Лекція №4 Тема. Філософія Середньовіччя та Відродження



Скачати 425.7 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації26.11.2016
Розмір425.7 Kb.
  1   2   3
Лекція №4

Тема. Філософія Середньовіччя та Відродження.

Мета. Вивчити філософські ідеї провідних представників філософії Середньовіччя.

Вступ.


Епоха Середньовіччя тривала понад тисячу років. Ці роки були надзвичайно важливими для європейської історії, адже відбувалась поступова християнізація європейських країн, що створювало передумови для появи спільного світогляду їх мешканців, який пізніше дав змогу об’єднати їх у сучасну європейську сім’ю народів. Проте християнство навряд чи змогло б завоювати серця і голови мільйонів людей, якби не «допомога» філософії, яка дала змогу створити з, першопочатково, досить еклектичного вчення струнку богословську науку. В даній лекції буде показано, як відбувався цей процес. З огляду на те, що в цей же час подібні перетворення відбувались і в арабських країнах, в окремому питанні ми розглянемо процес становлення мусульманської філософії.

План.


1. Філософія Середніх віків: загальна характеристика.

2. Патристика. Філософські погляди святого Августина.

3. Схоластика. Філософія Томи Аквінського.

4. Мусульманська філософія.

5. Філософія доби Відродження.
Зміст лекції.

1. Філософія Середніх віків: загальна характеристика.


Наступним після античності етапом розвитку європейської філософії є філософія Середньовіччя. Говорячи про хронологічні рамки філософії середніх віків треба зауважити, що встановити чітко їх неможливо. Якщо в історичній науці початком епохи Середньовіччя вважається 476 р. (захоплення Риму варварами), то «філософське» середньовіччя на цей момент уже давно існувало і перебувало в надзвичайно плідній стадії свого розвитку. Аналогічно не можна стверджувати, що філософія Середньовіччя починається після закінчення розвитку філософії античності. Справа в тому, що протягом перших віків нашої ери, коли починався розвиток середньовічної філософії, також продовжувався активний розвиток філософії еллінізму і цих два напрямки впливали один на одного. Нагадаємо, що остання антична філософська школа – платонівська Академія у Афінах – була закрита імператором Юстиніаном аж у 529 році. Отож, часові межі філософії Середніх віків, можна визначити тільки приблизно. На нашу думку, її початок припадає десь на друге століття н.е. (коли з’явились перші мислителі, які філософували «у дусі» середніх віків), а закінчення – на чотирнадцяте століття, з початком епохи Відродження. До речі, саме діячі Ренесансу назвали цей період «середніми віками» – позначаючи даним терміном період між античністю та їхнім часом, коли ідеали античності почали «відроджуватись».

В перші століття нашої ери у суспільному житті Римської імперії відбуваються значні зміни. Одна з найголовніших, що відіграла величезну роль в історії людства, це виникнення і поширення християнства. Маючи спочатку зовсім невелике коло прихильників, які до того ж жорстоко переслідувались, згодом дана релігія завойовує голови і серця мільйонів людей, стає домінуючою на території всієї імперії. В 325 році імператор Костянтин проголошує її офіційною державною релігією імперії. Треба відзначити, що в цей час в суспільстві спостерігався значний інтерес до сфери релігійної духовності. Початок нашої ери був ознаменований появою багатьох релігійних шкіл і напрямків. Поступово й філософська думка починає активно включатись в опрацьовування релігійної тематики, а з часом релігійно-філософська проблематика стає в ній домінуючою.

Отож, головним світоглядним підґрунтям середньовічної філософії була релігія, а якщо говорити про європейське середньовіччя, то це християнство. Саме воно задавало головні теми філософування середньовічним філософам і визначало ті межі, які філософія Середньовіччя не перетинала. Зрештою, релігія в Середні віки мала величезний вплив на всі сфери суспільного життя. Виходячи з цього, визначають такі головні риси середньовічної філософії: 1) теоцентризм (гр. «theos» – Бог ): будь-яка філософська проблема розглядається в контексті ідеї Бога, а питання, що таке Бог, які його головні ознаки та стосунки зі світом і людиною стають головними проблеми філософії цього періоду; 2) креаціонізм (лат. сreatio – творення) – все існуюче створене вічним Богом, який є його причиною, і основою; 3) провіденціалізм (лат. providentia, «провидіння») – світ організований Творцем на розумних засадах і керується ним у всі часи до закінчення віків; 4) традиціоналізм – істина належить не тій чи іншій людині, а всій спільноті християн (Церкві), наслідком цього була відданість ідеї божественного Одкровення, яке втілене у Святому письмі, церковних канонах, творах святих отців і підтверджене авторитетом Вселенських соборів.

Слід відзначити, що в Середні віки філософія і теологія були головними видами інтелектуальної діяльності (природознавство у сучасному його розумінні, фактично, не розвивалось). Тому однією з головних проблем у ці часи було співвідношення віри і розуму. Теологія і філософія, які, відповідно, на них ґрунтувались, повинні були визначити своє відношення один до одного і розмежувати сфери компетенції: які питання стосуються теології, а які філософії.

В середньовічній європейській філософії виділяють два головних етапи або течії: патристику (ІІ – VII ст.) та схоластику (ІX — XIV ст.). Про них і піде мова у наступних параграфах.

2. Патристика. Філософські погляди святого Августина.

В перше століття існування християнства домінувало негативне ставлення його прихильників як до античної спадщини, загалом, так і до філософії, зокрема. Причини такої позиції слід шукати в тому, що світогляд перших християнських громад, які включали переважно, представників нижчих верств тогочасного суспільства, передбачав першість духовного, небесного над матеріальним, мирським. Земна мудрість в їх очах нічого не важила у порівнянні з мудрістю небесною, що осягається через віру. Більше того вона може навіть збити зі шляху істинного, тому й апостол Павло в посланні до колосян писав: «Вважайте щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим обманством…» [Кол. 2, 8]. Всі помисли перших християн були спрямовані в іншу – потойбічну – реальність і підживлювались вірою в швидке друге пришестя Христа. «Цей» світ з його мудрістю був, фактично, поза межею їх прагнень.

Проте перше століття «емоційного буму» минуло, і спрямованість християн на запереченням цього світу змінилась завданням інтеграції та обґрунтування свого відношення до нього. Крім того в християнство почали приходити все більше освічених людей, розум яких не вдовольнявся закликом до віри і прагнув її обґрунтування. Нова релігія потребувала розбудови повноцінної теології. Отож, християни поступово починають звертатись до філософії, яка на той час була втіленням раціональності і логічності. Саме з її допомогою перші християнські мислителі намагаються пояснити деякі догмати своєї релігії. Таким чином, починається такий період середньовічної філософії, як патристика.

Патристика (лат. «pater» – батько) – це сукупність богословських та філософських вчень отців Церкви. Відповідно, коли йде мова про період патристики у філософії, то мається на увазі той час, коли вони в основному жили і творили (ІІ – VІІІ ст. н.е.). До отців Церкви найчастіше відносять найдавніших богословів, провідних діячів християнства, які зробили вагомий внесок у розвиток його віровчення. Саме вони були тими людьми, які на основі Святого Письма створили розгалужену і складну систему знань, що була схвалена Церквою і стала її офіційним вченням. Багато з отців Церкви були канонізовані (тобто визнані святими). Водночас треба пам’ятати, що, безумовно, не всі християнські філософи цього періоду отримали статус «отців», адже погляди частини з них не були прийняті Церквою і повністю або частково засуджені.

В науці здавна утвердився поділ патристики на східну і західну. До першої відносять тих отців, які писали свої твори грецькою мовою, і були під значним впливом грецької культури. До західної патристики зараховують отців, які переважно писали латиною і перебували під впливом римської культури. Спочатку найактивніше розвивалась східна патристика, а згодом джерелом активності стала західна.

У розвитку патристики здебільшого виділяють два етапи: рання патристика (II – IIIст.) і зріла (IV – VIII ст.). Представники ранньої патристики, яку ще часто називають апологетикою (гр. ἀπολογέομαι – захищатись), з одного боку, спростовували язичницький світогляд з метою заміни його християнським, а з іншого, захищали християнство від критики нехристиянських філософів та представників традиційних язичницьких релігій. Звичайно, апологетична мета була не єдиною, що стояла перед отцями цього періоду, проте вона була переважаючою, тому можна вважати, що вживання назви «апологетика» по відношенню до ранньої патристики є виправданим. Тривав цей етап до того часу, поки християнство не стало офіційною релігією у Римській імперії і не був утверджений Символ віри. Після цього починається період зрілої патристики. Для нього характерна боротьба отців Церкви з різноманітними єресями та ґрунтовна, систематична розбудова християнської теології.

Серед представників ранньої патристики утвердились дві лінії у ставленні до філософії, які умовно можна позначити як «радикальну» (Арістід, Татіан, Гермій та ін.) і «помірковану» (Афінагор, Юстин, Климент, Оріген).

Радикали проявляли неприязнь до всієї античної спадщини і на цій підставі відкидали філософізацію християнства як небезпечну та шкідливу.

Помірковані апологети були знавцями грецької філософії, і виступали за її використання у християнстві. Одним з перших отців, які дотримувались таких поглядів, був Юстин Мученик (інколи його ще називають «Філософом»), який жив у першій половині ІІ ст. н.е. і помер, приблизно, в 165 р. Він визнавав за грецькою філософією велику місію в історії – бути засобом приготування до освоєння людством християнських істин. Останні, на його думку, у нерозвинутому вигляді вже були сформульовані відомими античними філософами.

Процес розвитку християнства як філософії прискорився наприкінці ІІ – початку ІІІ ст., коли нову релігію почали приймати вихідці із більш освічених верств суспільства, які були знавцями філософії і вважали за необхідне використовувати її при поясненні християнського віровчення. Найвідомішими християнськими філософами цього часу були Тит Флавій Климент (орієнтовно 150 – 216 рр.) та Ориген (185 – 254 рр.), які належали до Александрійської школи.

Оріген (гр. Ωριγένης, лат. Origenes Adamantius, 185 – 254 рр.) є чи не найбільш талановитим і, водночас, неоднозначним філософом періоду ранньої патристики. Він отримав хорошу освіту, навчаючись разом із неоплатоніком Плотіном у школі Аммонія Саккаса. Останній факт мав значний вплив на його філософію, яка багато в чому ґрунтується саме на ідеях Платона та неоплатонізму. Його вчення не було повністю визнане Церквою, а сам він був засуджений як єретик. Оріген був першим великим християнським філософом, який здійснив вагому спробу систематичного пояснення християнства в категоріях філософської думки. Йому приписують авторство великої кількості творів, більша частина з яких до нас не дійшла. Найвідоміші з них – «Про засади», «Проти Цельса».

Головним засобом тлумачення Святого письма Оріген вважав алегоричний метод, який передбачає наявність у кожному фрагменті тексту три смисли: буквальний (тілесний), душевний (етичний) і духовний (філософсько-теологічний). Оріген не був прихильником буквального розуміння тексту Святого Письма, вважаючи, що справжній його зміст прихований за образами і його треба осягнути з допомогою розуму.

Всі істини християнської віри він поділяв на суттєві (основні принципи віровчення) і несуттєві (ті, про які в Святому Письмі сказано не достатньо чітко або й взагалі, нічого не сказано). Відносно перших, суттєвих, істин не може бути ніякої свободи думки, їх треба приймати такими, якими вони є. Про несуттєві істини, які переважно стосуються матеріальних речей, можна міркувати, покладаючись на власний розум.

Бог в Орігена є вищою єдністю – «монадою» – і він є більшим за все, що про нього можна подумати чи сказати. Син Божий, який є Божою Премудрістю і божественним Логосом, подібний до сонячного променя, який походить від свого першоджерела (Бога) і містить в собі потенційно всю світобудову. Він є відображенням Бога-Отця, а у стосунку до матеріального світу постає першообразом, ідеєю ідей. Таким чином, Логос є неначе посередником між Богом та світом, через якого Бог як єдність «розгортається у множинність» матеріального світу. Дух Святий розташований внизу божественної ієрархії і пронизує собою всю світобудову. Процес такого «творення» світу триває вічно. У часі існує тільки наш матеріальний світ, який до того ж не є єдиним, адже світи постійно змінюють один одного, і розумні душі переселяються з одного матеріального світу в інший.

Душа є чимось середнім між плоттю та духом. Вона здатна, з одного боку, наблизитись до Бога і стати чистим духом, але й може схилитись до матерії. Це обумовлено тим, що будь-яка розумна істота наділена свободою вибору. Зло є відпадінням від повноти буття до небуття. Воно існує не як наслідок помилки чи бажання благого і всемогутнього Бога, а є наслідком хибного вибору розумних істот. Отже, як такого субстанційного зла не існує, а, відповідно, немає й абсолютно поганих, приречених на зло істот. Метою для кожної людини є відновлення першопочаткового стану єдності з Богом. Остання ідея отримала назву апокатастасис (гр. αποκατάστασις – відновлення). Таке відновлення, зрештою, чекає на всі розумні істоти (в т.ч. й на злі духи), адже абсолютно благий Бог не може допустити, щоб вони пропали. Таким буде кінець нашого світу.

Погляди мислителів періоду ранньої патристики заклали фундамент для будівлі християнської догматики. Завершена їхня робота була діячами зрілої патристики. Найбільш авторитетними представниками зрілої східної патристики були учасники т.зв. каппадокійського гуртка: <і>Василій Великий (єпископ Кессарійський), Григорій Богослов (Назіанзин) і Григорій Нісський. Їх діяльність припадала на той період, коли вже фактично існувала система цілісного догматичного християнського віровчення і її належало не просто захищати, але й тлумачити та осмислювати. Світогляд каппадокійців формувався під впливом філософської освіти, набутої ними в найбільших культурних центрах античного світу. Вони, як і багато апологетів, прагнули подати досягнення античної культури як підготовчий етап для засвоєння вчення Христа. Критерієм успадкування дохристиянської філософії мала бути її узгодженість зі Святим Письмом.

З-поміж каппадокійців найбільше вирізнявся своєю філософською підготовкою Григорій Нісський (гр. Γρηγόριος Νύσσης, лат. Gregorius Nyssenus, бл. 335 – 394 рр.). Григорій був молодшим братом Василія Великого, який і поставив його єпископом міста Ніси. Його найвідоміші твори – «Великий катехизис», «Проти Євномія», «Про творіння людини», «Життя Мойсея». Серед своїх попередників Григорій найбільше шанував Орігена і, в дусі александрійської школи, намагався обґрунтувати віру за допомогою розуму. З-поміж античних філософів на Григорія найбільший вплив справив Платон.

Досить цікавою та оригінальною була онтологія Григорія Нісського. Він стверджував, що природа буття насправді є повністю ідеальною, тому що Бог як дух не міг бути творцем матерії. Те, що ми сприймаємо як матерію, насправді має нематеріальну сутність, адже якщо спробувати проаналізувати матерію, то ми виділимо в ній такі якості, як вагу, кількість, форму тощо. Але вони є чистими поняттями. Тобто матерія складається з нематеріальних якостей, які у своїй сукупності творять її. Отже, виходить, що матерія є у своїй сутності ідеальною.

Про існування Бога, на думку Григорія, передусім, свідчить розумний устрій світу, який змушує нас визнати існування його Творця. Бог є єдиним, адже він є досконалим, а якби його властивості були поділені на багатьох богів, то про досконалість вже не можна було б вести мови. Прихильність Григорія Нісського до ідей Платона виявляється у тлумаченні ним природи Святої Трійці: кожна Божа особа є окремою, але їх Божественність є однією і тією самою. Поняття «Бог» означає не особи (бо тоді було б багато богів), а лише сутність, яка є одна, а отже спільна для всіх трьох осіб (подібно до платонівської ідеї, яка є єдиною і, разом з тим, виступає основою багатьох конкретних речей, які містять її в собі як свою сутність).

Світ ділиться на дві частини – світ видимий і невидимий. Людина душею належить до невидимого, а тілом – до видимого, виступаючи між ними з’єднувальною ланкою. Душа є животворчим началом тіла. Вона є сотвореною, живою, мислячою субстанцією, яка надає тілу життя. Григорій відкидає можливість існування душі без тіла – вони творяться Богом одночасно. Людський зародок містить у собі душу і саме вона вибудовує з нього тіло, розвиваючи те, що в ньому закладено. Душа не міститься в якомусь окремому органі, а одночасно присутня у всьому тілі. Навіть після смерті тіла душа не відділяється від елементів, з яких воно складалося: хоча вони й розсіються, проте оскільки душа нематеріальна, то може перебувати в одночасній єдності з ними усіма. Остання думка була прийнята Григорієм під впливом догмату про воскресіння, згідно якого душа воскресне в тілі, у якому вона колись існувала.

Людина, яка є вінцем творіння, за своєю природою причетна до божественної сутності, але через гріхопадіння опустилась до недостойного своєї сутності існування. Спасіння приходить від Бога, який прийняв людську природу (Христа). Григорій Нісський, попри те, що був одним із найбільших раціоналістів з-поміж усіх отців Церкви, обстоював містичний шлях пізнання Бога. За це його інколи ще називають «містиком». Таке богопізнання складається з трьох етапів. Перший – це етап очищення, на якому людина повинна перемогти всі свої пристрасті і позбутись всього того, «що не від Бога».

Другий етап дає можливість розумові, що позбувся пристрастей, набути більш ясного бачення сотворених речей: при такому погляді на світ людина бачить унікальність всіх речей і осмислює їх як втілення досконалого Божого задуму. На третьому етапі людина досягає стану обожнення (гр. θέωσις), коли в бажанні побачити Творця неначе «проривається» крізь себе, залишає свій розум «позаду» і зливається з Ним.


Треба відзначити, що вперше християнська філософія найповніше розвинулась на християнському Сході. Річ у тому, що тут продовжували ще існувати численні школи грецької філософії, у тісних контактах з якими розвивалась рання християнська думка. Разом з тим, подібні тенденції поступово почали проникати і на християнський Захід, який довгий час був налаштований у стосунку до філософії досить скептично. Зокрема, варто згадати Тертулліана (160 – 220 рр.), який був одним із перших великих мислителів християнського Заходу. Він жорстко відкидав спроби узгодити одкровення та раціональне філософування і робив акцент на протилежності між християнством та світської культурою, до якої належить філософія. Попри все, західна патристика, хоча й поволі, проте засвоює філософію і намагається її використати для розбудови християнського віровчення. найвідомішим філософом західної патристики, який першим у західній Церкві створив розвинуте філософське вчення, був, безумовно, святий Августин.

Аврелій Августин (лат. Aurelius Augustinus, 354 – 430 рр.) народився у Тагасті (провінція Нумідія в Північній Африці) в родині, у якій мати була християнкою, а батько – язичником. Коли йому виповнилось 16 років, батько посилає його на навчання в одне із найбільших тогочасних міст – Карфаген. Принади великого міста захоплюють молодого Августина і він починає вести досить легковажне та розпусне життя. Проте минав час і він все більше розмірковує над питаннями, що пов’язані із сенсом буття та щиро бажає здобути мудрість. Так Августин стає прихильником маніхейства, згодом – філософії скептицизму і неоплатонізму. Врешті під впливом єпископа Медіоланського Амвросія він приймає християнство, а через деякий час стає єпископом м. Гіппон і залишається на цій посаді до кінця життя. Августин написав чимало творів («Про християнське вчення», «Про град Божий», «Про користь віри» та ін.), проте найвідомішою стала його «Сповідь», в якій він викладає історію власного духовного життя та головні філософські ідеї.

Як і у випадку з багатьма іншими християнськими філософами, на Августина значний вплив мала філософія платонізму і особливо, вчення неоплатоніків. Зокрема, це відображається у прагненні пізнати власну душу, в якій, на його думку, і криється істина. Власне, твір «Сповідь» присвяченийй такому самопізнанню, коли Августин намагається дослідити найвіддаленіші, найпотаємніші закутки своєї душі. Тому головною метою людини, на його думку, є пізнання не природи навколишнього світу, а власної душі, яка є образом і подобою Бога, отож, саме через таке самопізнання ми й відкриваємо в собі Творця. Істина не досягається крок за кроком, через систему логічних операцій, а відкривається «на дні» нашої душі тоді, коли такі операції завершені.

Пізнання речей цього світу є, за Августином, пізнанням їхніх ідей. Тобто тут він повністю погоджується з Платоном. Різниця полягає в тому, що, по-перше, в Августина ідеї є думками Бога, на основі яких він творив світ. Друга відмінність полягає в тому, що він не приймає думку Платона про те, що пізнання ідей це є їх пригадування, анамнезис. Августин вважає, що знання ідей Бог уділяє людині шляхом просвітлення (цю концепцію пізніше назвали іллюмінізмом). Проте уділяється таке просвітлення не всім, а тільки тим, хто має чисте серце. Таким чином, передумовою пізнання є моральна чистота.

Надзвичайно цікавими, є роздуми Августина над проблемою часу. До цих роздумів його підштовхнуло питання: «Що робив Бог перед тим, як створити небо і землю?». Філософ доходить висновку, що дане питання позбавлене сенсу, адже до створення неба і землі часу не існувало, оскільки він є таким же творінням Бога, як і все інше. І, такими чином, ми в даному питанні застосовуємо до Творця категорію, що стосується створеного. Звідси й помилка. Сам же Бог є вічним.

Йдучи далі Августин виявляє, що час існує не сам по собі, а тільки в духовному світі людини в її душі, яка схильна розділяти його на минуле, теперішнє і майбутнє. З огляду на це, доцільніше було б вести мову про такі часи: теперішнє минулого (пам'ять), теперішнє теперішнього (інтуїція), і теперішнє майбутнього (очікування).

Розмірковуючи над проблемою співвідношення віри та розуму, Августин робить висновок, що віра є необхідною передумовою раціонального пізнання. Вона стимулює пізнання і робить можливим розуміння, яке у свою чергу є винагородою за віру. Проте віра у Августина не підміняє розум і не заперечує знання, тому теза Тертуліана «вірю, тому що абсурдно» була для нього чужою. Віра і знання взаємодоповнюють один одного: «Зрозумій, щоб могти вірити, та вір, щоб могти зрозуміти». Хоча й пріоритет у цій парі віддається вірі.

У цілому філософія Августина є послідовно теоцентричною. Бог у нього постає найвищим, найдосконалішим буттям, тому він є незмінний (адже все, що змінне, не може бути досконалим) і тільки він існує завдяки власній природі, а все інше існує завдяки йому. Бог є причиною всякого буття, причому не тільки його виникнення, але й розвитку, адже він не тільки створив світ, але й постійно підтримує його існування, неначе продовжуючи творити. Творить Бог світ за власною волею, а не з необхідності, бо це б означало його залежність від чогось. Прагнення до Бога є основою людського життя і тільки в ньому людина може знайти справжнє щастя.

Людина в Августина – це душа, а тіло – її інструмент, за допомогою якого вона контактує з матеріальним світом і пізнає його. Душа вічна, незалежна та значно досконаліша від тіла і не має в собі нічого матеріального. Досконалість душі обумовлена її близькістю до Бога. Її головними функціями є пам'ять, воля, мислення. З огляду на перевагу душі над тілом, саме про неї треба піклуватися передусім. Чуттєві ж блага гідні засудження, оскільки відвертають людину від благ духовних.

Ще одним важливим положенням філософії Августина була теза про перевагу почуттів та волі над розумом. По-перше, саме воля, а не розум є основним виявом духовного життя людини. Пояснюється це тим, що сутність будь-якої речі проявляється в активності. Розум же є пасивним, тому суттю людини може бути тільки воля, яка є активною, діяльною. Звідси висновок, що сутність людини проявляється не в тому, що вона знає, а в тому, чого вона хоче. По-друге, можна стверджувати, що Августин дотримується екзистенційної, а не інтелектуальної концепції віри. Вірити – це не просто приймати щось як істинне, а пристрасно переживати це як істинне. У цілому почуття, за Августином, відіграють значно більшу роль в житті людини, ніж схильні були вважати грецькі філософи. Особливо це помітно у сфері моралі, адже не достатньо знати добро, щоб його чинити (антична традиція), добро треба любити, тому що тільки з любові випливають добрі вчинки.

Історію Августин бачить лінійно – як таку, що мала початок, матиме кінець і володіє певним внутрішнім смислом. Існує два типи об’єднання людей, неначе дві невидимі держави: першу Августин називає «град земний» (civitas terrena) – тобто це та частина людства, яка орієнтована на любов до мирського, суєтного і ставить на перше місце власне «Я»; друга невидима держава – «град Божий» (civitas Dei), до якого відносяться ті люди, що найпершим об’єктом своєї любові мають Бога і духовне. Доки існує людство, ці два невидимі гради протистоять один одному, а саме це змагання формує історію людства.

Розмірковуючи над проблемою походження зла, Августин приходить до висновку, що його як самостійної субстанції не існує: світ є добро, а зло постає лише відсутністю добра. Проте причиною навіть такого зла є не Бог, а сама людина, її воля. Після проступку Адама кожна людина народжується з первородним гріхом, яким є воля до зла. І розум не здатен її змінити, спрямувавши до блага. Тобто людина може розуміти, що є добро, проте в цей же час робити зло (тут Августин займає позицію прямо протилежну до Сократа, який вважав, що пізнавши добро, його ми й будемо чинити). Сама людина не здатна змінити волю до зла на волю до добра. Це може зробити тільки Бог, вділивши їй таку благодать. Звичайно, благодать уділяється не всім, а тільки тим, кого Господь сам обере. При цьому вона надається людині не за її заслуги, а виключно за Божою волею, зрозуміти яку неможливо – можна тільки вірити.

3. Схоластика. Філософія Томи Аквінського.

Латинське слово scholastica походить від грецького σχολαστικός («шкільний») і в сучасній філософії позначає сукупність філософських та богословських вчень, які були домінуючими в західноєвропейській культурі середніх віків ІX — XIV ст. Назва пов’язана з тим, що дана філософія викладалась переважно у середньовічних школах, а згодом і в університетах, які й ставали головними осередками її розвитку.

Одним із засадничих принципів схоластики була думка, що всяке знання може бути поділене на два види: знання про надприродне, що набувається через божественне одкровення і знання про природне, яке здобувається через роботу розуму. Перший вид знання знаходиться у Святому письмі та у творах отців Церкви, а другий – у творах античної філософії і особливо Аристотеля. В першій і другій сукупності текстів дана істина у всій своїй повноті і щоб її виявити, потрібно, перш за все, правильно інтерпретувати текст і вивести з нього необхідні істини з допомогою правильно збудованих умовиводів. Тому логіка Аристотеля була в цей період особливо актуальною.

Тобто можна сказати, що на перший план у філософії схоластики виходить бажання раціонального пояснення віри: мало вірити потрібно ще й розуміти у що віриш. Використання раціональних принципів повинно довести, що християнство не суперечить принципам розуму, а навпаки, саме в ньому розум знаходить свою повну реалізацію.

Від античної філософії схоластика успадкувала переконання, що світ у своїй основі влаштований раціонально і тому раціональне знання про нього можливе. Пізнання речей є перш за все пізнанням їх сутності, тобто суттєвих характеристик, які визначають «вид», «форму» кожної речі і дозволяють підвести річ під загальне поняття. У сутності речі і його поняття одна і та ж структура, вони відрізняються тільки своїм місцезнаходженням: сутності існують в речах, а поняття – в розумі людини.

Історію схоластики прийнято поділяти на три періоди: 1) період формування і розвитку – рання схоластика (IX – XII століття); 2) період розквіту – класичний період схоластики (XIII ст.); 3) період систематизації та її критики – пізня схоластика (XIV – XV століття). Найвідомішими представниками ранньої схоластики були Йоан Скот Еріугена, П’єтро Даміані, Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр, Бернар Шартрійський, Бонавентура, до класичної належать Тома Аквінський, Альберт Великий, Іоан Дунс Скот, Роджер Бекон та ін., до пізньої – Вільям Оккам, Жан Буридан, Альберт Саксонський та ін.

Однією із центральних у схоластиці була проблема статусу загальних понять, відома ще під назвою проблеми універсалій навколо якої розгорнулись гарячі дискусії. Предмет цієї дискусії може бути зведений до такого питання: дійсність складається тільки з одиничних і окремих предметів чи також із загальних понять (універсалій). В ході полеміки сформувались два протилежні табори: реалізм і номіналізм, які у свою чергу, теж були досить неоднорідними і поділяються дослідниками на поміркований та радикальний напрями.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка