Лекція Козацтво. Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. Виникнення українського козацтва



Сторінка1/2
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.53 Mb.
  1   2
Крижна В.В.,

кандидат юридичних наук

Сокур Ю.В.,

кандидат юридичних наук
Лекція 2. Козацтво. Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.


  1. Виникнення українського козацтва.

  2. Заснування, устрій і розвиток Запорозької Січі.

  3. Соціальні, релігійні та національно-визвольні рухи в Україні ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

  4. Визвольна війна українського народу 1648 – 1657 рр.: передумови, хід, рушійні сили та наслідки.


1. Виникнення українського козацтва

В Україні у зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Це була пасивна форма протесту. Тікали переважно жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси. Спочатку йшли на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину. Згодом таких людей почали називати козаками.

Відомий дослідник Запорозької Січі Д. Яворницький у своїй праці «Історія запорозьких козаків», розглядаючи походження козаків вказує, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова аксак, гайдамак, кишлак, абак та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення “ак”»1.

Вперше слово «казак» стає відомим у половців, народу тюркського походження, з ХІ ст.; мовою половців воно означало «вартового, передового, нічного й денного»2. У Криму цей термін був відомий уже з XІV ст. У широкому розумінні «козак» – це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.

На думку М. Максимовича, козаки стають історично відомі в Україні вже з 1471 р., коли Київське князівство було перетворене на воєводство. Проте перша згадка про українських козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з походом сина польського короля Яна Альбрехта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків3.

Водночас в історіографії також існує точка зору, що прототипом козаків можна вважати бродників – населення, яке бродило степом у пошуках кращого життя. Вперше вони згадуються в Іпатіївському літописі 1147 р.

Українське козацтво виникло з певних економічних причин: захоплення українських земель польськими і литовськими феодалами та нестача власної землі у селян і як наслідок – переселення селян у «Дике поле», Запоріжжя, нижнє Подніпров’я; соціальних причин: посилення феодального гніту, оформлення кріпосної залежності; політичних – намагання Польщі встановити контроль над утікачами з Подніпров’я; національно-релігійних – політика спольщення, гоніння на православну церкву; військових причин: необхідність захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVІ ст. у родючих південноукраїнських степах виникли козацькі уходи, слободи, а згодом й села. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумнозвісного татарського «Чорного шляху» вздовж р. Тясмин, що поблизу Чигирина, р. Ташлик, неподалік сучасного м. Сміла, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска козацтва знаходиться на території південної частини сучасної Київської, східної та південно-східної частин Вінницької та Черкаської областей України. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, адже, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході. Почав формуватися козацький устрій. Козаки об’єднувались у спільноти – громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство тощо. Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли доброякісну зброю і порох. Озброєні козаки почали не лише захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таманської переправи, що поблизу татарського укріплення Ісламгородок поблизу Тавані на лівому березі Дніпра. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494 р., 1496 р. і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід до Молдавії, у 1523 р. – до Криму, у 1524 р. – під Тамань, у 1528 р. – під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич. Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.
2. Заснування, устрій і розвиток Запорозької Січі

Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, козаки просувалися все далі на південь до Дніпровських порогів – на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпра річку тоді перегороджували дев’ять порогів – ряди кам’яних скель заввишки 4–7 м. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи великий луг з численними притоками, луками та островами. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці «Січ – мати, Великий луг – батько, степ і воля – козацька доля».

На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення – так звані січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев укріплення). Як пише М. Грушевський, нижче порогів Дніпровських, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці – «острожки». Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку назвали Запорозька Січ. Першу з них заснували на острові Мала Хортиця в 50-х роках ХVІ ст4.

Завдяки природним умовам Запорожжя було неприступним як для литовських та польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У переносному розумінні слово «січ» означало центр запорозького козацтва, постійне місце керування військовими справами. Поряд зі словом «січ» вживалося слово «кіш». Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова «січ» і «кіш» у козаків були синонімами. Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки змінили дев’ять Січей: Хортицьку (1556 – 1557 рр.), Томаківську (80-ті роки XVI ст. – 1593 р.), Базавлуцьку (1593 – 1638 рр.), Микитинську (1639 – 1652 рр.), Чортомлицьку (1652 – 1709 рр.), Кам’янську (1709 – 1711 рр., 1730 – 1734 рр.), Олешківську (1711 – 1728 рр.), Нову Січ (1734 – 1775 рр.), Задунайську (1775 – 1829 рр.). Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов’язане з ім’ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім’ям Байда. Він із загоном козаків в період 1553 – 1556 рр. на острові Мала Хортиця збудував укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомогою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо московський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишневецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі.

Наприкінці 60х років XVІ ст. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. З Томаківської Січі запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор’я. Вони спускалися на човнах – «чайках» Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі.

Морські походи козаків мали важливе значення. Вони сприяли ослабленню Османської імперії, перешкоджали здійсненню загарбницьких планів щодо України та європейських держав, сприяли активізації національно-визвольної боротьби підкорених нею народів.

Датою народження українського військово-морського флоту слід вважати липень 1614 р. Саме тоді були здійснені перші вдалі морські походи запорозьких козаків під проводом флотоводця П. Сагайдачного. Понад п’ятсот років тому «чайка» розпочала славетний шлях запорозького козацтва в південних морях Європи та сьогодні символізує Україну як незалежну морську державу5.

У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 р., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, І. Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько-козацького повстання в 1591 – 1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським – гетьманом реєстрового козацтва.

Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем). Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла досить високого рівня розвитку.

Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ перенесли на Микитів Ріг – мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Нікополь). У 1647 р., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполитої, тут, на Микитинській Січі, Богдан Хмельницький був обраний гетьманом.

У XVІ – XVІІІ ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу. Запорожжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ стала своєрідною військово-адміністративною організацією.

Військо Запорозьке мало два поділи – військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія – спочатку на п’ять, а потім на вісім паланок (з татарської – «маленька фортеця»). Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе «товаришами», а своє військо – «товариством», або «лицарством» Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї і традиції. Важко переоцінити значення звичаєвого права у Запорозькій Січі, звичаї у сукупності склали нове поняття – «козацьке право».

На Запорозькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар6.

Верховна влада належала військовій раді – загальному зібранню запорожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді – на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату. На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами – звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стратити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для дуже популярних отаманів. Так, Іван Сірко був кошовим отаманом 15 років, а Петро Калнишевський – 10. Проте їх обирали щороку. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козаками. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала будувати власні будинки й окремо харчуватися.

Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суддя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за порядком і гідною поведінкою козаків на Січі у мирний час, а у воєнний – у таборі. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. Їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тобто зобов’язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, військовий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релігійні свята, виконував «поліційні» обов’язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем. Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська – полку. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук – мідна або позолочена куля на дерев’яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапори) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаблею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого – білий хрест в оточенні небесних світил.

За доби козаччини, коли відбулось інтенсивне формування української державності, турбота про поповнення державної скарбниці стає першочерговою. Адже лише при наявності необхідних коштів, гетьмани могли здійснювати самостійне управління державою. У Запорозькій Січі ця справа була поставлена на досить високий рівень. На зразок скарбниці Великого князівства Литовського на Січі скарб був сховищем, які надходили в розпорядження кошового отамана і ради. На Січі скарбник (шафар) та його помічники приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум, матеріальних цінностей, будучи підзвітними кошовому і козацькій раді.

Ресурси Січі формувались з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренд, регалій. Останні ж як спосіб одержання доходів базувались на монопольному праві коша розділяти між куренями рибні і звірині лови, ліси та сіножаті. Тривалий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла підживлюватись лише зовнішніми джерелами – військовою здобиччю. Доходи скарбу доповнювали торговельні податки з товарів у момент їх вивозу на ринок, мито за перевози й транспортну торгівлю, – тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав також від притоку золота й срібла, дорогої посуди, зброї, цінних тканин, килимів, коней, худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалось. Скажімо, військова здобич, така важлива в ХVІ – ХVІІ ст., яку брали в Криму і Туреччині, поступово втрачає свою колишню роль. У подальшому Січ все більше нагадувала не фортецю, а торгове місто7.

Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сотні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кількість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80–150 човнів. На кожній «чайці» розміщувалось 20–30 веслярів, 50–70 бойових козаків, 4–6 гармат. Запорожці активно захищали український народ від кримських татар і турків. Найбільші козацькі походи були здійснені на початку XVІІ ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну – турецький укріплений пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. – Кілію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 «чайках» на очах у турецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Константинопольську гавань і спалили її, а у 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. козаки захопили Кафу і звільнили тисячі полонених. У відповідь на це турецький султан Осман ІІ зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і у 1620 р. під Цецорою розбив польські війська.

У 1621 р. під час битви 35-тисячного польського війська з турками під Хотином 40 тис. козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький історик Найма у XVІІ ст. зазначав: «Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі». Уже в XVІ ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах. Із Запорозькою Січчю встановлювали відносини Росія, Туреччина, Кримське ханство, Австрія, Венеція, Ватикан. Січ діяла як суверенна держава і у зовнішніх відносинах, і під час воєн.

З огляду на викладене можемо стверджувати, що запорозькі козаки мали всі основні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького державництва у період визвольної війни 1648 – 1657 рр. Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взяти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ видав універсал про формування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків – реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків. Новий польський король Стефан Баторій у 1578 р. збільшив їх кількість до 600.

Реєстровому козацтву надавались певні права та привілеї. Основні з них такі: право землеволодіння, заняття промислами і торгівлею; отримання плати за військову службу; звільнення від сплати податків та виконання повинностей; обирання гетьмана і старшини на козацькій Раді; наявність власної судової й адміністративної юрисдикції; у містечку Трахтемирів на Київщині мали власний монастир – як шпиталь і арсенал8.

Проте після участі у селянських повстаннях у 1591 – 1596 рр. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кількість збільшилась до 6 тис. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Старшим реєстру в 1637 р. польський уряд призначив І. Караїмовича. Рядове козацтво, незважаючи на привілеї, знаходилось у складному становищі, невдоволення і протест проти польської шляхти постійно посилювалися.


3. Соціальні, релігійні та національно-визвольні рухи в Україні ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

З другої половини XVІ ст. розпочалось пробудження національної свідомості українського народу, його духовного відродження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відновлення стають історичною необхідністю.

Історично склалося так, що більшість населення України дотримувались православної орієнтації, а литовсько-польські та угорські магнати – католицької, звідси й статус католицької віри як панівної, а православ’я – як релігії гноблених.

Отже, соціальні, національні, мовно-культурні питання й нарешті національно-визвольний рух не тільки перепліталися з релігійними, а й постійно переломлювалися через призму міжконфесійної боротьби.

Католицизм використовувався магнатами для обґрунтування політики культурного поневолення. Саме з їх легкої руки за українським православ’ям закріпилась назва «схизматика», що урівнювала його з язичництвом і морально виправдовувала найжорстокіше ставлення до корінного населення9.

Культурно-національне відродження в Україні було пов’язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політичною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (XІV – XVІ ст.). Культурна відбудова України відбувалася за дуже складних умов, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне пригноблення українського народу посилювалося національно-духовним – принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ’я.

Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, ознакою певного народу.

На початку ХV ст. з Азії стали на християнські землі почали насуватись турки. З метою протистояння християнські можновладці вирішили об’єднати все християнство навколо Папи Римського в одну церкву. У 1439 р. в Італії, у місті Флоренції, відбувся всесвітній церковний собор. Там було присутнє православне духовенство: грецькі владики, київський митрополит Ісидор та ін. Собор ухвалив унію всього християнства. Головою християнства у всьому світі визнали Папу Римського. Унію підтримали грецькі владики, київський митрополит та грецький цісар, що був на соборі. Коли ж православні владики повернулись додому, то побачили, що народ унію сприймає неохоче10.

Не зумівши покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів – «церковної єдності», або унії, православної та католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися православні обряди, служба правилася церковнослов’янською мовою, незмінним залишався й календар. У XVІ ст. позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була в занепаді. Безпосередньою причиною прийняття унії було невдоволення православних єпископів, викликане тим, що у церковні справи почало активно втручатися міщанство, об’єднане у братства, а також східні патріархи, які водночас збирали побори. Вагомою причиною стало намагання верхівки українського православного духівництва добитися рівності з католицькими єпископами. Тому влітку 1594 р. в Сокалі на з’їзді православних єпископів були вироблені умови об’єднання з Католицькою Церквою, а у грудні 1594 р. прийнято постанову про бажання ієрархів відокремитися від Східної Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VІІІ офіційно проголосив визнання унії. Проти унії рішуче виступили князь К. Острозький та інша православна знать.

Щоб розв’язати конфлікт у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд ІІІ за дорученням Папи Климента VІІІ скликав церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собори – православний і уніатський. В уніатському брали участь Київський митрополит М. Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити, три католицьких єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підписали угоду про унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі були присутні два єпископи – Балабан і Копистенський, Білгородський митрополит Лука, дев’ять архімандритів, два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної влади. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору. Згідно з цим рішенням уніатське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, православна церква стала, по суті, незаконною. І тільки скрутне зовнішньополітичне становище Польщі на початку XVІІ ст. змусило уряд у 1603 – 1607 рр. піти на деякі поступки православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування). Внаслідок виступів козацтва на початку 80-х років XVІІ ст. польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу», якими узаконив існування Православної Церкви.

Унія, яка була задумана як засіб зміцнення української Православної Церкви, мала непередбачувані наслідки: з однієї Православної Церкви утворилася так звана Уніатська, або Українська греко-католицька церква (УГКЦ, з’єднана з Римом), і Православна не з’єднана, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила в залежність від московського патріарха11.

Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намагання правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах виникають братства, які мали на меті об’єднати широкі маси міщанства і які, виступаючи проти засилля католицизму, були проявом реформістського руху в Україні.

На початку XVІІ ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніпрянщини (з чисельністю населення 15 тис.). Починають відроджуватися духовні традиції Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман П. Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Берестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким.

Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-національне відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення освіти і знань серед народних мас, відродження національної мови і традицій, захисту православ’я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.

Наприкінці XVІ ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту. А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490–1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.

У XVІ ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби – рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії у 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591 – 1593 рр. У 1591 р. К. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ.

У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з К. Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з К. Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі – Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. очолив успішний похід до Молдавії проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Г. Лободою на допомогу С. Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з С. Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Г. Лободою і М. Шаулою – до південної Наддніпрянщини.

Загін С. Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій східній Білорусії. Водночас військо під проводом Г. Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, М. Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяв той факт, що польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським на той момент воювало в Молдавії. Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об’єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана Х. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи М. Буйвіда. У грудні 1595 р. п’ятитисячний загін М. Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з С. Наливайком. Відбулася битва, і хоча М. Буйвід відступив, С. Наливайко поспішив з’єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами C. Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Навесні 1596 р. війська С. Наливайка, Г. Лободи і М. Шаули об’єдналися неподалік Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, М. Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і С. Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. С. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них – 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з С. Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен – 3 версти, козаків наздогнали війська С. Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у С. Жолкевського – 5 тис. Крім того, до останнього приєдналися литовські частини князя М. Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Г. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Г. Лободу, по-зрадницькому схопила С. Наливайка і М. Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. С. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: «Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий артилерист». Ім’я С. Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі «Наливайко» і Т. Шевченко в поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки». Після придушення повстання С. Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. С. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські отримали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.

На початку XVІ ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 р. і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції до Москви. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.

У 1616 р. гетьманом Війська Запорозького було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис., закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа ІІ забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва, де через рік він помер.

Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повернулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у битві під Хотином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено 8тисячне військо С. Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв з поляками запорожці знов обрали гетьманом України М. Дорошенка і пішли на переговори, унаслідок яких реєстр було збільшено до 6 тис., але більшість рядових козаків мали повернутися до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових козаків на п’ять полків і місцем їх перебування визначив Київ, Канів, Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і Черкаси. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його обирали козаки, а затверджував король. На відміну від реєстрових козаків Запорозька Січ хоча формально й підпорядковувалася гетьману, але фактично зберігала автономію. У 1628 р. старшим Війська Запорозького було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У березні 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.

Новим Кошовим отаманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив С. Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис., усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію. У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але, незважаючи на це, польська шляхта добилася його страти. У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15тисячна польська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Польний гетьман коронний Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-тисячної армії повстанців не стала завершенням ряду повстань. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня.

Вони організували 20тисячне військо і в битві під Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна частина війська на чолі з Я. Острянином прорвалася з оточення і відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Д. Гунею прорвалася на територію російської держави. Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість неї вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися зі шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, штовхали їх до нових повстань.

Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п’ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси

  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка