набуває інтенсивного шафрано-жовтого або темно-оливкового забарвлення. Ступінь жовтяниці не завжди пропорційний концен­трації білірубіну в крові.

За механізмом розвитку жовтяниці розрі­зняють три її види:


  • надпечінкову (гемолітичну);

  • печінкову (паренхіматозну);

  • підпечінкову (механічну).

Надпечінкова (гемолітична жовтяниця) характеризується підвищеним утворенням білірубіну у зв'язку із збільшеним розпа­дом (гемолізом) еритроцитів.

Збільшене руйнування еритроцитів пере­вищує спроможність печінки зв'язувати білі­рубін і призводить до нагромадження незв'язаного (непрямого) білірубіну в крові. Це гемобілірубін.



Причини надпечінкової (гемолітичної) жовтяниці такі ж, як і для загального гемосидерозу.

При гемолітичній жовтяниці відбуваєть­ся збільшення печінки та селезінки. Білірубін посилено виділяється кишкою, але не нирками, оскільки незв'язаний (не­прямий) білірубін знаходиться у крові в ком­плексі з альбуміном, ліпідорозчинний, тому він не фільтрується клубочками нирок і не екскретується з сечею (ахолурічна жовтяни­ця). Він немає токсичного впливу на нирки та інші паренхіматозні органи.

Разом з тим, у новонароджених може інколи розвиватися білірубінова енцефалопатія, при якій незв'язаний білірубін накопичуєть­ся у базальних ядрах мозку. Ця відносно рідкісна патологія виникає тільки при збіль­шенні концентрації незв'язаного білірубіну, який є ліпідорозчинним і може перетнути гематоенцефалічний бар'єр. Найчастіша при­чина білірубінової енцефалопатіїваж­кий неонатальний гемоліз, перш за все в ре­зультаті Rh або АВО-несумісної крові матері та плоду. Внутрішньоклітинне накопичення білірубіну в мозкових клітинах викликає ураження нейронів та некроз, що може ста­ти причиною смерті в гострій стадії. Діти, які перенесуть гостру стадію, мають прояви не­врологічного ураження.

Печінкова паренх­іматозна жовтяниця виникає при пошкод­женні гепатоцитів (дистрофія та некроз), в результаті чого порушується захоплення, зв'язування і екскреція білірубіну, що при­зводить до збільшення вмісту в крові і зв'язаного, і незв'язаного білірубіну. Така жовтяниця спостерігається при гострому та хронічному вірусних гепатитах, цирозі печінки й аутоінтоксикаціях. Особливу групу складають спадкові пігментні гепатози (ферментопатичні печінкові жовтяниці), що виникають при порушенні однієї з фаз внутрішньопечінкового обміну білірубіну.

Підпечінкова (механічна) жовтяниця розвивається при затримці відтоку жовчі через жовчні протоки. Зв'язаний білірубін про­никає в кров, викликаючи жовтяницю. Дея­ка кількість зв'язаного білірубіну екскретується з сечею. Білірубін не попадає в кишку, при цьому зменшується кількість уробіліногену в калі та сечі. Причинами механічної жов­тяниці є жовчнокам'яна хвороба, при різних формах раку жовчних шляхів, головки підшлункової залози тощо.

Накопичування білірубіну в клітинах печін­ки при обтураційній жовтяниці призводить до токсичного пошкодження — дистрофії, і, при важкому ураженні, некрозу. Після цьо­го в ділянках некрозу розвивається фіброз, який може призвести до біліарного цирозу і хронічної печінкової недостатності. З аутоінтоксикацією пов'язані ураження нирок, роз­виток печінково-ниркової недостатності.


Порушення обміну гематоїдину, гематинів і гематопорфіну
Гематоїдин - пігмент, який не містить заліза, кристали якого мають вигляд яскра­во-оранжевих ромбічних пластинок або го­лок, рідше - зерен. Він виникає при розпаді еритроцитів і гемоглобіну внутрішньоклітинно, через 5-10 днів після гемосидерину, але на відміну від гемосидерину в клітинах не залишається і при їхній загибелі виявляєть­ся вільно серед некротичних мас. Хімічно він ідентичний білірубіну.

Нагромадження гематоїдину знаходять в більш-менш старих гематомах, інфарктах, що рубцюються, причому вдалині від живих тка­нин - в центральних ділянках крововили­ву, а не по периферії. Його утворення пов'я­зане з розпадом клітин, тобто із згасанням і припиненням життєдіяльності в осередку крововиливу при недостатньому доступі кисню. Особливого клінічного значення гематоїдин немає.

Гематини — це окислена форма гема. Вони утворюються при гідролізі оксигемог­лобіну і мають вигляд темно-коричневих або чорних ромбоподібних кристалів чи зерен, дають подвійне променезаломлення в поля­ризованому світлі (анізотропні), містять за­лізо у зв'язаному стані.

До гематинів відносять:



  • гемомеланін (малярійний пігмент);

  • солянокислий гематин (гемін);

Гістохімічні властивості цих пігментів іден­тичні.

Гемомеланін (малярійний пігмент) — аморфний бурий пігмент, виникає з гемогло­біну під впливом плазмодіїв малярії, парази­туючих в еритроцитах. Подібність малярійного пігменту з мела­ніном чисто зовнішня, а не хімічна, і з цієї точки зору застосування синоніму "гемоме­ланін" не виправдане.

При руйнуванні еритроцитів малярійний пігмент попадає в кров і піддається фагоци­тозу макрофагами селезінки, печінки, кісткового мозку, лімфатичних вузлів, головного мозку (при малярійній комі). Ці органи мають гаспідно-сіре забарвлення. Водночас з малярійним пігментом спостерігається відкладення гемосидерину.



Солянокислий гематин (гемін) знаходять в геморагічних ерозіях та виразках шлунка, де він виникає під впливом фер­ментів шлункового соку і соляної кислоти. Слиз, який покриває дефекти слизової оболонки шлунка, набу­ває буро-чорного кольору.

Гематопорфірин — флуоресцентний піг­мент, за структурою подібний до білірубіну, містить залізо, яке не визначається звичай­ними гістохімічними засобами.

У нормі в невеликій кількості міститься у крові і сечі, відіграє роль антагоніста мела­ніну і підвищує чутливість шкіри до світла. При порушенні обміну порфірину збіль­шується його вміст у крові (порфіринемія) і в сечі (порфіринурія). Сеча, яка містить ве­лику кількість порфірину, стає червоною. Пігмент виявляється також і в калі. Ця патологія носить назву порфірія.


Виникає порфірія при інтоксикації (отруєння свинцем, сульфонлом,барбітуратами); авітамінозі РР (при пелагрі) .

При порфірії розвиваються більш-менш важкі симптоми підвищеної чутливості шкі­ри до ультрафіолетового проміння. На від­критих частинах тіла - обличчі, руках, шиї виникають еритеми, пухирі, виразки на фоні глибокої атрофії шкіри з її депігментацією. Кістки і зуби стають коричневими.


Порушення обміну тирозин-триптофанових пігментів
До протеїногенних (тирозиногенних) піг­ментів відносять:

  • меланін;

  • пігмент гранул ентерохромафінних клітин;

  • адренохром.

Меланін (від грец. melas — чорний) — чорно-бурий пігмент. Синтез меланіну відбувається з тирозину в меланоцитах, які мають нейроектодермальне походження. Кліти­ни, які фагоцитують меланін, називаються меланофагами. Меланоцити та меланофаги містяться в епідермісі, дермі, райдужній і сітчастій оболонках очей, в м'якій мозковій оболонці. Вміст меланіну в тканинах залежить від індивідуальних і расових особливостей. Регулювання меланогенезу здійснюється нервовою та ендокринною системами. Утво­рення його стимулюється ультрафіолетовим промінням. Виникнення загару є адаптив­ною захисною біологічною реакцією. З організму меланін виділяється нирками і кишкою. Меланін, який виділяється нирками, можна виявити в епітелії звивистих канальців, а також в просвіті петлі Генле і збірних трубочок.

Порушення обміну меланіну (меланози) виражається у посиленому його утворенні або зникненні. Розрізняють набутий і при­роджений меланоз. Він може бути пошире­ним і локалізованим.

Поширений набутий гіпермеланоз (меланодермія) у клініці проявляється у вигляді гіперпігментації шкіри. Він спостерігається при пошкодженні наднирників туберкульозної або пухлинної природи (Аддісона хвороба), амілоїдозі; ендокринних розладах (гіпогонадизм, гіпопітуітаризм); авітамінозі (пелагра, цинга) й інтоксикації вуглеводами.

Поширений природжений гіпермеланоз (пігментна ксеродерма) характеризується підвищеною чутливістю шкіри до ультрафіо­летового проміння і виражається в плямистій пігментації шкіри з явищами гіперкератозу та набряку.

Вогнищевий набутий гіпермеланоз (місцевий). Наприклад: меланоз товстої кишки (у хворих на хронічні запори); пігментні плями шкіри (веснянки (ефеліди), лентиго); пігментні невуси, меланоми.

Поширений гіпомеланоз або альбінізм (від лат. albus — білий) пов'язаний зі спад­ковою недостатністю тирозинази. Альбінізм проявляється відсутністю меланіну у воло­сяних цибулинах, епідермісі та дермі, в сітківці і радужці ока.
Порушення обміну ліпопігментів
Сьогодні найбільш вивченими ліпопігментами, що відносяться до ліпопрортеїдів, є ліпофусцин, цероїд і ліпохроми. Ці пігменти мають практично однакові фізико-хімічні та гістохімічні влас­тивості. Їх розрізняють за локаліза­цією.

Ліпофусцин – це зо­лотисто-коричневий пігмент, утворений фосфоліпідами та білками. Електронномікроскопічно виявляється у вигляді дрібних щільних гранул, оточених трьохконтурною мембраною. Може накопичуватись у цитоплазмі лише паренхіматозних та нервових клітин у результаті пошкодження мемб­ран цитоплазматичних органел. Це відбуваєть­ся у результаті нестачі клітинних антиокси­дантів, які в нормі запобігають перекісному окисленню ліпідів мембран органел.

В умовах патології відбувається збільшення ліпофусцин у клітинах. Таке порушення обміну ліпофусцину називається ліпофусцинозом.

Ліпофусциноз буває первинним (спадко­вим) і вторинним.

Первинний (спадковий) ліпофусциноз характеризується вибірковим накопичуван­ням ліпофусцину в клітинах певного орга­на. Наприклад: спадковий гепатоз (синдром Дабіна-Джонсона) з вибірковим накопиченням ліпофусцину в гепатоцитах, що супроводжується доброякісною гіпербілірубінемією; нейрональний ліпофусциноз (синдром Шпільмейєра-Шегрена) характеризується накопичуванням пігменту у нервових клітинах, що супроводжується зниженням інтелекту, судомами, порушенням зору.

Вторинний ліпофусциноз спостерігається найчастіше у літніх осіб при недоїданні (ка­хексії) і за наявності хронічних захворювань (бура атрофія міокарда, печінки).

Ліпофусцин також названий пігментом "зносу та старіння". Най­частіше він накопичується в кардіоміоцитах, клітинах печінки і в нейронах. Причинами його накопичування можуть бути ятрогенні інтоксикації (аналгетики), недостатність віта­міну Е (пігмент недостатності вітаміну Е). Інколи він з'являється в клітинах при підви­щеному функціональному навантаженні (ліпофусциноз міокарда при вадах серця).


Порушення обміну цероїду
Цероїдом називають ліпопігмент мезенхімальних клітин, головним чином макрофагів. Він утворюється в макрофагах шляхом гетерофагії при ре­зорбції ліпідів. Утворення гетерофагічних вакуоль (ліпофагосом) відбувається шляхом ендоцитозу. Ліпофагосоми трансформуються у вто­ринні лізосоми (ліпофаголізосоми). У них ліпіди частково перетравлюються лізосомними ферментами і залишаються всередині. Це так звані третинні фаголізоми або телолізосоми, що містять речовину під назвою цероїд.

В умовах патології утворення цероїду най­частіше відзначається при некрозі тканин, особливо в ділянках крововиливів.



Порушення обміну ліпохромів
Ліпохроми в основному представлені ліпідами, в яких присутні каротиноїди, що є джерелом утворення вітаміну А. Ліпохроми надають жовтого забарвлення жировій клітковині, корі наднирників, жовтому тілу яєчників.

В умовах патології відзначають зайве накопичування ліпохромів. Наприклад, при цукровому діабеті, пігмент накопичується не тільки в жировій клітковині, але і в шкірі, кістках, що пов'язано з різким порушенням ліпідно-вітамінного обміну. При різкому вис­наженні (кахексії) відбувається конденсація ліпохромів у жировій клітковині, яка стає охряно-жовтою.


Порушення обміну нуклеопротеїдів
Нуклеопротеїди утворені з білка та нук­леїнових кислот — дезоксирибонуклеїнової (ДНК) і рибонуклеїнової (РНК). Нуклеопротеїди надходять до організму з їжею.

Кінцеві продукти обміну нуклеїнових кислот, зокрема пуринового обміну - сечова кислота і її солі, що виводяться нирками.

Порушення обміну нуклеопротеїдів вира­жається у зайвому утворенні сечової кисло­ти, розвитку гіперурикемії і випаданні її со­лей в тканинах. Це спостерігається при подагрі, сечокам'яній хворобі та сечокислому інфаркті.

Подагра (від грец. podos — нога і agra — капкан) - це захворювання, при якому періо­дично в суглобах випадають солі сечокисло­го натрію, що супроводжується больовим приступом. Розрізняють первинну і вторин­ну подагру.

Первинна подагра зумовлена природже­ними порушеннями пуринового обміну. Про це свідчить її сімейний характер і поєднан­ня подагри з іншими порушеннями обміну речовин (ожиріння, діабет, жовчнокам'яна хвороба). Важливу роль у розвитку захво­рювання має особливе харчування: вживан­ня великої кількості тваринних білків, сухих вин, шампанського, пива, нерухомий спосіб життя. Солі звичайно випадають в синовії та хрящах дрібних суглобів, в сухожиллях і суглобових сумках, в хрящі вушних раковин. Тканини навколо відкладення солі некротизуються. Перифокально розвивається запаль­на гранульоматозна реакція зі скупченням гігантських клітин. По мірі збільшення від­кладень солі та розростання навколо них сполучної тканини утворюються подагричні шишки (tophia urici), суглоби деформують­ся. У нирках відзначається накопичування сечової кислоти і солей сечокислого натрію в канальцях з обтурацією їхнього просвіту, розвиток вторинних запальних і атрофічних змін (подагричні нирки).

Сечокам'яна хвороба, як і подагра, пов'язана з порушеннями пуринового обміну, тобто бути проявом так званого сечокислого діатезу. В нирках при цьому утворюються урати.

Сечокислий інфаркт зустрічається у но­вонароджених, які прожили не менше двох діб, і проявляється випаданням в канальцях та збірних трубках нирок аморфних мас сечо­кислого натрію і амонію. Макроскопічно маси у вигляді жовто-червоних смуг, які сходять­ся біля сосочків мозкового шару нирки. Ви­никнення сечокислого інфаркту пов'язане з інтенсивним обміном у перші дні життя но­вонародженого і відображає адаптацію нирок до нових умов існування.

ЛЕКЦІЯ N12
Тема: ” Мініральні дистрофії”
ПЛАН


  1. Порушення мінірального обміну:

- обмін кальцію;

- обмін міді ;


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка