Лекція №11 Тема 11. Основи кримінального права План Поняття кримінального права та кримінальне законодавство



Скачати 176.82 Kb.
Дата конвертації06.11.2016
Розмір176.82 Kb.
Лекція № 11

Тема 11. Основи кримінального права

План


  1. Поняття кримінального права та кримінальне законодавство.

  2. Поняття і ознаки злочину.

  3. Кримінальна відповідальність і її підстави.

  4. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.

  5. Обставини, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння.

  6. Кримінальне покарання і його види.

  7. Відповідальність за окремі види злочинів.




  1. Поняття кримінального права та кримінальне законодавство


Кримінальне право – це одна із галузей права України, яка представляє собою сукупність юридичних норм, установлених вищим законодавчим органом нашої держави – Верховною Радою України, що визначають злочинність певних суспільно небезпечних діянь і ті покарання, які треба застосувати до осіб, що їх скоїли.

Особливість кримінально-правових норм полягає у тому, що вони забороняють певні вчинки людей під загрозою застосування особливих заходів державного примусу – кримінального покарання.

Отже, головне призначення кримінального права – охорона суспільних відносин від злочинних посягань.

Основним кримінально-правовим актом є Кримінальний кодекс України, прийнятий у 1961 році. Він характеризується внутрішньою єдністю та є системою взаємозв’язаних правових приписів, визначає принципи й загальні положення кримінального права, встановлює коло злочинних діянь і покарань за їх скоєння, а також регламентує питання звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Слід зазначити, що Кримінальний кодекс розроблявся та приймався ще за радянських часів, і хоч у нього прийняті багаточисельні зміни і доповнення він не відповідає вимогам сьогодення. Проект нового Кримінального кодексу знаходиться на розгляді у Верховній Раді, і можна сподіватися, що він буде прийнятий найближчим часом.

Кримінальний кодекс має дві частини – Загальну й Особливу.

Загальна частина регламентує найбільш важливі загальні положення кримінального права. У ній зокрема, сформульовані завдання кримінального права (законодавства), закріплені підстави кримінальної відповідальності, межі чинності кримінального закону в часі та просторі, визначені поняття, система покарань, порядок призначення покарань за скоєні злочини й порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, поняття неосудності, співучасті у злочині, стадії скоєння злочину й таке інше.

Особлива частина складається з норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють конкретні покарання, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини. Вона складається з 11 глав:

1. Державні злочини

2. Злочини проти власності

3. Злочини проти життя, здоров’я, волі та гідності особи

4. Злочини проти політичних і трудових прав громадян

5. Злочини проти особистої власності громадян

6. Господарські злочини

7. Службові злочини

8. Злочини проти правосуддя

9. Злочини проти порядку управління

10. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я

11. Військові злочини


2. Поняття і ознаки злочину
Кримінальний кодекс визначає злочин як передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи громадян, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, яке посягає на правопорядок.

Злочин характеризується такими обов’язковими ознаками, що випливають із зазначеного визначення: суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.



Суспільна небезпека – це основна матеріальна ознака злочину. Вона полягає у тому, що злочинне діяння завдає шкоди або створює загрозу спричинити істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, тобто суспільному ладу України, її політичній чи економічній системам, власності, особі, політичним, трудовим, майновим та іншим правам і свободам громадян, а також іншим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. Перелік суспільних відносин конкретизується та доповнюється у статтях Особливої частини КК.

Не є злочином таке діяння особи, що, хоч формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це означає, що скоєне або зовсім не завдало шкоди суспільним відносинам, або завдало чи могло завдати лише незначної шкоди.



Протиправність діяння означає, що злочином може бути визнане тільки таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачене законом. Тобто у кожному випадку слід встановити, яка саме правова норма порушена. Наприклад, особа, яка вчинила крадіжку індивідуального майна, порушила заборону красти індивідуальне майно громадян. Ця заборона сформульована у ст. 140 Особливої частини КК.

Винність як обов’язкова ознака злочину означає, що кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто коли вона навмисно або з необережності скоїла діяння, передбачене кримінальним законом. Вина особи проявляється у психічному відношенні її до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Відсутність вини означає відсутність злочину, а це означає і відсутність кримінальної відповідальності навіть у випадках, коли невинна особа може завдати значної шкоди суспільним відносинам (психічно хвора неосудна особа спричинила тілесні ушкодження іншій особі).

Караність теж є обов’язковою ознакою злочину. Тому в кожній статті Особливої частини КК передбачаються міри покарання, які й застосовуються судом у кожному конкретному випадку скоєння злочину. Але встановлення покарання за злочин не означає, що воно обов’язково застосовується у кожному випадку скоєння діяння. Чинне законодавство передбачає можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності й покарання.
3. Кримінальна відповідальність і її підстави
Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона наступає у випадках вчинення злочину, тобто порушення кримінального закону. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, змістом яких є те, що держава в особі уповноважених органів має право притягти винну особу до кримінальної відповідальності, а винний, у свою чергу, повинен відповісти за вчинене суспільно небезпечне діяння.
Кримінальна відповідальність настає лише за умови, коли у скоєному суспільно небезпечному діянні є склад конкретного злочину – вбивства, крадіжки, хуліганства тощо. Тобто згідно з кримінальним законом єдиною підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є скоєння ним такого діяння, яке містить у собі ознаки конкретного складу злочину.

Склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину створюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об’єктом злочину є те, на що спрямоване злочинне діяння, чому воно завдає шкоди чи створює загрозу спричинення шкоди. Такими об’єктами виступають суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом. Від об’єкта слід відрізняти предмет злочину.

Предметом злочину можуть бути конкретні матеріальні речі, цінності, наркотичні засоби, зброя й інше.

Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочинної діяльності. Описуючи той чи інший злочин, законодавець частіше вказує на ознаки саме об’єктивної сторони. До них належать: суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), злочинні наслідки й причинний зв’язок між ними. Ці ознаки є основними, тобто обов’язковими для більшості складів злочину. Відсутність хоч би одного з них означає відсутність злочину взагалі. Крім названих, об’єктивна сторона містить і деякі необов’язкові ознаки: спосіб, обставини, час, місце, знаряддя і засоби злочину. Але якщо закон безпосередньо вказує на які-небудь з них, то це означає, що така ознака є також обов’язковою (наприклад, закон не забороняє полювання в певний час і в певних місцях).

Суб’єктом злочину називають особу, яка вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Нею може бути тільки фізична особа, тобто людина – громадянин України, іноземець чи особа без громадянства. Юридичні особи, тобто установи, підприємства й організації не визнаються суб’єктами злочину та не можуть нести кримінальної відповідальності. За дії, скоєні від імені юридичних осіб, відповідають конкретні фізичні особи. Це, як правило, посадові особи, які представляють відповідні установи, організації чи підприємства і які наділені певними повноваженнями.

Суб’єктом злочину може бути лише підсудна особа, тобто така, яка усвідомлює свої дії та керує ними. Непідсудна особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто потрібно встановити, що вона під час вчинення злочину не усвідомлювала суспільної небезпеки своїх дій або не керувала ними.


4. Кримінальна відповідальність неповнолітніх
Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності є досягнення фізичною особою певного віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Закон встановлює, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за скоєння окремих злочинів, у визначених законом випадках, кримінальна відповідальність настає з 14 років. До цих злочинів належать вбивство, навмисне завдання тілесних пошкоджень, які спричинили розлад здоров’я, зґвалтування, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та деякі інші.

Суспільна небезпека та їх протиправність добре відомі неповнолітнім уже з 14 років.

Не підлягають кримінальній відповідальності особи віком від 14 до 16 років за необережні злочини, крім вбивства з необережності.

Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину відповідно до документів про народження. При відсутності таких документів вік встановлюється за допомогою медичної експертизи.

Застосовуючи до неповнолітніх міри покарання, суд враховує не лише характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, але й особи винного, особливості його психофізіологічного розвитку, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також причини вчинення злочину. Вчинення злочину неповнолітнім відповідно до ст. 40 КК є обставиною, яка пом’якшує відповідальність. До неповнолітніх не повинні застосовуватись міри кримінального покарання за окремі незначні правопорушення, які були вчинені як дитячі пустощі, а також за крадіжки у батьків чи інших членів родини, якщо останні не звертались у відповідні органи із заявами про вчинення злочину.


Кримінальний кодекс (ст. 10 і 11) передбачає застосування до неповнолітніх заходів виховного характеру, що не є кримінальним покаранням, якщо вчинені ними злочини не становлять великої суспільної небезпеки.

До заходів виховного характеру, (які може застосовувати суд) закон відносить:

1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

4) покладання на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов’язок відшкодувати заподіяні збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Такі заходи суд може застосовувати і до осіб у віці від 11 до 14 років, якщо вони вчинили суспільно небезпечне діяння.



Суб’єктивна сторона злочину – це його внутрішня сторона, тобто психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належить вина у формі умислу чи необережності. Серед інших необов’язкових ознак суб’єктивної сторони закон може розглядати мотив та мету скоєння злочину, а також емоційний стан суб’єкта (так звані факультативні ознаки).

Основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина. Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину, про що прямо вказано у законі.

Злочин визнається вчиненим навмисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Необережність, як форма вини, характеризує меншу суспільну небезпечність злочину й особи, яка його скоїла. Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна і могла їх передбачити. Таким чином, закон визначає два види необережної вини: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.



Мотивом злочину визнаються внутрішні спонукання до скоєння злочину. Це такий активний стан психіки людини, який штовхає на скоєння злочину (користь, помста й інше).

Метою злочину є те, чого прагне досягти злочинець.
4. Співучасть у злочині
Злочин може бути скоєний однією особою або завдяки зусиллям декількох осіб. В останньому випадку мова йде про співучасть у скоєнні злочину. Кримінальний закон визначає співучасть як навмисну спільну участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину.

Безперечно, що скоєння злочину групою осіб є більш небезпечним, ніж скоєння його однією особою. Тому скоєння злочину групою осіб закон відносить до обтяжуючих обставин.

Деякі злочини можуть бути скоєні лише у співучасті: бандитизм, масові безпорядки та деякі інші.

Характерними ознаками співучасті є:

а) участь у скоєнні одного й того ж злочину двох і більше осіб;

б) сумісність дій усіх співучасників, направлених на досягнення злочинного результату:

в) наявність причинного зв’язку між діями співучасників та діями виконавців злочину.

Крім того, з точки зору суб’єктивної сторони всі співучасники діють тільки

В окремих випадках під час скоєння злочину особи можуть розподіляти між собою різні ролі. Тому закон виділяє такі види співучасників: виконавці, організатори, підмовники, пособники.



Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо повністю або частково виконує об’єктивну сторону складу злочину. Відсутність виконавця означає відсутність співучасті.

Організатор злочину – це особа, яка організувала скоєння злочину або безпосередньо керувала ним. Дії організатора злочину визнаються найбільш суспільно небезпечними, бо саме він організовує і спрямовує злочинні дії всіх співучасників злочину. Він може підшукувати учасників злочину, розробляти плани злочину, давати інструктаж і таке інше.

Підмовником визнається особа, яка схилила до вчинення злочину іншу особу шляхом прохання, умовляння, погрози, підкупу, шантажу, насильства тощо. Тобто визначальним є те, що внаслідок активних дій впливу підмовник схиляє іншу особу на скоєння злочину.

Пособником визнається особа, яка своїми активними діями або бездіяльністю сприяла скоєнню злочину. Це можуть бути поради, вказівки, надання засобів для скоєння злочину, усунення перешкоди, попередня обіцянка приховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Безпосередньо ні організатор, ні пособник, ні підмовник не беруть участі у скоєнні злочину, але останнє стає можливим саме завдяки зусиллям всіх співучасників.

Не обов’язково, щоб у кожному випадку співучасті у скоєнні злочину мали місце всі види співучасників. У скоєнні злочину можуть брати участь, наприклад, організатор і виконавець, підмовник і виконавець, пособник і виконавець.
5. Обставини, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння
У правоохоронній практиці зустрічаються випадки, коли окремі дії осіб можуть здаватися суспільно небезпечними і зовні підпадають під ознаки того чи іншого кримінального закону, але які через певні обставини позбавлені суспільної небезпеки, а тому не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності і покарання. Як зазначається у законі: “Не є злочином дія або бездіяльність, що, хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить суспільну небезпеку”. До обставин, які зовсім виключають суспільну небезпечність діяння, але зовні мають вигляд злочину, закон відносить: необхідну оборону, крайню необхідність затримання злочинця.

У стані необхідної оборони, крайньої необхідності або при затриманні злочинця завдається шкода суспільним відносинам, але враховуючи, що ці дії спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав та інтересів окремих громадян, яким загрожує небезпека, вони не тільки не є суспільно небезпечними, а навпаки – є суспільно корисними.

Кожна людина, незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади, має право на необхідну оборону, тобто вчинення дії, як зазначено в законі, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Правомірним буде застосування навіть зброї або будь-яких інших засобів чи предметів з певними наслідками, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи, припинення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення.

“Не є злочином дія, – говориться у законі, – яка, хоча й підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за таких обставин не можна було усунути іншим способом і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”. Ця небезпека може виникнути внаслідок стихійних сил природи, злочинних дій, поведінки тварин і таке інше.

Наприклад, для врятування судна, яке потрапило в аварію, капітан наказує викинути частину вантажу в море, або, щоб уникнути наїзду на дитину, яка випадково вибігла на дорогу, водій спрямовує машину в будівлю чи іншу споруду, завдаючи відповідно матеріальної шкоди, але рятуючи життя людини.


Шкода може бути заподіяна і злочинцю з метою його затримання і доставлення відповідним органам влади для подальшого вирішення питання про відповідальність. Такі дії теж визнаються суспільно корисними, бо сприяють боротьбі зі злочинністю. Тому “дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання й обставинам затримання злочинця”.
6. Кримінальне покарання і його види
Кримінальне покарання – це засіб державного примусу, який застосовується судом у вироку до особи, що скоїла злочин, і виражає негативну оцінку злочину й особи, яка його вчинила.

Не маючи за мету завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність, закон визначає, що кримінальне покарання призначається для виправлення і перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як з боку самих засуджених, так і з боку інших осіб.



У законі визначена система покарань і їх види. Виділяються покарання основні та додаткові. Перелік їх є вичерпним.

І. Основні – це покарання, які призначаються судом лише як самостійні. До них належить: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана, направлення військовослужбовців строкової служби в дисциплінарний батальйон.

З 4 квітня 2000 року вступив у силу Закон України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22.02.2000. Цей закон відмінив смертну кару. Смертна кара в Україні застосовувалась як виключна тимчасова міра покарання за деякі особливо тяжкі злочини проти держави та особистості (наприклад, за посягання на життя державного діяча, за диверсію, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах і деякі інші). Замість смертної кари відтепер застосовується довічне позбавлення волі, як основний вид покарання.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини віком до 18 років, до осіб віком понад 65 років, а також до жінок що були вагітними під час вчинення злочину або на момент винесення вироку (ст. 25 КК)

ІІ. Додаткові – це покарання, які призначаються лише в доповнення до основних і самостійно застосовуватись не можуть, а саме: конфіскація майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав.
Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також штраф як види покарань можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові.
7. Відповідальність за окремі види злочинів
Найбільш високу ступінь суспільної небезпеки мають злочини проти держави. Вони поділяються на особливо небезпечні злочини проти держави та інші.

До першої групи закон відносить такі злочини, які посягають на зовнішню безпеку України (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, диверсія) та інші. Так, передбачається відповідальність у вигляді позбавлення волі від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна за державну зраду, тобто за перехід громадянина України на бік ворога у воєнний час або в бойовій обстановці, за шпигунство чи надання іноземній державі, організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.

До інших злочинів проти держави закон відносить злочини, що посягають на основи державного управління у сфері расової, національної та релігійної рівноправності громадян; злочини, що посягають на основи державного управління у сфері обороноздатності України (розголошення таємниці, втрата документів, що містять державну таємницю, ухилення від призову на строкову військову службу, незаконне перетинання державного кордону та інші); злочини, що посягають на основи державного управління у сфері громадської безпеки і громадського порядку (масові безпорядки, бандитизм).

Зокрема, такий злочин як бандитизм посягає на основи державного управління у сфері громадської безпеки. Бандитизм – це організація озброєної банди, участь в озброєній банді чи у нападах, вчинюваних бандою. Для складу бандитизму достатньо хоча б однієї із названих дій. Характерними ознаками бандитизму є: стійкість співтовариства (банди), озброєність і загальна злочинна мета її учасників – вчинення нападів на державні, громадські установи, підприємства чи окремих громадян.

За вчинення бандитизму може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна.
Високий рівень суспільної небезпеки характерний для злочинів проти життя. Це різні види вбивства, доведення до самогубства, погроза вчинити вбивство.

Найбільш тяжким злочином серед них є умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, за яке передбачено навіть застосування довічного ув’язнення. До цього виду злочину закон відносить вбивства з корисливих та хуліганських мотивів, умисне убивство, вчинене у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку, умисне убивство двох або більше осіб чи жінки, яка завідомо для винного була у стані вагітності, або вбивство, вчинене з особливою жорстокістю чи способом, небезпечним для життя багатьох людей, з метою приховання іншого злочину, так само вбивство поєднане із зґвалтуванням. Сюди також віднесені умисне вбивство, що скоєне особливо небезпечним рецидивістом, а також таке, що скоєне повторно.

Закон відокремлює і передбачає відповідальність за інші види умисного вбивства: без обтяжуючих і без пом’якшуючих обставин (просте вбивство); при пом’якшуючих обставинах, а також вбивство з необережності.

До інших злочинів проти особи закон відносить тілесні ушкодження, побої й мордування, зараження венеричною хворобою, незаконний аборт, залишення у небезпеці, ухилення від сплати аліментів, зґвалтування, наклеп, образа й інші.


Відповідальність за злочини проти власності передбачена другою й п’ятою главами Кримінального кодексу. Найбільш поширеними є корисливі злочини, пов’язані з розкраданням державного, колективного чи індивідуального майна шляхом крадіжки, грабежу чи розбійного нападу, шахрайства або розкрадання державного чи колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем.

Якщо крадіжка – це завжди таємне викрадання державного, колективного чи індивідуального майна, то грабіж – це відкрите заволодіння тим же майном, тобто у присутності особи, якій воно належало чи було довірено, або особи, яка охороняла його. При цьому грабіжник може застосувати насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрожувати застосувати таке насильство. Фізичне чи психічне насильство під час грабежу є способом заволодіння майном або отримання його. Тому порівняно з крадіжкою грабіж є більш небезпечним злочином.

Розбій характеризується нападом з метою заволодіння державним, колективним чи індивідуальним майном, який поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров’я особи, на яку вчинено напад, або з погрозою застосувати таке насилля. У більшості випадків під час розбою застосовується вогнепальна зброя, ножі, кастети й інше. Тому цей злочин стоїть поряд з найбільш небезпечними.

Глава Х Кримінального кодексу передбачає відповідальність за злочини проти громадського порядку, громадської безпеки й здоров’я народу.


Хуліганство – це такі дії, які грубо порушують громадський порядок і виражають відверту неповагу до суспільства, тобто зневажливе протиставлення своїх особистих суспільним інтересам. Хуліганські дії здійснюються переважно в громадських місцях мають публічний характер, і стосуються громадських інтересів.

До злочинів проти здоров’я народу належать: незаконне лікування, забруднення водоймищ і атмосферного повітря; забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров’я людей або живих ресурсів моря.



Передбачається диференційована відповідальність за дії, пов’язані з наркотиками: незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання або збут наркотичних засобів; розкрадання наркотичних засобів; посів або вирощування заборонених до вирощування опійного маку і конопель; організація або утримання приміщень для вживання наркотичних засобів й інше.
Література:

  1. Копейчиков В. В. Правознавство. Підручник – К.; Юрінком Інтер, 2003 р.- С. 645-679.

  2. Правознавство: Навчальний посібник / Автори-упорядники: Мельничук О.А., Мельничук О.Ф.. – Вінниця, 2002. – С. 297-318.

  3. ККУ зі змінами і доповненнями станом на 1 вересня 2009 р.

  4. Конституція України.








База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка