Лекція №1 «Вступ. Хірургія ветеринарної медицини, її зміст, І зв’язок з іншими ветеринарними дисциплінами»



Сторінка7/16
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Гематома (haematoma) — крововилив у глибині тканин із розірваної судини з формуванням новоутвореної порожнини, що виникає під дією кров'яного тиску. Розмір гематоми залежить від типу й діаметра судини, а також від механічної протидії прилеглих тканин. Під шкірою гематоми більші, ніж у міжм'язових просторах.

Симптоми. Відразу після травмування виникає напружена припухлість округлої форми. Спочатку можлива флуктуація, при згортанні крові — крепітація; у перші дні спостерігається біль.

Гематому вушної раковини називають отематомою.



Діагноз установлюють на підставі симптомів і результатів пункції.

Лікування. Застосовують стискальну пов'язку, тепло, масаж, втирання резорбційних мазей (йод-йодистокалієву, кантаридну та ін.). Гематоми, розміщені в глибині тканин, розсмоктуються самостійно. При поверхневій локалізації розсмоктування відбувається гірше, особливо в ділянці вушної раковини, де з одного боку знаходиться хрящ, а з іншого — шкіра; тут часто утворюється кров'яна кіста.

Використовують також пункцію гематоми з накладанням захисної пов'язки. Нерідко проводять розтин поверхнево розміщених гематом (на вушній раковині) з наступним накладанням валикового шва.



Лімфоекстравазат (lymphoextravasat) — витікання лімфи із судин у новоутворену порожнину. Найчастіше виникає при дотич­ній травмі тупим предметом, падінні та в інших випадках, що супроводжуються зміщенням тканинних шарів і розривом лімфатичних судин. Лімфа, що накопичується в порожнині, своєю масою і протеолітичними ферментами розшаровує пухку клітковину (під шкірою та між м'язами), збільшуючи об'єм лімфоекстравазату. Якщо одночасно ушкоджуються і кровоносні судини, утворюється гемо-лімфоекстравазат.

Симптоми. Ушкодження найчастіше локалізується під шкірою, нерідко в ділянці холки. Припухлість утворюється поступово — повільно збільшується в об'ємі, нагадуючи мішок, наповнений водою. При пальпації виявляють ундуляцію. Як правило, лімфа тривалий час не коагулює, не згортається.

Лікування. Роблять пункцію, відсмоктують лімфу, в порожнину ін'єкують 2 % спиртовий розчин йоду (маніпуляцію можна повторити). Через 2-3 дні розсікають, видаляють вміст і накладають Баликовий шов, з'єднуючи стінки порожнини; застосовують антисептичну обробку і дренаж.

Підведення підсумків: Усне фронтальне опитування, тести.

Узагальнення матеріалу: формування висновків.

Видача завдання для самостійної роботи студентів: Домашнє завдання: В.Б. Борисевич «Хірургія, офтальмологія, ортопедія». Записати схему «Класифікація травматизму».
Розглянуто і затверджено на засіданні циклової

комісії ветеринарних дисциплін

Протокол № від 20 р

Голова циклової комісії

____________________(К. О. Дем’яненко)

ЛЕКЦІЯ № 14

«Відкриті ушкодження тканин».



Мета заняття: Ознайомитися із класифікацією відкритих ушкоджень. Вивчити ознаки ран, біологію ранового процесу та лікування відкритих ушкоджень. Сформувати лікарське мислення та любов до обраної професії

План заняття

  1. Поняття рана, симптоми, класифікація .

  2. Біологія ранового процесу.

  3. Види загоєння і лікування ран.

ЛІТЕРАТУРА:

Основна:

1. Борисевич В.Б., Tepeс M.O., Салістий В.Т. Хірургія, офтальмологія і ортопедія. — К.: Вища шк., 1988. — 287 с.

2. Кузнєцов О.К «Ветеринарна хірургія, ортопедія і офтальмологія».-К.: Вища школа, 1978

3. Петренко О.Ф та ін.«Хірургія ветеринарної медицини».-К.:Вища освіта, 2005.- 399

4. Навчальний довідник – НМЦ, 2006

Додаткова:

1. Про ветеринарну медицину: Закон України від 15.11.2001 р.

2. Про внесення змін до Закону України "Про ветеринарну медицину" від 16.11.2006 р.

3. Борисевич В.Б., Поваженко І.О., Братюха С.І., Tepee М.О., Сухонос В.П., Калиновський Г.М., Міщишин В.Т. Загальна ветеринарна хірургія. - К.: Вища школа, 1992.-310 с.

4. Бурдинюк А.Ф. Хвороби копит. -К.: Урожай, 1968.

5.Власенко В.М., Тихонюк Л.А., Рубленко М.В. Оперативна хірургія, анестезіологія і топографічна анатомія. - Біла Церква, 2006.




  1. Поняття рана, симптоми, класифікація.

Рани органів і тканин є одним із видів ушкоджень організму, які трапляються впродовж життя як людини, так і тварин найчастіше.

Раною (vulnus) називають механічне ушкодження тканин і ор­ганів з порушенням цілості зовнішніх покривів.

За наявності рани можливе ушкодження не тільки шкіри, слизо­вих оболонок, а й тканин, розміщених глибше, внутрішніх органів (селезінки, печінки, легень, серця та ін.), а також мозку. У глибоких ранах розрізняють: краї, рановий отвір, рановий канал (порожнину), стінки і дно. Принциповою відмінністю ран від закритих ушкоджень є те, що при ранах відкриваються ворота для інфекції, вторинного травмування, забруднення.

Оскільки при ранах поряд з місцевими змінами в тканинах роз­виваються і загальні порушення в організмі тварин (гарячка, інтоксикація та ін.), запроваджено поняття ранова хвороба. Перебіг і закінчення ранової хвороби залежать під величини ушкодження, втрати крові, стану організму та його реактивності, характеру ранової інфекції.

Симптоми. Основними ознаками при пораненні є зяяння, кровотеча і біль.

ЗЯЯННЯ рани (розходження її країв) залежить від особливостей ушкоджених тканин, напряму, в якому вони розсічені, та механізму насильницької дії. Поранення еластичних тканин супроводжується значнішим зяянням, ніж подібне ушкодження малоеластичних тканин. Ушкоджені м'язи в поперечному напрямку рани зяють більше, ніж ушкоджені у поздовжньому. Розсічення шкіри впоперек її еластичних волокон (напрям останніх у тварин збігається з на­прямом складок шкіри та росту шерсті) дає сильно виражене зяяння. Різані рани, заподіяні гострим інструментом, зяють сильніше, ніж розтрощені рани, заподіяні тупим знаряддям.



Кровотеча при пораненні виникає внаслідок механічного ушкодження судин. Вона може бути зовнішньою і внутрішньою, артеріальною, венозною, капілярною і паренхіматозною. Одночасно з кровоносними порушується цілість і лімфатичних судин.

Біль зумовлений ушкодженням нервів та їхніх закінчень.

Різані рани (v. incisum) завдають гострими різальними предме­тами (скальпель, ніж, серп, коса, скло). Характеризуються рівними краями, гладенькою поверхнею, обмеженим травмуванням, знач­ною кровотечею і короткочасним болем. За зовнішнім виглядом во­ни можуть бути клаптевими або лінійними. Такі самі особливості властиві й рубленим ранам, але в останніх тканини травмуються більшою мірою.

Рублені рани (v. caesum) виникають у разі дії на тканини ма­сивних, досить гострих предметів (сапи, сокири, лопати тощо), тому посідають проміжне положення між різаними й забитими ранами і поєднують у собі деякі їхні особливості. Характеризуються широкою зоною ушкодження, часто досить глибокі, зі значною кровотечею.

Колоті рани (v. punctum) заподіюють гострими колючими предметами (вилами, цвяхами, зубцями борони тощо). Колоті рани виникають під час проведення пункції, руменоцентезу. Вони мають довгий вузький рановий канал, невеликий зовнішній отвір і незнач­ну кровотечу. У разі випадкових колотих ран можливе утворення гематоми і розвиток анаеробної інфекції.

Рвані рани (v. laceratum) утворюються при ушкодженні тканин гострими предметами, сучками дерев, кігтями тварин, цвяхами, гач­ками тощо. Краї цих ран нерівні, часто зі значним відриванням шкіри, м'язів. Значної кровотечі при таких ранах не буває, проте зяяння різко виражене.

Забиті рани (v. contusum) виникають унаслідок сильної дії ту­пого предмета (удар палицею, копитом тощо), падіння на твердий ґрунт. Спостерігаються розрив шкіри, удар м'язів, нервів та інших тканин. Краї рани нерівні, припухлі, дещо вивернуті, з численними крововиливами різної форми та розміру. Біль сильний, однак кро­вотеча внаслідок тромбозу судин незначна.

Розтрощені рани (v. conquasatum) — складні ушкодження, що виникають найчастіше при зіткненні тварини з транспортом, який рухається. Вони нагадують забиті рани, однак відрізняються від останніх значно більшими ушкодженнями тканин. Показана не­гайна хірургічна обробка, оскільки можливі тяжкі ускладнення.

Кусані рани (v. morsum) завдають свійські або дикі тварини зубами.

Вогнепальні рани (v. sclopetarium) заподіюють кулями, дробом, уламками бомб. Вони різні за зовнішнім виглядом. Вихідний отвір наскрізної вогнепальної рани значно ширший від вхідного.

Отруєні рани (v. venenatum) виникають при укусах отруйними зміями, скорпіонами, фалангами, тарантулами, бджолами, осами, шершнями тощо.

  1. Біологія ранового процесу.

Рановий процес — це комплекс складних біологічних змін у тканинах і в організмі в цілому, які починаються з утворення рани і завершуються її регенерацією (загоєнням).

У патогенезі ранового процесу виокремлюють кілька фаз (періодів). Класифікація за І.Г. Руфановим (1954) найточніше враховує клінічну картину ранового процесу і частіше використовується в лі­кувальній практиці. Автор виділяє дві фази: 1 — гідратації (очищен­ня рани); в цей період відбуваються складні патофізіологічні, біохімі­чні й ферментативні процеси. Ця фаза супроводжується запальною реакцією; 2— фаза дегідратації (регенерації, гранулювання).

Найбільш об'єктивно істотні ознаки перебігу ранового процесу відображує класифікація С.С. Гірголава (1956), у якій визначається три фази: 1 — підготовча, період запалення; 2 — фаза регенерації, яка закінчується заповненням порожнини рани новоутвореною спо­лучною тканиною (грануляційною); 3 — формування рубця.

Приблизно такі фази в перебігу ранового процесу виокремлює М.І. Кузін (1977). Першу фазу автор називає запаленням, другу — регенерацією, третю — фазою утворення і реорганізації рубця.




  1. Види загоєння і лікування ран.

Рани можуть загоюватися первинним, вторинним натягом, під струпом.



Загоєння первинним натягом завершується впродовж 6-8 діб за певних умов: 1) високої життєздатності тканин стінок рани; 2) асептичності рани; 3) відсутності в ній сторонніх тіл; 4) остаточно­го спинення кровотечі; 5) зближення ранових поверхоньТакі умови спостерігаються в операційних ранах та у свіжих ви­падкових ранах після хірургічної обробки. Після з'єднання країв рани фібрин склеює ранові поверхні, утворюючи первинну біо­логічну спайку рани. Потім відбуваються біологічні процеси з рос­том і розмноженням клітинних елементів (фібробластів) та па­ростків ендотелію капілярів, які під впливом кров'яного тиску ка­налізуються. На місці загоєння залишається невеликий рубець.

Вторинним натягом загоюються рани, в яких не витримано хо­ча б одну із зазначених п'яти вимог. Таке загоєння можливе також у разі зниження загальних захисних сил організму й процесів реге­нерації тканин. Загоєння відбувається з утворенням грануляційної тканини, що поступово заповнює всю ранову порожнину. Грануля­ційна тканина складається з шести шарів (лейкоцитарно-некро­тичний, судинних петель і дуг, вертикальних судин, дозріваючий, шар горизонтально розміщених фібробластів). У міру загоєння рани всі шари поступово редукуються, залишається тільки один фіброз­ний шар, що формує врешті рановий рубець. Грануляційна тканина є механічним і фізіологічним бар'єром. Вона перешкоджає проник­ненню мікробів та їхніх токсинів з рани у прилеглі тканини.

Загоєння під струпом може відбуватися при різних ранах, про­лежнях, опіках, саднах, подряпинах тощо. Необхідною умовою такого процесу регенерації є висихання секрету рани й утворення на її повер­хні темно-коричневої кірки (струпа). Струп відіграє роль захисної пов'язки. Рани під струпом загоюються первинним або вторинним натягом. У першому випадку струп відпадає самостійно після завер­шення епітелізації. Якщо під струпом розвивається інфекція, то струп передчасно відшаровується і рана загоюється вторинним натягом.

Ускладнення при загоєнні рани. Одним із тяжких ускладнень, яке може спостерігатися під час загоєння, є сповільнення заго­єння рани, що виявляється атиповим ростом епітелію чи грануля­ційної тканини і клінічно виявляється як «дике м'ясо», келоїд, гіпертрофічний рубець або утворенням у товщі грануляційної ткани­ни мікроскопічних абсцесів тощо.

Причинами таких ускладнень є розлад у системі циркуляції крові та порушення відтікання лімфи, інфікування грануляційної тка­нини, інтоксикація організму

Особливості загоєння ран у різних видів тварин зумовлені особливостями в них обміну речовин. Відмінність стосується в основ­ному процесу очищення ран від мертвих тканин і забруднень. Він відбувається у тварин різних видів за трьома основними типами (Г.С. Мастико, 1985): 1) гнійно-ферментативне очищення рани; 2) гнійно-секвестраційне; 3) секвестраційне.

Гнійно-ферментативний тип очищення ран спостерігається в коней і собак. При цьому добре виражені серозно-гнійні або гній­но-ексудативні процеси, які характеризуються виділенням з рани гнійного ексудату. Після очищення рани запалення стихає, грану­ляційна тканина заповнює ранову щілину, процес переходить у фа­зу дегідратації й загоєння.

Гнійно-секвестраційний тип очищення ран є основним у ве­ликої рогатої худоби і свиней. У ранах скупчується фібрин, який у поверхневих частинах рани перетворюється на фібрино-тканинний струп, а в глибоких — на фібрино-тканинну масу. Через 5-7 діб і пізніше внаслідок гнійно-демаркаційного запалення відбувається секвестрація ранового ексудату. Після очищення рани від секвест­ру, який відіграє роль захисної біологічної пробки на першому етапі загоєння, вона вкривається грануляціями. У міру заповнення гра­нуляціями рана поступово епітелізується.

Секвестраційний тип очищення ран спостерігається при загоєнні вторинним натягом у гризунів і птахів; у великої рогатої худоби і свиней трапляється при відносно неглибоких ранах, а у коней і собак — тільки при пораненні шкіри.

Основний принцип лікувальних заходів при ранах — сприяти поліпшенню умов для перебігу ранового процесу і максимально обе­рігати тканини та організм у цілому.

Створення сприятливих умов для загоєння ран зводиться до надання спокою, видалення кров'яних згустків, сторонніх тіл, змертвілої тканини, зближення країв рани — при асептичній рані, а при інфікованій — забезпечення стікання ранового виділення. Крім того, потрібно звернути увагу на збереження й підвищення життєвих сил (резистентності) хворої тварини, оскільки інтенсивність процесу загоєння ран залежить від регенеративних (відновлювальних) сил самого організму.

При всіх видах ран, крім операційних, лікування починають з хірургічної обробки рани. З лікувальною метою в післяопераційний період застосовують антисептики, біологічні препарати, патогенетичну терапію, фізіотерапію та неспецифічну стимулювальну терапію.

Профілактика ранової інфекції, захист нервової системи від подразнень больовими імпульсами, посилення регенеративних про­цесів і загальних захисних сил організму є основними завданнями при лікуванні ран.



Перша допомога при пораненнях охоплює такі заходи: 1) спинення кровотечі; 2) механічну обробку рани і накладання пов'язок; 3) усунення ускладнень, які загрожують життю пораненої тварини (значна втрата крові, шок та ін.)

Хірургічна обробка ран — це кривава операція, яку виконуютьють за допомогою гострих різальних інструментів під інфільтра­ційною анестезією з наступним накладанням на рану швів. Мета хірургічної обробки: видалення мертвих, розтрощених тканин, сторонніх тіл, надання рані простої форми, забезпечення відтікання ранових виділень.

Залежно від часу і способу виконання розрізняють хірургічні об­робки: 1) первинну (ранню — роблять в перші 6-12 год після поранення, відстрочену — через 24 - 36 год з моменту поранення, пер­винну пізню — в період прояву хірургічної інфекції в рані); 2) повторну — через певний час після первинної хірургічної обробки.

Основними способами первинної хірургічної обробки є: 1) розтин рани; 2) часткове вирізування; 3) повне вирізування рани.

Розтин рани ведуть скальпелем на всю глибину. При цьому розтинають тканинні перемички, містки, а за наявності «кишень» роблять протиотвори (контрапертури). Після такого розтину рана набуває простої форми, забезпечується вільне стікання ексудату. Рану після хірургічної обробки припудрюють і дренують марлевим дренажем. Щоб запобігти випаданню дренажу з рани, накладають кілька тимчасових стібків шва.

Часткове вирізування рани застосовують при пораненнях з широкою зоною ушкодження тканин. Рану розтинають на всю гли­бину, видаляють травмовані й забруднені тканини, надають їй про­стої форми. Після припудрювання антисептичними порошками ра­ну частково зашивають, вводять відсмоктувальний дренаж і на­кладають антисептичну пов'язку.

Повне вирізування рани здійснюють у межах здорових тканин, відступивши від країв рани на 3 - 5 мм. Такий спосіб хірургічної обробки дає можливість перетворити забруднену рану на операцій­ну (асептичну); вона загоюється впродовж 7-9 діб.
Підведення підсумків: письмове та тестове опитування.

Узагальнення матеріалу: формування висновків.

Видача завдання для самостійної роботи студентів:

Домашнє завдання: В.Б. Борисевич «Хірургія, офтальмологія, ортопедія». Замалювати схему « Біологія ранового процесу»

Розглянуто і затверджено на засіданні циклової

комісії ветеринарних дисциплін

Протокол № від 20 р

Голова циклової комісії

____________________(К. О. Дем’яненко)

ЛЕКЦІЯ №15

«Змертвіння, виразки, нориці»

Мета заняття: Ознайомити із захворюваннями - некроз, виразки, нориці. Вивчити їх ознаки та лікування. Сформувати лікарське мислення та любов до обраної професії

План заняття:


  1. Змертвіння ( некроз).

  2. Виразки.

  3. Нориці ( фістули )

ЛІТЕРАТУРА:

Основна:

1. Борисевич В.Б., Tepeс M.O., Салістий В.Т. Хірургія, офтальмологія і ортопедія. — К.: Вища шк., 1988. — 287 с.

2. Кузнєцов О.К «Ветеринарна хірургія, ортопедія і офтальмологія».-К.: Вища школа, 1978

3. Петренко О.Ф та ін.«Хірургія ветеринарної медицини».-К.:Вища освіта, 2005.- 399

4. Навчальний довідник – НМЦ, 2006

Додаткова:

1. Про ветеринарну медицину: Закон України від 15.11.2001 р.

2. Про внесення змін до Закону України "Про ветеринарну медицину" від 16.11.2006 р.

3. Борисевич В.Б., Поваженко І.О., Братюха С.І., Tepee М.О., Сухонос В.П., Калиновський Г.М., Міщишин В.Т. Загальна ветеринарна хірургія. - К.: Вища школа, 1992.-310 с.

4. Бурдинюк А.Ф. Хвороби копит. -К.: Урожай, 1968.

5.Власенко В.М., Тихонюк Л.А., Рубленко М.В. Оперативна хірургія, анестезіологія і топографічна анатомія. - Біла Церква, 2006.



  1. Змертвіння ( некроз)

Змертвіння (necrosis) — це місцеве відмирання окремих клітинних комплексів, тканин і органів у живому організмі.

Відмирання як нормальне фізіологічне явище властиве клітинам і тканинам організму впродовж усього його життя. У здоровому організмі як людини, так і тварини постійно відбуваються процеси руйнування і регенерації клітин.

Причини розвитку некрозів можуть бути різними, як прямі (зовнішній вплив високих і низьких температур, дія хімічних речовин, випромінювання, механічні травми тощо), так і непрямі (циркуляційні розлади живлення клітин і тканин різної етіології).

Основними причинами циркуляційних розладів живлення клітин і тканин є порушення артеріального і венозного кровотоку, лімфообігу, іннервації; некроз може розвиватися як наслідок системних розладів гемодинаміки.

Змертвіння тканин може розвиватись як гостро, так і хронічно. Швидкий прояв некрозу настає в разі порушень припливу артеріальної крові, значно повільніший — при мікроциркуляційних розладах та іннервації.

Основними причинами гострого порушення артеріального кровообігу є ураження магістральних судин, тромбоз і емболія.

Циркуляційні гострі і хронічні некрози мають певну стадійність. Спочатку розвивається стадія функціональних розладів (гострі болі, зникнення периферичного пульсу, похолодання тканин та їх блідість), потім настає стадія органічних змін (втрата тактильної й больової чутливості, обмеження функціональної активності) і закінчується некротичною стадією (картина некрозу).

Серед основних видів некрозу розрізняють сухий (коагуляційний) некроз і відповідно суху гангрену (тканинний субстрат перетворюється на щільну суху масу) і вологий (колікваційний) некроз і відповідно вологу гангрену (тканини набухають і розріджуються).

Розвиток сухого некрозу залежить від багатьох причин: виділення вологи в середовище, що оточує некротичний фокус (висихання), припинення припливу крові й знекровлення некротичної ділянки, специфічного впливу мікробних токсинів та інших чинників.

Вологий некроз розвивається при надлишку вологи у змертвіло­му осередку та неможливості її висихання за певних умов або зумов лений гідрофільністю колоїдів уражених тка­нин, які притягують рідину із сусідніх ділянок.



Гангрена (gangraena; від грец. gangraina — роз'їдаюча виразка) — одна із форм нек­розу тканин і органів з наступною функціональною та структурною зміною їх під впли­вом зовнішнього середовища. У її патогенезі головну роль відіграє судинний фактор — порушення кровообігу. Як і всі види некрозу, гангрена може бути сухою і вологою.

Змертвілі тканини зменшуються в об'ємі, зморщуються, твердіють, набувають темно- або чорно-бурого кольору, що залежить від пігментом крові та продуктом його розпаду при контакті з повітрям. Особливістю гангрени є те, що вона може розвитися виключно в тканинах і органах, що контактують із зовнішнім середовищем (гангрена шкіри, гангрена вимені, гангрена сім'яного канатика).

Волога гангрена ускладнюється гнильним розпадом тканин під дією мікроорганізмів і аутолітичних змін. При цьому відбувається процес, подібний до трупного розпаду тканин, — септична гангрена.

Симптожи. При сухому некрозі відсутні як ознаки місцевої загальної реакції організму, так і ознаки інтоксикації. Характерним проявом є поступове підсихання змертвілих тканин та зменшення їх об'єму (муміфікація) з утворенням чіткої демаркаційної лінії. Відзначається зміна кольору тканин від збліднення до почорніння.

Лікування некрозу визначається особливостями етіологічних факторів. Загальним при лікуванні некрозу є розріз — некротомія і оперативне видалення змертвілої ділянки — некректомія. При чітко вираженій межі відторгнення муміфіковані тканини відокремлюють у місцях, де вони фіксовані, без порушення грануляції в ділянках самовільного відторгнення. При вологій гангрені операцію проводять, не чекаючи виразної появи демаркації, із застосуванням анестезії та спинення кровотечі. Розрізи виконують у межах життєздатних тканин на деякій відстані від ділянки з помітними явищами розпаду. При сухому некрозі його поверхню частково закривають швами; при вологому змертвінні залишають відкритою. Застосовують ті самі лікарські засоби, що й при загоєнні ран. При вологому змертвінні доцільно використовувати висушувальні засоби у формі порошку: дерматол, бісмут, суміш порошків калію перманганату і борної кислоти, ксероформ, цинку оксид та ін.

При некротичних змінах внутрішніх органів (сальник, ділянка кишки та ін.) показане невідкладне оперативне втручання у вигляді резекції ураженого відділу.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка