Лекція 10 Етнопсихіатрія



Скачати 139.05 Kb.
Дата конвертації22.02.2017
Розмір139.05 Kb.
Лекція 10

Етнопсихіатрія

(Лекцію написано за підр. Павленко, Тагліна).



  1. Історичні віхи етнопсихіатрії.

  2. Норма та патологія у крос культурному вимірі.

  3. Типи знахарів-лікарів в різних культурах.

  4. Психопрофілактика та культура.

  5. Народні уявлення про діагностику.

  6. Етнічна специфіка клініки психічних хвороб.

  7. Вплив культури на способи лікування психічно хворих.

Етнопсихіатрія – це порівняльно молода галузь яка виникла на стику психіатрії, психології та етнології. Передусім її цікавлять особливості психічної патології у різних етносів, тобто ті які спостерігаються лише у межах певних етнічних груп. Це такі як «амок» у малайців, «лато-реакція» у ітндонезійців, «арктична істерія» у деяких народів Сибіру, «коро» у китайців та інші. Відносно предмету дослідження цієї галузі думки розходяться. Специфічних особливостей не так багато і більшість схиляється до думки, що вивчати потрібно кроскультурну специфіку психічних захворювань.




  1. Історичні віхи етнопсихіатрії.

Початок відстежують з середини 19 ст. харківський вчений П, Єфименко під час заслання в Архангельську губернію вивчив і описав специфічну психічну патологію - «гикавку», досить поширене серед жінок цього регіону. Вченому не вдалося пояснити чому саме тут розвилась така хвороба, але він визначив її як форму істерії і причину вбачав у тому, що хвору жінку оточували турботою, яка не діставалась їй у звичному житті, тобто хвороба була вигідною для хворої.

У 1900 р. М. Країнський опублікував працю у якій показав на основі сомнамбулізму як у різних народів виникають та розвиваються різні захворювання: навіженість і біснуватість в Росії, епідемії одержимості в Західній Європі (а в Україні це взагалі не типові рідкісні явища). У своїй праці автор довів, що клінічна картина та протікання хвороби цілком залежить від ставлення до неї соціуму. (Наприклад в Росії біснуваті вважались пророками).

Е. Будул у 1914 році випустив книгу «До порівняльної расової психіатрії» де на прикладах росіян, євреїв, естонців, латишів, що перебували у юрєвській психлікарні досліджує поширені псих. захворювання.

І Сікорський на 12 Міжнародному конгресі в Москві виступає з доповіддю: «Про вплив народності на захворювання психозами», де дає порівняльну картину захворюваності серед росіян, євреїв, поляків, магометан.

Чисельні праці початку століття були присвячені проблемі шаманства. Питання що ставились стосувались того, чи є шаман психічно здоровою людиною, які функції він виконує, чи не є шаманство профілактичним засобом запобігання хвороб серед населення та інші.

У багатьох працях розглядались специфічні проблеми народної української лікувальної практики: народні уявлення щодо етіології, патогенезу та класифікації хвороб; проблеми знахарів та чаклунів; походження та сутність замовлянь, заклинань, оберегів, тощо. Своєрідним підсумком цих пошуків стала праця харківського професора А. Пєтухова «Замовляння, заклинання обереги та інші види народного лікування, що базуються на вірі в силу слова».

Не оминув цю проблему Зиґмунд Фрейд в праці «Тотем та табу». Її публікація, за словами самого автора, стала першою спробою використання психоаналітичних методів до вивчення психології народів. В традиційних культурах, на думку Фройда, виникнення табу як заборони пов’язано з первісними потягами до того, що забороняється, інакше навіщо забороняти. Забороняються найчастіше дві речі не вступати в статеві зв’язки з членами своєї общини і не вбивати тотем-тварину. Фройд вважає, що тварина-татем символізує батька – голову роду і табу певним чином його захищає. Тобто тотемізм як традиційна первісна релігія покликаний долати Едиків комплекс – не допустити інцестних зв’язків та вбивства батька. Що важливо для психіатрії – Фройд проводить певну паралель між психікою первісних суспільств та етиологією неврозу.

В 40-х роках ці погляди сильно критикували і протиставили гіпотезу за якою не невротик відтворює примітивні суспільства, а навпаки примітивний колектив характеризується культом невротичних механізмів. Ця гіпотеза належить відомому невропатологу С, Давиденко, якій описав її в праці «Еволюційно-генетичні проблеми в невропатології».

В Харкові у 1928 році обговорювалась ідея створення кафедри історії української культури Харківського державного університету, що мало стати першим об’єднанням лікарів-етнографів. Ініціатором був Г. Манулько-Горацевич, він вважав етнографію ключем до розуміння психіки народу. Дослідник ввів поняття «передчасна травма», тобто така яка виникає дуже рано, коли дитина ще не набула культурних механізмів захисту і саме вона, на його думку, спричиняє нервові розлади.

Ще одне важливе для етнопсихіатрії поняття розробив Ж. Девереух – це №етнічні психози». Згідно автора в кожній культурі існують уявлення про те як повинен виглядати божевільний, як себе поводити (в американских індіанців він вимовляє імена померлих, в західній культурі він кричить та корчиться…). Так от справжні божевільні мають діяти в розріз уявленням та культурі взагалі, але ті божевільні, чиє підсвідоме на стільки дезорганізоване, щоб спонукати їх до масового протесту, запозичують з культури форми для реалізації своїх внутрішніх розладів. В етнічних психозах відображується тип культурних конфліктів і культурні захисти. Кожна культура має свої психози, на заході це, зокрема, шизофренія.

Після війни цікавість дослідників привернули раніше мало вивчені суспільства. Найвідомішим видом суто етнічного захворювання є «амоку» (стало відоме завдяки адноіменній новелі С. Цвейга). Вперше спостерігалось у малайців. Його описують як миттєве збожеволення ніби то здорової людини, що супроводжується бажанням вбити того, хто трапиться на шляху. Потім хворий нічого не пам’ятає. До таких хворих ставляться поблажливо і просто під час рецидиву намагаються ізолювати. Значне поширення хвороби навіть викликало появу спец. соціальних інститутів, що займались виявленням та знешкодженням хворих. Причини шукали в наркотичні токсикації, соматичних захворюваннях, мусульманській вірі. Дж. Спорес висловив припущення, що амок є трансформованою поведінкою, що була традиційною у 16-17 столітті і заохочувалась, так як виникала у випадку поразки в війні, тобто переможені вважаючи себе загиблими понад усе боролися з ворогом демонструючи надмірну заповзятість і бажання його винищити понад усе.


  1. Норма та патологія у крос культурному вимірі.

Така здавалось би звична річ як нормальність трактується досить різноманітно в різних культурах, в різні часи. Варіанти поведінки, що вважаються нормальними в одній культурі можуть викликати осуд в іншій. Наприклад в європейців галюцинації вважаються симптомом, а індіанці відносять їх до обраності і вміння бачити їх користується повагою та попитом. Для американської культури вважається ненормальним, як що людина не прагне виділитися, зробити кар’єру, досягти статусу, навпаки в культурі Пуебло, людина позбавлена амбіцій та прагнень до суперництва вважається взірцем.

Інцест, від якого відмовилась більшість сучасних етнічних груп культивувався багатьма племенами, в Єгипті вважався обов’язковим для високопоставлених родин. Гомосексуалізм, ексгібіціонізм та груповий секс, що засуджується сучасною громадськістю був частиною культів багатьох народів. Навіть моногамія не є загальною нормою і для мусульман навпаки прийнятніше чоловіча полігамія.

Крім того дітовбивство, самовбивства, людські жертви, тортури, самокаліцтво, канібалізм в певні часи в певних культурах освячувались, уславлювались та підтримувались.

Тому трактування норми та патології є набагато складнішим, ніж здається на перший погляд.




  1. Типи знахарів-лікарів в різних культурах.

На Україні першими лікарями були волхви, які крім лікування ще здійснювали служіння культу, пророчили, давали поради. Пізніше сформувався певний інститут лікарів, що мали спеціалізацію: травники, шептуни, кровупускателі, зубники (ті хто рвав зуби, найчастіше ковалі), баби-повитухи. В народі існували уявлення, що ці люди мають дар який використовують для допомоги, але не виключалось існування злих чаклунів і відьом, що насилали мор, хвороби на тварин та людей.

Ставлення науковців до цих знань не однозначне: від ігнорування, до уявлення, що це шарлатанство, від надання сакральності цім знанням до визнання їхньої дієвості та виключності.

В народів Сибіру вперше помічено (під час його засвоєння в 17-18 ст.) явище шаманства, потім аналогічні речі спостерігались у індіанців, африканців, австралійців. Велись дослідження основною темою яких було: шаман – здорова, чи психопатологічна особистість (М. Еліаде). Часто дослідники керуючись спостереженнями вважають шамана психічно хворим. Місцеві легенди підтверджують цю думку, де шаманом стає той, хто тяжко перехворів. Г. Ксенофонов робить висновок, що шамани починали свою кар’єру з психічної хвороби. Шаманським родам була властива дефектна психологія що передавалась через покоління. Весь культ, на думку вченого, ґрунтувався на розладах і обряд-священнодія був рецидивом. А. Охломаркс продовжив цю ідею і стверджував, що для того, що б шаман сприймався, все плем’я повинно мати «психопатологічну схильність». Він пов’язував її з полярною істерією.

Але шаманство є не лише на півночі, в чому причина його в інших народів? Дж. Вілкін визначив що ознакою шаманства є екстаз.

Пізніше з’явилась інша ідея. С. Шрокогоров, спостерігаючи за шаманами в племенах евенків відзначив високий ступінь самоконтролю цих людей. Шаман повинен вміти контролювати свої психічні процеси, досконало володіти методами входження в стан екстазу, мати навички підтримки та регулювання цього стану, враховуючи мету та аудиторію. Вчений розглядав «шаманство як спосіб самозахисту і вияв біологічних функцій роду», «механізм саморегуляції психічної сфери людей», тобто шаман виступав психотерапевтом, нормалі затором психічного стану людей. Ці погляди підтримує К. леві-Сторс, що вважає шаманів попередниками психоаналітиків, а шаманство стародавньою формою психотерапії.

В деякому розумінні шаман – митець, що входить в образ, а його «камлання» - своєрідне театральне дійство, в якому в символічній драматичній формі проявляються проблеми і ситуації, актуальні для всіх його учасників. Тут паралель з сучасною психодрамою, чи груповою психотерапією: так само відбувається поступове наростання емоційного напруження, стан колективної розрядки та почуття задоволення, що переживає кожен учасник.

В 50-х роках дискусія навколо шаманів посилилась і було проведено ряд порівняльних досліджень здорових людей та шаманів: виявилось, що «здорові» люди при певних умовах (наприклад сенсорна депривація) можуть переживати галюцинації та екстаз.

Наступним кроком було вивчення в племені апачів шаманів та псевдо-шаманів (тих кого не вважали шаманами одноплемінці) за тестом Роршаха і було виявлено, що шамани мають здатність до «регресії», звертання до свого внутрішнього досвіду і повернення на попередні стадії. Тобто шаман може емоційно переживати образи пам’яті, що є дуже давніми, тому робиться висновок, що шамани – типові представники племені з великою потенційною творчою енергією.




  1. Психопрофілактика та культура.

Народні профілактико-санітарні норми тісно переплітались. До них входили як безпосередні уявлення про гігієну так і метафізичні знання про екологію житла, спосіб його облаштування, потрібну атрибутику. Поширюються ці норми як на народження так і на поховання.

Особливе місце в цих заходах посідають профілактичні заходи. До них належать: традиційний режим сну та відпочинку (наприклад сієста в Італії), системи дієт (пости), різновиди аутотренінгу (медитація у деяких народів Азії), системи психофізичної гімнастики (хатха-йога).

До традиційних коригуючи засобів відносять вживання різних речовин: чай, кава, тютюн, жування коки… Що в одних випадках носить заспокійливий, а в інших стимулюючий характер.

Окремим аспектом було носіння оберегів. Є такі, що не вимагають носіння додаткових предметів: облизування та спльовування. Описано звичай за яким мати, або баба проводила язиком по обличчю новонародженого від лоба до підборіддя і від ока до ока, потім обтираючи його сорочкою, ту ж етимологію має хрещення рота під час позіхання (більш пізнє – автоматичне – закривати рот рукою), що б не влетіли злі духи. Відомий дотепер звичай описаний ще ц Плінія – як що хтось подивиться на малу дитину, то мати має сплюнути тричі від уроку (як що хочеш подивитись на немовля – спочатку глянь на свої нігті).

Як обереги – предмети часто використовували часник, полин, будяк. Всі вони мають неприємний запах, або колючі, чим і відлякують злі сили. Серед тваринних – елементи захисту: зуби, роги, кістки.

Серед оберегів актуальних дотепер: підкови, рушники..

Часто використовувались лінгвістичні обереги – замовляння: «твого не візьму і свого не дам»… Більш пізні комбіновані форми такі як ладанки – в яких на каменю, або папері записані слова молитов, чи замовлянь.
5. Народні уявлення про діагностику.

Звична народна діагностика обмежувалась гаданням, що мало встановити хто зурочив хворого, або чи буде він жити. Робили це за допомогою «викочування яйця» прокотивши яке по тілу, розбивали в воду і дивились на малюнок білка. Також поширено було вливання воску, або олова. В деяких племенах гадали по лопатці тварини, по кішках, зокрема по печінці. Народи Малакського півострова використовують кварц, в який вдивляється шаман намагаючись встановити причину хвороби, іноді ще шаман може дивитись в блискучий клинок кинджалу. В шаманській практиці застосовуються різноманітні розмови з духами.


6. Етнічна специфіка клініки психічних хвороб.

Роль культури в творенні хвороби є значною. В основному вона проявляється на рівні нозології, а також формо- та синдромотворення. Дуже мало зберіглось хвороб суто етнічного походження.

МЕНЕРІК та ЕМІРЯЧЕННЯ в Колимському краї. С. Міцкевич описав хворобу, що має три стадії і виникає серед жіночого населення, причому іноді спостерігались цілі епідемії. Хвороба є формою істерії. Причиною вважали переляк, або як що жінка побачить хвору. Симптоматика схожа на істерію: одержимість, забування стану, (під час нападу рве волосся, роздуває живіт, вигибається дугою, розкачується, б’є головою в стіну.) Після 45 років майже кожна колимчанка була емірячкою. Причини вбачають в особливостях суспільної організації, тяжкому становищі жінки та вразливості нервової системи.

ШЕВА в комі та ГИКАВКА в російського населення басейнів рік Пінегі та Мезені.

Хвороби схожзи за протіканням. Шева – злий дух, що за повірям може влетіти в рот людини, коли вона позіхає. Хворі переживають ніби в них вселився дух, «говорять не своїм голосом» (відбуваються своєрідні гіперкінези распіраторного та фонаційного типу, безладна мова, що переходить в крик, а потім в уривчасті глухі звуки, хворі не можуть припинити говорити, або навпаки мовчать. Крім того хвороба супроводжується втратою апетиту, апатією, головними болями, почервонінням, виділенням сліз, поту…

Хворих на шеву вважали заселеними духами і ставились з повагою, іноді питали як аракулів, виконували бажання «гикавки», тобто хвороба була певною частиною культу, що відповідала світоглядним уявленням. Остання з відомих великих епідемій гикавки була в 1970 році та охопила майже все корінне жіноче населення (чоловіки дуже рідко хворіють на гикавку).

ВПЛИВ КУЛЬТУРИ НА ФОРМУВАННЯ ПСИХОПАТОЛОГІЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ. В племені атангбе (Гана) як що дівчина до повноліття завагітніла вона стає знехтуваною і така дитина вважається розумово неповноцінною, її не допускають до участі в ритуалах племені і її поведінка стає певним етеломом психічної неповноцінності. Саме формування комплексу характерологічних особливостей у дитинстві ще раз підтверджує значення традиційної культури у формуванні психопатій.

В Гані взагалі є труднощі з диференційною діагностикою психопатій, так як тяжке матеріальне становище і особливості спілкування в родині (батько не живе з матір’ю і виховує дитину лише жінка, чоловік дбає про матеріальний стан) призводять до депривації та впливає на особливості розвитку. Іншим фактором є постійний голод, недостатність білкової їжі що сприяє алементарній дистрофії та граничній розумовій відсталості, в тяжких випадках невротичним розладам.

ТРАНСКУЛЬТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ АЛКОГОЛІЗМУ ТА НАРКОМАНІЇ. Історичні джерела свідчать що алкогольні та наркотичні засоби використовувались людьми здавна в духовній практиці. Змінені стани свідомості підіймали настрій, давали ілюзію іншого життя, або ж сміливість (воїни, що вживали мухомори), або спілкування з духами (куріння трави племенами індіанців). Використання наркотиків як знеболюючого підтвердили розкопки епохи мезоліту.

Використання наркотиків (наприклад ацтеками грибу теоненокаталь «м'ясо богів» під час обрядів) жорстко регламентувалося, було частиною культу, велася заборона на вживання повсякдень з метою підтримання дисципліни. Таке масове вживання давало релаксацію та розрядку членам общини і мало певну терапевтичну функцію.

Особливим способом прийому наркотиків в ацтеків та майя було ректальне введення речовини. Так само робили це народи півночі. Цім фактом пояснюють підвищену злоякісність та прогрідієнтність алкоголізму в них, як і в інших народів, в яких історично не сформувалась ефективна етанолоокислювальна система. Тому форма реакції на алкоголь також є чинником формування ставлення до нього.

В сучасному світі існує величезна кількість алкогольних напоїв і їх вживання пов’язано з традиційністю та культурою. Це залежить і від клімату та сх.. специфіки. Так в країнах де росте виноград перевагу надають вину, де більше зернових – горілці та пиву…

Крім природного фактору на алкоголізацію впливають історично закріплені традиції, що визначають ставлення до алкоголю. В нашій країні жодне свято не обходиться без спиртних напоїв (Приклади: дитячий садочок, де дітям запропонували пограти в день народження; піонерський загін в якому пили лимонад та проголошували тости…). Тобто з дитинства закріплюється механізм: стимул – реакція: свято – горілка – весело.

В деяких народів традиційним є повсякденне вживання вина (Італія, Франція, Аргентина, Бразилія, Молдова (найбільше дітей з хворобою Дауна)). Ц французів легка форма сп’яніння не вважається ганебною і навпаки в євреїв вживання вина має суто обрядовий характер.

Деякі дослідники пов’язують пияцтво з існуючими суспільно-сімейними стосунками. Досліджуючи негрів-алкоголіків визначили що більшість росла в атмосфері жорстокості, створеній суворою позицією владолюбних батьків і пияцтво стало формою протесту проти утиску.

Тому на алкоголізацію впливає низка факторів національний, традиційний, та соціально-економічний.

РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ В КЛІНІЦІ ШИЗОФРЕНІЇ. Є думка, що поширення цієї хвороби різне в залежності від частин світу (найчастіше зустрічається в Югославії. Інші, Ірландії, Швеції). Інші дослідники стверджують, що розподіл приблизно рівний, просто не скрізь і не завжди її діагностують.

Національні відмінності спостерігаються в протіканні початкової стадії. В розвинених країнах тривалість ініціальних приступів вдвічі довша, ніж в країнах що розвиваються (10,7 місяця – 6,3 місяця). В розвинених країнах гостре виникнення психотичної симптоматики спостерігається в 7%, а в малорозвинених в 27%.

Відносно формотворення: катонічна, гебефренна та пароноідальна форми трапляються ц всіх культурах, але з різною частотою.

Встановивши у всіх культурах ідентичність клінічних форм Н. Жаріков висунув гіпотезу, щодо їхньої обумовленості переважно біологічними чинниками. З іншого боку різницю в частоті прояву пропонується вважати соціально-обумовленою, а відтак можна ставити питання про залежність особливостей формування від специфіки виховання, світогляду, традиційних форм реагування. Наприклад аутистичні форми реагування хворих частіше спостерігаються в Індії та Японії, експасивні та агресивні на Філіппінах. У культурах де заохочується стриманість та не емоційність багато депресивних явищ. У суспільствах з високою терпимістю до індивідуальних особливостей в’яла шизофренія взагалі не розглядається як хвороба.

Транс культурні відмінності спостерігаються і на кінцевій стадії хвороби. В африканців, не дивлячись на переважання гострої та важкої симптоматики, у хворих спостерігається відносно непоганий вихід із шизофренії. У розвинених країнах виліковуються 6%, а у тих, що розвиваються 28%.

КРОСКУЛЬТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕНДОГЕННОЇ ДІПРЕСІЇ. Класична ендогенна депресія поширена серед населення Європи та Америки. В деяких культурах в мові немає слова «депресія», але це не означає що люди не переживають цей стан.

Е. Крепелін працюючи в Південній Азії помітив, що для її мешканців взагалі не притаманне почуття провини, депресивна симптоматика та суїциди.
7. Вплив культури на способи лікування психічно хворих.

Засоби лікування наших пращурів називають магічними та ірраціональними. Психічну хворобу в ті часи пов’язували зі злими духами, тобто і лікування було спрямовано на нейтралізацію дії цих духів.

Крім того народна медицина вживала профілактичні засоби, що боронять від злих сил: температурні - купання в ополонках (що б духи замерзли), стрибання через вогнище, паріння в лазнях; запахом – вживання часнику, створення оберегів з ним, розвішування цибулі, піст, обкурювання…

Часто злих духів виганяли шмаганням. Наприклад лунатика до схід сонця виводили на двір і шмагали. Вірогідно з відси і ритуал шмагання віником в лазні та шмагання вербовою гілкою на зелену неділю: «Не я б’ю, верба б’є».

Ще один зі способів називався «загризання» – болюче місце кусали зубами, раціональне зерно в тому, що такий своєрідний масаж посилював кровообіг і біль вщухала.

Іноді дії не здійснювали, а імітували. В Росії був обряд «рубання радикуліту», коли хворого клали на лаві і імітували, що рубають поперек примовляючи залякуючи слова. Так як хвороба – дух, то з нею пробували домовитись, перевести її на іншого, вмовити, чи залякати. Всі ці «магічні» дії справляли певний ефект, що відбувався на психофізіологічному рівні, підкріплений вірою він рятував людину.









База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка