Лекція 2 год. Історичні погляди на конфлікт як суспільне явище



Скачати 115.72 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір115.72 Kb.
ТЕМАТИКА ТА ПЛАНИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Загальнотеоретичні засади конфліктології

Лекція – 2 год.



  1. Історичні погляди на конфлікт як суспільне явище.

  2. Об’єкт і предмет конфліктології. Галузі конфліктології.

  3. Поняття конфлiкту та загальні характеристики його проявів. Динаміка конфлікту та його види.

  4. Профілактика та попередження конфліктів.

Конфлікти є невід’ємним чинником суспільного розвитку, постійно його супроводжуючи, оскільки в реальному житті неможливо уникнути суперечностей. Конфлікти – багатомірні явища. Вони виникають і проявляються в усіх сферах суспільного буття. Конфлікт протягом усієї історії людства був і є рушійною силою розвитку суспільства. Так само людське буття було, є і завжди буде конфліктом, бо в іншому разі загальмується суспільний прогрес.



  1. Історичні погляди на конфлікт як суспільне явище.

Виникненню конфліктології як відносно самостійної теорії і практики передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей і поглядів, спочатку в рамках філософії, а пізніше – соціології, психології та інших наук. В зв’язку з цим важливо проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікт, виділяючи наступні періоди:

  1. Розвиток конфліктологічних ідей у філософській думці Давнього Сходу.

  2. Еволюція конфліктологічних ідей в античній філософії.

  3. Проблема конфлікту в середньовічній філософії

  4. Розвиток конфліктологічних ідей в епоху Відродження.

  5. Проблема конфлікту у філософії Нового часу.

  6. Еволюція конфліктологічних ідей в класичній німецькій філософії.

  7. Особливості розвитку теорії конфлікту в марксистської філософії.

  8. Сучасні проблеми розвитку конфліктології.

Стародавні часи. Конфліктами цікавилися вчені вже у глибоку давнину (у філософії стародавнього Сходу та античній філософії). Конфліктологічні ідеї Конфуція (Китай, 551-479г. до н.е.) розвивалися китайськими мислителями протягом багатьох віків. Конфуцій вважав джерелом конфліктів поділ людей на “благородних людей” (освічених, грамотних, вихованих) та “малих людей” (простолюдинів). Відсутність вихованості та освіти веде у простолюдинів до порушення норм людських стосунків. Для благородних людей підґрунтя стосунків складає порядок, а для малих людей – вигода.

Античні погляди на конфлікт будувалися на основі філософського вчення про протилежності. Античні філософи розглядали конфлікт як найважливіший та необхідний атрибут суспільного життя та розвитку. Так, наприклад, Геракліт (близько 520-460 р. до н.е.) зіткнення та єдність протилежностей вважав всезагальним та універсальним способом розвитку. Особливого інтересу набув у їхніх міркуваннях такий соціальний конфлікт як війна (Геракліт, Платон, Демокрит). Аристотель (384-322р. до н.е.) звернув увагу на державу як на інструмент примирення людей, тому що за його спостереженнями людина без держави є агресивною і небезпечною.

Середньовіччя. Конфліктологічні ідеї цього періоду малу одну особливість – в основному вони були релігійні за характером (Аврелій Августин, Фома Аквінський). Наприклад, Аврелій Августин (354-430 р. до н.е.) вважав, що йде вічний бій двох царств: божого та земного.

У епоху Відродження Т. Мор, Е. Роттердамський розглядали конфлікт як “пережиток варварських часів”.

Новий час та епоха Просвіти (16-18 ст.). Це був час не тільки значного економічного, але й дивовижного культурного підйому європейських країн. Все це створювало передумови до системного підходу у пізнанні навколишнього світу, в тому числі й конфліктів. Найхарактерніші погляди цього часу на конфлікт містилися у роботах Ф. Бекона, Т. Гобса, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта та ін. Ф. Бекон одним з перших застосував системний підхід до аналізу причин соціальних конфліктів у країні. Гобс висловлював думку про те, що природнім станом суспільства є “війна всіх проти всіх”.

Перша половина 19 ст. Конфліктологічна проблематика знайшла відгуки у працях класиків німецької філософії: Канта, Гегеля, Фейєрбаха. Однією з таких проблем була проблема війни та миру. Цікавими були в цьому плані робота Канта “Про вічний мир” та Гегеля “Про війну як засіб морального очищення народів”. Кант вважав конфлікт “позитивним явищем у розвитку суспільства”, а Гегель – навпаки, виступав проти нього у суспільному житті.

Друга половина 19 ст. – початок 20 ст. Цей період займає виключне місце у становленні конфліктології як відносно самостійної науки. Це було зумовлено наступними факторами:

1. До цього часу був накопичений достатньо великий об’єм інформації з проблем конфліктів (погляди видатних мислителів минулих часів).

2. Цей період характеризувався надзвичайно сильними соціальними потрясіннями – війнами, економічними кризами, соціальними революціями та ін. Подібні явища вимагали глибокого наукового аналізу, нових теоретичних підходів до дослідження соціальних проблем.

3. У цей період виникає ціле коло нових наук та концепцій, що докорінним чином змінили людські можливості соціального пізнання. Серед них – марксистська філософія (К.Маркс і Ф.Енгельс), соціологія (Конт), психологія (Вундт).

Для розвитку конфліктологічної проблематики дослідниками особливо відмічається значення праць Г. Зіммеля, П. Сорокіна і роботи К. Клаузевиця “Про війну”(у соціології) та праць З. Фрейда і його учнів ( у психології).


  1. Об’єкт і предмет конфліктології. Галузі конфліктології.

Загальноприйнятого визначення конфліктології як науки поки що не існує. За загальною думкою, вона вивчає теорію та практику попередження і розвитку конфліктів. Найбільш повне визначення належить Н. Гришиній: конфліктологія є особливою міждисциплінарною галуззю, яка об’єднує теоретичні, методологічні і методичні підходи до опису, вивчення та розвитку практики роботи з конфліктними явищами, що виникають у різноманітних сферах людської взаємодії. Є також думка, що це самостійна галузь наукового знання, яка виникла на грунті інших наук, а саме: філософії, соціології, психології, політології, педагогіки, правознавства тощо.

Поки що не набуло сталості і поняття про об’єкт конфліктології. Вважається, що це комплексне вивчення конфлікту загалом. Предмет конфліктології – загальні закономірності виникнення, розвитку та вирішення конфліктів, а також основні принципи, способи та прийоми управління ними.

У конфліктології сьогодення вже сформувалися певні галузі: це загальна конфліктологія та спеціальна конфліктологія (педагогічна, спортивна, військова та ін.). Предмет загальної конфліктології – природа виникнення та розвитку конфліктної ситуації, вимір ступеня розвитку конфлікту, можливі шляхи цілеспрямованого впливу на конфліктну ситуацію.

Найбільш актуальними напрямами досліджень у сучасній українській конфліктології є: визначення предмету та змісту поняття “конфлікт”; аналіз причин, джерел та умов виникнення конфліктів, їх впливу на рівень організації взаємообумовлених відносин; розробка систем контролю та діагностика розвитку конфліктів і варіантів їх рішення; дослідження прикладних аспектів конфліктів різного типу (спеціальна конфліктологія); вивчення та обробка інформації інших наук стосовно конфліктів з широким використанням математичних моделей і комп’ютерної техніки.



  1. Поняття конфлiкту та загальні характеристики його проявів. Динаміка конфлікту та його види.

Термін “конфлікт” (від латинського слова “konflictus” – зіткнення) – у буквальному перекладі означає зіткнення (сторін, сил, думок, ідей тощо).

На сучасному етапі ще не вироблено єдиного підходу до визначення поняття конфлікту, і розбіжності в його розумінні є реальністю сучасних наукових праць. Загалом, на рівні побутової свідомості конфлікт розуміється як спір, сварка, на семантичному рівні – як зіткнення, розбіжність, колізія. Найбільш повне визначення поняття, на думку Г.В. Ложкіна та Н.І. Повякель, надане у Політологічному словнику (1995), за яким, конфлікт – це зіткнення двох або більшої кількості різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії.

Основними ознаками конфлiкту як психологiчного феномену є:

1) наявнiсть протирiччя (реального чи уявного, вигаданого), що оцiнюється як непереборне i набуває вiдкритої, демонстративної форми. Таке протирiччя може виникнути власне як функцiя ситуацiї, так i бути результатом “зусиль” учасникiв, їхніх вчинкiв, поведiнки, ставлення один до одного;

2) змiна характеру спiлкування в напрямi конфронтацiї, негативної спрямованостi мiнiмум однiєї, а частiше – обох сторiн. Вiдчуваючи взаємну неприязнь i небажання спiлкуватись, учасники конфлiкту вимушенi це робити (через наявнiсть вiдносин службової залежностi чи пiдпорядкованостi, для “збереження” сiм’ї тощо), що стимулює ескалацiю конфлiкту;

3) активнiсть сторiн, прагнення до перемоги будь-що, поступове розширення арсеналу використовуваних засобiв – осуд, залякування, шантаж, погрози, фiзичний вплив та iн.;

4) пiдвищений емоцiйний фон, загострення негативних емоцiй аж до їх повної безконтрольностi.

Існує багато точок зору на хід конфлікту, автори визначають різні стадії (етапи, фази) конфлікту. Узагальнюючи названі підходи, ми можемо визначити наступні стадії конфлікту:



1. Виникнення конфліктної ситуації.

- інцидент - ситуація, при якій одна з сторін починає діяти, завдаючи шкоди іншій;

- усвідомлення ситуації як конфліктної, причому варіантами такого усвідомлення може бути:


  • адекватно усвідомлений конфлікт (правильне, відповідне реальності, розуміння);

  • неадекватно усвідомлений конфлікт (викривлення тих чи інших аспектів);

  • неусвідомлений конфлікт (конфліктна ситуація існує об’єктивно, але суб’єкти взаємодії цього не розуміють);

  • уявний конфлікт (конфліктної ситуації не існує, але суб’єкти взаємодії сприймають свої стосунки як конфліктні).

2. Апогей конфлікту протиборство сторін у формі демонстративних висловлювань, інколи і фізичних дій. Це зіткнення має гострий емоційний характер і відрізняється високим ступенем напруженості учасників.

Стадія апогею конфлікту має внутрішню динаміку, що може бути визначене як її етапи.



  • поступове посилення позицій учасників за рахунок введення все більш активних сил, а також за рахунок накопичення досвіду протистояння;

  • збільшення кількості проблемних ситуацій та поглиблення початкової проблемної ситуації;

  • підвищення конфліктної активності учасників, зміна її характеру у бік його жорсткості, залучення нових осіб;

  • зростання емоційної напруги, що може здійснювати як мобілізуючій, так і дезорганізуючий вплив на поведінку учасників;

  • зміна ставлення до проблемної ситуації і конфлікту в цілому.

3. Вирішення конфлікту здійснюється завдяки зміні об’єктивної конфліктної ситуації або ж шляхом трансформації образів ситуації у суб’єктів взаємодії. Вирішення конфлікту може бути повним або частковим.

Виділяють такі види конфліктів: особистісні, міжособистісні, міжгрупові та внутрішньогрупові конфлікти. Не зупиняючись на першому з них, оскільки цьому присвячена окрема тема, розглянемо їх основну суть.



Міжособистісні (інтерперсональні) конфлікти - протиріччя, незгоди та зіткнення між декількома людьми; ситуація протистояння учасників, що сприймається і переживається ними (принаймні, одним із них) як значима психологічна проблема, що потребує розв’язання та викликає активність сторін, спрямовану на подолання протиріччя в інтересах обох або однієї із сторін.

Феноменологія цього виду конфліктів відповідає класичному становленню самої конфліктології. Але при певній систематизації існуючих підходів можна визначити, як і в особистісних конфліктах, такі достатньо виразні їх прояви:

- в контексті мотиваційної інтерпретації – конфлікти інтересів, тобто ситуації, що стосуються цілей, планів, прагнень учасників і є при цьому несумісними (наприклад, керівник доручає підлеглому водночас виконати дві різні за змістом роботи, причому для здійснення однієї з них треба майже весь час перебувати в відрядженні; або ж мова йде про виконання однієї роботи, але такої, яка за своїм змістом передбачає два суперечних результати);

- в контексті когнітивної інтерпретації – ціннісні конфлікти, тобто ситуації, в яких розбіжності між учасниками пов’язані з несумісними уявленнями.

- в контексті діяльнісної інтерпретації – рольові конфлікти, які виникають через порушення норм та правил взаємодії.

Міжгрупові конфлікти – виникають при взаємодії як між групами людей, так і між окремими представниками цих груп, коли вони взаємодіють у міжгруповому вимірі, сприймаючи один одного і себе особисто як членів різних груп.

Внутрігрупові конфлікти. В сучасній психологічній і соціально-психологічній літературі окремі автори, намагаючись класифікувати конфлікти, далеко не завжди відносять внутрігрупові конфлікти до самостійного виду. На їх думку, такі конфлікти приймають форму або міжособистісних, або міжгрупових. В принципі таке бачення видається обгрунтованим, якщо брати до уваги саме особистісні утворення одного суб’єкта, різних суб’єктів чи групи людей. Але практична значимість пізнання внутрігрупових конфліктів, для яких визначальним критерієм є стан деструкції внутрігрупових зв’язків, особливо стосовно неформальних злочинних груп , досить значна.

Окрім розглянутих, застосовуючи інші критерії класифікації, виділяють і інші види конфліктів, як от:

за формою прояву – видимий (неприхований), потайний;

за тривалiстю – короткочасний, тривалий;

за характером виникнення – випадковий (ситуативний), намiрений (спровокований);

за результатами – конструктивний (продуктивний), руйнiвний (деструктивний);

за сферою виникнення – службовий (предметно-дiловий), неслужбовий;

за посадовим статусом учасникiв – “горизонтальний”, “вертикальний”.



  1. Профілактика та попередження конфліктів.

У роботах із конфліктології нерідко використовується термін профілактика конфліктів, під яким розуміється прогнозування можливих конфліктних ситуацій в системах конкретних взаємодій і вжиття заходів щодо їх недопущення. Управління конфліктами - процес контролю конфлікту його учасниками або зовнішніми силами (владою, керівником, підприємцем, спеціальними особами тощо). Головне тут – обмеження конфлікту певними рамками, недопущення його ескалації. Коли говорять про управління конфліктом, мається на увазі, що він ще не вирішений, але знаходиться під контролем. Завершення конфлікту – його припинення за допомогою зміни об’єктивних умов: наприклад, співробітників, між якими виник конфлікт, керівник “розводить” у різні відділи; конфліктні відносини між двома працівниками, що виникли на грунті претендування на певну посаду, припинилися внаслідок зміни штатного розкладу. Завершення конфлікту не означає його вирішення, оскільки не досягається згода щодо самого предмету.

І, нарешті, вирішення конфлікту – це поєднання двох результуючих: по-перше, усунення або мінімізація проблем, що розділяють сторони, по-друге, - досягнення згоди між учасниками.

У конфліктологічній літературі надається характеристика таким способам вирішення конфліктів:

1) домінування – перемога однієї сторони над іншою завдяки нав’язуванню своєї волі, що може бути здійснене шляхом застосування психологічних і, навіть, фізичних засобів;

2) капітуляція – безумовна поступка іншій стороні;

3) вихід – одна із сторін відмовляється продовжувати участь у конфлікті;

4) інтеграція – знаходиться рішення, яке задовольняє обидві сторони, ніхто нічим не жертвує;

5) компроміс – поступка обох сторін, коли жоден не досягає мети. В принципі, це небажаний результат, але він є найбільш ймовірною можливістю вирішення конфліктів. Схема компромісу така: “я втішаю себе тим, що реально отримую від компромісу, але при цьому я не нехтую інтересами людини, небайдужої мені”. Компроміс – дійсно відступ, зміна позиції, але це умовний акт. Учасник не просто переглядає свою позицію, а переглядає її в світлі глобальних інтересів – збереження відносин із іншою стороною.

Окрім зазначених способів вирішення конфліктів, існують і певні технології їх реалізації. Це: силові методи, переговори і участь третьої сторони у вирішенні конфліктів. Розглянемо їх суть.

1. Силові методи – застосування фізичних чи психічних засобів насилля, що обумовлюється:

- труднощами в комунікації сторін, нерозумінням один одного;

- низьким рівнем довіри між сторонами;

- переконаністю, що завдяки боротьбі та насиллю можна досягнути значно більшого, ніж за допомогою інших методів.

2. Переговори – альтернатива силовому методу. Вважається, що урегулювання конфліктів, зокрема, політичних, за допомогою переговорного процесу стало поширеною тенденцією після Карибської кризи 1962 року, коли уникнення гострої політичної кризи було усвідомлено сторонами як спільна мета.

3. Участь третьої сторони – нейтральне і безпристрасне втручання особи, наділеної авторитетом, владою або особливою компетентністю. Розрізняються декілька можливих форм втручання третьої сторони.

1) посередництво - позиція посередника є нейтральною і вона не обов’язково повинна братися до уваги конфліктуючими сторонами;

2) примирення - акцент робиться не стільки на влаштуванні протиріч, скільки на процесі, за допомогою якого конфлікт припиняється;

3) арбітраж - рекомендації є обов’язковими.

Доцільність тієї чи іншої форми участі третьої сторони в вирішенні конфлікту визначається, перш за все, особливостями конкретного конфлікту.

Сьогодні в західних країнах практика посередництва є досить найбільш розповсюдженою. Ситуації, в яких воно довело свою ефективність, включають: майнові спори, в яких фігурують багатомільйонні суми, сімейні конфлікти, спори за страховими контрактами, судові позови у справах, пов’язаних з тілесними ушкодженнями і т. ін. Учасники спорів (або їх представники) працюють спільно, а допомагає їм і здійснює керівництво цим процесом досвідчений посередник.



Не менш важливим є питання про попередження конфлiктiв. Попередити конфлiкт – означає завчасно збагнути можливiсть його виникнення та усунути причину. Для цього потрiбно пам’ятати, що людина, як правило, конфлiктує в суб’єктивно значимiй для себе ситуацiї, з якої не бачить iншого виходу. Щоб запобiгти цьому, спробуйте зрозумiти, чому дана ситуацiя така важлива для вашого партнера, чому вона викликає такi переживання.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка