Лекція n1 Тема :"Предмет та завдання патології клітин. Об’єкти та методи дослідження. Розвиток патологічних дисциплін в Україні



Скачати 246.2 Kb.
Дата конвертації05.11.2016
Розмір246.2 Kb.




ЛЕКЦІЯ N1

Тема:”Предмет та завдання патології клітин. Об’єкти та методи дослідження. Розвиток патологічних дисциплін в Україні(стисла історична довідка).”
ПЛАН

  1. Предмет та завдання патології клітин, зв’язок з іншими науками.

  2. Співвідношення понять хвороба, здоров’я, норма.

  3. Об’єкти, методи та рівні дослідження.

  4. Становлення патологічних дисциплін в Україні.


Предмет та завдання патології клітин, зв’язок з іншими науками
Первісний грецький термін pathos страждання – народився ще в глибокій давнині і первинно відображав суто суб`єктивні переживання людини, яка чомусь зазнає болі й страждання.

Поступово цим терміном стали позначати хворобу.

Трохи згодом - науку, яка вивчає прояви зміненої або порушеної життєдіяльності організму, що отримала назву “патологія”.

Патологія є великим розділом біології і медицини, який вивчає різні аспекти хвороби.

Термін патологія клітини існує більше 150 років. Він був запропонований німецьким патологоанатомом Рудольфом Вірховим (1821-1902 р.р.), якому належить вислів „OMNIS CELLULA E CELLULA“ („Кожна клітина від клітини”). Він був засновником наукової теоретичної медицини. Р. Вірхов вперше висловив думку про те, що в основі багатьох патологічних процесів лежать зміни в морфології клітини, а не зміни у крові та лімфі, як вважали представники панівного тоді гуморального напряму в медицині. Іншими словами, він вважав, що будь-яка патологія є патологією клітини. Вірхов назвав свою теорію “клітинною патологією”. Основні положенні її викладені в знаменитих його роботах ”Целюлярна патологія” (1855 р.) та " Целюлярна патологія як вчення, засноване на фізіологічній та патологічній гістології”(1858 р.).



Основні положення клітинної патології Р.Вірхова стисло можна сформолювати так:

Організм – це федерація автономних клітин, а хвороба – сукупність патологічних змін у клітинах.

Матеріальним субстратом хвороби є клітина – основна структурна одиниця складного організму, його перша морфологічна ланка.
З целюлярною теорією пов’язана реформа медичної науки XIX ст. Ця теорія була логічним продовженням та розвитком клітинної теорії. Вона привернула увагу дослідників до пошуку морфологічного субстрату хвороби. Завдяки Р.Вірхову опис органів за зовнішнім виглядом, кольором, консистенцією був доповнений дослідженнями за допомогою мікроскопа. Був нагромаджений і по-новому осмислений цінний фактичний матеріал, який стосувався клітинних змін при різних хворобах. Зрозуміла і послідовна теорія Р.Вірхова спонукала до збільшення числа аутопсій і підняла їх роль серед клініцистів. Їм особисто опублікована більше ніж 1000 робіт, присвячених характеристиці та патогенезу загальнопатологічних процесів та важливих захворювань людини. Так наприклад у 1891 р. вийшов 126 том журналу «Архів патологічної анатомії, фізіології та клінічної медицини», який містив 200 статей самого Р.Вірхова. До речі засновником цього популярного журналу був також Р.Вірхов. Як патологоанатом та патогістолог Р.Вірхов виявив гістофізіологічну суть важливих захворювань (малокрів’я, тромбоза, емболії, численних пухлин), пояснив нормальну будову численних органів та окремих тканин, показав існування функціонально активних клітин у сполучній тканині, їм було введено ряд нових термінів, описані ряд патологічних процесів тощо.

Дуже багато Р. Вірховим було зроблено для прикладної медицини: саме він запропонував проводити сумісні збори клініцистів та патологоанатомів (клініко-анатомічні конференції) з метою обговорення лікарських помилок, які виявляються при розтині та усунення недоліків в лікувальній роботі. Важливість цієї роботи він дуже добре розумів, оскільки безпосередньо сам працював прозектором (лікар, що проводить розтин померлого у лікарні). Він приділяв велику увагу гуманізму лікаря, вважав недопустимим терапевтичні досліди над хворими як злочин проти логіки та моралі.

Віхров Р. був дуже різносторонньо розвиненою людиною. Водночас керуючи кафедрою патологічної анатомії та загальної патології Берлінського університету він був директором Інституту патології.

Саме він вперше заснував журнал ”Архів патологічної анатомії, фізіології і клінічної медицини”, а також - німецьке наукове товариство патологів, за прикладом якого організовано відповідні товариства у всіх інших країнах.


Разом з Г. Шліманом він бравий доля у розкопках Трої та розробив систематизацію черепів людини на підставі краніометрії. Він має публікації по темі бронзового періоду, про кургани, урни, будівлі на свайах. Разом зі Шліманом об'їхав Єгипет, Нубію, займався дослідженням царських мумій. Створив у Берліні "Германський музей одягу і домашнього посуду»
Був активним діячем буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. у Германії та засновником декількох буржуазно-ліберальних партій, членом ландтагу та рейхстагу.
Зв’язок патології клітин з іншими науками
Патологія клітин нерозривно пов’язана з патологічною анатомією та є її складовою частиною, оскільки патологічна анатомія вивчає структурні (матеріальні) основи хвороби. Патологічна анатомія включає два великі розділи: загальну і спеціальну патологічну анатомію.

Загальна патологічна анатомія вивчає структурні та функціональні зміни, які виникають в клітинах і тканинах у хворому організмі під впливом хвороботворних агентів.

Таке вивчення служить як теорії медицини, так і клінічній практиці, тому патологічну анатомію та патологію клітини слід віднести до науково-прикладної спеціальності, об’єднаних у загальну патологію.

“Загальна патологія є галуззю знань, в якій концентрується все, що нагромаджено різними медичними науками і що може служити вивченню патологічних процесів у всій їх повноті”. – І.В.Давидовський (представник Московської школи патологоанатомів відомий своїми роботами з питань загальної та інфекційної патології, геронтології та бойової травми, саме за його ініціативою патологічну анатомію стали викладати за нозологічним принципом. Нозологія – вчення про хвороби та їх класифікацію).

Розуміння основ загальної патології неможливе без глибоких знань анатомії, гістології, фізіології, ембріології, біохімії, мікробіології, імунології, тощо. Загальна патологія синтезує і по-своєму інтерпретує факти, отримані цими дисциплінами, зіставляючи їх з даними клінічної практики.



Спеціальна патологічна анатомія вивчає прояви хвороби, що торкаються певних функціональних систем. Вона включає патологію серцево-судинної системи, патологію системи крові, патологію ендокринної системи, патологію системи травлення, патологію нервової системи.

Завдання патології клітин

Для того, щоб зрозуміти розвиток і сутність хвороби, в першу чергу, необхідно з’ясувати:



Етіологію (від гр. аitia - причина ) – це вчення про причини та умови виникнення і розвитку хвороби. Причинами хвороби є різні патогенні фактори, з них важливим є вплив зовнішнього середовища. Ці чинники можуть призводити до розвитку хвороби безпосередньо, або змінювати внутрішні властивості організму (хромосомні аберації, генні мутації), які, в свою чергу, будучи стійко закріпленими, можуть відігравати провідну роль у розвитку хвороби. Не менш важливе значення у розвитку захворювання відіграють захисні та компенсаторно-пристосувальні (адаптаційних) механізми.

Під впливом найрізноманітніших причин в організмі можуть розвиватися загальні і місцеві зміни, що включають порушення обмінних процесів, ультраструктурні, дистрофічні та некротичні зміни, порушення кровообігу, запалення, компенсаторно-пристосувальні процеси, порушення тканинного росту (пухлини).

Поряд зі структурними змінами, постійно виникають біохімічні і фізіологічні (функціональні), які об’єднуються загальним поняттям – патогенез. Термін патогенез означає вчення про загальні закономірності розвитку та механізми виникнення, перебігу та наслідків хвороби.

Кожна хвороба є стражданням всього організму, незалежно від поширення пошкодження органів і тканин, однак взаємовідносини місцевих і загальних проявів хвороби можуть бути різними. Для отримання правильних свідчень про хворобу необхідно особливо ретельно вивчати місцеві органні ураження, які в основному виявляються найбільш яскраво. Морфологічне вивчення патологічного процесу в динаміці від початку його виникнення до завершення позначається терміном морфогенез.

У більшості випадків недуга закінчується одужанням, цей процес називається саногенезом.

Однак, поряд з цим, хвороба може прийняти хронічний перебіг або закінчитися смертю. Динаміку клінічних, біохімічних і морфологічних змін в процесі вмирання позначають терміном танатогенез (гр. thanatos –смерть)

З філософської точки зору смерть можна розглядати як мить життя, яка зупинилася в розвитку.

Предметом вивчення патології клітин є смерть, зумовлена хворобою, яка настає відносно поволі, минаючи ряд етапів.

Прийнято вважати, що смерть є станом, який викликаний припиненням діяльності життєво важливих органів – ЦНС, серця, легень та нирок.

За причинами смерть поділяється на природну (фізіологічна), насильну і смерть від хвороб.

Процес вмирання не миттєвий, він складається з кількох етапів: преагонія, агонія, клінічна і біологічна смерть. Ці етапи називають термінальними станами.

Смерть організму – це поступово перебігаючий процес, який починається в одному місці і поширюється після цього на весь організм. Провідна роль у цьому процесі належить гіпоксії, тому органи, найбільш чутливі до неї (наприклад, головний мозок) гинуть першими.

У клініці настання смерті визначається з припиненням кровообігу і дихання. Але припинення роботи цих органів свідчить не про смерть, а лише про те, що вона настає, і макроорганізм в цілому знаходиться у стадії вмирання. Цей стан позначений як клінічна смерть.

Поряд з цим можливе раптове, протягом декількох хвилин і навіть менше хвилини, настання смерті, але все ж при достатньо виражених клініко-морфологічних проявах хвороби. В цьому випадку використовують термін нагла (раптова) смерть. Однак, можливе також несподіване настання смерті на тлі видимого клінічного благополуччя і мінімальних або навіть відсутніх морфологічних проявів хвороби. Такий стан зустрічається у дітей грудного віку і його позначають терміном синдром раптової смерті.

Смерть як біологічне поняття (біологічна смерть) є вираженням незворотного припинення життєдіяльності організму. З настанням смерті людина перетворюється в мертве тіло, труп (cadaver).

З юридичної точки зору в більшості країн організм вважається мертвим, коли настає повне і незворотне припинення діяльності мозку. Але при цьому велика кількість клітин і тканин в юридично мертвому організмі залишаються життєздатними протягом деякого часу після смерті. Якщо організм підпадає під вплив гіпотермії, при якій різко знижується потреба в кисні, процес загибелі клітин і тканин може бути значно затриманий. Ці органи і тканини складають головне джерело для трансплантації.

Останнім часом велика увага приділяється вивченню мінливості хвороб (патоморфозу) і хворобам - патологія терапії, які виникають у зв’язку з діяльністю лікаря (ятрогеніям), які в останні десятиріччя збільшуються.



Ятрогенії (гр. iatros - лікар), тобто захворювання та ускладнення, які пов’язані з лікарськими маніпуляціями (медикаментозне лікування, інвазивні методи діагностики, оперативні втручання), досить різноманітні, і в їх основі нерідко лежить помилка лікаря.
Співвідношення понять хвороба, здоров’я, норма
Для того щоб зрозуміти сутність хвороби треба зрозуміти, що таке хвороба, здоров’я та норма.

Існує безліч визначень терміну “хвороба”. Деякі автори стверджують, що це стан, при якому порушується нормальна функція будь-яких органів. Інші вважають, що хвороба – це дуже складна реакція на пошкодження. Обидва визначення правильні. Хвороба є однією з форм життя, при якій порушена життєдіяльність організму під впливом факторів зовнішнього і внутрішнього середовища.


Патогенез різних хвороб
Кожна хвороба починається пошкодженням. Спочатку пошкоджується частина тіла, а пізніше цей процес розповсюджується на весь організм.

Наслідки негативного впливу хвороботворних факторів І.П.Павлов назвав власне патологічними або поломом. Водночас з цим в організмі виникають компенсаторно-пристосувальні реакції, спрямовані на усунення полому і збереження гомеостазу. У хворого на пневмонію у відповідь на пошкоджуючу дію пневмококів підвищується температура тіла, збільшується кількість лейкоцитів, посилюється синтез антитіл. Ці компенсаторно-пристосувальні реакції були названі І.П.Павловим фізіологічними заходами проти хвороби. Отже, хворобу можна розглядати як нерозривну єдність двох начал – руйнівного і захисного.

У результаті структурних і функціональних змін в організмі виникають симптоми захворювання. Дуже важливим є той факт, що структурні зміни виникають раніше виражених клінічних проявів хвороби і зберігаються довше. В свою чергу, важкі функціональні порушення не обов’язково супроводжуються значними видимими структурними пошкодженнями. Найбільш показовим прикладом є холера. При цьому захворюванні, яке забрало життя мільйонів людей, практично не спостерігається ані деструкція кишкового епітелію, ані інвазія в нього збудника Vibrio cholerae. При гістологічному дослідженні не виявляється жодних ознак структурного пошкодження кишкового епітелію. Однак за відсутності лікування половина хворих гине від дегідратації та електролітних розладів, які виникають в результаті профузної діареї. Це відбувається у результаті того, що збудник виділяє токсин, під дією якого посилюється виведення рідини ентероцитами в просвіт кишки.

Інколи морфологічні зміни можуть існувати без будь-яких видимих функціональних порушень. Наприклад, деякі більш доброякісні пухлини можуть не впливати на функціонування органа.

У перебігу хвороби виділяють чотири періоди: латентний, продромальний, період розпалу, період завершення. Ця стадійність помітна при гострих інфекційних захворюваннях.



Латентний період триває від початку дії патогенного фактора до появи перших хворобливих симптомів. Тривалість цього періоду коливається дуже широко. Наприклад: проказа – роки, скарлатина – 2-6 днів, сказ – 1,5 року.

Продромальний період визначається часом від появи перших симптомів до розвитку повної клінічної картини хвороби.

Період розпалу хвороби характеризується наявністю властивих їй симптомів. У хворого на цукровий діабет це гіперглікемія, глюкозурія, поліурія; у хворих на вірусний гепатит – жовтяниця.

Завершення хвороби може бути різним – повне та неповне видужання, рецидив (повторний спалах хвороби), ускладнення (приєднання до хвороби інших патологічних змін, які не пов’язані з даною хворобою; наприклад: у лежачого хворого поява пролежнів), перехід у хронічну форму, смерть.

Здоров’я і хвороба – дві форми життя. Стан здоров’я і стан хвороби можуть багаторазово переходити один в одний .

Вчення про життєдіяльність хворого організму, про виникнення, перебіг і завершення хвороби називається нозологією (від гр. nosos – хвороба).



Хворобою називають всі явні відхилення загального функціонального і анатомічного стану від показників, прийнятих в якості нормальних. Однак, межі між нормою і патологічним станом не завжди чітко позначені. Ці межі варіюють в залежності від різних факторів, таких, як вік, стать, кліматичні чи інші умови.

Для того щоб зрозуміти суть хвороби треба з’ясувати, що таке здоров’я і як співвідносяться поняття здоров’я та норма. Ці терміни близькі за суттю, але не тотожні. Можна бути здоровим за більшістю показників і все ж таки помітно відрізнятися за деякими з них (манерою поведінки, за ростом, тривалістю сну). І навпаки, хворий організм може не мати явних відхилень від загальноприйнятої норми, іноді за розумовими здібностями стояти вище від більшості людей.



Якщо параметри конкретної людини збігаються із середньостатистичними або не виходять за межі фізіологічного діапазону, то таку людину вважають здоровою.

Слід пам’ятати, що поняття норма мінливе, Наприклад, у людей, які проживають на рівні моря, вміст гемоглобіну в крові не перевищує 160 г/л. В осіб, які постійно проживають на висоті 4-5 км, вміст гемоглобіну зростає до 210 г/л (адаптація до кисневого голодування).


ВСЕСВІТНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я дає таке визначення (1946):

Здоров’я – це стан повного фізичного, психічного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних вад”. Здоровим можна вважати організм, який забезпечує постійність внутрішнього середовища (гомеостаз).


Об’єкти, методи та рівні дослідження
Патологічна анатомія одержує матеріал для дослідження:

  • I. Аутопсія при розтині померлих;

  • II. Операційний матеріал;

  • III. Біопсія - матеріал, взятий для при життєвої діагностики людини;

  • IV. Експериментальний матеріал.




  1. Аутопсія при розтині померлих


Аутопсія (від гр. аutopsia – бачити власними очима або дивитися когось) – це шматочки органів або тканин, які беруть для гістологічних досліджень при розтині померлих. При взятті аутопсії видно не тільки, як далеко зайшли морфологічні зміни, які стали причиною смерті хворого, а й початкові зміни, що виявляються лише при мікроскопічному дослідженні. Це дає можливість вивчати стадії розвитку багатьох захворювань. Органи та тканини, що взяті при розтині померлого, вивчають за допомогою не тільки макроскопічних (метод вивчення біологічних об’єктів шляхом зовнішнього огляду), а й мікроскопічних методів дослідження. При цьому користуються переважно світлооптичним дослідженням у зв’язку з тим, що трупні зміни (аутоліз) обмежують використання більш тонких методів морфологічного аналізу.

При розтині підтверджуються правильність клінічного діагнозу або виявляється діагностична помилка; встановлюються причини смерті, особливості перебігу хвороби, виявляється ефективність використання лікарських препаратів, діагностичних маніпуляцій, розробляється статистика смертності й летальності та ін.

Аутопсія дозволяє пізнавати не тільки хворобу, але і деякі таємниці життя. Недаремно на фронтоні секційного залу Сорбонни в Парижі ще в XIV сторіччі було написано “Тут місце, де смерть дозволяє пізнати життя”.


  1. Операційний матеріал


Операційний матеріал – це видалені органи або їх частини після хірургічних втручань. Цей матеріал дозволяє патогістологу вивчати морфологічні зміни, які виникли на різних стадіях розвитку захворювання, та використовувати найбільш сучасні методи морфологічного дослідження (імуноцито- та гістохімію, ПЛР, гібридизацію in situ).


  1. Біопсія - матеріал, взятий для при життєвої діагностики людини


Біопсія (від гр. bios – життя і opsis – зір) – прижиттєвий забір тканини або частини органу з діагностичною метою. Матеріал, одержаний за допомогою біопсії, носить назву біоптату. Як тільки з’явився світловий мікроскоп, патогістологи почали вивчати біопсійний матеріал, підтверджуючи клінічний діагноз морфологічним дослідженням. Сьогодні в кожній лікарні проводяться дослідження біотичного матеріалу з метою уточнення клінічного діагнозу. В сучасних лікувальних закладах біоптичне дослідження проводиться кожному третьому хворому, причому немає жодного органу або жодної тканини, яка була б недоступна для біоптичного дослідження.

Біопсія дає можливість вивчати найперші й тонкі зміни клітин і тканин за допомогою електронного мікроскопа, гістохімічних, імуногістохімічних методів, тобто ті початкові зміни при хворобах, клінічні прояви яких ще відсутні, що пояснюється компенсаторно-пристосувальними механізмами. У таких випадках тільки патогістолог має можливість ранньої діагностики. Ті ж самі сучасні методи дослідження дозволяють дати функціональну оцінку виявленим структурним змінам в органах, одержати уявлення не тільки про сутність і патогенез процесу, що розвивається, а й про ступінь компенсації порушених функцій.

Матеріал для прижиттєвого гістологічного дослідження можна отримати практично з будь-яких тканин та внутрішніх органів завдяки широкому використанню в сучасній клініці досконалих методів інструментально-діагностичних досліджень. Залежно від методу відбору матеріалу розрізняють інцизійну, пункційну, ендоскопічну, аспіраційну біопсії тощо.

Біопсія аспіраційна – взяття для гістологічного дослідження вмісту порожнини шляхом аспірації за допомогою медичного шприца або спеціальнім інструментом (аспіратором).

Біопсія інцизійна - взяття для дослідження кусочка тканини шляхом його вирізування.

Біопсія пункційна - виконується шляхом проколу органу.

Біопсія ендоскопічна – виконується з використанням спеціальних інструментів та приладів (фіброгастроскопа, бронхоскопа) під час ендоскопічних досліджень.


  1. Експериментальний матеріал


Експеримент широко використовується для моделювання патологічних процесів, дає можливість більш глибоко вивчити морфогенез і патогенез окремих захворювань, дію на організм різноманітних лікарських препаратів, розробити методи оперативних втручань та вивчити їхні наслідки. Недоліком цього методу є те, що далеко не всі захворювання, які зустрічаються в людини, можна отримати в експерименті. „Експеримент – це спровоковане спостереження” (Клод Бернал). Першим для підтвердження існування в організмі кровообігу В.Гарвей провів експерименти на собаках і людях. Він довів, що кров відходить від серця до тканин по артеріям повертається назад по венах. У експерименті: К.Берналом (1848) була доведена глікогенсинтезуюча функція печінки; отримано цукровий діабет після видалення підшлункової залози в собак (Й.Мерінг, О.Мінковський, 1889); створена холестеринова модель атеросклерозу (М.Анічков, С.Халатов, 1912), з’ясована медіаторна роль ацетилхоліну (О. Леві, 1902). Неперевершеним майстром хронічного експерименту був І.П.Павлов.
Методи вивчення патологічної анатомії можна поділити на дві групи: основні та додаткові.

До основних морфологічних методів дослідження відносяться:



  • макроскопічний (огляд і вивчення неозброєним оком);

  • мікроскопічний (світлова та електронна мікроскопія).

До найдавніших методів морфологічного пізнання хвороби слід віднести дослідження померлих як джерело знань про анатомію людини, яке почали виконувати ще в стародавні часи, а після цього відродили в часи ренессанса. Перші анатомічні атласи створювалися великими митцями того часу, наприклад, Рембрандт створив “Атлас анатомії доктора Тульпа”. Цих митців, якоюсь мірою, слід розглядати і як перших патологоанатомів і патогістологів, оскільки в їх малюнках нерідко зустрічаються і патологічно змінені органи і тканини.


СВІТЛОВА МІКРОСКОПІЯ. Використовується для першочергового аналізу матеріалу.
ІНТРАОПЕРАЦІЙНА КОНСУЛЬТАТИВНА ДІАГНОСТИКА опираючись на сучасні гістологічні технології дає можливість встановити патогістологу точний гістологічний діагноз під час операції. Для цього використовуються наступні методики:

  • виготовлення “заморожених” зрізів, при цьому блоки тканин швидко заморожуються, що надає можливість швидкого виготовлення тонких зрізів;

  • виготовлення “контактних відбитків” зрізу тканини на склі;

  • взяття мазків;

  • дослідження аспіраційної рідини.


ЦИТОПАТОЛОГІЯ базується на тому, що морфологічні зміни клітин корелюють з патологічними процесами в органах або тканинах. Можливість взяття матеріалу з глибоко розташованих внутрішніх органів є достатньо безпечним і тому цитопатологія стала розповсюдженим методом діагностики.

Для досліджень в цитопатології використовують:



  • клітини, які в нормі злущуються з епітеліальних покривів, наприклад, в мокроті або сечі;

  • клітини, які зішкрібають із слизових оболонок, наприклад, при взятті мазків з шийки матки;

  • клітини, які беруть при тонкоголковій аспірації з органів, таких як молочна залоза, лімфовузли, печінка, нирки, легені або підшлункова залоза.


ЕЛЕКТРОННА МІКРОСКОПІЯ використовується в діагностики як доповнення до світлової мікроскопії та імуноцитохімії. Найчастіше вона використовується при дослідженні:

  • біопсій нирок у хворих на гломерулонефрит;

  • деяких пухлин;

  • біопсій нервів та м’язів;

  • біопсії пацієнтів при хворобах накопичення, при яких виявляються специфічні внутрішньоклітинні включення.


Додатковими методами дослідження є хімічні (гістохімія, імуногістохімія-), фізичні (авторадіографія, рентгенографія, рентгенструктурний аналіз, УЗД), біологічні (бактеріологічні, гематологічні методики, метод тканинних культур, тощо) методи.
ГІСТОХІМІЯ використовується для визначення в тканинах різних речовин: ферментів, різних класів жирів, білків, глікопротеїнів, вуглеводів, металів. Наприклад, для того щоб встановити певний вид дистрофії необхідне тільки гістохімічне дослідження на ліпіди, білки, вуглеводи тощо. Також деякі види гістохімічних забарвлень поєднують з експрес-діагностикою на заморожених зрізах
ІМУНОГІСТОХІМІЯ базується на специфічних реакціях між діагностичними антитілами і комплементарними до них антигенами. Для того щоб виявити місця локалізації антитіл, тканину обробляють антитілами до перших антитіл, які зв’язані або з барвником або з ферментом. Цим метод визначають:

  • гормони;

  • рецептори;

  • компоненти цитоскелету;

  • молекули адгезії клітин;

  • білки матриксу сполучної тканини, плазми, ферменти;

  • онкофетальні антигени;

  • онкогени та їх похідні;

  • ядерні гени проліферації;

  • бактерії, віруси, найпростіші, гриби;

  • диференціальна діагностика пухлин (походження та їх природу).

ДИФЕРЕНЦІАЛЬНА ДІАГНОСТИКА ПУХЛИН використовується, коли:



  1. В біопсії визначається вторинна пухлина, проте відсутні клінічні прояви первинного вогнища. Наприклад у біопсії виявлена недиференційована аденокарцинома, що не дозволяє визначити місце її походження. Однак при визначенні клітинних маркерів була встановлена позитивна реакція на простатичний антиген, що свідчить що первинна пухлина утворилась у передміхуровій залозі.

  2. Визначається низькодиференційована пухлина, гістогенез якої з’ясувати не можливо. Використовуючи певний набір антитіл вдається встановити спершу клас пухлини, а потім проводити ще більш точний діагноз.

  3. Пухлина має морфологічну будову, при якій неможливо визначити епітеліальна вона чи лімфоїдна. У цьому випадку використовують антитіла до цитокератинів або загального лейкоцитарного антигену (LCA), що є на лімфоцитах. При лімфоцитарному походженні пухлину досліджують за допомогою антитіл, які визначають джерело: В-клітина чи Т-клітина або моноцитарно-макрофагальна.

  4. Відкриття мікрометастазів у кістковому мозку або лімфатичних вузлах, якщо ознаки дисемінації (розповсюдження) пухлини не визначаються. У 80% хворих на рак молочної залози після видалення первинної пухлини починається розвиток вторинних метастазів, тому дуже важливо їх виявити для запобігання цього процесу.

  5. Рівень експресії деяких антигенів може давати прогностичну інформацію і впливати на вибір терапії. Наприклад, відомо, що злоякісніть раку молочної залози прямо корелює зі ступенем експресії клітинами пухлини рецепторів до епідермального фактору росту. Пухлини гормонозалежних органів збільшують експресію до відповідних гормонів.



МОЛЕКУЛЯРНІ ТЕХНОЛОГІЇ

До даного класу відносяться дві технології: гібридизація in situ та полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР).



ГІБРИДИЗАЦІЯ IN SITU
Гібридизаційні технології всіх типів базуються на тому, що основи нуклеїнових кислот в одному ланцюзі ДНК і РНК комплементарні одні до одних. Використовування позначених проб нуклеїнових кислот дозволяє виявити в клітинах комплементарні нуклеїнові кислоти. Ці комплементарні кислоти можуть бути частиною нативної ДНК клітини, частиною і-РНК, яка несе інформацію з певних генів, або частиною генома вірусів. За технологією гібридизації in situ послідовність-мішень може бути визначена в інтактній клітині, тобто не потрібно попередньої екстракції цих генів з клітини, як, наприклад, при використовуванні таких методів, як фільтраційна гібридизація (західний і східний блоттинг) і полімеразна ланцюгова реакція. Також важливо те, що при даному дослідженні послідовність-мішень мікроскопічно визначається саме там, де вона локалізується в клітині, тоді як інші методи тільки визначають її наявність або відсутність.
Гібридизація in situ найбільш широко використовується у вивченні ролі вірусів при різних захворюваннях людини, за її допомогою можуть бути визначені:

  • вірус папіломи людини, який викликає різні проліферативні ураження епітелію шийки матки, піхви, статевого члена і прямої кишки;

  • цитомегаловірус в різних тканинах, особливо у хворих на СНІД;

  • вірус Епштейна-Барра, герпеса, який має велику роль у розвитку інфекційного мононуклеозу, лімфоми Беркітта;

  • JC-вірус, який є причиною прогресивної мультифокальної лейкоенцефалопатії. Це рідкісне демієлінізуюче захворювання головного мозку, пов’язане з імунодефіцитом, стало широко поширеним у хворих на СНІД.



ПОЛІМЕРАЗНА ЛАНЦЮГОВА РЕАКЦІЯ (ПРЛ)

З появою ПЛР, з’явилася можливість визначення невеликої кількості ДНК-мішеней, проте для остаточного дослідження використовуються гібридизаційні технології. Послідовність-мішень повинна бути відома та існувати у формі двохниткової ДНК.



ПЛР складається з трьох фаз:

  1. денатурація подвійної спіралі ДНК при 94оС протягом 30-90 секунд для роз’єднання ниток;

  2. введення олігонуклеотидного праймера, який з’єднується з послідовністю-мішенню; праймер з’єднується з трьома кінцями обох ланцюгів ДНК. Цей процес триває 30-120 секунд при температурі 55оС;

  3. подовження праймера шляхом додавання вільних нуклеотидів. Даний процес відбувається при дії ферменту tag-полімерази (ДНК-полімераза, яка виділяється з мікроорганізму Thermus aquaticus, який живе при високій температурі, наприклад, в гарячих гейзерах) і триває біля 60-180 секунд при температурі 72оС. Подовження праймера призводить до формування додаткових послідовностей-мішеней, які діють як шаблони для наступних циклів. При виконанні 30 циклів, теоретично, послідовність-мішень збільшується в більйон разів.

ПЛР можна застосовувати і для визначення РНК, однак заздалегідь РНК конвертують в ДНК за допомогою ферменту зворотної транскриптази. Існує велика кількість модифікацій ПЛР: in situ ПЛР, гніздова ПЛР. Полімеразна ланцюгова реакція використовується для визначення:

  • генетичної характеристики пухлин з кровотворної тканини;

  • транслокацій в пухлинах з кровотворної тканини і пухлинах м’яких тканин;

  • різних мікроорганізмів в тканинах (бактерії, віруси, найпростіші і гриби).

За допомогою ПЛР нещодавно були відкриті мікроорганізми Tropheryma whipplei і Rochalimaea henselae, які спричиняють розвиток бацилярних ангіоматозів.
СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ. Нові можливості морфологічного дослідження відкрили методи морфометрії і її розділів – стереології і стереометрії, які вивчають просторові властивості структур і їх взаємозв’язки. Морфометрична характеристика нормальної і патологічної морфології людини завдяки застосуванню сучасної комп’ютерної техніки дозволяє використовувати весь комплекс сучасного математичного аналізу об’єктів і явищ, що сприяє підняттю вивчення морфології людини на якісно новий рівень, розвиткові теоретичної (математичної) патології.
Вивчення структурних основ хвороб здійснюють на різних рівнях: організмовому, системному, органному, тканинному, клітинному, субклітинному та молекулярному.

Організмовий рівень дозволяє виявити хворобу цілісного організму у взаємозв’язку всіх органів і систем.

Системний рівень – це вивчення змін у тій чи іншій системі органів і тканин, об’єднаних спільністю функцій (наприклад, система сполучної тканини, системи крові, системи травлення та ін.).

Органний рівень дозволяє виявляти такі зміни органів, які в одних випадках можна добре бачити неозброєним оком, а в інших випадках застосовувати мікроскопічні дослідження.

Тканинний та клітинний рівні – це рівні вивчення змін у тканинах, клітинах і міжклітинній речовині за допомогою комплексних методів дослідження.

Субклітинний рівень за допомогою електронного мікроскопа та інших методів дозволяє виявляти перші ультраструктурні зміни у клітинах і міжклітинній речовині, що є морфологічними проявами хвороби.

Молекулярний рівень дозволяє виявляти молекули ДНК і РНК при використанні комплексних методів дослідження – електронної мікроскопії, імуноцитохімії, радіоавтографії тощо.
Становлення патологічних дисциплін в Україні
Розвиток різних патологічних дисциплін як самостійної дисципліни відбувався дуже повільно у зв’язку з забороною проведення розтинів. Тому до XVIII ст. патологоанатомічні спостереження були дуже примітивними і зводились, головним чином, до опису різних вад розвитку та вивчення пухлинних змін. У цей період з’являється робота Дж.Б.Морганьї (1766) “Про локалізацію та причини захворювань, виявлених анатомом”, у якій автор описує морфологічні зміни в органах при різних захворюваннях. Він спробував встановити зв’язок між виявленими морфологічними змінами з клінічними проявами захворювань.

Розтини трупів в Російській імперії почали проводити з 1706 р., коли за указом Петра І були організовані перші медичні госпітальні школи.

Поряд з визначними дослідженнями з патологічної гістології та анатомії Р. Вірхова стоять роботи віденського патолога К.Рокитанського (1804-1878) . Йому належить більш повне вивчення патологоанатомічних змін у внутрішніх органах, які не втратили свого значення і до нашого часу. К.Рокитанський був представником гуморального напрямку в патології – він робив до 1800 розтинів трупів за рік, що дало йому можливість зробити класичний опис морфологічної картини різних захворювань, а також описати характерні компоненти патологічних процесів, зокрема запалення (гіперемію, інфільтрацію, стаз).

У ХХ ст. розпочався бурхливий розвиток патологічної анатомії, який пов’язаний з використанням досягнень біохімії та біофізики, імунології та генетики, молекулярної біології, статистичних методів. У багатьох країнах світу створені інститути патології, з’явилися фундаментальні підручники та журнали з патологічної анатомії; створено Всесвітнє, Європейське та національні наукові товариства патологоанатомів.

Київську школу патоморфологів започаткував Г.М.Мінх (1836-1896) – видатний патологоінфекціоніст, перший професор кафедри патологічної анатомії Київського університету. Його наукова діяльність була зосереджена навколо питань етіології, патогенезу і патоморфології чуми, прокази, сибірки, висипного і поворотного тифів. У 1874 р. щоб довести, що поворотний тиф передається кровососними комахами, він здійснив подвиг: прищепив собі кров хворого.

Другий відомий представник київської школи В.К.Високович (1854-1912) був не тільки патологоанатомом, але й бактеріологом і епідеміологом. Його наукові праці присвячені патоморфології сифілісу й туберкульозу, а також епідеміології інфекційних хвороб. В.К.Високович тримав у полі зору й загальнопатологічні проблеми. Він, зокрема, помітив, що при введені у кров бактерії поглинаються фагоцитами деяких органів – печінки, селезінки, лімфатичних вузлів. Цими дослідженнями був зроблений вагомий внесок у майбутнє вчення про ретикуло-ендотеліальну систему, яке сформулював Л.Ашов (1924).

Першим професором кафедри патологічної анатомії Харківського університету, заснованої в 1869 р. став Д.Ф.Лямбль (1824-1895). Будучи водночас терапевтом, він надав науковій діяльності кафедри клінічного спрямування. Д.Ф.Лямбль описав найпростіших класу джгутикових, які паразитують у кишечнику людини і викликають запалення дванадцятипалої кишки і жовчного міхура. Їх назвали лямбліями, а хворобу, яку вони спричиняють – лямбліозом.

Серед представників української школи патофізіологів особливе місце належить В.В.Підвисоцькому (1857-1913). Головними напрямками наукової діяльності В.В.Підвисоцького та його учнів були питання регенерації печінки, нирок і слинних залоз, а також етіології пухлин. У 1891 р. він видав чудовий підручник під назвою “Основы общей патологии”, який був перекладений на німецьку, французьку, грецьку та японську мови.



Із школи В.В.Підвисоцького вийшов майбутній президент АН України О.О.Богомолець (1881-1946). Основним науковим напрямком його досліджень було вивчення сполучної тканини. Експериментально довівши, що від стану сполучної тканини значною мірою залежить опірність організму проти інфекційних збудників, О.О.Богомолець створив антиретикулярну цитотоксичну сироватку, яка в малих дозах стимулювала сполучну тканину. Його стараннями засновано Інститут фізіології АН України в Києві. За редакцією О.О.Богомольця було видано тритомне “Руководство патологической физиологии”. З його ініціативи стара назва дисципліни “Загальна патологія” замінена новою – “Патологічна фізіологія” (1925). Багато учнів О.О.Богомольця очолили науково-дослідні установи і кафедри патологічної фізіології у вузах України (М.М.Горєв, Р.Є.Кавецький, Є.О.Татаринов, В.П.Комісаренко, М.М.Сиротинін, М.Н.Зайко).

З Україною пов’язана діяльність ще одного видатного патолога – І.І.Мечнікова (1845-1916), випускника Харківського університету. Коло його наукових зацікавлень було надзвичайно широким, він досліджував холеру, сифіліс, черевний тиф, туберкульоз, чуму, вивчав проблему старіння. Тріумфом його наукових узагальнень стало створення фагоцитарної теорії імунітету. Безперечною заслугою І.І.Мечнікова було впровадження в медичну науку методу порівняльної патології, який виявився надзвичайно цінним при вивченні запалення.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка