Лекція 4 культура київської русі



Скачати 98.42 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір98.42 Kb.
Лекція 4 КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

  1. Вплив християнства на формування нового типу культури.

  2. Розвиток освіти та наукових знань.

  3. Література.

1. Вплив християнства на формування нового типу культури

Київська Русь – могутня давньоукраїнська держава, що проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині XIII ст. монголо-татарами. Центром зародження державності східних слов’ян стало середнє Подніпров’я, де у VI   VII ст. жило слов’янське плем’я полян. На чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм поляни утворили міцний племінний союз, що мав владу над сусідніми племенами і вів жваву торгівлю із Візантією та іншими країнами. На межі V   VI ст. було засновано місто Київ, що швидко стало великим торговельним центром, оскільки знаходилося на перехресті торговельних шляхів із Заходу на Схід.

Поступово поляни-русичі підкорили сусідні споріднені племена древлян, сіверян, кривичів, в’ятичів, половчан, а згодом й етнічно чужорідні племена в єдину державу, що простяглася від Північного Причорномор’я до Ладозького озера і від Карпат до Волги. Ця держава й одержала назву Київська Русь.

Найважливішою культурною подією тієї доби учені вважають хрещення Київської Русі, що відбулося у 988 р. Відомо, що язичництво в період Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Багато русичів відчували ізольованість від світової спільноти, назріла потреба у необхідності зміни релігії, змін у духовному та суспільному житті загалом.

Християнство ж наприкінці I тисячоліття н.е. стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Наприкінці X ст. київська княгиня Ольга прийняла хрещення, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор, що є свідченням великого інтересу Візантії до Київської Русі, бажанням мати стабільні стосунки з Руссю й тримати її під своїм впливом. Однак син Ольги, князь Святослав, який займав тоді великокнязівський престол, не приймав нової релігії.

Зміни у релігії сталися вже після вбивства Святослава печенігами, коли на чолі держави став син загиблого Володимир Святославич. Він спробував спочатку упорядкувати й централізувати язичницькі вірування на основі традиційних слов’янських культів. На чолі пантеону старих богів був поставлений Перун, якому над Дніпром спорудили дерев’яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Однак реформа давніх язичницьких вірувань не мала успіху. Язичництво не сприяло об’єднанню держави, підвищенню її міжнародного авторитету. Київська Русь серед інших країн була державою варварською, тобто язичницькою, хоча за своїм соціально-економічним і політичним розвитком вона нічим не поступалася своїм могутнім сусідам, зокрема Візантії. Отже, давньоруська державність мала потребу у монотеїстичній релігії.

Спочатку відбулося хрещення киян. У Києві знесли ідоли Перуна та інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Згодом розпочалося хрещення мешканців інших давньоруських земель. Запровадження християнства було складною і суперечливою подією в історії Київської Русі. Нова релігія не завжди приймалася мирним шляхом. Так, у літописах згадується, що у Новгороді два волхви учинили бунт, який був придушений силою.

Водночас з’явився новий тип культури, новий світогляд. Людина раптом почала усвідомлювати власну роль у світі, розуміти свою відмінність від іншої природи. Згідно з християнським твердженням, людина була створена за образом і подобою Божою, це тлумачиться як визнання людини духовним феноменом, особистістю, а тому її завданням, метою людського буття є досягнення стану божественної досконалості (подоби), тобто обожнення. Християнство, на відміну від античної раціоналістичної філософії, зверталося не стільки до розуму, скільки до почуття, до душі. Православ’я використовувало не стільки раціоналістичні словесні форми, скільки образи, одухотворені символи, притчі, що були більш зрозумілими.

Християнізація поступово наповнювала усі сфери суспільного життя. Розпочинається будівництво церков та соборів, що ставали головними осередками громадського та освітнього життя. При церквах і монастирях відкривалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, створювалися літописи. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), виникають могутні й численні центри цивілізації.

Введення християнства відіграло прогресивну роль в історичному розвитку українського народу, сприяло зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню економічних, політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи.



2. Розвиток освіти та наукових знань

Показником рівня розвитку культури будь-якого суспільства або держави завжди була писемність. Учені на основі аналізу археологічних джерел доходять висновку, що неупорядковане письмо існувало у слов’ян ще до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. чорноризець Храбр визначає три періоди розвитку слов’янської писемності. Коли слов’яни ще були язичниками для ворожіння і лічби вони використовували «черти і різи» (риски й зарубки). Це найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності – піктографічне письмо, що виникло приблизно у середині I ст. н.е. Згодом були спроби записувати слов’янську мову за допомогою грецьких та латинських літер. Третій етап розвитку слов’янської писемності пов'язаний з діяльністю братів Кирила і Мефодія, які створили слов’янську абетку – кирилицю, що мала 43 літери, з яких 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських. Після запровадження християнства на Русі кирилиця набула значного поширення.

Питання виникнення і формування давньоруської писемно-літературної мови є об’єктом дослідження вже понад 150 років. Учені вважають, що у формуванні давньоруської писемної мови старослов’янській (церковнослов’янській) мові належала значна роль, тому що це були генетично споріднені мови. Головним чинником виникнення і формування давньоруської писемно-літературної мови вважають об’єднання всіх східнослов’янських племен у єдиній державі. Давньоруська літературна мова була державною мовою, вона виконувала всі державні та світські культурні функції. Нею писалися різні документи, велося приватне й офіційне листування, судочинство. У релігійній сфері, передусім у богослужінні, головною була старослов’янська мова, яку створили вже згадані Кирило і Мефодій. Старослов’янська мова була багатою, високорозвиненою, з понад столітньою традицією. Отже, в Київській Русі співіснували і активно взаємодіяли дві літературні мови: старослов’янська, яка використовувалася у церковній сфері та давньоруська, що функціонувала у світському середовищі.

Запровадження християнства дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі. Питаннями освіти переймалися не лише церковники, а й князівська влада. Є відомості, що перші школи були відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (30 учнів), 1030 р. Ярославом Мудрим в Новгороді (300 учнів) і в 1037 р. в Києві (двірцева школа). Навчання у школах проводилося рідною (слов’янською) мовою, навчали читанню, письму, основам віровчення та лічбі. Цікавим є той факт, що на відміну від Європи освіта в Київській Русі була доступною і для дівчат. Так, у 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, де навчали письму, музиці, співу, рукоділлю. Згодом такі ж школи були відкриті в Суздалі та Полоцьку. Існують свідчення про високу освіченість жінок, насамперед, у князівському середовищі. Це підвищувало авторитет київського двору серед монархів Європи.

Створення шкіл і поширення писемності було пов’язане із потребами життя давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні для церкви, для держави, для встановлення і підтримання міжнародних зв’язків, торгівлі.

В XI ст. існували такі основні типи шкіл:



  • школа «книжного вчення»;

  • монастирська школа;

  • школа грамоти;

  • годувальництво.

Школи «книжного вчення» були державними школами підвищеного типу, у яких викладали «сім вільних мистецтв» (граматику, діалектику, риторику, арифметику, музику, геометрію, астрономію). Учнів готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та культурного життя.

Монастирські школи функціонували при монастирях. Вони готували ченців, священнослужителів. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, у Київській Русі існував поділ таких шкіл на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: діти із заможних родин оволодівали здобутками середньовічної європейської освіти і готувалися зайняти високі посади у церковній ієрархії, учні ж із простих родин вчилися читанню та письму і готувалися до службових відправ.

Школи грамоти існували переважно у містах. У них здобували освіту діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Ці школи утримували на кошти батьків.

Поруч із державними та церковними школами у Київській Русі існувало і приватне навчання. Годувальництво – форма домашнього виховання феодальної знаті. Для малолітніх княжичів (віком 5 7 років) князі підбирали годувальників із числа воєвод і знатних бояр. До обов’язків годувальника входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання княжича, його раннє залучення до державних справ, військового і політичного життя.

Діти простих людей виховувались у сім’ях. Вони навчалися сільськогосподарській праці, різній домашній роботі, інколи дітей віддавали майстрові для оволодіння ремеслом, де вони також вивчали грамоту і хоровий спів.

Вищу освіту здобували лише талановиті особистості, які прагнули зайняти найвищі посади у церковному уряді або відзначитися як проповідники й письменники. Для здобуття вищої освіти обов’язковим було вивчення богословсько-філософських дисциплін: богослов’я, філософії, риторики, граматики, співів та іноземних мов, насамперед, грецької. Таку освіту отримували в XI ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – в школах при єпископіях.

Варто зазначити, що окрім загальноосвітніх шкіл у Київській Русі функціонували спеціалізовані школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Вагому роль у поширенні освіти відіграли монастирі. Насамперед, Києво-Печерська лавра   перший в Київській Русі монастир, заснований у 1051 р., що була великим культурним центром, де готували майбутніх кліриків, художників, книжників, перекладачів, лікарів. У монастирях і церквах переписувалися книги й організовувались бібліотеки. Найперша і найбільша бібліотека була у Софії Київській (заснована у 1037 р.). При бібліотеці діяла рукописна майстерня – скипторій, де здійснювалось переписування та перекладення книг з грецької мови на слов’янську.

Бібліотека була сховищем богослужебних книг, а також тут зберігалася література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи. На думку вчених, Софійська бібліотека налічувала понад 950 томів.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти в Київській Русі спричинили розвиток наукових знань. Науковими центрами на Русі були Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

Основою тогочасної науки була теологія, що часто мала філософський зміст. У творах висвітлювались не лише думки святих отців Церкви й античної філософії, а й власна народна мудрість. Поруч із цим розвиваються також інші галузі знання – історія, право, природознавство, математика, фізика, хімія, астрономія, географія, медицина.

Медичні знання на Русі були успадковані від язичництва. Народними лікарями («лечцами») були волхви, знахарі, віщуни, які використовували для лікування лікарські рослини, лазні, масаж, кровопускання. Учені вважають, що давньоруська медицина опиралася на психотерапію, фітотерапію і фізіотерапію.

Найвідомішим медиком був київський ченець Агапіт, який жив наприкінці XI – в першій половині XII ст. Він лікував хвороби шкіри, запалення, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.



3. Література

Одним із головних видів мистецтва у Київській Русі, основним носієм християнських ідей була література. Існувало два напрями літератури – перекладна, твори якої потрапляли на Русь з Візантії, Болгарії, Моравії та інших країн і оригінальна, яку створювали свої автори на місцевому, національному ґрунті.

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі учені вважають «Ізборник Святослава», що був укладений у 1073 і 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Цей збірник дійшов до наших днів і був переписаний з болгарського оригіналу. Поруч із творами церковно-релігійного характеру у ньому містяться публіцистичні твори давньоруських письменників, у яких порушуються питання християнської моралі, фіксуються норми поведінки людини в різних побутових обставинах.

За Ярослава Мудрого на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — Іларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною проповіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсеєві. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Сарі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість минулих літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літописців — Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повєсть врємєнних лєт...». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями з мармуру.

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — житія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоловік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (мученики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печерські та ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як «повчання» («Повчання» Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене у XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем.



Автор «Слова» широко використав усну народну творчість, змалював небезпеку князівських розбратів, гаряче закликаючи усіх разом устати «за землю Руську».



База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка