Лекція для проведення занять з студентами спеціальності "Соціологія" Дисципліна



Скачати 230.47 Kb.
Дата конвертації04.12.2016
Розмір230.47 Kb.
Державний університет телекомунікацій
Кафедра соціальних технологій

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри
“ ___ “ ___________________ 20 __ р.


лекція


для проведення занять з студентами

спеціальності “Соціологія”




Дисципліна:

Методика викладання соціології

Модуль 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ У ВИЩІЙ ШКОЛІ

ЗМ № 1

Предмет і завдання педагогіки.

Дидактика – теорія навчання



Розглянуто та рекомендовано до використання у навчальному процесі на засіданні кафедри соціальних технологій

Протокол ___ від _____________201 __ р.



Розробила доцент кафедри соціальних технологій,

к.соц.н. КОЖЕДУБ О.В.

Київ



Заняття № 1

Предмет і завдання педагогіки. Дидактика – теорія навчання

Навчальна мета:

Ознайомити студенті з історичними основами розвитку теорії освіти й навчання. Розкрити зміст основних категорій педагогіки та методики викладання у вищій школі.

Виховна мета:

Формувати у студентів гуманістичне, науково обґрунтоване ставлення до професійної діяльності. Виховувати активну позицію соціолога.

Час:

2 години

Місце:

Аудиторія

Метод (вид) заняття:

Лекція

Матеріально-технічне забезпечення:

Мультимедійний проектор, комп’ютерна презентація змісту лекції

Література:

  1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с. (основні категорії педагогіки).

  2. Левківський М.В., Микитюк О.М. Історія педагогіки: Навч. посіб. — Х. : ОВС, 2002. — 240с.

  3. Лекції з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник. / Заг. ред. В.І.Лозової. – Харків: ОВС, 2006. – 496 с.

  4. Історія педагогіки: Навч. посіб. для студ. пед. навч. закл. / Житомирський держ. педагогічний ун-т ім. Івана Франка / М.В. Левківський (ред.), О.А. Дубасенюк (ред.). — Житомир, 1999. — 336 с.

  5. Дидактика современной школы: Пособие для учителя /Под ред.






Навчальні питання і розподіл часу


1.

Вступна частина

5 хв.

2.

Основна частина

80 хв.




2.1.

Історичні основи розвитку теорії освіти й навчання (дидактики)

20 хв.




2.2.

Основні категорії педагогіки та методики викладання навчального предмета

30 хв.




2.3.

Дидактика її об’єкт та предмет.

30 хв.

3

Заключна частина

5 хв.


Організаційно-методичні вказівки

До початку заняття викладач визначає навчальну та виховну мету, питання які розглядатимуться на лекції. Викладач обмірковує методику проведення заняття, особливості застосування навчальних дидактичних прийомів, використання технічних засобів та наочних посібників, розробляє та затверджує план проведення заняття.

У вступній частині лекції необхідно відмітити актуальність даної теми, значення її засвоєння для майбутньої професійної діяльності, показати зв’язок з минулими та майбутніми темами. Назвати тему заняття, питання лекції (доцільно підготувати та показати слайд). Довести до аудиторії навчальну і виховну мету заняття.

Основна частина заняття проводиться шляхом усного викладення навчального матеріалу. Викладач, враховуючи особливості аудиторії, загальний рівень підготовки студентів застосовує різноманітні навчальні прийоми (інтерактивні акції, використання підготовлених слайдів, відеофільмів, наочних посібників та ін.) Зосереджує увагу на складніших питаннях, при необхідності вдається до повтору.

Заключна частина містить підсумки, що випливають із основної частини лекції, а також рекомендації щодо подальшого вивчення основних питань самостійно. Зазначається тема і вид наступного заняття та ставиться завдання на самостійну підготовку. При цьому, якщо по даній темі не передбачається самостійної роботи під керівництвом викладача, обов’язково, за рахунок збільшення часу на заключну частину лекції.


ВСТУПНА ЧАСТИНА

5 хв.

На початку заняття викладач перевіряє наявність студентів, оголошує тему, навчальні питання та доводить загальний порядок проведення заняття.

У вступному слові викладач звертає увагу на необхідність вивчення даної теми, пов’язує її з раніше вивченим матеріалом.




Основна частина

80 хв.

Предмет і завдання педагогіки. Дидактика – теорія навчання

2.1.

Історичні основи розвитку теорії освіти й навчання (дидактики)

20 хв.

Дидактика – це розділ педагогічної науки, який вивчає і розробляє теорію освіти і навчання. Дидактика лежить в основі всієї викладацької діяльності і стосується процесів, пов’язаних тільки з освітою та навчанням. У виховних процесах також можна виділити дидактичні особливості, але тільки у випадках, де йдеться про навчання (оволодіння) конкретної виховної якості (навички).

Взагалі дидактика як розділ педагогічної науки існує давно. Її виникнення пов’язане з ім’ям великого чеського гуманіста і педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670), який уважається засновником дидактики завдяки його провідному твору "Велика дидактика"(1632).

Яну Амосу Коменському належить ідея існуючої структури класно-урочної системи організації занять у навчальних закладах, ідея вікового розподілу дітей на класи, навчального часу – на навчальний рік, чверті з канікулами між ними. Проведення обмежених часом уроків з перервами, предметна система викладання за певними програмами та підручниками – це теж винахід Коменського.

Коменському належить також концепція професіональної підготовки вчителів, створення окремих методик викладання різних предметів.

У розвиток дидактики зробили внесок не лише філософи-просвітителі, а й педагоги. На рубежі ХYІІІ ст., коли світська школа почала мати пріоритет перед конфесійною (церковною), в ній утворилася теорія так званої формальної і матеріальної освіти.

Автором теорії формальної освіти став Йоган-Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький філософ і педагог, який вважав, що світ складається з простих речей ("реалів") та нескладних взаємозв’язків між ними. Тому обсяг свідомості людини можна формувати протягом чотирьох ступенів навчання.

На першому ступені ("ясність") здійснюється первинне ознайомлення учнів з предметом пізнання, застосовується елементарна наочність.

На другому ступені ("асоціація" 2) даються нові знання та встановлюється зв’язок нових елементів з попередніми, відомими.

На третьому ступені ("система" 3) застосовується такий виклад матеріалу, який формує його у вигляді правила чи закону.

На четвертому ступені ("метод") формуються навички застосування набутих знань на практиці.

Виховною метою концепції Й.Ф.Гербарта була ідея внутрішньої свободи, яка б охоплювала прагнення дитини до вдосконалення. Засобами виховання він вважав схвалення і догану, дотримання правил поведінки, суворий розпорядок дня.

Основними предметами він вважав ті, які переважно розвивають пам’ять (старогрецька та латинська мови), решта предметів будується на запам’ятовуванні. Цю теорію пізніше було покладено в основу гімназійної освіти в Росії.

Оскільки теорія Гербарта була орієнтована на освіту інтелігенції, правлячої еліти, то виникла потреба в системі освіти для практичного прошарку – торговців, ремісників, кваліфікованих робітників.

Таким чином виникла теорія так званої матеріальної освіти, ідея створення якої належить англійському філософу Герберту Спенсеру (1820-1903). Дидактичні основи теорії матеріальної освіти ґрунтувалися на основі п’яти видів людської діяльності – самозбереженні, здобуванні засобів до життя, вихованні нащадків, виконанні соціальних функцій і дозвіллі.

До цього, вважав Г. Спенсер, школа повинна прищеплювати молоді навички додержання гігієни, звертати увагу на фізичний розвиток – правильне харчування, загартовування, фізичну культуру. Освіта забезпечувалася вивченням логіки, математики, психології, біології, хімії, фізики та ін. Спенсер різко виступав проти розумового перевантаження дитини, що було характерним для формальної освіти.

У другій половині ХІХ ст. значний вклад у розвиток дидактики вніс німецький педагог Ф.А.Дістервег (1790-1866). Поряд з прогресивними ідеями природовідповідності виховання й навчання, він розробив теорію розвиваючого навчання. Головне завдання в навчанні він вбачав у розвитку мислення, уваги, пам’яті дитини. Навчальні предмети і методи навчання визначав залежно від того, наскільки вони стимулюють розумову активність учнів. Для початкового навчання Ф.А.Дістервег пропонував метод евристичної бесіди.

Ф.А.Дістервег є автором понад 20 підручників з математики, географії, астрономії. Серед них слід відзначити його дидактичну працю "Керівництво (посібник) для німецьких учителів" (1851), яка у 1913 р. вийшла в Росії.

Світова дидактика кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. розвивалася на основах різних філософських течій, які відображали ідеї так званого прагматизму, сутність якого полягає не в розмірковуванні над навколишнім світом, а у намаганні конкретно вирішувати проблеми, які створюються перед людиною у різних життєвих обставинах.

Німецький педагог В.А. Лай (1862-1926) започаткував "педагогіку дії", в основі якої є механічне уявлення про те, що для всіх організмів, незалежно від рівня їх розвитку, характерна однакова послідовність усіх життєвих процесів, яка складається з трьох основних ступенів — сприймання, переробка, вираз (відтворення) або дія. Останнє за В.Лаєм є головним.

Виходячи з цих теоретичних передумов, головна увага в його школах, які називалися "школами дії", приділялася таким видам занять, як моделювання, малювання, догляд за рослинами, тваринами тощо. Свої ідеї він виклав у працях "Експериментальна дидактика" (1903), "Експериментальна педагогіка" (1908) та "Школа дії" (1911).

Американський психолог і педагог Е.Л.Торндайк (1874-1949) – один з засновників біхевіоризму 5 в психології і так званої "наукової педагогіки", яка передбачала виключення принципу свідомості у навчанні. За Торндайком сутність навчання полягає у розвитку та прищепленню (дресировці) бажаних реакцій учня на відповідні обставини та стимули. Про це він написав у працях: "Принципи навчання, ґрунтовані на психології" (1930), "Процес учіння у людини" (1935) та ін.

Д.Дьюї (1859-1952) — американський філософ, психолог і педагог, який на початку ХХ ст. заснував педагогічну течію, яка здобула назву педоцентризму. Її сутність полягала у ствердженні того, що будь-яка навчальна наука, кожна її окрема теорія є лише інструментом в руках педагога, і впровадження її у зміст навчання зумовлюється не об’єктивною істиною, а практичною корисністю та доцільністю. Викладання предметів та методи навчання, за Дьюї, повинні бути замінені на ігрову та трудову діяльність. Він стверджував, що навчальний курс будь-якого предмету повинен будуватися навколо чотирьох основних людських інстинктів – соціального, конструювання, художнього відображення та дослідницького.

З огляду на це його можна вважати засновником діяльнісного підходу до навчання, що стало стрижнем теорій навчання "шляхом дій". Педоцентризм – керування практичним досвідом без навчальних програм, що передбачає широку учнівську та викладацьку самодіяльність. Цей підхід з одного боку протистояв догматизму й формалізму в навчанні й вихованні дітей того часу. З іншого – давав низькі показники в кінцевих результатах освіти, що негативно впливало на розвиток теорії й практики освіти в США та інших країнах. Свої ідеї Д.Дьюї виклав у працях "Школа і дитина" (1923) та "Школа і суспільство" (1925).

Великий вклад у розвиток дидактики вніс видатний російський педагог К.Д.Ушинський (1824-1870) – один з фундаторів вітчизняної педагогічної науки. В основу педагогіки К.Д.Ушинського було покладено ідею народності (загальності). Як і засновники класичної педагогіки він вимагав, щоб навчання велося з урахуванням психологічних та вікових особливостей учнів, на базі їх вивчення вчителями. "Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також у всіх відношеннях", – стверджував він.

Серед його науково-педагогічних досліджень слід виділити фундаментальну працю "Людина як предмет виховання" (1868), яка вважається неперевершеним досягненням світової педагогічної науки того часу.

К.Д.Ушинський — автор підручників для народної школи "Дитячий світ" (1861) та "Рідне слово" (1864), які свого часу мали широке поширення в практиці роботи народних шкіл.

Серед українських педагогів-дидактів ХІХ ст. помітною є постать О.В.Духновича (1803-1865). Він автор ряду праць, які сприяли поширенню освітнього руху і створенню понад 70 початкових шкіл у Закарпатті. Його основні твори – "Книжица читальная для начинающих" (1847), "Сокращенная грамматика письменного русского языка" (1853), "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857) – стали першими вітчизняними педагогічними посібниками.

Автором ряду підручників був Б.Д.Грінченко (1863-1910). Незважаючи на заборону, він викладав у школі українською мовою, видав 4-х томний "Словарь украинского языка" (1905-1907), а також "Українську граматику до науки читання й писання" (1907).

Значною віхою розвитку дидактики стала діяльність російського психолога і педагога П.П.Блонського (1884-1941), який своєю працею "Трудова школа" (1919) започаткував і обґрунтував теорію трудового і політехнічного навчання. Він був одним з провідних педологів, автором книги "Педологія" (1925) 7. Але педологія в 1936 р. була визнана ЦК ВКП(б) лженаукою і скасована як така, що в своїй сутності базується на "фаталістичній обумовленості долі дітей біологічними та соціальними факторами, впливом спадковості та незмінного середовища"

Середина ХХ ст. для вітчизняної педагогічної науки була дуже складною у зв’язку з другою світовою війною та економічним подоланням її наслідків у колишньому СРСР. Але педагогічна наука все ж таки розвивалася завдяки переконанням та ідейній налаштованості вчителів і науковців на освіту й виховання народних мас.

Серед дидактів-практиків 50-60-х років ХХ ст. слід назвати В.О.Сухомлинського (1918-1970), який не створив науково-дидактичних праць, але своєю діяльністю, поширенням досвіду своєї роботи як педагога, директора школи, громадського діяча в галузі освіти й виховання подав зразки дидактичного підходу до організації педагогічної праці. Свої ідеї він виклав у публіцистичних працях "Педагогічне керівництво виробничою працею учнів", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Розмова з молодим директором школи" та інших, які увійшли в 5-ти-томне видання його праць (1977).

Період 70-80-х років відзначився новими дослідженнями проблем дидактики, які здійснювалися відповідно до вимог державної політики щодо поліпшення роботи різних ланок освіти.

До числа відомих теоретиків дидактики того часу відносять російських учених Д.О.Лордкіпанідзе, М.М.Скаткіна, М.О.Данилова, Ю.К.Бабанського, І.Я.Лернера, М.А.Сорокіна, М.М.Поташника, які працювали над загальними проблемами підвищення ефективності навчального процесу в середній, професійно-технічній та вищій освіті.

Окремі напрямки теорії навчання досліджували О.М.Арсеньєв (загальна теорію освіти), Б.П.Єсипов (теорія навчального процесу), Л.В.Занков (теорія розвиваючого навчання) та ін.

Серед українських учених другої половини ХХ ст. слід відзначити С.Х.Чавдарова, В.І.Помагайбу, А.М.Алексюка, В.О.Онищука, І.Т.Федоренка, О.Р.Мазуркевича; психологів — Г.С.Костюка, П.Я.Гальперіна, К.К.Платонова, Н.Ф.Тализіну та ін, які зробили значний внесок в обґрунтування загальних методів навчання, управління навчально-пізнавальною діяльністю.

У 1990-х роках, коли Україна стала незалежною, суверенною державою, освітні процеси стали розвиватися згідно із законодавчими актами: Конституцією України, Законом України ―Про освіту та ін.

В Україні створена Академія педагогічних наук, яка в своїй структурі має ряд науково-дослідних інститутів, що працюють над вирішенням проблем освіти й виховання. Теорія української педагогіки поповнюється новими дослідженнями.

У сучасних умовах дослідженням процесів історії та теорії української педагогіки займаються Андрущенко В.П., Євтух М.Б., Золотухіна С.Т., Зязюн І.А., Кремень В.Г., Курило В.С., Левківський М.В., Лозова В.І., Троцко А.В., Сбруєва А.А., Стельмахович М.Г., Ступарик Б.М., Сухомлинська О.В., Ярмаченко М.Д. та ін. Їхні дослідження увійшли в скарбницю загальних наукових досягнень української педагогіки.

Сучасні відомі методисти окремих дисциплін працюють над поліпшенням навчального процесу у загальноосвітній та вищій школі, використовуючи новітні технології навчання. Серед них слід назвати професорів Чайченко Н.Н.(методика викладання природничих дисциплін), Булда А.А., Пометун О.І. (методика викладання історичних дисциплін), Андрусишин Б.І. (методика викладання правознавчих дисциплін), Ростовський О.Р., Масол Л.М., Лобова О.В. (методика викладання мистецьких дисциплін), Ніколаєва С.Ю., Смелякова Л.П. (методика викладання іноземних мов).




2.2.

Педагогіка: предмет та основні категорії

30 хв.

Термін педагогіка походить від грецьких слів paidesдіти і аgoвести. В дослівному перекладі педагог –“вихователь. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.

Із середини XX століття в деяких країнах замість терміна педагогіка вживають терміни андрогогіка (від гр. аndroros –“мужчина” і аgo) й антропогогіка (від гр. апtropos – “людина” і аgo). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Тому буде правильним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” тут розуміємо в широкому значенні слова – як навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості.

Для визначення поняття “педагогіка“ необхідно насамперед розмежувати поняття “об’єкт“ і “предмет“. Об’єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Кожен об'єкт може вивчатися різними науками. Так, людина вивчається психологією, соціологією, антропологією, медициною, фізіологією та іншими науками. Водночас кожна наука в цьому об'єкті має власний предмет. Предмет науки – це те, що кожна наука вивчає в об'єкті. Якщо, наприклад, предметом психології є внутрішній психічний світ людини та його загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування, предметом педагогічної психології – механізми та закономірності засвоєння людиною соціокультурного досвіду, то предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення.

Є низка підходів до визначення поняття “педагогіка“, наприклад: М.М. Фіцули – “Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини”; С.У. Гончаренка “Педагогіка – наука про навчання і виховання підростаючих поколінь”; І.П. Підласого – “Найкоротше, загальне і разом з тим відносно точне визначення сучасної педагогіки – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” тут використовується у найширшому смислі, включаючи освіту, навчання, розвиток”.

Отже, закономірності виховання зумовлені закономірностями розвитку і формування людини як соціальної істоти; законами її діяльності (принципами і правилами виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що криються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.

Педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об'єктивні та суттєві його основи. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв'язки педагогічного процесу із суспільними вимогами й умовами; зв'язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв'язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу тощо. В цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до мети, завдань і методів виховання, які віддзеркалюють її історичні, етнічні та регіональні особливості. В такому разі воно набуває національного характеру й отримує назву “національне виховання“.

Терміном “педагогіка“ позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини – педагогічну науку і педагогічну практику. Об'єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом — закономірності, прийоми, способи, методи та засоби цієї взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.

Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємозв'язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші стосуються вивчення педагогічних процесів, другі — їх технології. Всі вони дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли взаємодоповнюються, тобто поєднують ідею та її реалізацію. Педагогічна теорія пізнає закони та закономірності виховання, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.



Педагогічна практика, спирається на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.

На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще П.П. Блонський. Він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні вміння, талант і теоретичні знання. Вміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягнення суті розвитку та виховання людини і передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа іншій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, — підкреслював він.

Досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обгрунтовані технології.

Основу педагогічної теорії становлять базові категорії — найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує загальнонауковими поняттями “розвиток“ і “формування“. (Ці та інші категорії аналізуватимуться в наступних темах)

Поняття “виховання“ вживається в широкому і вузькому соціальному значенні слова, а також у широкому і вузькому педагогічному розумінні.

У широкому соціальному значенні виховання – це передання соціального досвіду, накопиченого людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому – спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передання їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних та політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.

У широкому педагогічному розумінні виховання – цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад навчально-виховних закладів) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття “виховання” у такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому – процес і результат виховної роботи, спрямованої на вирішення конкретних виховних завдань.

Зміст поняття “навчання“ доцільно проаналізувати у контексті завдань європейської школи, які були визначені у доповіді Жака Делора Міжнародній комісії “Освіта XXI століття“, — навчати навчатися, навчати працювати, навчати бути, навчати жити.

Навчати навчатися – це формувати учнівські вміння оволодівати та оперувати найрізноманітнішою інформацією, які стверджують молоду особистість у ролі учня і, що не менш важливо, у ролі майбутнього вихователя. Адже коли свого часу сьогоднішні вихованці самі стануть батька­ми, вони мають передавати набуті ними знання та досвід своїм нащадкам та спадкоємцям.

Навчати працювати – це забезпечувати не тільки здатність ефективно оволодівати професійними навичками, а й вміння знаходити вихід у найнепередбачуваніших виробничих ситуаціях, вміти співпрацювати в колективі, співвідносити себе з конкретними фаховими ролями та ефективно їх виконувати.

Навчати жити – це утверджувати цілісний світогляд і світосприйняття, допомагати учням віднаходити особистісний сенс життя, досягати моральної та духовної зрілості, ставати відповідальними як за особисту долю, так і за долю загалу.

Навчати бути – це прищеплювати й розвивати талант до налагоджування соціальних, дружніх та родинних сто­сунків, виховувати здатність до емпатії, (співпереживання) персоніфікованих взаємин з іншими людьми”.

Освіта – це водночас і процес, і результат завершеного навчання (наприклад середнього, вищого, підвищення кваліфікації).

Педагогічний процес — це динамічна система, яка об'єднує процеси виховання, навчання, розвитку і самовдосконалення особистості вихованця.

Поняття “розвиток“ має неоднозначний зміст. С.У. Гончаренко так його визначає: “Розвиток особистості – процес формування особистості як соціальної якості в результаті його соціалізації і виховання”. За Г.С. Костюком, розвиток “не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить “перерви безперервності“, тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе”.

Отже, розвиток – це процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини.

Формування – це надання певної форми, завершеності процесу становлення особистості, досягнення нею рівня зрілості та стабільності. Інакше кажучи, формування є про­цесом становлення людини як соціальної істоти під впливом різноманітних факторів, наприклад соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних, педагогічних тощо. Процеси формування, розвитку і виховання особистості взаємозв'язані та взаємозумовлені.

До основних педагогічних категорій також відносять самовиховання, самоосвіту, саморозвиток, перевиховання.



Самовиховання — цілеспрямована робота людини щодо духовного, розумового, морального, вольового, естетичного, фізичного розвитку, вдосконалення й усунення негативних рис характеру.

Самоосвіта – це освіта, яка набувається в процесі самостійної роботи вихованця без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Хоча вона також є складовою частиною педагогічного про­цесу в стаціонарних навчальних закладах.

Саморозвиток – це самостійна робота вихованця над формуванням і розвитком у собі духовних, розумових, фізичних та інших здібностей і нахилів.

Перевиховання – це індивідуальна цілеспрямована робота дорослих над усуненням недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних дітей. Така робота передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у формуванні та розвиткові особистості вихованця. Провідним механізмом перевиховання вважається переконання – першою чергою, суспільно корисна діяльність.

Отже, проблеми педагогіки досить широкі та багатогранні. Це значить, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально, формувати свої бачення основних проблем.

Пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка сьогодні являє собою розгалужену систему педагогічних наук.

Історія педагогіки як галузь педагогічної науки вивчає стан і розвиток педагогічної теорії та практики на різних етапах людського суспільства, досліджує розвиток виховання як суспільного явища, з'ясовує причини виникнення педагогічних теорій та їхню історію, узагальнює позитивний досвід педагогічної теорії та практики попередніх епох та виявляє їхні закономірності.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє теоретико-методологічні та методичні засади навчально-виховного процесу в різноманітних освітньо-виховних закладах. Традиційно загальна педагогіка складається з чотирьох розділів: основи педагогіки (обґрунтовує її філософські підвалини), теорія освіти й навчання (дидактика, яка вивчає сутність навчального процесу), теорія виховання (обґрунтовує закономірності, цілі, завдання, зміст, методи, форми виховного процесу), теорія управління навчально-виховним закладом (школознавство, яке вивчає систему управління школою і діяльність органів освіти).

Галузевих педагогік налічується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є “дочірніми“ науками. Умовно ці педагогічні науки поділяються на загальні та функціональні.

До загальнопедагогічних наук належать: дошкільна педагогіка; шкільна педагогіка; соціальна педагогіка; превентивна (попереджувальна) педагогіка; спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка.

Дошкільна педагогіка — це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності виховання дітей дошкільного віку. Вона базується на основних положеннях загальної педагогіки й дуже тісно пов'язана із загальною, дитячою і віковою психологією, загальною анатомією і фізіологією.

Основним завданням дошкільної педагогіки є обгрунтування цілей, змісту, методів і форм морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання дітей дошкільного віку, теоретичних і практичних основ організації дошкільних закладів.



Шкільна педагогіка належить до найбільш вивчених і обгрунтованих галузей педагогічної науки, яка досліджує закономірності виховання підростаючого покоління в конкретних освітньо-виховних закладах.

Соціальна педагогіка – галузь загальної педагогіки, наука про закономірності та механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтова на діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей і молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства”. Вона виникла наприкінці XIX – на початку XX століття, її творцем вважають П. Наторпа, який основне завдання педагогіки вбачав у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов і визначенні шляхів громадського виховання.

Превентивна педагогіка – це галузь педагогічної науки, яка ставить за мету обгрунтування теоретичних і практичних проблем виховання важковиховуваних дітей і дорослих, попередження таких антисоціальних явищ, як наркоманія, алкоголізм тощо.

Сурдопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання, розвитку дітей з порушеннями слуху, розробляє педагогічну систему всебічного розвитку осіб із вадами слуху й підготовки їх до суспільно корисної праці. Основна проблема сурдопедагогіки – це формування словесної мови в дітей з вадами слуху.

Тифлопедагогіка досліджує особливості виховання і навчання дітей сліпих і з поганим зором. Вона розробляє систему педагогічного впливу на учнів з вадами зору, формування в них компенсації сліпоти та корекції вторинних відхилень, зумовлених зоровою недостатністю, підготовки до суспільно корисної діяльності.

Олігофренопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання розумово відсталих дітей та шляхів корекції недоліків у їхньому розвитку.

Окремий статус має порівняльна педагогіка – наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах, завданням якої є вивчення й узагальнення позитивного зарубіжного досвіду.

До функціональних педагогічних наук зараховують педагогіку вищої школи (куди належать технікуми, коледжі); педагогіку професійно-технічної освіти; галузеві педагогіки: авіаційну, військову, інженерну, медичну, культурно-освітню; педагогіку виправно-трудової системи; педагогіку підвищення кваліфікації й перекваліфікації спеціалістів та робітничих кадрів.

Педагогіка вищої школи — це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, специфіку отримання вищої освіти.

Педагогіка професійно-технічної освіти досліджує закономірності підготовки робітників високої кваліфікації.

Таким чином, педагогічна наука створює струнку систему і спрямована на вирішення гуманної проблеми – підготовки підростаючого покоління й дорослих до повноцінної життєдіяльності шляхом допомоги їм в самореалізації, самоутвердженні та самоактуалізації. Для вирішення цих проблем вона співпрацює з іншими науками: філософією, психо­логією, соціологією, антропологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою тощо. Зміцнюючи й удосконалюючи ці зв'язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи.




2.3.

Дидактика її об’єкт та предмет.

30 хв.

Теорія навчання зветься дидактикою. Розрізнення об'єкта і предмета дидактики дає змогу правильно обгрунтувати її фундаментальні проблеми, оптимально організувати практику навчання в різних освітньо-виховних системах. Тому для визначення предмета загальної дидактики необхідно враховувати її функції.

В педагогіці є кілька підходів до такого визначення. Наприклад, предмет дидактики – це:



  1. навчання як засіб освіти та виховання;

  2. закономірності та принципи навчання, його цілі, наукові підвалини його змісту;

  3. взаємодія викладання й учіння в їх єдності;

  4. не тільки власне процес викладання й учіння, але й умови, необхідні для його здійснення (зміст, організація, засоби тощо), а також різні порівняно стійкі результати виконання цих умов.

Український педагог М. М. Фіцула предметом дидактики вважає:

  1. визначення мети і завдань навчання, без чого неможливе повноцінне навчання;

  2. окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;

  3. виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

  4. обгрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених його закономірностей;

  5. вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання;

  6. забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.

Польський учений-дидакт Ч. Купісевич дає таке визначення: “Предметом дослідження загальної дидактики є процес викладання й учіння разом із факторами, що його породжують, умовами, в яких він протікає, а також результати, до яких він призводить”. До навчальної діяльності він відносить також і самоосвіту.

Правомірно стверджувати, що об'єктом загальної дидактики як педагогічної науки є навчання у всьому його обсязі. Предметом її є система відношень:



  1. суб'єкт викладання – суб'єкт учіння;

  2. суб'єкт учіння – навчальний матеріал;

  3. взаємовідношення між суб'єктами учіння;

  4. основні закономірності між усіма компонентами навчального процесу.

Різноманіття цих відношень становить сутність навчального процесу. Безумовно, серед них найголовнішим є союз викладання і учіння, тобто взаємини учителя й учня.


ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

5 хв.

Викладач підводить підсумок проведеного заняття. Відповідає на питання, які виникали у аудиторії, дає завдання на самостійну підготовку та доводить тему наступного заняття.
Доцент кафедри СТ, к.соц.н. О.В.КОЖЕДУБ


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка