Лекція 12. Вогнепальні пошкодження



Сторінка1/4
Дата конвертації30.12.2016
Розмір0.57 Mb.
  1   2   3   4
Лекція 12. ВОГНЕПАЛЬНІ ПОШКОДЖЕННЯ

Вогнепальна зброя з’явилася в середині XIV століття і з тих пір широко застосовується у бойових діях. Протягом десятиріч у нашій країні виготовлення, зберігання, застосування, збут вог­не­­­пальної зброї без спеціального дозволу заборонені карним за­ко­но­давством. У з’вязку з цим вогнепальні поранення в мирний час зустрічались рідко. Останнім часом внаслідок збройних регіо­на­ль­­­них конфліктів, значного погіршення криміногенної ситуації, незадовільного стану дисципліни в деяких армійських підрозділах, інших причин, окрема частина населення отримала доступ до вог­­­непальної зброї, що створює передумову для її використання у протиправних цілях. Вогнепальна зброя перестала бути рід­кістю.

Станом на 2001 рік в Україні нараховувалось близько 700 тис. зареєстрованих власників вогнепальної зброї.

Маючи достатньо велику потужність, ручна вогнепальна зброя являє собою надзвичайну небезпеку для життя та здоров’я людей. Застосування багатозарядної автоматичної зброї нерідко призво­дить до загибелі багатьох людей в короткий проміжок часу. Все це створює безсумнівну суспільну небезпечність при­год, пов’язаних із застосуванням стрілецької зброї, і є приводом для проведення передбаченого законом розслідування. В Україні, наприклад, у 2001 році за допомогою вогнепальної зброї скоєно більше 250 вбивств.

Скороминучість інцидентів, у яких використовується вогне­па­льна зброя, навіть при наявності свідків, не дає змоги у біль­шості випадків відтворити справжню картину скоєного без допо­моги спеціаліста. Ось чому призначення судово-медичної експер­тизи вогнестрільних поранень є обов’язковою слідчою дією, а результати експертних досліджень часто стають одним з вирі­шальних джерел доказів при проведенні подібних розслідувань.

Вогнепальна зброя

Вогнепальною називається зброя, в якій для викидання снаряду з каналу ствола використовується кінетична енергія згорання пороху. Вона поділяється на артилерійську і стрілецьку. Стрілецька зброя буває груповою та індивідуальною (або ручною). Пошко­дження, що виникають внаслідок вибуху різних вибухових речовин чи пристроїв, відносяться до вибухової травми. В цій лекції вона не розглядається.

У судово-медичній практиці зустрічаються вогнестрільні ушко­дження головним чином від пострілів з ручної зброї. Вона поді­ляється на бойову (гвинтівки, карабіни, автомати, пістолети, ре­воль­вери), мисливську (гладкоствольну, нарізну, комбіновану), спортивну (малокаліберні гвинтівки, пістолети, револьвери), спе­ціаль­ну (сигнальні ракетниці, стартові пістолети) та саморобну чи змінену (самопали, втинки або обрізи). Н.О. Селіванов (1962) вогнепальну зброю класифікує так: за цільовим призначенням – бойова, мисливська, спортивна; за конструкцією – гвинтівки, автомати, карабіни, пістолети, револьвери; за способом переза­рядки – неавтоматична, напівавтоматична, автоматична; за дов­жиною ствола – короткоствольна (пістолети, револьвери), се­редньо­ствольна (автомати), довгоствольна (гвинтівка, руш­ниця); за кількістю стволів – одно-, дво-, багатоствольна; за особли­востями каналу ствола – нарізна, гладкоствольна, ком­бі­нована; за числом зарядів – однозарядна, багатозарядна; за ме­ха­нізмом пострілу – запальна, пневматична; за способом виготовлення – заводська незмінена, заводська перероблена (об­різи), кустарна чи саморобна. Гладкоствольні мисливські рушниці поділяються на: ті, що переламуються, і ті, що не переламуються; куркові (курки зовні) та безкуркові (курки всередині механізму рушниці).

Для того щоб грамотно, зі знанням справи виконати екс­пер­тизу вогнестрільної травми, фахівець в галузі судової медицини повинен бути добре ознайомлений з рановою балістикою, зі зброєю і боєприпасами, що найчастіше зустрічаються в експертній практиці.



Балістика (від грец. ballo – кидаю) – наука, що вивчає закони руху снарядів. Судова балістика – спеціальна дисципліна, яка вивчає матеріальну частину вогнепальної зброї і її боєприпаси, а також явища, викликані пострілом, в тому числі і його сліди на різних перешкодах (одязі, тілі людини), в зв’язку з питаннями, що виникають при розкритті злочинів проти здоров’я та життя люди­ни, коли вони скоєні з застосуванням вогнепальної зброї. Ранова балістика вивчає дію снаряда (кулі, дробу) на тканини організму.

Стрілецька зброя буває малокаліберна (5-6 мм), середньо­каліберна (7-9 мм), крупнокаліберна (більше 10 мм). Калібр – це відстань між протилежними полями (по діаметру) каналу ствола в міліметрах у нарізній вогнепальній зброї або діаметр каналу ствола у гладкоствольній зброї. Калібр мисливських рушниць відповідає числу круглих свинцевих куль, які можна виготовити з одного фунта (409,5 г) свинцю, якщо робити їх відповідно до діаметра кана­лу ствола. Наприклад, якщо калібр рушниці 16, то з фунта свинцю можна відлити 16 таких куль. Калібру 12 дробової зброї відповідає діаметр каналу ствола 19,2 мм, калібру 16 – 17,75 мм, калібру 20 – 16,5 мм.



Боєприпаси та набої

Патрон – це боєприпас до ручної вогнепальної зброї і являє со­бою з’єднані в одне ціле за допомогою гільзи снаряд (куля чи дріб), пороховий набій і капсуль. Розрізняють патрони централь­ного бою і бокового вогню. Вони бувають гвинтівочні, пістолетні, револьверні, мисливські, спеціальні тощо. Споряджений патрон, у якому відсутня куля чи дріб, називається холостим.

В свою чергу гільзи бувають металеві, пластмасові та картонні, за формою – пляшкоподібні та циліндричні. В денці гільзи є спе­­ціальне гніздо із запалювальними отворами, в яке вставляється кап­суль з ініціюючою (займистою) речовиною: азидом свинцю, гри­му­чою ртуттю або тетразеном. Знайдена на місці пригоди гільза підлягає вилученню та подальшому криміналістичному до­слідженню.

Капсуль являє собою металевий ковпачок з ударною вибу­ховою речовиною, який служить для запалення пороху. Ударний склад вітчизняних мисливських капсулів складається з гримучої ртуті, бертолетової солі та антимонію. При ударі бойком ударника по капсулю відбувається вибух ударного складу, полум’я проникає через запалювальні отвори в гільзу, запалює порох і настає постріл.

Порох – це вибухова речовина для виготовлення набоїв вогнестрільної зброї. Відомі три види пороху: димний, бездимний (колоїдний) і малодимний (“лесмок”). Димний або чорний порох являє собою механічну суміш 75 % калієвої селітри, 15 % деревного вугілля і 10 % сірки. Він застосовується іноді в мисливсь­ких патронах. При згоранні димного пороху утворюється 50 % вуглекислоти, 10 % окису вуглецю, 35 % азоту, 3 % сір­ководню, 2 % водню.

Бездимний порох – це клітковина, оброблена азотною кислотою і переведена в колоїдний стан за допомогою певних розчинників. Винайдений у Франції у 1886 році. Розрізняють бездимний порох піроксиліновий і нітрогліцериновий. При згоранні він утворює 39,5 % окису вуглецю, 17,7 % парів води, 16,8 % водню, 11,6 % вугле­кислоти, 10,4 % азоту, 0,5 % кисню тощо. Бездимний порох має значно кращі балістичні властивості, ніж димний: темпе­ратура спалаху димного пороху – 300 0С, бездимного – 900 0С, при згоранні 1 г димного пороху утворюється близько 300 см3 газо­подібних продуктів, бездимного – 900 см3.

Малодимний порох – це суміш 20-40 % піроксиліну та 60-80 % димного пороху, застосовується іноді в малокаліберних патронах. У мисливському патроні міститься 4,5-6,5 г пороху.

Куля – це невеликий снаряд у вигляді стального чи свин­це­вого злитку довгастої форми із загостреним або тупим кінцем для стрільби з гвинтівок, автоматів, пістолетів, рушниць, куле­ме­тів. Вони бувають оболонкові, напівоболонкові і без­оболонкові; довгі, проміжні і короткі; гострі (шпилясті) і тупокінцеві. Поділяються на звичайні та спеціальні. Звичайна куля складається з оболонки (плакірована сталь), мельхіору (або томпака) і свин­цевого осердя. Спеціальні кулі бувають бронебійними, трасую­чими, запалю­вальними, розривними (пристрілювальними) і комбінованими. У дробових рушницях застосовують свинцеві і комбіновані кулі Якана, Бреннеке, Майєра та інші. Маса кулі від різної стрілецької зброї різна, наприклад, маса кулі до пістолета Макарова – 6,1 г, до автомата Калашникова і карабіна СКС – 7,9 г.

Пошкоджуючим снарядом у мисливських патронах най­частіше буває дріб або шріт, що являє собою дрібні свинцеві кульки. Виготовляється фабричним і кустарним способом. Дріб має 18 номерів: 12 – за зменшуваною величиною та 6 (від одного до 6 нулів) – за зростаючою. Кожний номер дробу відрізняється від сусіднього на 0,25 мм. Дріб № 1 має діаметр 4 мм, № 12 – 1,25 мм, шість нулів – 5,5 мм. Дріб діаметром більше 5 мм називається картеччю. Маса дробу, яка засипається в патрон, повинна стано­вити одну соту маси рушниці. Це в середньому 30-36 г. “Січка” (саморобний дріб) – це нарізані шматочки свинцю, іноді обкачані (“катана січка”). Жеребйо – шматочки свинцевого прута.

У мисливському патроні безпосередньо на порох кладуть спочатку картонний, потім повстяний пиж з метою створення найкращої герметизації при згоранні пороху. Пиж – це спеціальна прокладка, що відділяє у патроні порох від дробу чи кулі. На пиж насипають дріб і закривають патрон ще одним картонним пижом (або заливають розтопленим парафіном). Зараз застосовують пижі-контейнери для дробу з поліетилену. Будь-який пиж, знайдений на місці події чи в рані, є цінним речовим доказом, тому він підлягає вилученню і передачі слідчому.

Постріл та його механізм

Пострілце спалах пороху в патроні, що знаходиться в патрон­нику вогнепальної зброї, і викидання кулі (дробу) з каналу ствола під тиском порохових газів, утворених внаслідок цього спалаху.

Для проведення пострілу споряджений патрон вставляють у казенну частину ствола (патронник) вогнепальної зброї. Ствол за­пирається затвором або колодкою, у яких є спеціальний ударний механізм. При натискуванні на спусковий гачок бойок ударника б’є по капсулю патрона. Внаслідок удару ініціююча речовина вибухає і через запалювальні отвори у денці гільзи запалює порох. Останній в тисячні долі секунди (в середньому за 0,001-0,006 с) перетворюється з твердого стану в газоподібний. Це явище супро­вод­жується миттєвим величезним підвищенням тиску в патроні – від 400-700 атм. у гладкоствольній чи короткоствольній зброї до 2000-3000 атм. у бойовій нарізній зброї. Тиском газів куля чи дріб проштовхуються по каналу ствола, де вони отримують посту­пальний і обертальний рух і зі швидкістю від 400-600 м/с до 1000-1200 м/с вилітають зі ствола. Постріл супроводжується силь­ним, коротким, характерним звуком.

Залишаючи канал ствола, куля обертається навколо своєї осі зі швидкістю 2-3 тис обертів за 1 с, що необхідно для її стійкості у польоті і збільшення його дальності. Цей рух зу­мов­лений наяв­ністю на внутрішній поверхні каналу ствола бойової зброї гвинто­подібних нарізів, які являють собою вузенькі рівчаки. Кількість нарізів буває від 3 до 8. Вони, як правило, йдуть зліва – вверх – направо. Крім того, у польоті куля ще на­буває конусоподібного обер­тального руху подовжньої її осі, що носить назву прецесія. А коливальний рух подовжньої осі кулі в польоті називається її нутацією.

Механізм утворення вогнестрільного поранення дуже складний. Вогнестрільний снаряд (куля, дріб) несе величезну кінетичну енергію, яку він передає тканинам організму при вході в них. Ефект дії вогнестрільного снаряда на тканини залежить від ряду факторів: від маси кулі чи дробу, їх швидкості та фізичного стану тканин. Пробивна здатність кулі обумовлена її “живою силою” в момент поранення, яку можна вирахувати за відомою з фізики формулою кінетичної енергії Е = mv2 : 2, де m = p : q (р – вага снаряда, q – прискорення падаючого тіла). При збільшенні маси кулі у 2 рази її енергія збільшиться також у 2 рази, водночас як збільшення удвічі її швидкості викликає збільшення енергії у 4 рази. При одній і тій же масі більшу енергію буде мати куля, що рухається швидше.



Види дії кулі

Кінетична енергія кулі, виражена у кілограмометрах (чи джоу­лях), може бути величезною. Для передачі енергії найбільше зна­чення має швидкість кулі. Залежно від величини кінетичної енергії і швидкості кулі розрізняють 4 основні види дії кулі на тіло людини: розривну, пробивну, клиноподібну та контузійну.



Розривну або гідродинамічну дію кулі спостерігають тоді, коли куля має дуже велику кінетичну енергію при швидкості руху 500-1000 м/с, і полягає в тому, що травмована частина тіла розри­вається на шматки на значно більшому просторі, ніж величина кулі. Розривна дія кулі найчастіше проявляється при попаданні її в рідке або напіврідке середовище організму (в головний мозок, наповнений сечовий міхур, наповнений їжею шлунок, в серце під час діастоли тощо). У зв’язку з тим, що таке середовище практично не стискується, воно передає енергію кулі у всі боки з однаковою силою, сприяючи тим самим утворенню просторих численних розривів. Це може призвести, наприклад, до повного руйнування голови з втратою речовини головного мозку та кісток.

Розривна дія кулі може мати місце при порушенні цілості оболонки кулі, а також при неправильному польоті кулі, коли вона втрачає рівновагу і перевертається у повітрі (наприклад, після рикошету, при пострілі з обрізу).



Пробивна дія кулі проявляється при її швидкості не менше 250-300 м/с. Така куля вибиває в мішені (одежі, шкірі, кістках) частину тканини, утворюючи пошкодження з втратою частини речовини, тобто дефект тканини. Вибита тканина в подрібненому стані забирається разом з кулею. Наприклад, в речовині мозку за ходом ранового каналу можна знайти найдрібніші частинки шкіри та осколки кістки з вибитих кулею отворів.

Клиноподібна дія кулі відбувається тоді, коли кінетичної енергії кулі не вистачає, щоб вибити шматок тканини і зробити отвір. Це спостерігають у випадках, коли куля попадає в одяг чи тіло людини, маючи швидкість руху 100-150 м/с. Куля тільки розсуває тканини, тобто діє як клин. Вогнепальна рана має щілиноподібну форму, дефект тканини не утворюється.

Про клиноподібну дію кулі свідчить такий приклад.

Коли вранці мати прийшла розбудити свого сина, то виявила на його голові не помічені звечора подряпину та невеличку гґулю. Проте 9-річний хлопчик заспокоїв матір, сказавши, що, граючись зі своєю молодшою сестрою напередодні, вдарився головою об журнальний столик. Мати промила подряпину перекисом водню, змастила йодом. Хлопчик почував себе цілком нормально, і через деякий час його мати зовсім забула про гґулю. Проте на другий ранок вона ледве розбудила сина – хлопчик скаржився на головний біль і сонливість. Занепокоєна мати відвезла сина до лікаря, який, оглянувши подряпину та ґгулю, сказав, що через кілька днів хлопчик забуде про пригоду. Але він і після огляду продовжував скаржитися на сильний головний біль. Мати показала сина ще одному лікарю, який також сказав, що в даному випадку хвилюватися немає про що.

Через 6 днів після першої консультації хлопчик уже не міг говорити, у нього порушилась координація рухів. Стривожена мати знову повезла сина в лікарню. Лікарі врешті-решт зробили рентгенограму і виявили в голові хлопчика кулю калібра 7,62 мм. Ті, що проводили розслідування, знайшли кульовий отвір у рамі вікна кімнати хлопчика. За їх висновками, постріл був зроблений на відстані біля 1 км від будинку, де жила сім’я, і ця випадкова (шальна) куля попала в м’які тканини голови хлопчика, коли він спав. Ось чому ніхто не чув звука пострілу, а сам хлопчина не відчув, як куля увійшла йому в голову.

На щастя, куля не зачепила мозок, а лікарі видалили її без будь-яких труднощів. Операція не викликала ніяких ускладнень, і хлопчик почуває себе добре.

Контузійна дія кулі відбувається тоді, коли кінетична енергія її незначна (кілька десятків кілограмометрів), куля знаходиться при кінці льоту, а уражувана тканина щільна. У таких випадках куля діє, як кинутий тупий предмет, утворюючи на тілі садно чи синяк, іноді поверхневу рану, що має властивості забою. Конту­зійна дія характерна також для кулі, яка проникла в тіло і, втратив­ши значну частину своєї живої сили, зустрічається з кісткою. При цьому куля може зупинитися, не пошкодивши кістку або тільки утворивши в ній тріщину.

Теорії дії кулі

Існує кілька наукових теорій, які пояснюють складний механізм взаємодії великої енергії кулі чи дробу з живими тканинами людського організму, в цілому – механізм утворення вогнестріль­ного поранення.



Теорія гідравлічної (гідростатичної) дії кулі заснована на працях німецьких учених кінця XIX ст. Регера, Брунса та ін.(тому її нази­вають ще німецькою теорією). Згідно з цією теорією, при форму­ванні вогнестрільного пошкодження мають значення швидкість снаряда, що визначає темп підвищення тиску в рідині, а також його калібр, тобто величина діючої на рідину поверхні тіла, що ударяє. Теорія гідравлічної дії кулі грунтується на гідростатичному законі Паскаля, за яким тиск, що формується в рідині, яка знахо­диться в герметично закритій посудині, передається у всі боки з однаковою силою. Ця теорія спроможна пояснити тільки механізм вогнестрільних пошкоджень порожнистих органів, наповнених рідиною чи напіврідким вмістом.

Теорія ударної дії кулі запропонована російськими вченими П.І. Морозовим (1889), Є.В. Павловим (1892), В.О. Тіле (1894) та І.П. Ільїним (1894), в зв’язку з чим має ще назву російської теорії. За цією теорією руйнуюча дія кулі на будь-якій відстані і відносно до всіх тканин тіла визначається величезною кінетичною енергією й ступенем твердості кулі, а також опором тканин уражу­ва­ного тіла. Правильність цієї теорії доводять, зокрема, експе­рименти І.П. Ільїна: роблячи постріли в голову трупа через два трепанаційні отвори в черепі, він спостерігав у 8 разів менші руйнування, ніж при пострілі в цілий череп. Згідно з цією теорією, чим скоріше зменшується швидкість польоту кулі та чим швидше передається енергія кулі в момент поранення, тим значніші пошкодження тканин, тобто найважливішим фактором травмуючої дії кулі є величина переданої тканинам енергії.

Теорія гідродинамічної дії кулі полягає в тому, що уш­кодження тіла формуються за рахунок того, що снаряд (куля чи дріб), проникаючи в рідке або напіврідке середовище, передає йому свою велику швидкість. Проте в середовищі енергія кулі не розповсю­джується рівномірно у всі боки, а спрямована переважно у напрямку її польоту. Отже, визначальним фактором у взаємодії кулі з рідким середовищем є рідина з властивими її фізичними якостями, зокрема передача енергії снаряда рідким чи напіврідким середовищем. Недоліком цієї теорії є те, що пошкоджуюча дія пов’язується головним чином зі станом тканин, а точніше зі ступенем їх насиченості рідиною, а не з особливостями дії самої кулі чи дробу.

Вхідний та вихідний отвори

Вистрелена куля чи дріб справляють переважно механічну трав­матичну дію. Типове вогнестрільне ушкодження складається з вхід­ної рани, ранового каналу і вихідної рани при наскрізному пораненні. Бувають також сліпі, дотичні та оперізувальні вогне­стрільні пора­нення. При експертизі вогнестрільних ушкод­жень завж­ди виникає питання про напрямок пострілу, про взаємо­розташування поранено­го і стріляючого, про напрямок ранового каналу в тілі людини тощо. Для правильного вирішення цих та інших питань треба перш за все встановити вхідний та вихідний отвори, які значно відріз­няються один від одного за своєю морфологією.



Вхідна кульова рана (чи вхідний отвір) невелика, 6-8 мм в діаметрі, рідко більша, часто відповідає діаметру кулі або на 1-2 мм менша цього діаметра. Проте у деяких випадках вхідний отвір може бути більшим від вихідного. Це буває внаслідок дії газів при дуже близьких дистанціях пострілу. У більшості випадків вхідний отвір дещо менший діаметра кулі. Це пояснюється власти­вістю шкіри, яка розтягується при проходженні через неї кулі і яка слідом за тим трохи скорочується. За величиною вхідного отво­ру у шкірі не можна зробити правильний висновок про калібр зброї.

Форма її кругла, круглувата або овальна, якщо куля входить у тіло своєю головною частиною перепендикулярно до поверхні шкіри чи під незначним кутом до неї. Кругла форма вхідного отвору пояснюється тим, що куля в момент заглиблення у тіло, маючи велику кінетичну енергію і ударяючи своїм переднім кінцем у шкіру, вибиває у ній (подібно пробивачу) отвір, який наближається за формою до поперечного круглого перерізу кулі. Овальна форма вхідної вогнестрільної рани може бути зумовлена зануренням кулі через шкіру боковою поверхнею, нерівномірним скороченням шкіри, що проявляється сильніше за ходом еластичних волокон, пораненням складки шкіри, зміною положення тіла, пов’язаним зі зміщенням тканин в ділянці поранення тощо. Інші форми вхідного отвору трапляються рідко.

Маючи значну кінетичну енергію, куля вибиває ділянку шкіри, що знаходиться перед нею, внаслідок чого спостерігають дефект тканини – одна з достовірних ознак вогнестрільного вхідного отвору. Ця ознака полягає в тому, що відповідно до вхідного отвору відсутня частина шкіри, завдяки чому краї рани не можуть бути цілком зближені, рана зяє. Найчастіше дефект тканини має круглу чи овальну форму. За розмірами він дещо менший від діаметра кулі, що зумовлено деякою розтяжністю шкіри при проходженні через неї останньої. М.І. Райський назвав цю ознаку “мінус ткани­ни”. Визначають дефект тканини шляхом зіставлення країв рани: якщо вони не зближуються або зближуються за рахунок натягу шкіри з утворенням складок, то це свідчить про наявність дефекту.

М.І. Райський запропонував два методи доведення відсутності частини тканини у вхідному отворі – графічний та ваговий. Якщо якусь ділянку трупа розграфити на невеликі квадратики (8х8 мм) і стріляти в них, то наочно помітна відсутність тканини в квадратах, проби­тих кулею. Якщо вирізати з трупа шматок шкіри, зважити його і вистрілити в нього, то вага шматка після проходження через нього кулі зменшиться на величину ваги вибитої тканини. Звідси і термін – “мінус тканини”.

Ця виключно важлива ознака вхідної вогнестрільної рани була встановлена ще М.І. Пироговим у 1849 році. У своїй праці “Звіт про подорож по Кавказу” він писав: “Отвір входу відрізняється від вихідного тим, що вхідний буває завжди із втратою сутності шкіри. Отвір виходу ми ніколи не помічали круглим. Він, очевидно, утворюється внаслідок тільки розриву шкіри, без втрати її сутності або в крайньому разі з втратою незрівнянно меншою, ніж отвір входу”.

Діагностична цінність ознаки очевидна: виявлення дефекту тканини в одному з двох отворів при наскрізному пораненні дає право визнати цей отвір вхідним.

Іншою ознакою, що має надзвичайно важливе значення у роз­піз­нанні вхідного отвору, є наявність навколо нього обідка осаднення. Його також уперше описав видатний М.І. Пирогов у 1865 р. у праці “Начала про військово-польову хірургію”:


“... на краю вхідного отвору іноді можна помітити і вузьку темнувату смужку стоншеної шкіри...”

Контузійний обідок або обідок осаднення оточує вхідний отвір вузькою каймою шириною 1-2 мм. Він обумовлений тим, що в момент проходження кулі через шкіру остання трохи вдавлюється і розтягується внаслідок своєї еластичності. Через це край рани, що стикається з кулею, при цьому забивається і здирається боковою її поверхнею. Якщо куля заглиблюється у тіло перпенди­кулярно до поверхні шкіри, то обідок осаднення звичайно кільце­подібний і однакової ширини на всьому протязі. Якщо куля проби­ває шкіру під кутом, то обідок осаднення буде ширшим з тієї сторони, де куля і шкіра складали менший (іноді гострий) кут, оскільки зі сторони гострого кута шкіра трав­мується і здирається у більшій мірі, ніж з боку тупого кута.

Чим більша кінетична енергія кулі, тим більший дефект тканини і, отже, вужчий обідок осаднення. Ширина обідка осаднення залежить також від величини і форми кулі. Обідок осаднення не завжди добре виражений, особливо на розірваних великих вхідних отворах.

М.І. Райський запропонував відрізняти ще обідок виси­хан­ня, який виникає на трупі через 12-24 год після смерті внаслідок посмертного висихання шкіри в ділянці її осаднення по краю рани відповідно до пошкодженого епідермісу. Обідок висихання має вигляд трохи ширшої (на 0,5-1 мм), ніж обідок осаднення, кайми, темно-бурого чи червоно-бурого кольору, щільної на дотик. Трохи більша ширина обідка висихання порівняно з обідком осаднення зумовлена тим, що підсихає не лише місце здертого епідермісу, але й деяка частина неосадненого, але трав­мованого краю вхідного отвору. На думку М.І. Авдєєва (1959), немає ніяких підстав виді­ляти, як окрему ознаку вхідного отвору обідок висихання, який являє собою лише подальші зміни, а не зміни, викликані безпо­середньо кулею.

При огляді живих осіб обідок осаднення може маскуватися кров’ю, жовтим, коричневим чи зеленим кольором медичних змащувань, а також запальними процесами. Він, як правило, цілком чи частково видаляється хірургами при первинній обробці ран.

При проникненні у тіло куля неначе обтирається краями вхід­ного отвору, де затримуються різні частинки, що завжди бувають на поверхні кулі. Наслідком цього є наявність по краю вхідного отвору темно-сірого чи чорного вузького обідка, який називається обідком обтирання або обідком забруднення. Це ще одна ознака вхідної вогнестрільної рани. При пострілах через одяг поясок обти­рання на ранах шкіри часто відсутній, оскільки більша частина нак­ла­день, що були на кулі, залишається на краях пробитих тканин одягу.

Як правило, обідок обтирання збігається з обідком осаднення, накриваючи його. Це зрозуміло, оскільки куля обтирається об ті ділянки шкіри, з якими вона стикається і може при цьому здерти епідерміс. Темно-сірий чи чорний колір обідка забруд­нен­ня пояснюють відкладанням по краю вхідного отвору части­нок, які залишаються на поверхні кулі при проходженні її через канал ствола зброї. Куля виносить на собі кіпоть, залишки пороху, часточки металу, які залишились в каналі від попередніх пострілів, а також іржу, що утворилась у ньому.

Обідок обтирання дає змогу не тільки відрізнити вхідний вогне­стрільний отвір від вихідного, але й іноді може бути основою для вирішення питання про послідовність пострілів.

У проекції пояска забруднення у вхідній вогнестрільній рані розташовується ще один поясок – обідок металізації, який являє собою відкладання дрібних часточок металів по краю рани чи ушкодження одягу. Як уже згадувалось, куля несе на собі частинки термічного розкладання пороху і різних металів (капсульного складу, іржі з каналу ствола, крихти металів, що стираються з поверхні кулі при проходженні нею каналу ствола тощо). Частинки цих металів залишаються по краях вхідного отвору в одязі і шкірі. Вони формують обідок металізації. Обідок металізації, як ознака вхідного отвору, може мати переривчастий малюнок, особливо на одежі, і відображати сліди від полів нарізів, які утворились на кулі при пострілі з нарізної зброї. Метали (мідь, свинець, залізо та інші) в обідках обтирання виявляють спеціальними методами дослідження, в тому числі фотографуванням у інфрачервоних променях, рентгенографічно, мікрохімічно тощо.

Край вхідної вогнестрільної рани у типових випадках дрібно­зубчастий або гладенький, що залежить від величини кінетичної енергії кулі: чим більша енергія кулі, тим рівніший край. Має також значення форма кінця кулі. Помічено, що шпилясті кулі утворюють більш рівний край, а заокруглені чи тупокінцеві – зубчастий.

У більшості випадків вхідний отвір менший від вихідного. Але ця закономірність має і виключення, про що вже згадувалось. Вхідний отвір за величиною буває однаковим з вихідним (наприк­лад, коли вони розташовані близько один від одного) або навіть і більшим (при пострілі впритул, іноді з дуже близької відстані за рахунок дії газів тощо).

Про вхідний отвір свідчить також наявність навколо ушко­дження одягу чи шкіри чорно-сірого нальоту кіптю, незгорілих порошинок та інших компонентів пострілу.



Вихідна рана (чи вихідний отвір) – рана, через яку вогне­стрільний снаряд (куля, її частини, дріб) залишає тіло. Фор­мується вона не так, як вхідна. Куля, проходячи через тканини, підходить до шкіри зсередини і витягує її попереду себе у вигляді конуса. Подолавши опір тканин, куля втрачає при цьому частину кінетичної енергії. Епідерміс на верхівці випинання розтріс­ку­ється у радіаль­них напрямках і шкіра проривається. В зв’язку з цим форма вихідного отвору найчастіше промениста, щілино­подібна чи невиз­начена, що залежить від локалізації рани та еластичності шкіри в ділянці поранення.

Протилежні краї рани добре зіставляються без натягнення шкіри, точно прилягають один до одного і закривають отвір. Отже, вихідна Вогнепальна рана не має дефекту тканин, а якщо його спостерігають, то він значно менший від дефекту у вхідній рані.

Краї вихідного отвору зубчасті, шматкоподібні, розірвані з над­ривами, що відходять у сторони. Навколо нього завжди відсутні суп­ровідні фактори пострілу – кіптява, незгорівші порошинки тощо.

Вихідний отвір не має поясків обтирання, металізації чи осад­нення. Здирання епідермісу іноді спостерігають і біля вихідного отвору, коли ділянка шкіри у місці виходу кулі була притиснута до твердої основи – до спинки стільця, до дерев’яної стіни, цемен­тної підлоги, ременя портупеї тощо. Таке осаднення шкіри біля вихідного отвору рідко буває кільцеподібної форми і назване В.П. Ціп­ковським (1956) “осадненням шкіри біля вихідного отвору” в протилежність обідка чи пояска осаднення навколо вхідної рани.

У більшості випадків вихідний отвір більший, ніж вхідний. Різницю у величині пояснюють тим, що в момент попадання в ті­ло куля летить правильно, а в момент виходу з нього може де­що повернутись боком, деформуватись, захопити з собою кіст­ко­ві уламки, що і обумовлює більшу величину вихідного отвору. Мо­жуть бути і інші причини, на що вже зверталась увага.

Треба мати на увазі, що при одному вхідному може утво­ри­тись кілька вихідних отворів. Куля іноді може деформуватись в тілі і поділитись на окремі фрагменти, які виходять кожний самостійно, формуючи окремі отвори. В таких випадках у тка­нинах вдається знайти окремі дрібні уламки кулі, особливо при рентгенографічному дослідженні.

Буває, що характерні ознаки вхідного і вихідного отворів відсутні або нечітко виражені. Для правильного розпізнання отвору мають значення різні фактори. Тому правильна діагнос­тика повинна грунтуватися на критичному оціннюванні кожної окремої ознаки та їх сукупності. Утруднення виникають не тільки при пострілах з неблизької відстані, але й при близьких пострілах. Це зустріча­ється у випадках, коли постріл зроблений через одяг, а одяг відсутній чи став непридатним для дослідження (залитий кров’ю). Ознаки близького пострілу іноді виражені дуже слабко або знищуються обмиванням рани тощо.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка