Лекція №7 Порядок і правила надання першої допомоги при різних типах ушкоджень



Скачати 297.64 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір297.64 Kb.
Лекція №7

Порядок і правила надання першої допомоги при різних типах ушкоджень
1. Основні правила надання першої допомоги в невідкладних ситуаціях. Проведення первинного огляду потерпілого. Способи виклику екстреної медичної допомоги.

2. Ознаки порушення дихання. Забезпечення прохідності дихальних шляхів. Проведення штучного дихання. Ознаки зупинки роботи серця. Проведення непрямого масажу серця.

3. Перша допомога при ранах і кровотечах. Способи зупинки кровотеч. Правила та прийоми накладання пов’язок на рани.

4. Перша допомога при переломах. Прийоми та способи іммобілізації із застосуванням табельних або підручних засобів.
7.1 За даними ВООЗ, близько 30% осіб, які загинули внаслідок нещас­них випадків та НС, могли б бути врятовані, якби їм своєчасно і правиль­но надали першу допомогу, здійснили заходи щодо ожив­лення або своєчасно забезпечили доставку до медичного закладу. Своєчасно надана та правильно проведена перша допомо­га не лише рятує життя потерпілому, а й забезпечує подальше успішне лікування, запобігає розвиткові важких ускладнень, а після завершен­ня лікування зменшує втрату працездатності або ступінь каліцтва.

Перша допомога – це комплекс простих терміно­вих дій, спрямованих на збереження здоров’я і життя потерпілого. При наданні першої допомоги треба керуватися такими принципами: правильність, доцільність, швидкість, продуманість, рішучість, спокій. Дотримуючись наступних правил:

- усунути вплив на організм факторів, що загрожують здоров’ю та життю потерпілого (звільнити від дії електричного струму, винести із зараженої атмосфери чи з приміщення, що горить, погасити палаючий одяг, дістати із води);

- оцінити стан потерпілого, визначити характер і тяжкість травми, що становить найбільшу загрозу для життя потерпілого та вжити заходи щодо його спасіння;

- виконати необхідні дії щодо спасіння потерпілого в порядку терміновості (забезпечити прохідність дихальних шляхів, провести штучне дихання, зовнішній масаж серця, зупинити кровотечу, іммобілізувати місце перелому, накласти пов’язку тощо);

- викликати швидку медичну допомогу або лікаря, вжити заходи, для транспортування потерпілого в найближчу медичну установу;

- підтримувати основні життєві функції потерпілого до прибуття медичного працівника, пам’ятаючи, що зробити висновок про смерть потерпілого має право лише лікар.

Виконуючи перелічені вище дії, необхідно бути уважним і обережним, щоб не причинити шкоду собі і не завдати додаткової травми потерпіло­му. Особливо це стосується тих випадків, коли потерпілого необхідно звільнити з-під дії електричного струму, з-під завалу, винести з палаючо­го приміщення, при рятуванні утопленика. Якщо допомогу надають кілька осіб, деякі з зазначених вище дій можна виконувати паралельно. Людина, яка надає першу допомогу, повинна знати основні ознаки порушення життєво важливих функцій організму людини, загальні принципи надання першої допомоги і її прийоми стосов­но характеру отриманих потерпілим пошкоджень.

Людина, яка надає першу допомогу, повинна вміти:

1) оцінити стан потерпілого і визначити, якої допомоги насамперед той потребує;

2) забезпечити вільну прохідність верхніх дихальних шляхів; виконати штучне дихання «із рота в рот» або «із рота в ніс» та зовнішній масаж серця і оцінити їх ефективність;

3) зупинити кровотечу накладан­ням джгута, стисної пов’язки або пальцевим притискуванням судин;

4) накласти пов’язку при пошкодженні (пораненні, опіку, відмороженні, забитті);

5) іммобілізувати пошкоджену частину тіла при переломі кісток, важкому забитті, термічному ураженні;

6) надати допомогу при теплово­му і сонячному ударах, утопленні, отруєнні, блюванні, втраті свідомості;

7) використати підручні засоби при перенесенні, навантаженні і транс­портуванні потерпілого;

8) визначити необхідність вивезення потерпі­лого машиною швидкої допомоги чи попутним транспортом;

9) корис­туватися аптечкою швидкої допомоги.

Аптечка швидкої допомоги з набором медикаментів і засобів, мінімальний перелік яких наведено в таблиці 1, обов’язково повинна бути на всіх транспортних засобах, а також на підприємствах, в організаціях та установах чи їх підрозділах, особливо тих, де проводяться небезпечні або шкідливі роботи. Такий набір медикаментів і засобів для надання допомоги бажано також мати вдома.

Таблиця 1



Медикаменти та медичні засоби

Призначення

Кількість, шт.

Індивідуальні перев’язочні антисептичні пакети

Для накладання пов’язок

5

Бинти

Для накладання пов’язок

5

Вата

Для накладання пов’язок

5 пачок по 50 г

Ватно-марлевий бинт

Дня бинтування при переломах

3

Джгут

Для зупинки кровотечі

1

Шина

Для укріплення кінцівок при переломах

3-4

Гумовий пузир для льоду

Для охолодження пошкодженого місця при забитті, вивихах, переломах

1

Склянка

Для прийому ліків, промивання очей, шлунка і приготування розчинів

1

Чайна ложка

Для приготування розчинів

1

Йодна настойка (5%)

Для змазування тканин навколо ран, свіжих подряпин на шкірі тощо

1 флакон (25 мл)

Нашатирний спирт

Для використання при непритомному стані

1 флакон (30 мл)

Борна кислота

3 метою приготування розчинів для промивання очей і шкіри, полоскання рота при опіках лугами, для примочок на очі при опіку електричною дугою

1 пакет (25 г)

Сода питна

3 метою приготування розчинів для промивання очей і шкіри, полоскання рота при опіках кислотою

1 пакет (25 г)

Розчин перекису водню (3%)

Для зупинки кровотечі з носа

1 флакон (25 мл)

Настойка валеріани

Для заспокоєння нервової системи

1 флакон (30 мл)

Нітрогліцерин

Для прийому при сильних болях в області серця і за грудиною

1 тюбик


Примітки.

1. Розчин соди і борної кислоти передбачається тільки для робочих місць, де проводяться роботи з кислотами і лугами.

2. У цехах і лабораторіях, де не виключена можливість отруєння газами та шкідливими речовинами, склад аптечки повинен бути відповідно доповнений

3. У набір для сумок першої допомоги не входять шини, гумовий пузир для льоду, склянка, чайна ложка, борна кислота і питна сода. Інші медикаменти комплектуються в кількості 50% вказаних у списку.

4. На внутрішніх дверцятах аптечки слід чітко вказати, які медикаменти застосовуються при тих чи інших травмах (наприклад, при кровотечі з носа — 3%-ний розчин перекису водню тощо).
7.2 Допомога потерпілому, яка надається немедичними працівниками, повинна суворо обмежуватися певними її видами (заходами щодо оживлення при клінічній смерті, зупинкою кровотечі, перев’язкою рани, опіку чи відмо­роженої ділянки, виведенням з непритомного стану, іммобілізацією перелому, перенесенням і транспортуванням потерпілого тощо).

Асфіксія – задуха, викликана кисневим голодуванням та надлиш­ком вуглекислого газу в крові та тканинах, настає через припинення надходження повітря в легені протягом 2-3 хвилин. Людина, як правило, непритомніє. Далі може зупинитись серце і наступити смерть.

Причини асфіксії – стискання гортані і трахеї (задушення); затоп­лення гортані і трахеї водою (утоплення); заповнення їх слизовими масами, блювотинням, землею; закривання входу в гортань стороннім тілом чи язиком; параліч дихального центру від отрути, вуглекислого газу, снодійних засобів; травми головного мозку; захворювання на диф­терію, грип, ангіну.



Ознака – відсутність дихання, наявність якого встановлюється за рухами грудної клітини або за зволоженням дзеркала, прикладеного до носа чи рота потерпілого.

Штучне дихання застосовують у тому випадку, коли у людини порушується або зупиняється нормальне дихання. Починати його треба якомога швидше, оскільки тривала затримка дихання небез­печна для життя.

Допомога полягає у тому, що потерпілому необхідно витягнути язик, якнайшвидше вичистити порожнину рота від слизу, крові, харчових продуктів, землі тощо, розстебнути комір, пояс, верхній одяг – все, що може заважати диханню, і здійснювати штучне дихання. Голову обов’язково треба повер­нути набік, щоб блювотні маси не потрапили в дихальні шляхи. Інколи через набряк гортані виконувати штучне дихання стає неможливим. Щоб зменшити набряк, накладають холод­ний компрес на кадик, ноги ставлять у гарячу воду. При потребі виконується трахеотомія – введення трубки у розсічену трахею.

Найефективнішим способом штучного дихання є дихання «із легень у легені», яке проводиться «із рота в рот» або «із рота в ніс» (рис. 1). Потерпілого кладуть на спину на тверду рівну поверхню, відкинувши голову різко назад, для чого під плечі необхідно покласти валик або будь-який згорток. Для запобігання переохолодження організму потерпілого під його спину доцільно також покласти підстил­ку (ковдру, пальто). Особа, що надає допомогу, пальцями затискає по­терпілому ніс, робить глибокий вдих, притискає свої губи до губ потер­пілого, швидко робить різкий видих йому в рот і відкидається назад. Під час вдування повітря в легені потерпілого спостерігається розширення його грудної клітки. Коли рятувальник відкидається назад, грудна клітка потерпілого спадає, відбувається видих. Вдування повторюють з часто­тою 8-12 раз на хвилину. З гігієнічною метою рекомендується рот по­терпілого прикрити шматком чистої тонкої тканини (носовик, поділ сорочки, бинт, косинка тощо).

М
ожна вдувати повітря в ніс потерпілого, стискаючи йому при цьому рот..

а) б)
Рис. 1. Штучне дихання способом «із рота в рот»: а) вдих; б) видих
Якщо пошкоджено обличчя і проводити штучне дихання «із легень у легені» неможливо, треба застосувати інші метод стиснення і розширення груд­ної клітки. Наприклад, способами: за Лабордом, Сильвестром, Шеффером і Шюллером.

За способом Лаборда (рис. 2) витягують язик потерпілого і при­тримують пальцями, обмотаними носовою хусточкою або марлею. За­хвачують язик, витягують його (при цьому відбувається вдих) і потім, не випускаючи, дають йому податися в рот (при цьому відбувається видих). Робити це потрібно ритмічно 12-16 разів за хвилину.



Рис. 2. Штучне дихання за Лабородом
У такому ж темпі робиться «вдих» і «ви­дих» і при інших способах штучного ди­хання, що приблизно відповідає кількості дихальних рухів у здорової людини.

Якщо щелепи потерпілого стулені, то па­лець вводять у простір за зубами, між що­кою і останнім корінним зубом, обережно розщеплюють щелепи, щоб вони знову не зчепилися; у щілину, що утворилась, встав­ляють обмотану хусточкою ручку метале­вої ложки чи олівець.

За способом Сильвестра (рис. 3) потерпілого кладуть на спину, під лопатки підкладають валик з одягу. Той, хто робить штучне дихання, стає на коліна біля голови потерпілого, бере його руки за передпліччя біля ліктів. Вдих відтворюється відведенням рук у боки і назад за голову на кілька секунд (2 – 3), а видих досягається приве­денням зігнутих у ліктях рук до боків грудної клітини. Руки потер­пілого притискують при цьому до грудної клітини, у результаті чого з неї витісняється повітря.

Рис. 3. Штучне дихання за Сильвестром: а) вдих; б) видих
Штучне дихання за Сильвестром краще проводити вдвох. Кож­ний береться за одну руку потерпілого і діє за повільним рахунком «раз, два, три» (закидання рук за голову), «чотири, п’ять» (притискання рук до грудей).

І в першому, і в другому випадку потрібний по­мічник, який тримає витягнутий язик, щоб він не западав. За способом Шеффера (рис. 4) потерпілого кладуть на живіт, потім обидві руки витягують вперед або витягують вперед одну руку, зігнуту в лікті, кладуть голову, повернуту на бік. Той, хто подає до­помогу, стає на коліна так, щоб стегна потерпілого були між його колінами. Потім він кладе великі пальці по боках хребта, нижче лопаток, а рештою пальців охоплює нижню частину грудної кліти­ни. Рахувати «раз, два, три» потрібно повільно нагнутися вперед, масу свого тіла передати рукам, які лежать на нижніх ребрах потерпілого, від чого груди його стискаються і відбувається видих. Потім, відкинувшись назад і переставши тиснути, потрібно порахувати: «чоти­ри, п’ять, шість». У цей час грудна клітина потерпілого розширюєть­ся і в неї входить повітря, тобто відбувається вдих. Такі рухи повторюють до настання природного дихання.

За способом Шюллера потерпілий лежить на спині. Той, хто надає допомогу, охоплює двома руками з обох боків його реброві дуги і розтя­гує їх угору і на боки (вдих), а потім стискує донизу і до середини (видих).

Способи Шюллера і Шиффера не застосовують при переломах ре­бер, а спосіб Сильвестра, крім того, при переломах кісток рук. У та­ких випадках необхідно проводити тільки ритмічне потягування язика за способом Лаборда.



б

Рис. 4. Штучне дихання за Шеффером


Штучне дихання потрібно продовжувати довго, інколи протягом 2 – 4 год. Припиняють його, коли потерпілий починає дихати само­стійно, ритмічно, безперервно. Якщо після відновлення дихання зно­ву припиняється, штучне дихання потрібно відновити. Штучне дихання потребує багато часу, через це необхідно підміня­ти того, хто надає допомогу. Одночасно зі штучним диханням потерпілому дають нюхати на­шатирний спирт і розтирають шкіру вовняною тканиною.

Клінічна смерть – це такий стан організму, за якого відсутні видимі ознаки життя (серцева діяльність та дихання), згасають функції центральної нервової системи, але зберігаються обмінні про­цеси у тканинах. Клінічна смерть є першим етапом припинення життєдіяльності організму, його загибелі. Другим етапом є біоло­гічна, або істинна смерть, незворотне припинення фізіологіч­них процесів у клітинах і тканинах.

Тому, хто надає першу допомогу, необхідно знати ознаки життя і смерті і вміти розрізняти ці два стани організму.

У разі смерті у людини відсутнє серцебиття, пульс не визначаєть­ся, відсутнє дихання, зіниці широкі і не реагують на світло, відсутнє відчуття болю. Навпаки наявність цих ознак свідчить про те, що лю­дина жива.

Ознаки наявності дихання описані вище. Серцебиття визначається рукою або на слух в лівій частині грудної клітки, нижче соска, а також за пульсом на шиї, де проходить найбільша – сонна – артерія, або ж на внутрішній частині перед­пліччя. Реакція зіниць перевіряється раптовим освітленням очей або їх затемнен­ням рукою. При освітленні зіниці повинні звужуватися, а при затемненні – розши­рюватися. Якщо людина жива, при доторканні до рогівки її ока, наприклад, кінчи­ком носової хустинки, - повіки здригаються, вона реагує на інші сильні больові под­разнення, наприклад, уколи. В перші 5-7хв. клінічної смерті незворотні явища в тканинах ще відсутні. Після цього терміну першими починають відмирати клітини головного мозку, і клінічна смерть переходить у біологічну. Ознаками біологічної смерті є: помутніння рогівки ока та її висихання, деформація зіниці при стисканні, трупне задубіння, трупні синюваті плями. У період клінічної смерті, поки ще не сталося тяжких уражень мозку, серця та легень, організм можна оживити (реанімувати).

До оживлення входить проведення двох основних процедур – віднов­лення дихання (штучне дихання) та зовнішній масаж серця. Зовнішній масаж серця здійснюється негайно після його зупинки.

Потерпілого кладуть на спину на тверду поверхню. Особа, що надає допомогу, стає на коліна зліва від потерпілого, кладе обидві долоні (одна поверх другої) на нижню третину грудної клітки зліва (рис. 5). і починає робити масаж — ритмічне стискання серця між грудиною та хребтом з частотою 60 разів на хвили­ну. Сила поштовху має бути такою, щоб грудина зміщувалась вглибину на 4-5 см. Після кожного поштовху руки на мить віднімають від грудної клітки, а потім знову натискають. При правильному масажі серця під час натискання на грудину відчуватиметься легкий поштовх сонної артерії і звуження протягом кількох се­кунд зіниці, рожевіє шкіра обличчя і губи, з’являються самостійні вдихи.

Якщо виконується оживлення потерпілого, тобто виведення його з стану клінічної смерті, масаж серця і штучне дихання необхідно проводити удвох одночасно. Коли допомогу надає одна особа, їй для цього необхідно після двох-трьох вдихів робити 12-15 стискань грудної клітки.

При оживленні потерпілого ні в якому разі не слід втрачати пильності. Навіть коли відбулося відновлення самостійного дихання і серцебиття, не слід забувати про можливість повторної зупинки серця або дихання. Щоб їх не пропустити, треба стежити за зіницями, кольором шкіри і диханням, регулярно перевіряти частоту і ритмічність пульсу. Не слід лякатись, коли у потерпілого з’являється блювота. Це свідчить, що відбулось оживлення організму.




Рис. 5. Зовнішній масаж серця: а) положення серця під час піднімання рук; б) положення серця під час натискання
7.3 Кровотечі. За характером кровотечі завжди можна визначити, які судини пошкоджені. При капілярній з найдрібніших судин кров сочиться, з’являється у вигляді маленьких крапель, які зливаються і поступово стікають з поверхні рани.

Артеріальна кровотеча – кров яскраво-червоного кольору, витікає з рани під напором уривчастим струменем, пульсує в такт скорочення серця.

Венозна кровотеча – кров темно-вишневого кольору, витікає безперервним струменем.

При капілярній кровотечі потрібно підняти пошкоджену части­ну тіла або накласти тиснучу стерильну пов’язку. Кровотечу з дрібних артерій і невеликих веноз­них судин спиняють тиснучою пов’язкою, для чого, не торкаючись рани, звільняють від одягу місце по­ранення і накладають стерильну пов’язку. Якщо немає бинта, можна ви­користати чисту бавовняну тканину, розірвавши її смугами і прогладив­ши кілька разів гарячою праскою. Для пов’язки можна використати й хустку.

Сильну артеріальну і венозну кро­вотечу тимчасово зупиняють за допо­могою джгута або закрутки (рис. 6). Джгут на кінцівку накладається тоді, коли тиснуча пов’язка не дає ефекту або потрібно швидко зупинити силь­ну кровотечу з великих судин.



Рис. 6. Зупинка кровотечі за допомогою закрутки: а) утворення вузла; б) закручування; в) закріплення палички
Спеціальні кровоспинні джгути виготовляють із гуми або тканини. Якщо немає спеціально виготовле­них джгутів, матеріалом для джгутів може бути еластична гумова трубка, хустка, носова хусточка, краватка, рушничок.

Тиснучу закрутку накладають на кінцівки, а також стегно чи плече вище місця поранення (кровотечі). Під нього підкладають якусь тка­нину (одяг, рушник і т. д.). Джгут розтягують обома руками і кла­дуть оберти так, щоб вони лягали один на одний не ослаблюючи, кінці джгута необхідно скріпити.

У Велику Вітчизняну війну був запропонований простий, зручний і надійний спосіб зупинки кровотечі за допомогою солдатського пас­ка. Звичайний пасок береться в руки так, як показано на рис. 7. Потім його складають удвічі і складений кінець протягують через пряжку. Розтягнувши пасок, одержують подвійну петлю (рис. 7, а, б), у яку продівають пошкоджену кінцівку поверх одягу і поступово, лег­ко підтягують, стежачи за тим, щоб пасок щільно облягав цю кінцівку. Петлі затягують щільніше, до зупинки кровотечі з рани (рис. 7, в). Щоб зняти джгут, беруть однією рукою кінцівку нижче накладеного паска, другою рукою крутять петлю у зворотному напрямку, при цьо­му великим пальцем треба взяти пасок біля пряжки (рис. 7, г, д).


Рис. 7. Зупинка кровотечі за допомогою паска: а), б), в) – накладання паска; г), д) – знімання паска
Правильно накладений джгут спричиняє побіління кінцівки ниж­че джгута, тому що в цій ділянці припиняється приплив і відтік крові. Якщо джгут накладений неправильно, не туго, то кровотеча не припиняється, а навпаки посилюється, оскільки виявляються стис­нутими тільки вени, які лежать поверхнево, а артерія лежить глиб­ше вен і продовжує наповнюватися кров’ю. Кінцівка синіє, набрякає, а кровотеча посилюється. Термін накладеного джгута чи закрутки – не більше 1,5 – 2 год. Якщо за обставинами необхідне більш тривале накладання джгута на кінцівках, його послаблюють на 5 – 6 хв., а потім знову затягують. Під джгут обов’язково потрібно покласти записку із зазначенням часу його накладання. Якщо через 5 – 10 хв. після зняття джгута кровотеча не віднови­лась, можна вважати, що вона зупинена, але везти такого потерпіло­го потрібно обережно, оберігаючи його від поштовхів. При неправильному користуванні джгутом або якщо залишити його на кінцівці понад 2 години можливе омертвіння кінцівки, параліч ряду м’язових груп.

У тих місцях, де неможливо накласти джгут, а на короткий строк також і на кінцівках, застосовують пальцьове притискання артерій до кісток, до яких прилягають ці судини. Для цього потрібно знати розміщення артерій їх притискання (рис. 8).





Рис. 8. Розміщення головних артерій людини: 1 – стегнова; 2 – плечова; 3 – підключич­на; 4 – височна; 5 – сонна; 6 – пахова; 7 – ліктьова; 8 – променева; 9 – передня високогомілкова
Пальцеве притискання великих артерій проводять у певних місцях: при кровотечах із ран на голові двома-трьома пальцями притис­кують височну артерію спереду вуха, на рівні брови до прилягаючої кістки (рис. 9, а); при артеріальній кровотечі з рани на щоці можна притиснути артерію нижньої щелепи. Для цього великим пальцем притискують судину до краю нижньої щелепи на середині від­стані між підборіддям і кутом нижньої щелепи (рис. 9, б); сильну кровотечу з ран на голові чи обличчі можна зупинити притис­канням однієї із сонних ар­терій. Сонну артерію при­тискають великим пальцем руки. Праву сонну артерію притискають лівою рукою, можна притиснути артерію 2, 3, 4, 5 пальцями правої руки (рис. 9, в).


Рис. 9. Пальцеве притискання артерій при кровотечі
Сонні ар­терії живлять мозок, тому обидві сонні артерії здавлю­вати не можна: це призве­де до небезпечної для жит­тя непритомності внаслідок гострого недокрів’я центральної нерво­вої системи; при кровотечах із ран на плечі у верхній його частині в області плечового суглобу і надпліччя притискують підключичну артерію до 1 ребра в надключичному заглибленні. Той, хто подає допомогу, стає збоку і спереду від потерпілого. Судину притискають великим пальцем, а інші чотири пальці руки розміщують на верхній частині спини пораненого; при пораненні плеча пахову артерію притискають стуленими пальцями рук до головки плечової кістки; кровотечу з ран нижньої частини плеча, передпліччя і кисті зупиняють притисканням плечової артерії до плечової кістки (рис. 9, г). Для цього великим пальцем руки притискують судину до плечової кістки, натискуючи в області зовнішнього краю згиналь­ного м’яза плеча. Іншими пальцями охоплюють плече ззовні та знизу. Стояти потрібно обличчям до пораненого, поранену руку тримати піднятою догори; при кровотечі на кисті притискують ліктьову і променеву ар­терію (рис. 9, д); при кровотечі з нижніх кінцівок притискують стегнову арте­рію великим пальцем або чотирма пальцями однієї руки до лобко­вої кістки від середини стегна в області паху (рис. 9, е).

Пальцеве притискування великих судин, особливо в місцях, де багато м’яких тканин (м’язи, жирова клітковина), дуже стомлююче. Притискувати треба з достатньою силою, щоб стиснути судину, інак­ше кровотеча не зупиниться.

Артеріальну кровотечу в області кінцівок можна зупинити силь­ним згинанням кінцівки в суглобі. Так, при пораненні судин перед­пліччя зігнуту руку в лікті із закладеним у ліктьовий згин валиком із тканини прибинтовують до плеча (рис. 10, а).

Щоб зупинити кровотечу із судин плеча, валик підкладають у пахову ямку, а руку, зігнуту в лікті, прив’язують до тулуба, обмотуючи бинт навколо грудей (рис. 10, б).

При пораненнях судин гомілки і підколін­ної артерії ногу згинають у колінному суглобі, поклавши попередньо на згинальну поверхню суглобу валик із тканини, гомілку прив’язують до стегна (рис. 10, в).

Для зупинки кровотечі із судин стегна і па­хової області нижню кінцівку згинають у ко­лінному і тазостегновому суглобах так, що стег­но підтягується до живота. У паховий згин кла­деться валик, і вся кінцівка закріплюється пов’язками через гомілку і область поясниці (рис. 10, г).



Рис. 10. Максимальне згинання кінцівок у суглобах для зупинки кровотечі
При сильній кровотечі у паховій ямці або в області ключиці обидва лікті з зігнутими пе­редпліччями відводять назад і закріплюють пов’язкою (рис. 11).

Метод згинання кінцівок у суглобах не можна застосовувати при внутрішньо-суглобових переломах та інших пошкодженнях суглобів.

При кровотечі з носа розстібають комір, на спинку носа кладуть намочену в холодній воді носову хусточку, рушник, а крила носа при­тискують великим і вказівним пальцями до носової перегородки.


Рис.11 . Тимча­сова зупинка крово­течі з підключичної артерії відведеним рук назад
При легеневих кровотечах ознакою пошкодження тканини ле­гень є кровохаркання. Потерпілого необхідно покласти в ліжко в напівсидячому положенні, заборонити вставати і робити різкі рухи. Можна давати пити слабо підсолену воду. Якщо кровохаркання не­значне або припинилося зовсім, потерпілого слід відправити в лікар­ню, уникаючи під час транспортування трясіння.

При шлункових кровотечах характерною ознакою є кров'яне блю­вання з виділенням крові темного кольору, подібне до «кавової гущі».

При всіх внутрішніх кровотечах потрібна термінова лікарська допомога.

При здавлюваннях, ударах із розтрощенням тканини, слід накла­сти джгут як і при кровотечах, щоб запобігти висмоктуванню про­дуктів розпаду змертвілих тканин. На розтрощену кінцівку накла­дають стерильну пов’язку і шину.

Для перев’язування ран застосовують марлеві бинти, марлеві сал­фетки, вату, інколи хустинки, а якщо їх немає будь-який підручний матеріал: сорочку, хусточку, рушник, тощо. Речі ці не стерильні, але ними можна користуватися, якщо прогладити з обох боків гарячою праскою, потримати над вогнем.

При наданні допомоги потрібно дотримуватися таких правил: вимити руки з милом і, якщо можливо, протерти кисті рук спиртом; горілкою, кінчики пальців змастити йодом, підготувати матеріал для перев’язки, зняти або розрізати одяг, щоб відкрити рану, обтерти кров навколо рани, краї рани змазати йодом. Не можна промивати рану будь-яким розчином, тому що інфекція зі шкіри попадає в глибокі частини рани. Якщо рана забруднена землею, трісками, вугіллям, можна обережно чистою марлею зняти грязь.

На рану кладуть марлю (стерильну), потім вату, фіксують пов’язку бинтом. Пов’язка має бути накладена щільно, але не дуже туго, і закріплена так, щоб бинт не сповзав і не розмотувався. Витки бинта не повинні утворювати кишень, вони накладаються один на одний у вигляді черепиці, закриваючи половину ширини попереднього вит­ка. Розкочуючи бинт, його головку потрібно тримати в правій руці, а лівою притримувати розгорнутий кінець. Таким чином, витки бинта спрямовують майже завжди зліва напра­во. На початку бинтування і в кінці його роблять закріплюючі вит­ки бинта. При першому оберті бинта потрібно перегнути його кінець і прихопити другим обертом, який накладається на перший, тоді бинт буде закріпленим. Кінець бинта можна закріпити шпилькою або розірвати кінець бинта вздовж на дві стрічки і зав’язати їх. Бинту­вання виконують у напрямку знизу вгору і з середини назовні. При бинтуванні кінцівок роблять перегини (рис. 12).



Рис. 12. Спіральна пов’язка з перегином
Для польових умов передбачені індивідуальні перев’язочні паке­ти першої допомоги. Пакет розривають, не порушуючи його стериль­ності. Вийнявши стерильний перев’язочний матеріал із паперу, його розгортають так, щоб не торкатися внутрішнього боку бинта і поду­шечок. Подушечками прикривають вхід­ний і вихідний отвори рани.

До типових пов’язок, які накладаються на різні області тіла за допомогою бинта, відносять такі.

І. При пораненнях голови.

Пов’язку на око накладають так: дво­ма ходами бинта закріплюють його навко­ло лоба, потім із потилиці бинт ведуть під вухом, через око на лоб і знову поверта­ються до потилиці. Ходи бинта чергують. Пов’язку закріплюють навколо лоба і по­тилиці (рис. 13).

Пов’язку на вухо накладають, почи­наючи з двох ходів, які закріплюють пов’язку навколо шиї. Наступний хід роб­лять вгору через голову, починаючи його за здоровим вухом і закінчуючи проведен­ням через пошкоджене вухо. Далі бинт ведуть знову навколо шиї на потилицю, потім на лоб і навколо лоба і т. д.

На потилицю накладають (той, хто подає допомогу, стає ззаду пораненого) хре­стову пов’язку. Спочатку бинт закріп­люють навколо голови потім спускають з потилиці на шию і ведуть навколо шиї, потім піднімають бинт знову на потилицю і проводять навколо голови через лоб (рис. 14).





Рис13. Пов'язка на око Рис. 14. Хрестова пов’язка на потилицю
Пов’язку на тім’яну область накладають у вигляді чепчика. Від бинта відрізають шматок довжиною 50 – 70 см. Його наклада­ють на тім’я, а кінці спускають спереду вух і дають держати потер­пілому або помічнику. Потім бинт прив’язують до одного з кінців на рівні вуха і проводять через лоб на протилежний бік. Тут два рази обкручують навколо другого кінця стрічки вертаються через тім’я, ведуть косо, щоб накрити нову частину голови, і так роблять доти, доки не покриє весь череп. Кінці, які висять, зав’язують під підборіддям (див. рис. 15).




Рис. 15. Пов’язка на го­лову у вигляді чепчика (а, б): 1 – 13 — послідовність накла­дання
II. При пораненнях верхнього плечового поясу і верхніх кінцівок.

При пораненнях плечового сугло­ба, верхньої частини лопатки і верхньої третини плеча накладають колосовид­ну пов’язку (див. рис. 16). Стати по­трібно збоку від пошкодженої кінцівки, той, хто бинтує, накладає два закріплю­ючих ходи навколо верхньої третини плеча, виводячи бинт із пахової ямки угору на плечовий суглоб. Продовжую­чи бинтування, ведуть бинт косо донизу через спину під здорову руку, далі бинт проводять через груди на пошкоджений плечовий суглоб і навколо плеча. Ходи повторюють, перекриваючи попередній на половину ширини бинта доти, поки не буде забинтований повністю весь пле­човий суглоб і надпліччя.




Рис. 16. Колосовидна по­в'язка на плечовий суглоб
На плече накладають звичайну кругову пов’язку; бинт спрямовують знизу вгору. Об’єм плеча знизу угору збільшується, тому під час бинтування роблять перегини, що дає можливість щільно його накладати. Закінчують бин­тування і закріплюють бинт унизу, на більш тонкій частині кінцівки.

На ліктьовий суглоб пов’язку накла­дають, зігнувши руку пораненого в суглобі під кутом 90°. Тип пов’язки — вісімкоподібна. Спочатку двома ходами закріплюють бинт навколо плеча, потім че­рез суглоб косо ведуть бинт на передпліч­чя і закріплюють його навкруги двома обертами; потім бинт знову ведуть косо через суглоб на плече і т. д., чергуючи косі, які сходяться, і кругові ходи бинта.

На кисть також накладають пов’язку вісімкою: навколо зап’ястя закріплюють бинт, опускають його кінець до осно­ви пальця і обводять через долоню навко­ло основи 2 – 5 пальців. Потім від основи 2-го пальця бинт ведуть косо через тил кисті, пересікають перший косий хід і т. д., повторюючи в тому ж порядку всі оберти бинта; закріплюють бинт навколо зап’ястя (рис. 17).




Рис. 17. Вісімкоподібна пов’язка на кисть
При бинтуванні пальця бинт ведуть з тильного боку кисті на поранений палець, залишаючи кінець бинта на рівні пе­редпліччя. Довівши бинт до нігтьової фа­ланги, переходять на долонну поверхню пальця і ведуть бинт до основи пальців. Після цього бинтують палець навколо, а потім, закинувши бинт за залишений спо­чатку на рівні передпліччя довгий кінець, повторюють перші ходи уздовж пальця і т. д. Коли палець буде достатньо закри­тим, закріплюють навколо нього бинт кру­говими ходами в напрямку від нігтьової фаланги до основи пальця, де зв’язують бинт із залишеним вільним кінцем. За необхідності повторюючи ходи бинта че­рез палець, переходять на інші пальці. При накладанні пов’язки на кілька пальців, їх забинтовують окремо.

Пов’язка при пораненні грудної клітки накладається за типом вісімкоподібної. Перші ходи бинта роблять навколо грудної клітки знизу угору, потім перехрещують по черзі передпліччя; щоб закріпити пов’язку. Останні ходи бинта знову направляють навколо грудної клітки (рис. 18).






Рис. 18. Хрестова по­в'язка на груди
Пов’язки на живіт накладаються за типом кру­гової. Бинт ведуть знизу вгору, перекриваючи на­ступним обертом попередній.

Пов’язка на нижні кінцівки накладається так само, як і на верхні, тобто при пораненні нижньої третини стегна застосовують колосоподібну пов’язку, в середній третині накладають спіральну пов’язку з перегинами, а вище – вісімкоподібну із закріп­ленням на поясі (рис. 19). Пов’язка на колінний суглоб накладається так само, як на ліктьовий (рис. 20).

При накладанні пов’язки на стопу (рис. 21) бинт закріплюють навколо нижньої третини гомілки кру­говими ходами, ведуть його косо по тилу стопи, огина­ють підошву і переводять на тил стопи, звідси підніма­ють косо угору на гомілку, знову за­кріплюють навколо гомілки і т. д. до повного закриття суглоба. Закін­чують пов’язку на гомілці.


Р

ис. 19. По­в'язка на тазо­стегновий суглоб Рис. 20. По­в'язка на колін­ний суглоб




Рис. 21. Вісімкоподібна пов’язка на гомілкоступеневий су­глоб
При пораненнях в області промежини зручно застосовувати
так звану Т-подібну пов’язку. Зав’язують пояс навколо живота, а потім, прив’язавши кінці бинта до пояса по середній лінії, ведуть бинт донизу, прово­дять його через промежину до поясу і т. д.

Пов’язки на різні ділянки тіла накладають не тільки за допомогою бинта, а й косинки. При ранах на голові кут косинки спускають із потилиці, а кінці її над вухами проводять наперед, перехрещують і повертають з протилежних боків. Зав’язують кінці косинки наверх кута (верхівки), який піднімають і завертають у вузол (рис. 22).




Рис22. Косиночна пов’язка на голову
Зручна косинка для пов’язки на лікоть. Одна сторона косинки лежить вздовж плеча, один кінець косинки обвиває плече, а другий – передпліччя. Кінці косинки проводять назустріч один одному і зав’язують.






Рис. 23. Підвішування руки на косинці (а, б) Рис. 24. Косиночна пов’язка на плече


Рис. 25. Косиночні пов’язки на: а — кисть; б — стопу

На сідниці або на животі косинку накладають основою угору, а кутом, верхівкою, униз; зав’язавши кінці навколо тали, підводять до них верхів­ку і також прив’язують.

Дуже зручно засто­совувати косинку для під­вішування пошкодженої руки. Косинку підводять між грудьми і рукою, зі­гнутою в лікті, і притис­кують до тулуба. Верхів­ка косинки знаходиться біля ліктьового суглоба, а кінці перехрещують на передній поверхні грудей і зав’язують ззаду на шиї. Верхівкою косинки обгинають лікоть і закріплюють шпилькою до косинки (рис. 23).

Косиночна пов’язка на плече зображена на рис. 24.

Зручно застосовувати косинку при по­шкодженнях кисті та стопи (рис. 25).

7.4 Перелом – це порушення цілісності кістки. Розрізняють закриті переломи, коли не відбувається пошкодження шкіри, та відкриті, коли зламана кістка виходить назовні.

Ознаки: біль постійний чи такий, що виникає в разі навантаження на ушкоджену кінцівку або при обмацуванні області перелому, неможливість рухів в ушкодженій області, зміна форми частини тіла (кінцівки) в області перело­му, крововиливи, ненормальна рухомість кістки в області перелому.

Загальний стан потерпілого залежить від характеру перелому і може бути досить тяжким (особливо в разі переломів кісток черепа, таза, стегна тощо), часто підвищується температура тіла.

Слід пам’ятати, що деякі з перелічених ознак іноді можуть бути відсутні. Тому, коли є підозра на перелом, пошкодження слід розцінювати як перелом і надавати потерпілому відповідну допомогу.

Допомога полягає в забезпеченні повного спокою пошкодженої частини тіла (кінцівки) та усунення рухомості уламків кісток у місці перелому. Для цього потрібно іммобілізувати пошкоджену частину тіла, тобто зробити її нерухомою. Це досягається накладанням утримуючої пов’язки або ще кра­ще — транспортної шини. Стандартні готові шини бувають металеві (дротяні чи з сітки) та дерев’яні. Для транспортної іммобілізації найкраще користува­тися готовими стандартними шинами, в разі їх відсутності шини виготовля­ють самі. їх можна зробити з будь-яких матеріалів або предметів, які можна знайти на місці нещасного випадку — палиці, дошки, дранки, кори дерева, очерету тощо. Головна вимога — достатня довжина та міцність шини.

Шини найкраще накладати на оголене тіло, але якщо зняття одягу завдає біль чи створює інші проблеми, можна накласти шину поверх одягу. У випад­ку накладання на оголену частину тіла, шину потрібно обгорнути ватою чи тканиною, особливо там, де вона прилягає до виступів кісток. Шина повинна щільно прилягати до пошкодженої частини тіла.

Основне правило іммобілізації більшості переломів — накладена шина по­винна одночасно охоплювати не менше ніж два суглоби — вище та нижче від місця перелому (рис. 26). У разі відкритого перелому місце навколо рани зма­зують йодом, на рану накладають стерильну пов’язку і потім накладають шину. Тільки після накладання транспортної шини потерпілого з переломом кісток можна перевозити в медичний заклад.



Переломи деяких кісток вимагають особливого підходу до надання першої допомоги.





Рис. 26. Приклади іммобілізації при переломі: а) передпліччя; б) гомілки; в) стегна.
Переломи ключиці виникають від удару, а також від падіння вперед чи на витягнуту руку.

Ознаки: ключиця стає мовби коротшою, біль у місці перелому, плече і вся рука приспущені донизу, рухи руки обмежені.

Допомога. В пахвову ямку кладуть великий жмут щільно скрученої вати, руку згинають у лікті під прямим кутом і щільно прибинтовують до тулуба, передпліччя підвішують на косинці до шиї (рис. 27).




Рис. 27. Іммобілізація в разі перелому ключиці
Переломи ребер виникають в результаті ударів чи в разі здавлюван­ня грудної клітки. Одночасно можливе пошкодження внутрішніх органів.

Ознаки: різко виражений біль у місці перелому, що посилюється під час вдихання повітря, кашлю, рухах грудної клітки. Коли одночасно пошкод­жена плевра та легені, під шкірою скупчується повітря (підшкірна емфізе­ма). В таких випадках під час прощупування під шкірою відчувається по­тріскування бульбашок повітря. Інколи спостерігається відхаркування крові.

Допомога. Накласти тугу пов’язку навколо нижньої частини грудної клітки з метою обмеження її рухливості під час дихання. Для зменшення болю мож­на дати потерпілому знеболювальну таблетку. Перевозити потерпілого необ­хідно сидячи.

Переломи хребта надзвичайно небезпечні, особливо в тих випад­ках, коли пошкоджується спинний мозок. Такі переломи можливі в результаті падіння з висоти чи притискання важким предметом.

Ознаки: різкий біль в області виступаючих позаду відростків, неможливість рухів в області хребта. Коли внаслідок перелому пошкоджено спинний мозок, то спостерігається параліч кінцівок, втрата чутливості тіла нижче місця пе­релому, розлад функцій тазових органів (затримка сечі та калу).

Допомога. Потерпілого необхідно дуже обережно піднімати та переносити. Не допускати згинання хребта, тому що в цьому випадку можна пошкодити спинний мозок. Найважливіше — забезпечити нерухомість хребта. Для цього потерпілого кладуть на ноші з жорсткою поверхнею в положенні на животі; під плечі та голову підкладають валик. Для того щоб покласти потерпілого на ноші, спершу потрібно обережно повернути його вниз животом, а потім двоє-троє людей одночасно піднімають його і кладуть на ноші, не допускаючи при цьому згинання хребта. Можна перед тим, як піднімати потерпілого, підкласти під нього дошку.

При переломі шийної частини хребта голову у потерпілого, який лежить долі, фіксують ватною пов’язкою у вигляді нашийника або ве­ликої підкови довкола голови, а потім кладуть його на ноші.

Переломи кісток тазу виникають від сильного стискання тазу, наприклад, між стіною та транспортним засобом, що рухається, а також під час падіння з висоти. Переломи нерідко супроводжуються пошкодженням тазових органів (сечового міхура, прямої кишки та інших).

Ознаки. Потерпілий не може стояти, ходити, а лежачи — не може підня­ти витягнуту ногу; в місці перелому з’являється припухлість, сильні болі, крововиливи в пахову область та порожнину. Як правило, потерпілий лежить в позі «жабки», на спині з розведеними напівзігнутими ногами. Такі переломи здатні викликати дуже тяжкий загальний стан (шок).

Допомога. Покласти потерпілого на жорсткі ноші обличчям догори, його ногам надати положення «жабки», для чого під коліна підкласти товсті валики. Широким рушником чи простирадлом стягнути таз та верхні частини стегон і терміново доставити потерпілого в медичний заклад.

Перелом кісток черепа, як правило, супроводжується пошкоджен­ням м’яких тканин голови та головного мозку.

Допомога. Потерпілого з будь-якою травмою черепа, яка супроводжується загальним розладом, необхідно обережно доставити в медичний заклад. Непритомність потерпілого не є перешкодою для транспортування. Характер допомоги в разі струсу мозку та пошкодженні м’яких тканин описані вище.







База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка