Лекція 7-8 Тема. Модифікації голосних та приголосних фонем сучасної української літературної мови



Скачати 262.61 Kb.
Дата конвертації17.11.2016
Розмір262.61 Kb.
Лекція 7-8

Тема. Модифікації голосних та приголосних фонем сучасної української літературної мови

План

1. Зміни звуків у мовному потоці. Артикуляційно-акустичні передумови змін звуків у мовному потоці

2. Комбінаторні зміни (якісні та кількісні)

2.1. Акомодація, її типи

2.2. Асиміляція, її типи

2.3. Дисиміляція приголосних

2.4. Спрощення (редукція) приголосних

2.5. Подовження приголосних

2.6. Стягнення приголосних

3. Позиційні зміни

3.1. Редукція ненаголошених голосних

3.2. Вокалізація приголосних

Основна література

Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К. : ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.,1972. – Ч. 1.

Карпенко Ю.О. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. – Одеса, 1996.

Сучасна українська літературна мова / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – 414 с.

Сучасна українська мова. Фонетика / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969.

Сучасна українська мова: Підручник / О.Д.Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.; За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1991 (1998, 2001).

Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я.Плющ, С.П.Бевзенко, Н.Я.Грипас та ін.; За ред. М.Я.Плющ. – К., 1994.

Тоцька Н.І. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. – К., 1981.

1. Зміни звуків у мовному потоці

Артикуляційно-акустичні передумови змін звуків у мовному потоці

Голосні й приголосні звуки в процесі мовлення групуються у склади, слова, синтагми, фрази, рідше – функціонують ізольовано. Всередині слова, а часто й на межі слів артикуляція сусідніх звуків певним чином видозмінюється: рекурсія (остання фаза артикуляції) попереднього звука та екскурсія (початкова фаза артикуляції) наступного звука взаємодіють, переходячи одна в одну, і відбувається так зване явище коартикуляцїі. Коартикуляція призводить до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість – таким чином виникають відмінні варіанти звуків (алофони фонем). Коартикуляція зумовлена певними інерційно-механічними й нейрофізіологічними обмеженнями в роботі органів мовлення, економією артикуляційних зусиль мовця, а також темпом мовлення. На вимову звука впливає, крім ближчого звукового оточення, також його місце у слові й розташування щодо наголосу.


Типи змін звуків

Зміни звуків у потоці мовлення прийнято розрізняти за:

1) типами: комбінаторні та позиційні зміни, які у свою чергу поділяються за видами на акомодації, асиміляції, дисиміляції, спрощення, подовження, стягнення, редукції, вокалізації;

2) характером: якісні та кількісні;

3) відстанню: контактні (суміжні) взаємодіють сусідні звуки, й дистантні (дистанційні: до дистантних в українській мові належить лише гармонійна асиміляція голосних) – взаємодіють звуки на відстані;

4) напрямком: регресивні (наступний звук впливає на попередній) та прогресивні (попередній звук впливає на наступний);

5) ступенем вияву (глибиною вияву): повні й неповні (часткові);

6) обов’язковістю: обов’язкові й необов’язкові (факультативні: до факультативних прийнято зараховувати деякі вияви асиміляції за м’якістю тощо).



2. Комбінаторні зміни (якісні та кількісні)

Комбінаторною називається фонетична зміна звуків у потоці мовлення, зумовлена їхнім сусідством (попередній звук впливає на наступний або навпаки). Основними видами комбінаторних змін звуків є акомодація, асиміляція та дисиміляція (зміни якісного характеру), а також спрощення, подовження і стягнення (зміни кількісного характеру).
2.1. Акомодація, її типи

Акомодація (пристосування) – це зміна, що відбувається між звуками різних категорій: голосний пристосовується до сусіднього приголосного (приголосних) або приголосний пристосовується до сусіднього голосного. В українській мові виразнішими є пристосування голосних до приголосних, ніж приголосних до голосних. Акомодація може мати як прогресивний, так і регресивний напрямок. За позицією вона контактна (взаємодіють безпосередньо сусідні звуки), за характером – якісна.

Основні вияви акомодації голосних до приголосних:


  1. носові приголосні [м], [н], [н'] частково назалізують сусідні голосні як у прогресивному напрямку ([моõре], [нãш]), так і в регресивному ([крêм], [чав°ŷн], [к’ĩн']), або ж і в регресивному, і в прогресивному напрямках водночас ([с°õнãта]). Між двома носовими приголосними можлива повна назалізація голосного: [мŷндир], [н'·ã·н'чити];

  2. м’які приголосні впливають на артикуляцію сусідніх голосних (крім [і], [и]), внаслідок чого ті набувають так званої і-подібної артикуляції: язикове тіло спрямовується вгору до твердого піднебіння і вперед (ніби при вимові звука [і]), власний тон голосного підвищується порівняно з основною фазою його звучання. Акомодація голосних до м’яких приголосних може мати і прогресивний, і регресивний характер: [р' аска], [краве·ц'];

  3. задньоязикові приголосні дещо змінюють сусідні голосні переднього ряду [і], [и], [є], “відтягуючи” назад їхню артикуляцію: у початковій фазі голосного (після задньоязикового приголосного), у кінцевій фазі (перед таким приголосним) або ж і в початковій, і в кінцевій фазах (між такими приголосними) – порівняймо вимову [е] в словах [сестри] і [хекати]. Так само під впливом передньоязикових приголосних трохи “посувається” наперед початкова або кінцева фаза артикуляції голосних заднього ряду [у], [о], [а] (порівняймо вимову [а] в словах [гак] і [сад]).

Основні вияви акомодації приголосних до голосних:

  1. перед голосним [і] усі губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), передньоязикові шиплячі ([ж], [ш], [дж], [ч]), задньоязикові ([ґ], [к], [х]) і глотковий ([г]) напівпом’якшуються (напівпалаталізуються): [б’ігти], [с'п’іви], [г’ілка], [перв’іст°ок]. Така акомодація відбувається лише в регресивному напрямку;

  2. усі приголосні лабіалізуються перед огубленими голосними [о], [у]: [д°остат°ок], [г°уц°ул], [кап°уста], [х°утр°о]. Акомодація приголосних огубленими голосними є регресивною1.


2.2. Асиміляція, її типи

Асиміляція (уподібнення) – фонетичне явище артикуляційного уподібнення звуків однієї категорії: голосний уподібнюється до голосного, приголосний – до приголосного в межах слова або словосполучення. Асиміляція належить до якісних змін, може мати як прогресивний, так і регресивний напрямок, бути повною або частковою, обов’язковою чи факультативною, контактною чи дистантною (щодо голосних). В українській мові частотнішою є повна регресивна асиміляція, що послідовно відбувається в середині слова або на межі слів.



Асиміляція голосних

Асиміляція голосних (вокальна асиміляція, вокальна гармонія, гармонійна асиміляція, гармонія голосних) – особливий вид регресивної дистантної асиміляції голосних звуків у сусідніх складах, внаслідок чого попередній голосний уподібнюється до наступного за ступенем підняття чи лабіалізацією. Гармонійної асиміляції зазнають ненаголошені голосні перед наступним наголошеним, насамперед [е], [и] та [о] в позиціях перед складом з наголошеними голосними вищого (нижчого) підняття, більшої лабіалізації чи закритості.

Ступінь вияву асиміляції голосних залежить від стилю мовлення (у розмовному стилі наближення виразніші), місця у слові (найпоказовіша асиміляція в основі слова), а також темпу мовлення. Асиміляція голосних послідовно взаємодіє з кількісною зміною – редукцією (ненаголошеністю) голосних.

Так, ненаголошений [е] підвищує свою артикуляцію й уподібнюється до [и] перед складом з наголошеними голосними вищого підняття [и], [і] або [у]: [неиси], [меин'і], [беир°у], а іноді й чергується з [и] в цих позиціях: [ниси], [мин'і], [бир°у]. Явище асиміляції посилюється тут редукцією голосного в ненаголошеній позиції.

Ненаголошений [и] перед наголошеними голосними нижчого підняття [е], [о], [а] обнижує свою артикуляцію й уподібнюється до [е]: [диерект°ор], [сиер°оватка] або навіть чергується з [е]: [дерект°ор], [сер°оватка]. Асиміляція ненаголошеного голосного посилюється його редукцією.

Ненаголошений [о] перед складом з наголошеним голосним [у] уподібнюється до нього й стає більш огубленим: [к°оуж°ух], [з°оуз°у·л'·а]. Перед складом з наголошеним голосним [і] ненаголоше-ний [о] стає більш закритим і незначною мірою може наближатися до [у]: [с°о<у>·п’ілка]. Явище асиміляції тут так само супроводжується редукцією голосного.
Асиміляція приголосних

Серед асимілятивних змін приголосних (консонантних асиміляцій) прийнято розрізняти асиміляції за участю голосу й шуму (за дзвінкістю / глухістю), за місцем і способом творення, за палатальністю (за наявністю чи відсутністю палаталізації, або ж за твердістю / м’якістю). Відповідно існує шість підвидів асиміляції приголосних: 1) за дзвінкістю; 2) за глухістю; 3) за способом творення; 4) за місцем і способом творення; 5) за м’якістю; 6) за твердістю.

Часто в одній сполуці звуків відбувається водночас кілька (дві або більше) асимілятивних змін: так, асиміляції за способом творення та за місцем і способом творення часто поєднуються з асиміляціями за дзвінкістю або глухістю (випадки подвійної асиміляції), на них може накладатися ще й асиміляція за м’якістю чи твердістю (потрійні асиміляції), іноді долучається й подовження звуків тощо.

Асиміляція за дзвінкістю відбувається у сполуці “глухий + дзвінкий” у будь-якому місці слова або на межі слів. Вона завжди є регресивною за напрямком, контактною, повною й обов’язковою: [т' б] – [д'б]; [шг] – [жг]; [с'б] – [з'б] боротьба, Вишгород, просьба аналогічно: анекдот [ґ], плацдарм [дз], ось де [з] та ін.

Асиміляція за глухістю відбувається у сполуці “дзвінкий + глухий” і буває повною й частковою, обов’язковою й необов’язковою, проте завжди контактною і регресивною.

Повна обов’язкова асиміляція за глухістю відбувається:



  1. у словах-винятках легко, вогко, кігті, нігті, дьогтю та похідних;

  2. в абсолютному початку слова (чи фонетичного слова) – найчастіше внаслідок уподібнення дзвінкого [з] у префіксі чи прийменнику до глухого кореневого приголосного: зцементувати, зсипати, з храму, з кімнати. Повне оглушення префіксального [з] перед кореневими [к], [п], [т], [ф], [х] фіксується також і на письмі й відбито у правописі: скинути, спитати, стверджувати, сфотографувати, схотіти та ін.

Примітка. Перед глухими шиплячими [ч], [ш] префікс і прийменник [з] асимілюється не лише за глухістю, а й за місцем і способом творення і переходить у глухий шиплячий [ш].

Неповна (часткова) асиміляція за глухістю відбувається у сполуці “дзвінкий + глухий” лише на межі префікса (або прийменника) і кореня, якщо дзвінкий є кінцевим у префіксі або прийменнику, а корінь починається на глухий приголосний: [р°озссердиетиес'а], [беизспека], [чеареизсхашч’і],[в'ідтт°од'і]. Така асиміляція не є обов’язковою. У сповільненому темпі мовлення дзвінкі приголосні перед глухими на межі префікса й кореня можуть зберігати свою дзвінкість: [р°озсердиетиес'а]. Навпаки, у швидкому темпі можливе повне оглушення: [р°ос:ердиетиес'а].

Асиміляція за глухістю не відбувається, якщо сполука “дзвінкий + глухий” перебуває на межі інших морфем (не префікса з коренем) – зокрема, у коренево-суфіксально-постфіксальній зоні: [казка], [стежка].

Не відбувається оглушення дзвінких приголосних і в абсолютному кінці слова: [сад], [р'іж], [карт°уз], [гриб], [ґандж] тощо.



Асиміляція за способом творення відбувається у сполуках приголосних, однакових за місцем творення, проте різних за способом творення звука. Вона здебільшого регресивна за напрямком, контактна, може бути повною чи частковою, відбуватися як у середині слів, так і на їх межі. Асиміляція за способом творення часто супроводжується асиміляціями за дзвінкістю (глухістю) та за м’якістю. Асиміляція за способом творення має такі основні вияви:

1. Зімкнено-проривні [д], [д'], [т], [т'] перед щілинними [з], [з'], [с], [с'] або африкатами [дз], [дз'], [ц], [ц'] змінюють свій спосіб творення і перетворюються на африкати [дз], [дз'], [ц], [ц']. За місцем творення усі ці приголосні є передньоязиковими зубними. Внаслідок повної регресивної асиміляції перший звук у сполуці “зімкнено-проривний + щілинний (або африката)” повністю уподібнюється до наступного і сам стає зімкнено-щілинним (африкатою), другий звук у сполуці залишається незмінним:

[дз] – [дзз] Середземний, відзнака

[д'с'] – [дз'с'] забудься

[дс] – [дзцс] відстань

[ддз] – [дздз] – [дз:] під дзвоном

[дц] – [дзц] оселедцем

[дц] – [дзцц] відцуратися

[тз] – [цз] – [дзз] спортзал

[тс'] – [ц'с'] – [ц'с'] – [ц'ц'] – [ц':] солдатський

2. Зімкнено-проривні ротові (неносові) [б], [п], [д], [д'], [т], [т'] зазнають асиміляції за способом творення перед зімкнено-прохідними носовими [м], [н], [н'], внаслідок чого утворюються сполуки приголосних [бм], [пм], [дн], [д'н'], [тн], [т'н'] гомоорганні за місцем творення (вимовляються тим самим активним мовним органом одним артикуляційним рухом): [бм], [пм] – губні, [дн], [д'н'], [тн], [т'н'] – передньоязикові. Різняться вони лише способом творення (ротові / носові). Внаслідок регресивної асиміляції ротових носовими перші набувають носового забарвлення; водночас відбувається і прогресивна асиміляція – носові під впливом попередніх зімкнено-проривних ротових утрачають плавність артикуляції і стають вибуховими (кінцеве ротове розімкнення у них замінюється різким опусканням м’якого піднебіння і виходом повітря через ніс). Отже, така регресивно-прогресивна асиміляція призводить до появи фаукальних сполук (від лат. fаих – глотка, зів) [бм], [пм], [дн], [д'н'], [тн], [т'н']: дно, одні, однаково, зневоднений, спідниця, спритник, невідворотний, хатній тощо.


  1. Передньоязикові зімкнені [д], [д'], [т], [т'] уподібнюються до наступних передньоязикових щілинних бокових [л], [л'], внаслідок чого утворюються гомоорганні сполуки приголосних [дл], [д'л'], [тл], [т'л']. Такі сполуки вимовляються одним артикуляційним рухом, при цьому зімкнений приголосний утрачає свій вибух і розкривається боковою щілиною, зливаючись із артикуляцією наступних [л], [л']. Утворені внаслідок такої регресивної часткової асиміляції звуки називають латеральними (від англ. lаteral – боковий), вони виступають як у середині слова: свердловина, сідло, підлабузник, задля, відлюдник, підлісний, атлет та ін.

  2. Передньоязикові зімкнені [д'], [т'] під дією попередніх передньоязикових щілинних [з], [с] можуть зазнавати прогресивної асиміляції за способом творення, внаслідок чого у сполуках приголосних [з'д'], [с'т'] виникають призвуки [дз'], [ц']:

[з'д'] – [з'д'дз'] [с' т'] -> [с'т'ц']

здійснювати листя

приїздіть стіна

Така асиміляція є частковою за ступенем вияву і загалом небажаною; вона мало поширена в українській мові (на відміну від російської й особливо білоруської мов) і часто є наслідком міжмовної інтерференції.



Асиміляція за місцем і способом творення відбувається у сполуках приголосних, різних водночас за двома ознаками: місцем творення і способом творення звука. Така асиміляція здебільшого повна і регресивна за напрямком, контактна, може відбуватися як усередині слова (фонетичного слова), так і на межі слів. Асиміляція за місцем і способом творення часто супроводжується асиміляціями за дзвінкістю / глухістю, за м’якістю.

Асиміляція за місцем і способом творення має такі основні вияви:

1. Зімкнено-проривні однофокусні за способом творення, передньоязикові зубні за місцем творення звуки [д], [д'], [т], [т'] зазнають асимілятивних змін перед [ж], [ш], [дж], [ч]щілинними або зімкнено-щілинними (африкатами) двофокусними за способом творення і передньоязиковими альвеолярними за місцем творення звуками. Внаслідок повного уподібнення до альвеолярних двофокусних [ж], [ш], [дж], [ч] на місці зубних однофокусних [д], [д'], [т], [т'] постають альвеолярні двофокусні африкати: на місці [д], [д'] – африката [дж], на місці [т], [т'] – африката [ч]. Другий звук у сполуці “передньоязиковий зубний однофокусний + передньоязиковий альвеолярний двофокусний” залишається незмінним:

[дж] – [джж] [дш] – [джш]



піджати молодший

[ддж] – [дждж] – [дж:] [дч] – [джч]



над джерелом засвідчити

[тж] – [джж] [тш] – [чш]



світ живих коротший

2. Свистячі однофокусні передньоязикові зубні звуки [з], [з'], [с], [с'] [дз], [дз'], [ц], [ц'] перед шиплячими двофокусними передньоязиковими альвеолярними [ж], [ш], [дж], [ч] асимілюються повністю й перетворюються на шиплячі двофокусні передньоязикові альвеолярні звуки:



[з], [з'] – [ж] [с], [с'] – [ш] [дз], [дз'] – [дж] [ц], [ц'] – [ч]

Другий звук у сполуці “свистячий + шиплячий” залишається незмінним. Наприклад:



[зж] – [жж] – [ж:] розжувати

[зш] – [жш] вивізши

[зш] – [жшш] безшовний

[здж] – [ждж] без джему

[зч] – [жч] нижчий

[зч] шч] незчутися

[зш] – [жш] – [шш] - [ш:] зшити, з шинкою

[зч] – [жч] – [шч] зчистити, з чехом

[сш] – [шш] – [ш:] винісши

[сч] – [шч] вищий

3. Шиплячі двофокусні передньоязикові альвеолярні звуки [ж], [ш], [дж], [ч] перед свистячими однофокусними передньоязиковими зубними [з], [з'], [с], [с'], [дз], [дз'], [ц], [ц'] асимілюються повністю й перетворюються на свистячі однофокусні передньоязикові зубні звуки: звук [ж] переходить у [з], звук [ш] – у [с], звук [дж] – у [дз], [ч] – у [ц]. Уподібнення шиплячих свистячими часто супроводжується асиміляцією за м’якістю, рідше – асиміляцією за глухістю, а також подовженням. Другий звук у сполуці “шиплячий + свистячий” залишається незмінним. Наприклад:



[жз] – [зз] – [з:] [жс] – [зс]

міжзоряний міжсезоння*

[ждз] – [здз] [жц] – [зц]

між дзвіницями між цим*

[шс'] – [с'с'] – [с':] [шц'] – [сц'] – [с'ц']

погодишся кішці**

[чс'] – [цс'] – [ц'с'] [чц'] – [цц'] – [ц':]

не морочся дочці

[джз] – [дзз] [дждз] [дздз] – [дз:]

імідж закладу ґандж дзеркала

  1. Задньоязикові зімкнені [к], [ґ], щілинний [х] та глотковий щілинний [г] уподібнюються до наступних передньоязикових щілинних бокових [л], [л'], внаслідок чого утворюються гетероорганні сполуки [кл], [ґл], [хл], [гл], [кл'], [ґл'], [хл'], [гл'], різні як за місцем, так і за способом творення. Внаслідок регресивної асиміляції за місцем і способом творення перший компонент у таких сполуках вимовляється із піднятим угору кінчиком язика: кладка, ґлей, хлопець, гладкий, клює, фіґлі-міґлі, хліб, глід, глянець та ін.

  2. Передньоязикові зімкнені однофокусні [т], [д] під прогресивним впливом попередніх щілинних двофокусних [ш], [ж] змінюють свою дорсальну артикуляцію на апікальну: штаб, паштет, пошта, тиждень, ждати та ін.

Асиміляція за м’якістю відбувається у сполуках приголосних “твердий + м’який”, вона повна, контактна і регресивна за напрямком; може відбуватися як у середині слова, так і на межі слів і супроводжуватися асиміляцією за способом творення (ротові [д], [т] перед носовим [н'] стають фаукальними) та асиміляцією за дзвінкістю, а також подовженням.

Асиміляції за м’якістю зазнають передньоязикові зубні приголосні [д], [т], [н], [л], [з], [с], [дз], [ц] – здебільшого перед м’якими приголосними цієї ж групи, тобто перед [д'], [т'], [н'], [л'], [з'], [с'], [дз'], [ц']. Наприклад: сьогодні, петля, пенсія, танці, кінцівка, гілці, кузня, лазня, сніг, вісті, радість, міцні тощо. Якщо попередній зубний належить до префікса, асиміляція за м’якістю може не відбуватися: бездіяльний, зліт, відлюдний, узлісся. Проте якщо кінцевий приголосний префікса і початковий приголосний кореня однакові за місцем і способом творення, вони уподібнюються за м’якістю: відділити, відтягти, підняти, роззява, розсістися.

Розрізняють випадки обов’язкового м’якшення, факультативного м’якшення та відсутності м’якшення.

1. Обов’язкове м’якшення відбувається при поєднанні звуків [д], [т], [н] із наступними [д'], [т'], [н'], внаслідок чого звуки [д], [т], [н] стають м’якими:



[дт'] – [д'т'] [дн'] – [д'н'] [дд'] – [д'д'] – [д':]

Звідтіля Дніпро віддячити

[тн'] – [т'н'] [тд'] – [т'д'] – [д'д'] – [д':] [тт'] ->[т'т']

Сотня партдіяч світтісний

[нд'] – [нд'] [нт'] – [н'т'] [нн'] – [н'н'] [н':]

Кендюх бунтівник віконні

2. Факультативне (необов’язкове) м’якшення здебільшого стосується вимови передньоязикових зубних свистячих приголосних [з], [с], [дз], [ц] перед приголосними:

а) м’якими: злітати, пізній, веснянка, капустяний;

б) напівпом’якшеними: звіт, змія, сміх, світанок тощо. Якщо губний приголосний напівпом’якшений голосним [і], що чергується з [о], асиміляція свистячих [з], [с], [дз], [ц] перед ним може не відбуватися: свій (бо свого), дзвін (бо дзвона), звір (тобто яр, бо звору) – порівняймо звір (тварина) тощо.

Близьким до обов’язкового є факультативне м’якшення в межах однієї морфеми: пізній, міцність, цвях, цвірінькати, веснянка та ін. Факультативною в такому разі можна вважати відсутність асиміляції за м’якістю (збереження твердості).

3. Відсутність м’якшення (збереження твердості) характерна для сполучень приголосних:

а) [д], [т], [н], [л] із наступним [р'] і всіма напівпом’якшеними ([б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ш’], [дж’], [ч’], [ґ’], [к’], [х’], [г’]). Наприклад: подряпати, мандрівка, потрійний, Генріх, двірник, твір тощо;

б) губних [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячих [ж], [ш], [дж], [ч], задньоязикових [ґ], [к], [х], глоткового [г] та альвеолярного [р] із наступними м’якими та напівпом’якшеними: замріяний, колібрі, крапля, капці, кашляти, вишня, тижні, кортіти, барвінок, корчі, маркіза, гуркіт, хвіртка тощо.



Асиміляція за твердістю в українській мові не дуже поширена

- вона трапляється значно рідше, ніж асиміляція за м’якістю, і відбувається у сполуках приголосних “м’який + твердий”. Асиміляція за твердістю завжди повна, контактна і регресивна, може супроводжуватися подовженням (після спрощення); її виникнення в основному пов’язане з дією суфіксального -н-. Наприклад:



[д'н] – [дн] мідь – мідний, [с'н] – [сн] злість – злісний, [н'н] – [нн][н:] кінь – кінний

Ще рідше асиміляція за твердістю може відбуватися на межі слів: лізь сам, п’ять десятків тощо.

Асиміляція за твердістю не відбувається, якщо перед твердим приголосним стоїть [л']. Наприклад: воля – вільний, покрівля – покрівельний, паралель – паралельний, стиль – стильний.
2.3. Дисиміляція приголосних

Дисиміляція (розподібнення) – фонетичне явище якісного характеру, яке полягає у розподібненні артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втраті ними спільних фонетичних ознак. Це процес, протилежний асиміляції. Дисиміляція робить сполучення приголосних більш зручним для вимови (з двох проривних звуків, що стоять поруч, один стає щілинним, або ж із двох суміжних щілинних звуків один стає проривним тощо), може бути регресивною і прогресивною, контактною і дистантною. Дисиміляція поширена у діалектному й просторічному мовленні (бонба, дохтор тощо) і має живомовний характер. Дисиміляція в літературній мові має історичний характер і закріплена на письмі. Серед основних видів дисиміляції як історичного процесу розрізняють такі, як:



Регресивна контактна дисиміляція

[кт] – [хт] н] – [шн] р] – [хр]



къто хто, мѣрочьникъ, мірошник крьстъ хрест

аналогічно ручьникъ рушник,



квоктати аналогічно

соняшник, сердешний тощо.

Внаслідок дисиміляції утворились деякі сучасні форми інфінітива на -сти: вести (від ведти), мести (від метти) звуки основи [д] і [т] зберігаються в особових формах веду, мету.

У більшості слів літературної мови дисимілятивні процеси не відбуваються: лікті, точний, нічний та ін., проте намітилася стилістична тенденція розрізняти вимову чн і шн. Так, у науковій термінології вживається тільки чн (Соня[чн]а система, моло[чн]окислі бактерії, міся[чн]ий ґрунт, яє[чн]ик), у розмовному мовленні можлива вимова як чн, так і шн (соня[чн]ий і соня[шн]ий (день), моло[чн]а і моло[шн]а (каша), міся[чн]а і міся[шн]а (ніч), сма[чн]ого і сма[шн] ого (вам), але: яє[шн]я).

Дисиміляція набула поширення у просторіччі: бонба, транвай (сусідні звуки розподібнюються за місцем творення), дохтор, трахтор (за способом творення) тощо.



Прогресивна контактна дисиміляція

У сучасній українській мові прогресивна контактна дисиміляція відбувається у сполученнях двох однакових або однорідних щілинних приголосних. Наприклад:



[с] + [ш] – [шш] – [шч] [з] + [ш] – [жш] –[жч]

[крашчиĭ] [ближчиĭ]

кращий (від красивий), ближчий (від близький),

аналогічно аналогічно



вищий нижчий, вужчий

Регресивна дистантна дисиміляція

[р] [р] – [л]…[р] [л][л] – [р]...[л]

рицар лицар велблюд —> верблюд

римар лимар

Прогресивна дистантна дисиміляція

р] – [р]…[л]

срібро срібло

рибарство – рибальство

Унаслідок дисиміляції приголосних можуть виникати й інші різновиди комбінаторних змін звуків: епентеза (виникнення між двома звуками у слові додаткового приголосного чи голосного, не зумовленого етимологічно: [ар'іjа] (арія від італ. аrіа); гаплологія (випадіння одного з двох сусідніх однакових або подібних складів: морфофонологія – морфонологія, трагікокомедія трагікомедія, дикообраз дикобраз); метатеза (взаємна перестановка звуків і складів у слові: мольберт від нім. Malbrett, футляр від нім. Futteral тощо).


2.4. Спрощення (редукція) приголосних

Спрощення (редукція) – фонетичне явище кількісного характеру: втрата одного зі звуків у групах приголосних, що утворилися внаслідок давньої історичної зміни (занепаду слабких зредукованих [ь], [ъ]). Новоутворені тризвукові сполуки – найчастіше із зімкнено-проривними [д], [т] або [к] усередині, рідше з сонорними [р], [л], [н], порушували фонетичні закони живої мови і тому зазнали спрощення:

[здн] > [зн] проїзд проїзний,

[ждн] > [жн] тиждень тижневий,

[рдц] > [рц] сердечко серцевий,

[стн] > [сн] честь чесний,

[стл] > [сл] постіль слати,

[стц] > [сц] містечко місцевий,

[скн] > [сн] писк писнути,

[зкн] > [зн] брязк брязнути,

[слн] > [сн] мислити умисний,

[рнч] > [нч] горно гончар.

Спрощення у таких сполуках фіксує також і правопис.

Проте у словах із суфіксами -н-, -ськ-, -ств-, утворених від основ іншомовного походження, спрощення (редукція [т]) відбувається тільки в усній формі й не передається на письмі:

[стн] > [сн] контрастний – [к°õнтрасниĭ],

[нтс'к] > [нс'к] студентський – [ст°удêн'с'киĭ],

[нтств] > [нств] агентство – [агêнств°о],

[стс'к] > [с'к] туристський [т°урис'киĭ].

Тільки в усній формі відбувається спрощення (випадіння [т]) також у сполуках [стч], [стц']:

[стч] > [сч] > [шч] невістчин – [неив'ішчиен],

[стц'] > [с'ц'] звістці [зв'іс'ц'і],

у числівниках шістнадцять, шістдесят, шістсот:

[стн] > [сн] шістнадцять – [ш’існадз'ц'ат'],

[стд] > [сд] > [зд] шістдесят – [ш’іздеис'ат],

[стс] > [сс] > [с:] шістсот іс°:от].

Як виняток, не відбувається спрощення ні в усній формі, ні на письмі у словах: кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, зап’ястний.
2.5. Подовження приголосних

Подовженням приголосних – фонетичним явищем кількісного характеру при взаємодії звуків – називають збільшення тривалості звучання приголосних, яке в сучасній українській мові є наслідком:


  1. історичних змін (асиміляції [j]) у процесі розвитку мови;

  2. фонетичних (живих) регресивних та прогресивних асиміляцій;

  3. збігу однакових приголосних при словозміні та словотворі на межі морфем;

  4. абревіації;

  5. засвоєння слів іншомовного походження.

Внаслідок історичної асиміляції [j] м’якими приголосними [д'], [т'], [н'], [л'], [з'], [с'], [ц'] (у тому числі й колишніми м’якими шиплячими [ж’], [ч’], [ш’]) у звукосполученнях, що виникли після занепаду редукованого [ь], в сучасній українській мові у деяких формах іменників, прислівників та дієслова лити з’явились подовжені приголосні [д':] (судиѧ [суд'іjа] > [суд'jа] > [суд'д'а] > [суд':а] > суддя), аналогічно [т':] (життя), [н':] (знання), [л':] (рілля, лляти), [з':] (маззю), [с':] (віссю), [ж’:] (збіжжя), [ц':] (міццю), [ч’:] (узбіччя), [ш’:] (затишшя) тощо.

Подовження приголосних можливе також у результаті живих асиміляцій – як регресивних (за місцем і способом творення, за глухістю, за дзвінкістю та ін.): житиес'·а] – [ж:итиес'·а] – зжитися, [р°озжариети] – [р°ож:ариети] – розжарити, [зшитиĭ] – [ш:итиĭ] – зшитий, [зш°оўк°у] —» [ш°:оўк°у] – з шовку, [ц'в’ітдереива] – [ц'в’ід:ереива] – цвіт дерева, [сипб’іл'ше] – [сиб’:іл'ше] – сип більше, [крикґави] – [криґ:ави] – крик ґави, [пл'І°усзалиеш°ок] – [пл'°уз:алиешоок] – плюс залишок тощо, так і регресивно-прогресивних, зокрема за способом творення: [стара·j·еі·т'с'·а] – [стара·j·еі·ц'с'·а] – [стара·j·еі·ц'ц'·а] – [стара·j·еі·ц':·а] — старається та ін.

Часто подовження (подвоєння) приголосних виникає на межі морфем – так званому морфемному шві: на межі префікса й кореня ([в’ід:ати] – віддати, [п’ів’:ідра] – піввідра, [беиз:апеиречн°õ] – беззаперечно, [коõнтро:õ·з'в’ідка] – контррозвідка), кореня й суфікса ([о·сін':іĭ] осінній, [зã·м’ін:ũек] замінник), кореня й постфікса ([р°озр'іс':·а] розрісся) тощо, а також на стику слів: [беиз:елêи·н'і] без зелені, [безл'іч:еиреипах] безліч черепах, [смãк:ави] смак кави та ін.

Іноді причиною подовження (подвоєння) приголосних може бути абревіація: [ф’із:а·р'·адка] – фіззарядка (фізична зарядка), [п°оул'іт:еихноõл°ог] політтехнолог, [прес:еикреитар] прес-секретар, [jоӯн:ãт] юннат (юний натураліст), [укр:еистаўра·ц'іj·а] “Укрреставрація” тощо.

Також подовження відбувається у словах іншомовного походження: брутто, булла, ванна, еллініст, імміграція, Канни, контрреволюція, мадонна, манна, нетто, панно тощо.
2.6. Стягнення приголосних

Це фонетичне явище спостерігаємо, як правило, при словотворенні, коли приголосний, подовжений внаслідок збігу двох однакових звуків, поєднується з іншим приголосним, контрастним за способом творення:



Одес(а) + -с'к оде[с'с']кий оде[с']кий;

боягуз + -ств боягу[зс]тво боягу[зз]тво боягу[з]тво;

вій[с'кк]омат (військовий комісаріат) вій[с'к]омат.

Стягнення подовжених приголосних характерне й для абсолютного кінця слова як в усній, так і в писемній формах: зна[н'н']а – зна[н']. У запозиченнях це явище відбувається лише в усному мовленні, а на письмі зберігається подовження: білль – [б’іл'], тонна, тонн [т°он].


3. Позиційні зміни

Позиційними називаються зміни звуків у потоці мовлення, спричинені впливом загальних умов вимови: позицією щодо наголосу (голосні звуки), положенням на початку чи в кінці слова, складу, у відкритому чи закритому складі (приголосні звуки).

У ненаголошеній позиції всі голосні української мови зазнають значних кількісних і якісних змін у зв’язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості й скороченням тривалості. Ненаголошеність безпосередньо пов’язана з явищем редукції звуків.

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх місцем у слові – позицією початку чи кінця слова (складу), перед наступним голосним чи приголосним (вокалізація сонорних [в] та [й]); позицією кінця слова перед паузою (втрата зімкненими носовими сонорними [м], [н], [н'] обов’язковості розімкнення й набуття ними імплозивності – сом, мамин, зелень тощо).
3.1. Редукція ненаголошених голосних

В українській мові голосні звуки в ненаголошеній позиції зазнають редукції (від лат. reducrio – скорочення, відсунення, повернення, зменшення, відведення назад) – видозміни звуків унаслідок меншої напруженості й тривалості артикуляції, тобто ослаблення, скорочення їхнього звучання. Розрізняють редукцію кількісну (часокількісну) і якісну; також редукцію класифікують за ступенями (І—IV). Для української мови характерні І та II ступені редукції.



Кількісна редукція виявляється у зменшенні тривалості й артикуляційної напруженості ненаголошених голосних при збереженні характерного тембру звука: порівняймо сад садовий, де [а] в другому слові буде слабшим і коротшим, ніж у першому ([а] в наголошеній позиції).

Якісна редукція передбачає якісну зміну ненаголошених голосних, які, втративши напруженість, утворюються при нейтральному або близькому до нейтрального положенні мовних органів: задні голосні посуваються наперед, передні – назад, високі – вниз, низькі – вгору. При цьому зміни ненаголошених [а], [у], [і] на слух майже непомітні (це редукція І ступеня). Натомість вимова ненаголошених [е], [и], [о] зазнає значних змін внаслідок редукції II ступеня:

  1. [е] не під наголосом звужується й наближається до [и] або – в оточенні м’яких приголосних – до [і]: [зеирнина], [сеил°о], [п°окладеин°о], [зеилений], [окраjеиц'], [беил'гіjеіц'];

  2. [и] ненаголошений розширюється й наближається у вимові до [є]: [киешен'а], [сх°оватиес'а], [киерпатиі], [киес'іл'], [виесокий];

3) ненаголошений [о] перед складом із наголошеними [у] та [і] звужується й наближається у вимові до [у] – особливо помітно перед складом із наголошеним [у]: [р°оуз°умниĭ], [к°оус°ул'а], [к°оуж°ух] [п°оул°уднувати], [з°оуз°ул'ка], [пр°оуш°у], [н°оус'іт'], [с°оуп'ілка], [д°оур'іжка].

На початку слова або в позиції після голосного перед приголосним ненаголошений [у] може ослаблюватись у вимові до [ў] нескладового ([ўз'ати], [ўчитиес'а], [аўдиет°ор'іjа]), ненаголошений [і] – до [ĭ] нескладового ([ĭване], [за ĭвана]).

Кількісна і якісна редукції виявляються одночасно – вважають, що якісна редукція є безпосереднім наслідком кількісної.

Позиційна редукція ненаголошених голосних послідовно взаємодіє з комбінаторною зміною – гармонійною асиміляцією голосних.


3.2. Вокалізація приголосних

Сонорні приголосні [в] та [j] залежно від позиції у слові (складі) можуть зберігати консонантні характеристики або набувати більшої звучності й вокалізуватися, переходити у так звані нескладові голосні [ў] та [ĭ].

Як приголосні [в] та [j] виступають на початку складу перед голосним: [в°о·л'·а], [в’ірн'іс'т'], [к°овал'], [зах°ов°уjе], [зд°ор°ован']; [jабл°ук°о], [св°оjа], [j°ушка], [шиjеиj°у], [jорж], [jот°ована], [знаjу], [киеjани], [jісти] тощо.

На початку слова (складу) перед приголосним, у середині слова (у кінці складу) після голосного перед приголосним та в абсолютному кінці слова (складу) після голосного сонорні приголосні [в] та [j] переходять у нескладові голосні [ў] та [ĭ]: [ўлада], [ўдертиес'а], [ĭти], [ĭм°оув’ірн°о]; [к°оўбаса], [наўман':а], [з'ізнаўс'а], [наĭмеинуван:'а], [к°оĭне], [знаĭтй], [м°оĭва]; [брат'іў], [леў], [б°уваў], [краĭ], [спробуĭ], [приб’іĭ], [геироĭ].

У випадку збігу двох в у слові можлива подвійна вимова: [ўведеин:'а] і [в:едеин':а], [п’іўв’ідра] і [п’ів’:ідра], [заўв’ід':іл°у] і [зав’:ід':іл°у] тощо.

Слід відрізняти позиційну зміну – вокалізацію приголосних [в] та [j], яку на фонологічному рівні трактують як позиційну модифікацію однієї й тієї самої фонеми ([в] та [ў] – алофони фонеми /в/, [j] та [ĭ] – алофони фонеми /й/), від позиційного чергування різних фонем: /в/ та /у/, /й/ та /і/. Вокалізація приголосних є лише орфоепічною нормою (функціонує в усному мовленні): вдень [ўден'], йти [ĭти], вдалий [ўдалиĭ], а позиційне чергування позначається й на письмі (орфографічно): був учителем – була вчителькою, вона й він він і вона тощо.



В абсолютному кінці слова після приголосного сонорні [в] та [j] не вокалізуються, а, навпаки, дещо втрачають свою звучність: [товариств˰], [верств˰]. У живомовній реалізації у цих випадках можлива поява вставного [о] з відповідною кінцевою вокалізацією [ў]: [веирстоў] та ін.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка