Лекція №1 Тема: Вступ Мета: показати взаємозв'язок між філософією і людиною, особливості



Сторінка4/7
Дата конвертації24.03.2017
Розмір1.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Тема: Еволюція та типи релігій.

Мета: ознайомити студентів із поняттям релігії, її структурою та функціями;

дати загальну характеристику релігій світу; виховувати повагу

до людей інших віросповідань.
Методи: словесний
План
1 Релігія як предмет дослідження.

2 Загальна характеристика релігій світу.


Матеріально - технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:

Презентації, навчальний посібник.



Література:
1 Бублик С.А.Релігієзнавство: навчальний посібник. - К., 1998.

2 Єришев А.А. Релігієзнавство: навчальний підручник. -К., 1999.

3 Релігієзнавство: Навчальний посібник/За ред.В.І.Лубського.- К., 2004.

4 Релігієзнавство: Навчальний посібник/За ред. М.Ф.рибачка.- К., 1999.

5 Чорний А.Н. Релігієзнавство. - Академія, 2003.

Теорії виникнення релігії

Проблема походження релігії має два основних підходи: релігійний (богословський, або теологічний) і світський (релігієзнавчий, або науково-філософський).

Релігійний підхід стверджує, що поява ідеї Бога в людській свідомості та виникнення релігії обумовлені тим, що є Бог, який створив світ (світ має початок і кінець), природу, людину. Бог впливає особливим чином на людину, а людина здатна за певних умов сприймати цей вплив, спілкуватися з Богом. Навод й докази буття Бога.

Світський підхід не дає однозначної відповіді на питання про суть і виникнення релігії. За всю історію людської думки було чимало спроб пояснити феномен релігії. Переважна більшість наукових теорій виходила з раціоналістично-психологічного аспекту — припущення про те, що саме природа людини, перенесена на навколишній її світ, стала основою уявлень про надприродні сили і богів.

Найбільш поширені й відомі наукові пояснення походження й суті релігії. Перше наукове пояснення походження релігії — натуралістичне, основоположниками якого вважають французьких просвітників XVIII ст. До них примикали класик німецької філософії Людвіг Фейербах, а також Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Представники теорії вважали, що релігія походить від споконвічного безсилля людини перед пануючими над нею природними і соціальними силами.

Первісні вірування

У первісному суспільстві ще не було релігії в повному розумінні слова, як не було "первісної" держави, суду, війська, церкви. Тому слід пам'ятати про умовність терміна "первісна релігія"; краще оперувати терміном "первісні вірування".

Первісні вірування досить повно висловлювали розуміння первісними людьми оточуючого їх світу. Вони виконували певні суспільні функції: регулювали відносини між людьми в первісній общині, сприяли організації колективного виробничого процесу, регулювали розподіл здобутого продукту, утверджували первісну мораль, задовольняли духовні потреби суспільства. Окремої релігійної общини не існувало, вона була тотожна родовій общині. Демократичний характер роду відбивався на демократичному характері релігійного культу, він здійснювався всіма членами общини спільно. Духовенства як окремої соціальної групи не було, природний авторитет старійшин включав в себе і авторитет керівника релігійного культу, якщо була потреба в такому.Первісні релігійні вірування і релігійний культ перш за все започатковувалися на анімістичних уявленнях про нематеріальні, духовні сутності, про душу і духів. Ці уявлення спочатку мали дуже конкретний характер. Душу ототожнювали з диханням, з кров'ю, вважали, що вона міститься у серці, в очах. Згодом стали вважати, що вона розчинена в усій людині, вона є, але не міститься ніде, і може існувати без тіла. Так утворився первісний анімізм.

Буйно розквітла в первісних релігійних віруваннях магія. Первісні люди вважали, що перш ніж братись до роботи, обов'язково треба вплинути на надприродні сили магічним засобом: заклинанням, особливими співами і танцями, жертвоприношенням. Це мало вблагати чи примусити діяти їх на користь людей. З цих специфічних дій утворились перші релігійні обряди, релігійний культ.

Жодна магія не може існувати без системи заборон і обмежень, так званих табу, які поширювалися на їжу, відносини з чужинцями, проживання на певній території, на певні предмети, особливо знаряддя праці і зброю, на певних осіб (вождів, царів, воїнів,

Ранні національні релігії: загальна характеристика

Ранні національні релігії - це такі релігійш вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літературі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старогрецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичним підгрунтям виникнення та існування ранніх національних релігій був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари суспільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству. Зазначимо такі основні риси ранніх національних релігій.

Релігії Стародавнього Єпшту. Наприкінці IV тис. до ;н. е. невеликі племінні, державні утворення в долині річки Ніл - номи - об'єднуються під владою єдиного царя - фараона. Так виникла Стародавня єгипетська держава, яка нараховувала ЗО династій

Релігії народів Дворіччя. Цивілізація народів Дворіччя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона знала різні царства, що розквітали і занепадали, різні династії і столиці - Шумер, Аккад, Ур, Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію.

В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропоморфних богів очолював бог неба Ан. Величне небо, що оточувало людину з усіх боків, сприймалося як щось священне, яке потребувало вільного, зумовленого бажаннями власної душі, підпорядкування.

Релігія Стародавньої Індії. Залишки культури Мо-хенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчують, що у цю епоху були культи первісного тотемізму. Люди поклонялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Після вторгнення у середині II тис. до н. е. на старо-давньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових суспільних відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлення стародавніх індійців дістали назву ведичних - від книг Вед (санскр. - "знання"). Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди "священними" книгами. Початок їх створення сягає у період після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видозмінюється і поповнюється. ЗаписВеди були лише в першій полов І тис. до н. е.

Давньослов’янська релігія

На ранніх ступенях гром. розвитку у стародавніх слов'ян не було єдиної релігії; родоплемінні культи об'єднувалися в процесі формування слав, народностей. У своєму розвитку релігія та міфологія стародавніх слов'ян проходили ступені тотемізму, анімізму тощо. Для реліг. вірувань слов'ян характерно уявлення про природу як світ живих істот - духів, яких шанували; слов'яни вірили та поклонялися лесовикам (лісовиком, полесунам, полудницам), водяним і берегыням (пізніше - русалкам), полевикам, упырям (вампірів) і ін. демонам. Вони одухотворяли гори і каміння, гаї та дерева (гол. чин. дуби, у чехів - липи), тварин (гол. чин. ведмедя, вепра, туру, коня), вірили в своє сверхъестеств. спорідненість з тотемами, що породжувало віру в прийняття тотемом человеч. образу (личини) і перетворення людей на звірів (перевертні, вовкулаки, у поляків - vilkolaki). Обожнювання земних сил поєднувалося з обожнюванням сил небесних. Слов'яни вірили, що космич. і атмосферними явищами, від яких залежала їх доля як землеробів, керують божества. У слов'янській міфології божеством небесного світу був Сварог, сином якого вважався Сварожич - вогонь; місцевими варіантами бога Сонця були Триглав - творець неба, землі і води у поморян,



Давньоєгипетська релігія та релігійні вірування в країнах Межиріччя

Давньоєгипетська релігія - релігійні вірування і ритуали, що практикувалися в Стародавньому Єгипті, починаючи з додинастичного періоду і до прийняття християн. За свою багатотисячол історію давньоєгипетсь релігія пройшла через різні етапи розв: від Стародавнього, Середнього і Нового царств до пізнього і греко - римського періоду.

У Стародавньому Єгипті існувало подобу однієї спільної релігії, а також була велика різноманітність місцевих культів, присвячених певним божествам. Більшість з них мало генотеїстичну характер (зосередженість на поклонінні одному божеству з одночасним визнанням інших божеств) і тому єгипетська релігія розглядається як політеїстична. [1] Проіснував також недовго культ атонизма, який можна розглядати як монотеистический. Деякі єгиптологи стверджують, що в Стародавньому Єгипті здавна існували монотеїстичні тенденції

Зображення багаточисельних божеств, знайдені в стародавніх єгипетських монументальних спорудах, викликали ряд серйозних розбіжностей в думках з приводу віросповідання перших мешканців цього регіону. Релігія Стародавнього Єгипту, за першим враженням політеїстична, насправді була монотеїзмом, як і інші великі релігійні вірування.



Давньогрецька та давньоримська релігійні системи

Характеристика Давньоримської Культури

Високий економічний розвиток Римської імперії призвів до того, що місто Рим стало економічним, культурним і політичним центром величезної держави. Це було гігантське багатонаціональне місто, яке у людей, що мешкали в ньому, створювало враження, ніби вони є мешканцями ойкумена - центра цивілізованого світу. І це твердження недалеке від істини, оскільки саме в межах Римської держави склалася древня цивілізація, яку називають античною культурою.

Пізні національні релігії:загальна характеристика

До пізніх етнічних релігій відносяться: зороастризм (Іран); індуїзм, джайнізм, сикхізм (Індія); конфуціанство, даосизм (Китай); синтоїзм (Японія); іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу) та ін. Основними рисами пізніх національних релігій є те, що вони у своїй більшості існують до нашого часу. Більшість серед них політеїстичні, але є й монотеїстичні (іудаїзм, сикхізм). Змінюється характер жертвоприношень: жертви тварин значно скорочені, від людських жертвоприношень відмовилися зовсім. Також на цьому етапі у більшості національних релігій першорядного значення набуває вчення про потойбічне життя.



Індуїзм

Індуїзм — основна релігія Індії і одна із світових релігій. Індуїзм охоплює широку різноманітність вірувань та обрядів. Терпимість, з якою в рамках індуїзму відносяться до різноманітності релігійних форм, мабуть, унікальна серед світових релігій. В індуїзмі немає ні церковної ієрархії, ні верховного авторитету. На відміну від християнства або ісламу, в індуїзмі не було свого засновника, чиє учення розповсюджувалося б послідовниками.

Велика частина положень індуїзму була сформульована за часів Христа, однак коріння цієї релігії більш давнє; деякі з богів, яким поклоняються індуїсти сьогодні, були предметом поклоніння їхніх предків майже 4000 років тому. Незважаючи на протиріччя між різними варіантами індуїзму, в основі всіх лежить декілька фундаментальних положень. За межами вічно мінливого фізичного світу існує єдиний універсальний дух, який називається Брахман. Душа (атман) всякої істоти у Всесвіті, включаючи і богів, є часткою цього духа. Коли вмирає плоть, душа не гине, а переходить в інше тіло, де продовжує нове життя. Доля душі в кожному новому житті залежить від її поведінки в минулих втіленнях. Закон карми свідчить: ніякий гріх не залишається без покарання, ніяка доброчесність — без нагороди; якщо людина не отримала заслуженого покарання або нагороди в цьому житті, вона отримає їх в одному з подальших.

В індуїстському Всесвіті є лише одна постійна сутність — Брахман, універсальний дух, що заповнює простір і час. Всі інші сутності, такі, як матерія та розум, є «похідними» Брахмана, а тому являють собою майю, або ілюзію.



Зороастризм

Зороастризм - релігія, що була поширена у древності і ранньому Середньовіччі в ряді країн Ближнього та Середнього Сходу і була пануючою релігією в давньоіранських імперіях приблизно з VI ст. до н.е. по VII ст. н.е. Зороастризм був державною релігією Ірану до його завоювання арабами. Його засновник - пророк Заратуштра. Греки вимовляли це ім'я як Зороастр (від грець. астрон - зірка),

Основна риса зороастризму - дуалізм. Згідно з його віровченням, в основі світу лежить боротьба між злом і добром, яка ніколи не припиняється. Світле начало уособлює добрий бог Агура-Маз-да; темне, зле - Ангра-Майнью. Кожний з богів очолює сонм духів: світла і добра - ахурів, і зла - девів. Обидва великих божества вважаються рівноправними творцями світу. Перший створив усе добре, розумне, корисне; другий - усе погане і шкідливе. Це стосується і області етики: правда, добро, справедливість протистоять брехні, злу, підлості.

Агура-Мазда та Ангра-Майнью борються за людину. Вона створена Агура-Маздою, але вільна у виборі між добром та злом. Таким чином, у зороастризмі важлива роль відводилась духовному вдосконаленню людини, котра розглядається як арена битви світових сил. Зороастризм визнавав безсмертя душі. Маючи свободу вибору свого місця в житті, людина могла стати на сторону добра чи зла їх вічній боротьбі і відповідно заслужити або посмертне блаженство, або страшні муки.

Зороастрійське віровчення було унікальним для свого часу. Багато його положень глибоко благородні і моральні. Тому не випадково, що більш пізні релігії - іудаїзм, християнство, іслам -багато чого запозичили із зороастризму.

Лекція №8
Тема: Духовне життя суспільства.

Мета: розкрити сутність духовного життя суспільства; ознайомити із

структурою суспільної свідомості, багатоманітністю форм

суспільної свідомості; пояснити особливості духовної культури

суспільства.


Методи: словесний
План
1 Сутність духовного життя суспільства.

2 Суспільна свідомість, її структура.

3 Багатоманітність і специфіка форм суспільної свідомості.
Матеріально - технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:

Навчальний посібник, філософський словник.



Література:
1 Андрущенко В. Історія соціальної філософії.- К., Тандем, 2000.

2 Бичко І.В. Філософія: курс лекцій. – К.,2003.

3 Бичко А. Історія філософії.Підручник. – Либідь, 2001.

4 Бойченко І.В.Філософія історії.- К., 2000.

5 Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії.- К., 1999.

6 Горлач М.І. Філософія: підручник.- Харків, 2000.

7 Надольний І.Ф. Філософія: посібник.- К., 2003.

8 Причепій Є.М. Філософія: посібник.- К., 2003.

9 Петрушенко В.П. Основи філософських знань. Посібник.- Новий світ, 2003.

10 Ярошовець В.І. Історія філософії. Підручник. – ПАРАПАН, 2002.


Духовне життя суспільства — це процес створення системи знань, уявлень, переконань, образів, що становить духовну сферу суспільства, а також збереження, поширення, засвоєння цього конгломерату, перетворення його у «внутрішній» духовний світ особистості. Носіями цього ідеального утворення є окремі індивіди, соціальні групи, народи.

Ядром духовного життя є колективна суспільна свідомість. Іншими складовими вважають духовне виробництво й духовну культуру. Створення духовних цінностей є потребою суспільства. Воно здійснюється в процесі духовного виробництва. Духовне виробництво — це система духовної діяльності, інституційно та професійно організована, у результаті якої утворюються культурні цінності (художні твори, наукові теорії, ідеологічні та релігійні концепції тощо). Крім творчості як такої (створення духовних цінностей), до складу духовного виробництва входять поширення та засвоєння результатів творчості суспільством. Осягнення духовної культури відбувається в процесі буденної життєдіяльності, освіти, виховання, праці, сприйняття та створення творів мистецтва та ін. Метою освіти (навчання) є надбання знань, а виховання — формування соціальних якостей особистості. їх спільним результатом має бути потреба сприймати та створювати культурні цінності.

Щоб почуття та знання ставали власністю суспільства, вони закріплюються й фіксуються за допомогою мови (усної, письмової, спеціальних знакових систем) і зображень. Соціальні почуття можуть бути виражені також у тілесних проявах (міміці, жестах, інтонації). Таке втілення та збереження почуттів і знання матеріальними засобами називається опредмеченням. Поширенням духовних цінностей відбувається усно, письмово, за допомогою ЗМІ, шляхом поліграфічного тиражування, від покоління до покоління, під час особистого спілкування суб’єкта творчості зі спільнотою. Духовне виробництво удосконалює суспільну свідомість, є такий термін, як «виробництво суспільної свідомості».

Індивідуальна свідомість відрізняється від суспільної тіш, що утворюється на основі унікального життєвого досвіду й діяльності. Вона окреслена індивідуальним світовідчуттям та світосприйняттям, відображує лише окремі сторони та риси соціальної та природної дійсності, тобто обмежена в просторовому та часовому сенсі й зникає разом зі смертю її носія. Суспільна свідомість тісно пов’язана з індивідуальною, оскільки виникає та існує завдяки діяльності конкретних людей. Духовний світ індивіда — це єдність індивідуального та суспільного.

Суспільна свідомість — форма колективного духовного досвіду, який породжується життєдіяльністю соціуму та є системою існуючих у суспільстві уявлень, ідей, цінностей, прагнень. Суспільна свідомість відображає дійсність більш повно, адекватніше, ніж індивідуальна, й здатна впливати та перетворювати її. Вона має складну структуру, в якій розрізняють три аспекти: історичний, гносеологічний і соціологічний. В історичному виокремлюють типи свідомості конкретного історичного періоду (наприклад, свідомість первісного суспільства, свідомість сучасного суспільства тощо). У гносеологічному аспекті розрізняють рівні свідомості — буденну й теоретичну, та види — професійну та масову. У соціологічному виділяють сфери — ідеологію та суспільну психологію, а також форми: політичну, правову, моральну, естетичну та релігійну свідомість.

Буденна та теоретична свідомість відрізняються ступенем розуміння реальності. Буденна свідомість — це первинний рівень світосприйняття й світорозуміння, що відображає предмети та явища з їх зовнішнього боку, якими вони постають у безпосередньому повсякденному досвіді. Теоретична свідомість вміщує систему теоретичних знань про закономірності існування та розвиток явищ і предметів. Теоретична свідомість є вищим рівнем суспільної свідомості.

Окремо виділяють такі елементи суспільної свідомості, як ідеологія та соціальна психологія. Соціальна психологія — це сукупність думок, уявлень, переконань і соціальних настанов, ціннісних орієнтацій, мотивів поведінки, спрямованості волі, почуттів та емоцій, що виникають у індивіда на основі переэ/сивання умов життєдіяльності соціальної групи, до складу якої він входить. Суспільна психологія формується двома шляхами — стихійно, як реакція на умови життя, й цілеспрямовано, шляхом наслідування та навіювання. Ідеологія — система ідей та теорій, що відображують цілі, інтереси та переконання, спрямованість діяльності та світогляд соціальної групи, соціального руху, суспільства загалом. Ідеологію створюють теоретично підготовлені фахівці (учені, філософи, релігійні та політичні діячі, художники). Від суспільної психології ідеологія відрізняється систематизованим характером. На відміну від науки, яка намагається пізнати об’єктивні закони природи та суспільства незалежно від цільових і ціннісних настанов суспільства, ідеологія виражає світоглядні принципи та інтереси соціальних груп.

Особливим видом суспільної свідомості є масова свідомість. Вона характеризується суперечністю та еклектичністю, здатністю до швидких змін та схильністю до усталених стереотипів мислення та поведінки, сполучає елементи загальнотеоретичних уявлень про дійсність та її побутово-психологічне відображення, відіграє важливу роль у формуванні громадської думки. Масова свідомість відображає ті аспекти життєдіяльності, до яких безпосередньо залучена значна кількість людей (сфер виробництва, спілкування, політики, відпочинку тощо). На відміну від суспільної, за межами масової свідомості залишаються такі форми життєдіяльності, які вимагають спеціальної професійної, теоретичної, практичної підготовки, особистісних вмінь і здібностей, наприклад, зміст наукового знання та релігійних доктрин, специфіка професійних навичок та етики.

Суспільна свідомість охоплює діяльність усіх сфер суспільного життя. Відповідно існують такі форми суспільної свідомості.

Політична — сукупність ідей, теорій, настроїв, почуттів, що відображають відносини між владною соціальною групою та іншими верствами суспільства. Вона спрямовує діяльність соціальних груп на завоювання та утримання політичної влади. Політична свідомість складається з політичної ідеології та політичної психології. Правосвідомість — сукупність знань та уявлень про юридичні закони, норми, права та вчинки людей. Вона сприяє створенню державних законів і збереженню правопорядку. Основою правосвідомості є право — система норм і правил поведінки в суспільстві, обов’язкові для виконання та зафіксовані в юридичних законах. Моральна свідомість — одна з найдавніших форм соціальної регуляції поведінки людей, що є сукупністю норм, правил, за допомогою яких відношення між людьми та їхні вчинки оцінюються з позиції добра й зла, справедливості та несправедливості. Мораль, як і право, є системою норм поведінки, але виконання правових норм контролюється апаратом примусу, тоді як нагляд за виконанням норм моралі здійснює суспільство загалом завдяки вихованню, традиціям, громадській думці. Мораль регулює такі людські відносини, на які закони права не поширюються, наприклад, дружба, кохання та ін. Релігія — це форма суспільної свідомості, яка включає в себе релігійну свідомість, культову діяльність, релігійні організації. Основною ознакою релігії є віра в існування надприродного світу та можливість взаємодії з ним, наприклад, отримання допомоги та ін. Змістом релігійної свідомості є релігійні догми, учення, погляди, уявлення та викликані ними почуття, емоції, що утворюють світогляд, згідно з яким джерелом системи цінностей і зразком способу життя виступає духовний Абсолют (Бог). Основною особливістю естетичної свідомості є подання змісту думок, уявлень, почуттів у вигляді наочно-чуттєвих духовних образів, емоційно-ціннісне сприйняття дійсності. Вищою цінністю естетичної свідомості та ключовою категорією естетики є прекрасне. Становлення та функціонування естетичної свідомості відбувається на основі художньої культури, особливу роль тут відіграє мистецтво, яке вважають сферою формування та розвитку естетичного. Метою естетичної свідомості є культуротворча діяльність, тобто реалізація особистісних здібностей, навичок, естетичних смаків, потреб, почуттів, втілення цінностей духовного життя в творчості. В естетичній свідомості дійсність осягається через систему естетичних цінностей та відтворюється за допомогою художніх образів. Сформований нею естетичний ідеал є базовим елементом суспільного світогляду.

Важливою складовою духовного життя суспільства є культура — складне, багатогранне утворення, що охоплює всі можливі форми людської діяльності. Проте в своїй основі культура зберігає ту спрямованість, яка первинно була закладена в латинське слово cultura — цілеспрямоване перетворення людиною природного середовища; удосконалення та виховання самої людини; шанобливе ставлення до того, що створене попередниками.

Сучасні культурологи пов’язують поняття культури з творчою самореалізацією й перетворюючою гуманістичною активністю; реалізацією, втіленням у життя цілей, прагнень, інтересів; матеріальним втіленням знання та духовних цінностей у своїх творах. Культура породжується потребами людини, але не зводиться до них. Багатогранність культури виявляється в її основних функціях: інформативній, гуманістичній, нормативно-регулятивній, адаптивній тощо.

Фундаментом культури є цінності. Іноді культуру визначають як сукупність духовних і матеріальних цінностей, способів їх створення, використання та збереження. Цінністю називають вироблене в процесі практичної діяльності та засвоєне поняття про те, що є бажаним (добрим, потрібним), яке стає критерієм вибору напряму діяльності, постановки цілей, очікуваних результатів. Соціальні цінності вивчає соціологія та філософська теорія цінностей — аксіологія. Аксіологія досліджує сутність цінностей, їх функціонування, роз’яснює та обґрунтовує ієрархію цінностей у суспільстві, співвідношення цінностей і цілей, оцінок, норм тощо. Ціль аксіології, виходячи з розуміння природи цінностей, — побудувати цілісну систему світогляду, що дасть можливість обирати власний життєвий шлях, визначити його ціль і сенс. У загальному сенсі цінності — це характеристика значення предмета чи явища з погляду його відповідності потребам суспільства, соціальної спільноти, індивіда. Цінність визначається шляхом оцінювання. В акті оцінювання розрізняють три складові: предмет, який оцінюється; зразок, з яким порівнюють предмет; відношення відповідності предмета поняттю про те, яким він має бути. Кожен з цих компонентів у певному контексті може розглядатись як цінність. Оцінювання — це порівняння існуючого з бажаним та виявлення наявності або відсутності потрібної якості. Цінність може бути не лише підставою оцінювання, а й метою, якщо її намагаються здійснити або зберегти. Розрізняють позитивні та негативні цінності. Кожна сфера життєдіяльності суспільства здатна створити власні цінності: моральні, естетичні, релігійні, наукові, соціально-політичні. Існують також загальнолюдські, національні, групові, особисті цінності. Вищими цінностями вважають загальнолюдські — найзагальніше мірило дійсності. Серед них добро, істина, краса, свобода, божественне, любов, особистість тощо. Вершиною ціннісної ієрархії є благо — поєднання добра та істини завдяки гармонії (красі). Сукупність основних цінностей становить структуру світогляду, задає спрямованість, сенс життя суспільства та індивіда. Цінності є регуляторами, орієнтирами поведінки. Ціннісною орієнтацією називають ті цінності, які обирає для себе особистість як цілі та основні засоби для їх досягнення. Які саме цінності вважати головними, кожна людина вирішує самостійно, коли визначає сенс власного існування.


Лекція №9

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка