Лекція 3 Тема. Фонетика. Звуковий склад української літературної мови



Скачати 254.83 Kb.
Дата конвертації19.11.2016
Розмір254.83 Kb.
Лекція 3

Тема. Фонетика. Звуковий склад української літературної мови

План

1. Предмет і завдання фонетики.

2. Фонетичне членування мовного потоку.

3. Аспекти вивчення звуків мови.

4. Науково-лінгвістична транскрипція

5. Анатомо-фізіологічні передумови творення мовних звуків. Будова мовного апарату людини



Основна література

Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К. : ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.,1972. – Ч. 1.

Карпенко Ю.О. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. – Одеса, 1996.

Сучасна українська літературна мова / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. АП.Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – 414 с.

Сучасна українська мова. Фонетика / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969.

Сучасна українська мова: Підручник / О.Д.Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.; За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1991 (1998, 2001).

Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я.Плющ, С.П.Бевзенко, Н.Я.Грипас та ін.; За ред. М.Я.Плющ. – К., 1994.

Тоцька Н.І. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. – К., 1981.

1. Предмет і завдання фонетики

Термін фонетика (від грец. рhone – звук, голос; phoneticos – звуковий, голосовий) має два значення: 1) звукова будова мови і 2) розділ лінгвістики, який вивчає звуковий бік мовної комунікації.

Звукова матерія мови є основою її існування, тією базою, яка уможливлює спілкування людей за допомогою мови. Поза звуковою матерією мова не існує й не може існувати. Винайдення людством письма було зумовлене необхідністю збереження усної мови в часі і просторі, тому письмова форма мови є своєрідним графіко-орфографічним “одягом мови”.

Водночас одиниці мови, які становлять її звукову матерію, на відміну від інших її одиниць (морфем, слів, словосполучень, речень), не мають самостійного значення. Проте, не маючи самостійного значення, звукові одиниці слугують утворенню інших мовних одиниць, як граматичних, так і лексичних, що мають свою семантику.

Відтак, очевидним є той факт, що звуковий бік мови існує не сам собою і не сам для себе, а в граматиці й лексиці мови. Тобто, реалізуючись у словниковому складі й граматичній будові, звукові одиниці виконують певні функції.

Від часу виникнення терміна фонетика на позначення окремої лінгвістичної дисципліни зміст його значно розширився, оскільки сьогодні фонетика вивчає не тільки звук як найменший сегмент мовленнєвого потоку, а й наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, фонетичні слова, синтагми, фрази, фоноабзаци тощо. Крім того, сьогодні можна вважати подоланим протиставлення функціонального (власне лінгвістичного) опису звукової будови мови описові артикуляційно-акустичному. Це протиставлення, як відомо, виникло з уведенням у науковий обіг терміна фонема, пов’язаного з іменем видатного мовознавця І. Бодуена де Куртене, який уперше наголосив на необхідності вивчення звуків у механізмі мови з морфологічного (словотворчого й словозмінного) погляду. Його концепція лягла в основу багатьох фонетичних (фонологічних) шкіл, які, розвиваючи теорію фонеми і фонетичних чергувань І.Бодуена де Куртене, сформували два погляди на фонетику як науку. За одним із них, фонетика має вивчати артикуляційні та акустичні властивості звуків мовлення, а функціональну роль мовних звуків повинна вивчати інша дисципліна – фонологія.

Прихильники другого погляду, слідом за Л. Щербою, засновником Ленінградської (Петербурзької, або, за іменем засновника цієї школи, Щербівської) фонологічної школи, вважають, що “… займатися фонологією у відриві від фонетики ... так само неможливо, як займатися функцією будь-якої форми у відриві від конкретних випадків її вживання у мовленні”.

Отже, фонетика повинна вивчати не тільки природу звуків, а й їхні функції. Таким чином, завдання фонетики як одного з розділів лінгвістики полягають у тому, щоб виявити інвентар звукових засобів мови, визначити системні відношення між ними та описати функціонування цих засобів у реальних мовленнєвих актах. Таке розуміння предмета й завдань фонетики покладено в основу цього підручника.

Досягнення фонетичної науки за останні десятиліття полягають не тільки у виявленні великої кількості нових фактів, одержаних унаслідок застосування природничо-наукових методів дослідження, а й в опрацюванні принципово нових підходів до опису звукової комунікації. Тому основне наше завдання полягало у системному викладі фактів української мови відповідно до сучасних даних щодо фонетичного компонента мови. Це й зумовило включення до розділу “Фонетика” інформації, яка раніше була відсутня у підручниках (про артикуляційну базу української мови, просодію й інтонацію, породження мовлення, типологію складу та ін.).

Загальна фонетика і фонетика окремої мови

Фонетичні описи мов традиційно поділяють на загальні (універсальні) й часткові (на базі конкретних мов).

Звукова система кожної мови становить єдність, елементи якої пов’язані між собою і функціонують за певними законами. Звукові закони можуть бути спільними для багатьох мов або специфічними для кожної конкретної мови.

Загальна фонетика вивчає загальні умови звукотворення, базуючись на можливостях апарату мовлення людини (наприклад, розрізнення губних, язикових, глоткових приголосних, коли йдеться про активний орган мовлення при творенні приголосних; або зімкнених, щілинних, дрижачих, коли йдеться про спосіб подолання перешкоди для проходження струменя повітря з легень, необхідного для утворення приголосного), а також аналізує акустичні характеристики звукових одиниць (наявність чи відсутність голосу при вимові різних типів приголосних), вибудовує універсальні класифікації звуків (голосних і приголосних), які ґрунтуються на артикуляційних та акустичних ознаках. Загальна фонетика вивчає й закономірності сполучуваності звуків, а також взаємодію сусідніх звуків між собою (різного типу акомодації або асиміляції), коартикуляцію; фонетичну природу складу й складоподілу; фонетичну організацію слова, зокрема наголос. Вона вивчає засоби членування мовного потоку та об’єднання його частин у синтагми, фрази, фоноабзаци тощо.

У фонетиці окремої мови всі перелічені вище питання розглядаються стосовно конкретної мови крізь призму функцій, які те чи те фонетичне явище або одиниця виконують. Фонетичні (субстанціальні) і фонологічні (функціональні) аспекти становлять у частковій фонетиці єдине ціле, оскільки всі звукові одиниці виділяються опосередковано через смислові одиниці, які існують у мові.


Описова (синхронна) та історична (діахронна) фонетика

Фонетика окремої мови може бути описовою, або синхронною, та історичною, або діахронною.



Історична фонетика конкретної мови досліджує історію звукових засобів цієї мови, їхню еволюцію, базуючись на свідченнях писемних пам’яток, на даних діалектів, використовуючи метод реконструкції тощо.

Описова фонетика досліджує звукові засоби окремої мови у певний період її розвитку або в сучасному стані з погляду закономірностей їх уживання, звукових чергувань, наголошування та інших особливостей.
Теоретична й прикладна фонетика. Зв’язок фонетики з іншими мовознавчими й немовознавчими дисциплінами

Як один із розділів мовознавства, фонетика разом з іншими лінгвістичними дисциплінами робить свій вагомий внесок в опрацювання великої кількості комплексних мовознавчих проблем. Фонетика є своєрідною базою для теоретичних пошуків. Саме у фонетиці наприкінці XIX ст. і особливо в перші десятиліття XX ст., коли мовознавство шукало нові підходи до мови, вироблялися прийоми структурування безмежно різноманітної фонетичної субстанції. Тут створювалися структурні методи, зокрема метод виявлення фонологічних опозицій, завдяки яким звукова одиниця могла бути представлена як сукупність диференційних ознак, та метод дистрибутивного аналізу, який допомагає розпізнати закономірності розподілу в мові як фонем стосовно одна одної, так і алофонів однієї фонеми стосовно один одного. Без урахування фонетичних даних практично неможливим є адекватне пізнання природи й сутності мовних знаків, процесів породження й сприйняття мовлення, специфіки автоматичного розпізнавання й синтезу звукового мовлення. У фонетиці, як ніде в лінгвістиці, злиті воєдино теоретичне й прикладне.

Безпосереднім і тісним є зв’язок фонетики з такими мовознавчими дисциплінами, як орфоепія, графіка, орфографія, а також з лексикою, граматикою (морфологією та синтаксисом) і стилістикою.

Орфоепія як розділ мовознавства, який вивчає функціонування вимовних норм і виробляє орфоепічні правила, цілковито ґрунтується на фонетичних законах. Так, наприклад, з погляду української орфоепії, не можна вимовляти у слові був третій звук як [ф] → [буф], оскільки в українській мові звук [в] є сонорним і тому не тільки не оглушується в цій позиції, а навпаки – вокалізується, переходячи в короткий голосний [ў] і под.

Графіка (і письмо) є засобом збереження звукового мовлення в часі й просторі. Зображуючи наше мовлення на письмі, ми користуємося літерами (буквами), кожна з яких має певне звукове значення. Використовуємо ми й небуквені графічні знаки: знак наголосу, дефіс, апостроф, розділові знаки та ін., але головним графічним засобом є буква, яка перебуває у тісному зв’язку зі звуком.

Орфографія української мови також значною мірою ґрунтується на фонетичному принципі, за яким написання відповідає звуковому вираженню слова.

Зв’язок фонетики з лексикою є не менш очевидним – кожне слово становить собою певну послідовність звуків, організовану за властивими українській мові законами їх сполучуваності й наголошування.

Про тісний зв’язок фонетики з морфологією свідчить, наприклад, явище чергування звуків як у морфемах, так і на морфемному шві: нести носити; пісок піщина, козак козацький та ін.

Зв’язок фонетики із синтаксисом засвідчений у лінгвістичному терміні синтаксична фонетика, яким позначають розділ мовознавства, що вивчає: 1) фонетичні явища, які зумовлюють виникнення різних мовленнєвих варіантів слів (сандгі, зміщення наголосу і под.); 2) надсегментні фонетичні явища, які виконують різні синтаксичні функції (зв’язку, відокремлення, парцеляції та ін.), комунікативну функцію (розрізнення комунікативних типів висловлень), модальну, експресивну тощо.

Фонетика завжди була щонайтісніше пов'язана із суміжними галузями знання поза лінгвістикою. Багато її проблем вирішувалися й вирішуються на межі, з одного боку, мовознавства і, з іншого боку, таких теоретичних і прикладних сфер діяльності, як: анатомія і фізіологія людини (разом з нейрофізіологією); афазіологія й логопедія, фізична акустика й психоакустика; техніка зв’язку; теорія інформації; кібернетика й інформатика; статистика; метрика й версифікація; теорія спілкування; когнітологія; психологія; соціологія; історія; етнографія; культурологія; естетика і под.

Прикладний аспект фонетичних досліджень (автоматичний синтез і розпізнавання звукового мовлення з метою застосування їх у різних галузях суспільного життя: на транспорті (навігація), у військовій техніці, у засобах інформування і зв’язку, у логопедії (усунення фонаційних розладів, подолання дефектів мовлення тощо)) щонайтісніше пов’язаний з експериментальною фонетикою, яка досліджує емпірику фонетичного матеріалу за допомогою спеціальних приладів і методів (палатографування, тензопалатографування, спектрографування, рентгенографування та ін.), здійснює в тому числі й комп’ютерне моделювання процесів синтезу і розпізнавання звукового мовлення.


Фоносемантика і фоностилістика

Сьогодні питання фоносемантики розглядають у межах явищ звукосимволізму і звуконаслідування, які об’єднуються у загальнішому явищі – звукозображувальності.



Фоностилістика – це розділ лінгвостилістики, який вивчає експресивні властивості звуків, засоби милозвучності мови, а також явища поетичної фонетики (звукопис, ритміку віршованого і прозового тексту тощо).

Фоностилістичний потенціал звукових засобів пов’язаний із се-мантизацією звукової будови як одним із семантичних процесів поетичної мови.

Проблема зв’язку між звучанням і значенням слова – явище звукосимволізму – сягає своїм корінням у глибоку давнину, в добу античності, й відображена у відомому діалозі Платона “красил”. У XVIII-XIX ст. Г.Лейбніц, В.фон Гумбольдт поклали звукосимволізм в основу звуконаслідувальної теорії походження мови. Наприкінці XX ст. було проголошено створення нової самостійної мовознавчої дисципліни фоносемантики як однієї з інтегральних наук, яка досліджує зв’язок між звуком та значенням. Психічну природу звукосимволізму досліджує психофонетика як складова частина психолінгвістики.

У лінгвопоетиці явища звукосимволізму і звуконаслідування об’єднуються у загальнішому явищі – звукозображувальності.

Між звукосимволізмом і звуконаслідуванням існує істотна різниця, яка полягає в тому, що звуконаслідування є, по суті, імітацією природних звучань, а звукосимволізм – це здатність звуків викликати певні звукові асоціації.

Найпоширенішим прийомом фоностилістики є звуковий повтор, на основі якого будуються різні фоностилістичні фігури й фонетичні тропи:



Алітерація – повтор одного чи кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах.

Асонанс – повтор одного чи кількох голосних в аналогічних ситуаціях.

Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків відповідно на початку слів, рядків, строф, абзаців.

Епіфора – повтор однакових звуків відповідно наприкінці слів, рядків, строф, абзаців.

Звукове кільце (анадиплосис) – повтор однакових звуків на початку одних слів чи рядків і наприкінці наступних.

Звукопис (звуконаслідування) – спосіб звукописання, що полягає в імітації звуків природи за допомогою прямого їх наслідування.

Звукоживопис (звукосимволізм) – спосіб звукописання, що полягає в насиченні тексту звуками, які викликають асоціації з певними звуковими образами.

2. Фонетичне членування мовного потоку.



Сегментна та надсегментна фонетика

Звукові (фонетичні) засоби мови поділяють на: фонетичні одиниці та фонетичні ознаки (властивості).



Фонетичні одиниці – це лінійні об’єкти (тобто такі, що вичленовуються лінійно, оскільки вони можуть іти один за одним). Вони поділяються на сегментні та надсегментні. Сегментні одиниці – це мінімальні лінійні одиниці звукової системи, до них належать звук і фонема. Надсегментні одиниці (або просодичні) складаються із сегментних одиниць. До них належать склад, фонетичне слово, синтагма, фраза, фоноабзац.

Слід пам’ятати, що сегментні фонетичні одиниці (фонеми) так само, як і морфеми, слова, відносять до того типу мовних одиниць, які зберігаються в пам’яті (тобто становлять інвентар або словник мови). А надсегментні одиниці окремого інвентаря не утворюють. Вони існують у мовній системі як абстрактні типи або схеми. При формуванні висловлення просодичні одиниці вибудовуються за цими схемами, тобто ми зберігаємо в пам’яті не всі склади, фонетичні слова і синтагми, а тільки можливі їх типи.

Важливою особливістю сегментних фонетичних одиниць є також те, що їм не властиве значення, тобто вони не є знаками (на відміну від слів і морфем). Мовний знак має, як відомо, зміст (означуване) і форму (означувальне). У лексиконі (і в пам’яті носія мови) означувальне становлять послідовності певних сегментів, яким власне значення (зміст) не притаманне.

Фонетичні ознаки також поділяють на сегментні та надсегментні. Сегментні ознаки (наприклад, глухість / дзвінкість, твердість / м'якість, зімкненість / щілинність і под.) характеризують звуки і фонеми, а надсегментні ознаки (до них належать наголос та інтонація) організують сегментні одиниці в більші комплекси – одиниці надсегментні. Важливою властивістю всіх ознак є те, що вони не можуть існувати відокремлено, без певного носія – таким носієм і є фонетичні одиниці; крім того, ознаки не є лінійними сутностями, тобто вони не йдуть слідом одна за одною, а утворюють цілісні комплекси (рис. 2).


3. Аспекти вивчення звуків мови.

Субстанціальна та функціональна фонетика

У процесі комунікації інформація спершу кодується за допомогою мовних одиниць – слів. Потім ці слова мають бути озвучені, перетворені у звукові коливання мовцем, а слухач має здійснити зворотну операцію. Таким чином, функції фонетичного компонента мови полягають у звуковому кодуванні тексту при синтезі (говорінні) та декодуванні його при аналізі (сприйнятті).

Звуковий бік мовної комунікації надзвичайно складний і різноманітний, тому його розглядають у різних підрозділах фонетики (рис. 1). Артикуляційна фонетика вивчає анатомо-фізіологічну базу артикуляції (мовний апарат) і механізми мовотворення; перцептивна фонетика досліджує процеси слухового аналізу; в акустичній фонетиці описуються фізичні характеристики звукових одиниць. Ці підрозділи формують субстанціальну фонетику.


Субстанціальна




Функціональна (власне лінгвістична)






















Артикуляційна – механізми мовотворення

Акустична – звуковий фізичний сигнал

Перцептивна – механізми сприйняття мовлення




Фонологія – звукова система мови

Рис. 1. Підрозділи фонетики

Отже, предметом субстанціальної фонетики є матеріальна основа мовлення – звуки людського голосу, що утворюються внаслідок роботи мовних органів (мовного апарату) і сприймаються органами слуху. Тобто звукове мовлення можна вивчати з двох різних позицій: з позиції мовця і з позиції слухача. Вивчення мовлення з позиції мовця є предметом артикуляційної фонетики. Акустична й перцептивна (сприймально-слухова) фонетика описують звукове мовлення з позиції слухача. Однак між ними є істотна різниця: акустична фонетика описує звукове мовлення як фізичне явище, параметри якого досить точно фіксуються сучасними приладами, а завдання перцептивної фонетики полягає у з’ясуванні того, як звукове мовлення сприймається людиною, а також у встановленні співвідношення між вимовленими звуками й почутими.



Функціональна фонетика, або власне лінгвістична фонетика (фонологія), вивчає функції звукових засобів мови у зв’язку з формуванням значущих мовних одиниць.

Одне з найважливіших досягнень новітньої фонетичної думки полягає у відмові від різкого, прямолінійного, механічного (як це спостерігалося в епоху панування структуралізму) роз’єднання об’єктів фонетики субстанціальної і фонетики функціональної (фонології).

Межі між різними підходами до вивчення звукових явищ – з урахуванням лише структурно-функціональних ознак (нерідко власне реляційних), з урахуванням роботи артикуляційного апарату, з урахуванням акустичних властивостей мовного сигналу і з урахуванням особливостей сприймання і розпізнавання мовного сигналу людським вухом – можуть постулюватися, але тільки з суто методичною метою.

Онтологічно ж кожне звукове явище мови є водночас і багатоаспектним, і цілісним. Різні його сторони тісно взаємопов’язані. Адекватний акустичний опис мовного звука не можливий без звернення до різних артикуляцій як джерел різних частотно-амплітудних відмінностей. Перцептивний (сприймально-слуховий) аналіз мовних звуків не можливий без урахування їхніх акустичних і артикуляційних характеристик. І кожен з названих випадків, безумовно, потребує проекції на мовну систему з її фонетико-функціональним (фонологічним) компонентом.

Тут доречно нагадати думку В. фон Гумбольдта: “… Живе мовлення є перший і справжній стан мови: цього ніяк не слід забувати при дослідженні мов, якщо ми хочемо увійти в живу сутність мови”.

4. Науково-лінгвістична транскрипція

Транскрипція – це спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів конкретної мови незалежно від її графічних чи орфографічних норм. Існують два типи науково-лінгвістичної транскрипції: фонетична й фонематична.



Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. Вона найбільш повно пов’язана із субстанціальним аналізом звукових сегментів. Проте “... навіть найточніша фонетична транскрипція завжди є лише допоміжним інструментом, оскільки вона неспроможна передати все багатство артикуляційних і акустичних відтінків, притаманних живому мовленню, тому вона не може замінити фіксацію мовлення засобами інструментальної фонетики”.

Різні системи фонетичної транскрипції відомі ще з XVI ст. У другій половині XIX та в першій половині XX ст. з’являється цілий ряд систем фонетичної транскрипції, запропонованих різними дослідниками фонетики. Так, ще в 1855 р. німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, який досліджував старовинні тексти, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних (надрядкових і підрядкових) знаків виражалися такі відтінки вимови звуків, як довгота, короткість, лабіалізація, напруженість, носове забарвлення чи нескладотворчість голосних, пом’якшення, аспірація, какумінальність, апікальність приголосних тощо.

У 1888 р. Міжнародна фонетична асоціація, яка була створена в 1886 р., виробила принципи міжнародної фонетичної транскрипції.

У XX ст. над удосконаленням принципів міжнародного фонетичного алфавіту (МФА) працювали фонетисти всього світу. Сучасна класифікація звукотипів засобами міжнародного фонетичного алфавіту узагальнює дані майже про 600 мов світу.

Чималий внесок в опрацювання МФА зробили фонетисти Щербівської фонологічної школи (Л.Зіндер, М.Матусевич, Л.Вербицька, Л.Бондарко), розвиваючи ідеї Л. Щерби.

У Лабораторії експериментальної фонетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка над питаннями міжнародної класифікації звукотипів працювала І. Сунцова, створивши звукову енциклопедію фонетичних систем 49 мов світу.

Актуальним для українських фонетистів у наш час є питання визначення місця української системи голосних та приголосних звукотипів у цій міжнародній класифікації.

За основу української фонетичної транскрипції слугує український алфавіт. Для позначення деяких звуків чи звукових відтінків використовують також літери іншого алфавіту і спеціальні діакритичні (розрізнювальні) знаки.

Так, у системі української фонетичної транскрипції використовують усі літери українського алфавіту, крім я, ю, є, які можуть позначати і один звук [а], [у], [є], і сполучення двох звуків [ја], [ју], [је]. Букви ї та щ завжди передають на письмі два звуки: [јі] та [шч]. Літері ь (м’який знак) в усному мовленні не відповідає жоден звук. Водночас в українській фонетичній транскрипції використовують запозичену з латинського алфавіту літеру ј, якою позначають середньоязиковий щілинний сонорний приголосний, наприклад: [јунак], [моја]; латинською літерою w позначають губно-губний звук як алофон фонеми /в/, а літерою v –

Злиті звуки (африкати) позначаються двома літерами, з’єднаними вгорі дужкою: [дж], [дз]. Для позначення цих африкат можна використовувати і спеціальні лігатури: [ʥ], [ʤ].



В українській фонетичній транскрипції застосовуються такі діакритичні знаки:

  1. Відтінки вимови голосних позначають маленькими літерами справа вгорі біля літери, що позначає основний голосний: [пиешу], [беиру], гоулубка].

  2. Крапкою перед чи після голосного вгорі позначають більш передню артикуляцію голосних заднього ряду в сусідстві з м'якими приголосними: [с'·аду], [ста·н'].

  3. Нескладові звуки позначають відповідною літерою з дужкою над нею: [ходиў], [даĭ].

  4. Знак ['] (“акут”) угорі з правого боку літери позначає м’якість відповідного приголосного: [с'іл'], [н'іс].

  5. Напівпом’якшена вимова приголосних позначається знаком [ʼ] (“апостроф”) угорі з правого боку: [в’із], [к’іт], [ж’інка].

  6. Двокрапка [:] після приголосного або риска над приголосним означає його подовження: [с'іл':у].

  7. Лабіалізація позначається маленьким кружечком [ ° ] після літери вгорі: [в°ух°о].

  8. Назалізація позначається знаком [~] (“хвилька”) над літерою, що позначає голосний: [вãм], [нãш].

  9. Знак ['] над голосним позначає головний наголос у слові ([г°ол0°овá]), а знак [`] використовується для позначення побічного наголосу [з°`ол°от0он0õ'сниї].

Є ще й інші надрядкові та підрядкові знаки для передання “дрібніших” відтінків вимови. Так, наприклад, для сучасної літературної мови не істотно, в якому алофоні – губно-зубному чи губно-губному – реалізується фонема/в/ у незалежній позиції (тобто не перед лабіалізованим голосним). Тому й існують два різновиди фонетичної транскрипції: точна і спрощена. У спрощеному різновиді фонетичної транскрипції не позначають названих варіантів фонеми /в/, варіантів вимови голосних (за винятком е], и] та у]), а також – фаукальності губних і зубних вибухових перед носовими: о[бм]ман, пі[д'н']няти; латеральності шумних приголосних у сполуці з боковим [тл], [дл], [тл'], [дл']: пе[тл']ля, мі[тл]ла. Слова, записані фонетичною транскрипцією, беруть у квадратні дужки [ ].

Фонематична транскрипція – це запис мовлення за його фонемним складом. Для фонематичної транскрипції використовують точно визначену кількість знаків, що відповідає кількості фонем у конкретній мові. Фонематична транскрипція досить близька до орфографічного запису, оскільки в ній використовується значно менша кількість додаткових знаків, необхідних для фіксації у слові (морфемі) найменших одиниць фонетичного рівня, виділених попередньо парадигматичним шляхом. Крім того, фонематична транскрипція, застосовувана різними фонологічними школами, відбиває розуміння фонеми саме в цих школах. Так, слово вокзал, з погляду Петербурзької (Ленінградської) ніколи, має такий склад фонем: /воґ-зал/, а з погляду Московської фонологічної школи, — /вокґзал/.

Третя звукова одиниця аналізованого слова через неможливість її вживання в сильній позиції розглядається в Московській фонологічній школі як гіперфонема, тобто такий різновид фонеми, який об’єднує диференційні ознаки (у наведеному прикладі це ознаки дзвінкості/глухості) фонем у сигніфікативно слабкій позиції нейтралізації (неможливості розпізнавання). Для запису тексту фонематичною транскрипцією українські мовознавці використовують дужки різної форми: вертикальні (| |), ламані (< >), скісні (/ /).





Артикуляційно-акустичний аспект вивчення мовних звуків

Звуки мови, як і будь-які інші звуки у природі, можна вивчати з погляду фізичного (акустичного) як звукові хвилі з характерними для них частотами, інтенсивністю, тривалістю; а також з анатомо-фізіологічного як результат роботи окремих органів і цілих систем людського організму.



5. Анатомо-фізіологічні передумови творення мовних звуків. Будова мовного апарату людини

Мовлення, як і мислення, є функцією центральної нервової системи, тому його необхідно вивчати, досліджуючи роботу людського організму в цілому. Мозок керує рухами всіх органів, зокрема й органами мовлення. Встановлено, що ліва півкуля (зони Брока і Верніке) відповідає за мову і мовлення, а права – за навички, пов’язані з просторовим і зоровим досвідом.

Крім центральної нервової системи, у процесі мовотворення беруть участь й інші системи людського організму, зокрема дихальна, що постачає потрібний для мовлення струмінь видихуваного повітря, та верхня частина травної системи, органи якої пристосовані людиною для виконання конкретних дій при звукотворенні.

Органи дихання (легені, бронхи, трахея), а також органи, що сприяють процесу дихання (діафрагма, міжреберні м’язи та ін.), безпосередньої участі в утворенні сегментів мовлення не беруть, однак повітря, що виходить з легенів при видихуванні, є тим необхідним пружним середовищем, яке, періодично стискаючись і розріджуючись унаслідок вібрації голосових зв’язок, формує звукову хвилю.

Власне мовний апарат людини складається з гортані, яка продовжує трахею, та трьох надгортанних порожнин – глоткової, ротової і носової (рис. 3).



Гортань (від грец. lагупх – гортань) є голосотвірним органом. Саме в ній містяться голосові зв’язки – еластичні м’язові складки, які при вимові голосних, сонорних та дзвінких приголосних напружуються, щільно змикаються одна з одною і починають вібрувати, породжуючи музикальний тон (голос). При звичайному диханні вони розслаблені: широко відкрита голосова щілина (отвір між голосовими зв’язками) вільно пропускає видихуваний і видихуваний потік повітря.



Рис. 3. Будова мовного апарату людини: А – глоткова порожнина, Б – ротова порожнина, В – носова порожнина, Г – гортань; 1 – тверде піднебіння, 2 – альвеоли (ясна), 3 – м’яке піднебіння, 4 – губи, 5 – зуби, 6 – спинка язика, 7 – кінчик язика, 8 – увула (язичок), 9 – язикове тіло, 10 – корінь язика, 11 – стінка глотки, 12 – надгортанник, 13 – нижня щелепа, 14 – голосові зв'язки, 15 – щитоподібний хрящ, 16 – трахея

Голосові зв’язки з голосовою щілиною: а – розімкнення голосових зв’язок під час вібрації; б – момент зімкнення

Надгортанні порожнини виконують важливу для остаточного оформлення звукових елементів функцію – єдиного акустичного резонатора, який під час артикуляції окремих звуків чи їх послідовностей здатний змінювати і об’єм, і форму. Це відбувається завдяки комплексній злагодженій дії різних активних мовних органів, зокрема язика, губ, задньої стінки глотки, м’якого піднебіння з увулою та ін.



Глотка (від грец. рhаrупх), починаючись над гортанню, простягається вгору і має два виходи: у ротову (зів, або фаукс) і носову (носоглотка) порожнини.

Носова порожнина (від лат. саvит паsі) бере участь у творенні звуків, які мають носове забарвлення. Вихід частини видихуваного повітря через ніс стає можливим унаслідок опускання язичка (увули).

Ротова порожнина (від лат. саvіtаs оrіs) є найважливішою для творення звуків. У ній міститься найбільша кількість мовних органів, необхідних для артикуляції.

Мовні органи (артикулятори) поділяються на активні й пасивні. Активними вважаються ті, які, маючи здатність рухатися, беруть безпосередню участь у творенні того чи того звука або групи звуків. Найактивнішим мовним органом є язик, без участі якого не може утворитися жоден звук. Губи – також активний мовний орган (парний), робота якого забезпечує творення, зокрема, губних приголосних. Так, при вимовлянні звуків [б], [п] губи спочатку щільно змикаються, а потім раптово і швидко розмикаються. Отже, до активних мовних органів належать губи, язик, м’яке піднебіння, яке переходить у язичок (увулу), стінка глотки, голосові зв’язки й нижня щелепа.



Пасивні мовні органи (зуби, альвеоли, тверде піднебіння), на відміну від активних, не рухаються, однак їхня участь у звукотворенні є так само обов’язковою. Активні мовні органи, змикаючись із пасивними чи наближаючись до них, формують повну або часткову перешкоду на шляху видихуваного струменя повітря. Ця перешкода – фокус творення звука – стає джерелом породження шумів, властивих приголосним. Так, характерна для вимови приголосних [д], [т], [к] раптовість є результатом повного зімкнення і миттєвого розімкнення мовних органів, а досить тривале звучання [з], [с], [х] є наслідком творення часткової перешкоди – вузької щілини між опущеним кінчиком язика і верхніми різцями.

Під час мовлення злагоджена комплексна взаємодія артикуляторів забезпечує якісне звучання різноманітних звукових послідовностей – складів, фонетичних слів, синтагм. Сукупна робота мовних органів, спрямована на творення мовного звука, називається артикуляцією (від лат. аrticulatio розчленування).

Серед активних мовних органів найважливішим є язик (від лат. lingua). І не лише тому, що він виявляється найбільш рухливим, здатним до переміщень у ротовій порожнині і швидкої зміни форми. Без його участі неможливе творення жодного звука української мови – як язикового, так і губного, і навіть глоткового.

Язик – це орган, що складається з м’язів різної структури (поздовжніх, поперечних, вертикальних), зовні вкритий слизовою оболонкою. З анатомічного погляду в його будові розрізняють: язикове тіло – середню, найбільшу частину, корінь – задню фіксовану частину, і верхівку – передню звужену частину. Однак фонетико-лінгвістичний поділ язика на частини виявляється іншим: передній звужений край – кінчик язика (від лат. арех), поверхня язикового тіла – спинка язика (від лат. dorsum), задня фіксована частина – корінь (від лат. radyx). Крім того, у спинці язика виокремлюють передню, середню і задню частини. Такий поділ зумовлений урахуванням участі тієї чи тієї ділянки язика у творенні мовного звука. У більшості артикуляційних класифікацій звуки названі відповідно до характеристик мовних органів, які беруть безпосередню участь у творенні цих звуків. Наприклад, приголосний [л] можна назвати передньоязиковим апікальним, оскільки для його артикуляції характерними є активна дія передньої частини спинки язика та безпосередній контакт загостреного й напруженого кінчика язика з верхніми різцями.

Артикуляція окремо вимовленого звука має три фази: 1) приступ (екскурсія) – мовні органи поступово виходять з нейтрального положення й набувають положення, необхідного для творення певного звука; 2) витримка (кульмінація) – утримання протягом певного часу потрібного положення мовних органів; 3) відступ (рекурсія) – поступове розслаблення і відхід артикуляторів на початкові позиції.

Для опису звукової будови мовлення, а отже, і мови, важливим є поняття артикуляційної бази. При вимовлянні звуків конкретної мови мовцям притаманні типові положення і система рухів мовних органів, що й називають артикуляційною базою (АБ). АБ різних мов мають свої специфічні риси.

Артикуляційній базі української мови властиві предорсальна (з різними передніми та комбінованими фокусами творення у ротовій порожнині) і дорсальна форми язика. Для предорсальної форми характерні плоска або ввігнута спинка язика (рис. 5), а для дорсальної – заокруглена вигнута вгору спинка з передньою (рис. 6) і задньою (рис. 7) локалізацією.



Предорсальна форма язика: а – плоска спинка язика; б – плоска спинка язика з невеликим підняттям у задній частині; в – спинка язика, увігнута в середній частині з одночасним підняттям кінчика і задньої частини

У традиційних класифікаціях приголосні звуки, утворювані передньою частиною спинки язика, називають передньоязиковими, середньою – середньоязиковими, задньою – задньоязиковими. До передньоязикових належать ті, артикуляція яких відбувається з предорсальним та дорсальним переднім укладами язика (наприклад: [д], [з], [с], [ц'] рис. а). Єдиному середньоязиковому [ј] також властива дорсальна форма язика з передньою локалізацією (рис. б). Задньоязикові [ґ], [к], [х] та глотковий (фарингальний) [г] характеризуються задньою дорсальністю. З-поміж голосних звуків передня дорсальність притаманна [і], [и], [є], а задня – [у], [о], [а].





Дорсальна форма язика з передньою локалізацією: язик має заокруглену опуклу форму, перебуває в передній частині ротової порожнини; а – форма і положення язика при творенні передньоязикових м’яких приголосних; б – форма і положення язика при творенні середньоязикових м’яких приголосних і голосного [і] (при артикуляції голосних [и], [є] рівень підняття відповідно знижується)

Дорсальна форма язика із задньою локалізацією

Найбагатшими в характеристиці місця, кількості фокусів, а також особливостей їх творення є передньоязикові предорсальні приголосні. При вимові цих звуків тіло язика видовжене, простягнуте вперед. Боками язик пружно впирається у малі й великі кутні зуби, а його кінчик, напіврозслаблений, переважно широкий, стає більш напруженим у момент наближення або зімкнення з пасивними мовними органами.

Приголосні, фокус творення яких перебуває в зоні верхніх різців (передня частина спинки язика разом з його кінчиком зближені або змикаються з передніми зубами), називаються зубними, або дентальними (див. а, б). Якщо ж при артикуляції кінчик язика спрямований на альвеоли, а спинка язика рівна або ввігнута в середній частині, то такий звук матиме назву альвеолярний, або ясенний.

Форма і спрямування кінчика язика під час артикуляції пре-дорсальних приголосних теж можуть бути різними. Так, звуки, утворені напруженим, загостреним піднятим кінчиком язика (спинка при цьому горизонтально видовжена, злегка піднята в задній частині), називають апікальними. Така артикуляція властива, наприклад, [л].

Какумінальними звуками (лат. саситеп – вершина) називають звуки, при артикуляції яких кінчик разом з усім його переднім краєм спрямований на альвеоли й утворює там перший фокус; середня частина спинки язика ввігнута; задня частина спинки наближається до м’якого піднебіння, утворюючи другий фокус. У цілому язик має ложкоподібну форму (котловинні звуки). Какумінальними є, наприклад, шиплячі приголосні.

Задньоязикові приголосні (дорсальні задні) за фокусом у зоні м’якого піднебіння (лат. velum palatum) називають велярними. Фарингальний [г] так само належить до дорсальних задніх, однак це єдиний приголосний, що утворюється у нижній частині глоткової порожнини завдяки зближенню кореня язика зі стінкою глотки.



Крім активності язика, в описі звуків ураховують участь й інших мовних органів, зокрема губ. Внаслідок їхнього напруженого зближення чи зімкнення виникають губно-губні приголосні [в], [м], [б], [п], а результатом контакту нижньої губи з верхніми різцями є губно-зубний (лабіодентальний) [ф]. Губна робота при творенні цих приголосних обов’язково поєднується з язиковою: за формою язика і його локалізацією вони, як і задньоязикові та глотковий, належать до дорсальних задніх.

Загалом активність губ є однією з характерних ознак артикуляційної бази української мови. Не менш активну участь вони беруть у породженні шиплячих (широко заокруглюються), свистячих (тонко розтягуються, притискаючись до зубів) й інших приголосних, а також лабіалізованих і нелабіалізованих голосних.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка