Лекція №1 Тема: Вступ Мета: показати взаємозв'язок між філософією і людиною, особливості



Сторінка2/7
Дата конвертації24.03.2017
Розмір1.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Тема: Антична філософія

Мета: ознайомити студентів із загальнокультурними засадами, на яких

виникла та отримала початкові імпульси розвитку антична філософія;

визначити основні етапи розвитку античної філософії; охарактери-

зувати проблематику основних філософських шкіл античної філосо-

фії, їх представників; розвивати вміння порівнювати вихідні ідеї

античної та давньосхідної філософії; виховувати студентів у дусі

гуманізму.

Методи: словесний
План
1 Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.

2 Розвиток ідей у натурфілософських школах Стародавньої Греції.

3 Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.

4 Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники.


Матеріально - технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:

Аблєєв С.Р. Філософія в схемах і таблицях. - М., Вища школа, 2004.

Вислови філософів, презентації,філософський словник,навчальний посібник.
Література:
1 Асмус В.Ф.Антична філософія. М., 1995.

2 Бичко І.В. Філософія: курс лекцій. – К.,2003.

3 Бичко А. Історія філософії.Підручник. – Либідь, 2001.

4 Бойченко І.В.Філософія історії.- К., 2000.

5 Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії.- К., 1999.

6 Горлач М.І. Філософія: Підручник.- Харків, 2000.

7 Кондзьолка В.В. Нариси історії стародавньої філософії. Рим, 2000.

8 Надольний І.Ф. Філософія: посібник.- К., 2003.

9 Причепій Є.М. Філософія: посібник.- К., 2003.

10 Петрушенко В.П. Основи філософських знань. Посібник.- Новий світ, 2003.

11 Чанишев А.Н. Курс лекцій зі стародавньої філософії. - М., 1981.
Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян зародилась у VII-VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI ст. н.е. у період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом. У розвитку античної філософії можна виділити три етапи: досократівський, класичний, елліністичний. Перший, досократівський, на перше місце ставив питання про сутність та першопочаток світу, про походження та устрій космосу. Другий етап (V- VI ст. до н.е.), класичний – це вершина розвитку демократії, літератури, філософії, мистецтва; філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та мислення. Третій період (кінець ІV ст. до н.е. – VI ст. н.е.) – елліністичний, припадає на час кризи рабовласницького суспільства, економічного і політичного занепаду грецьких міст, з установленням гегемонії в Македонії і закінчується занепадом Римської імперії у VI ст. н.е. Найбільш відомі філософські школи цього періоду – стоїчна, епікурейська, неоплатонічна – особливу увагу приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначення людського існування. Антична філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розвитку досягає в Афінах.

На першому етапі антична філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом. Космоцентризм– є її основною рисою, оскільки вищою цінністю, ідеалом, зразком всього тут виступаєКосмос як розумний порядок, як гармонійне, закономірне, завершене у своїй досконалості ціле. Навіть людина античної філософії виступає лише як частина космосу, як мікрокосм.

Сутністькосмоцентризму допомагає в орієнтації на Космос як на бурхливу реальність та вищу цінність. Космос охоплює Землю, людей, тварин, рослини, небесні світила й сам небозвід. Космос замкнутий, має сферичну будову, в ньому проходить постійний кругообіг: все виникає, розвивається, змінюється , з часом гине. Характерною особливістю філософських роздумівтого часу єпошук першооснови світопорядку(Космосу). Представники однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл вбачали першооснову (субстанцію) всього існуючого в різноманітних конкретно-чуттєвих формах речовини (вода, земля, повітря та інше). Наприклад,Анаксімандр– невизначений першопочаток.Демокріт– розробив атомістичну концепцію світогляду.Фалес– вода першоречовина.Геракліт– першооснова світу вогонь.Анаксімен – повітря.Піфагор– число і математична закономірність – розумний початок світу.Платон– ідеї.Елеати– «Єдине».

Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах – проблемі першооснови світу і на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності.

Мілетськашкола відома як перша філософська школа античності – Фалес, Анаксімандр, Анаксімен.

Малоазійська колонія Греції – місто Ефес, філософська школа пов’язана з ім’ям Геракліта.Світ для Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом –логосом, образом і символом якого євогонь.Загальний закон – логос – управляє всім сущим, закон безперервного вічного переходу буття з одного стану в інший. Завдання людини у набутті мудрості шляхом пізнання істини речей самої природи.Філософія є не ерудицією, не сумою знань, а саме мудрістю.Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного, усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело та причину розвитку.

Елейськашкола – Парменід, Зенон – основні представники елеатів.

Парменідпроголосив: «Ніщо не змінюється, лише буття є, а небуття не існує».Усі зміни у світі лише ілюзія, марево. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.

Зенон Егейський (V ст. до н.е.) висунув п’ять спростувань істинного руху, які ввійшли в історію філософської думки як своєрідні діалектичні парадокси, або «апорії»(грецьке слово «апорія» - трудність осягнення, нездоланна логічна проблема). Із 45 апорій до нас дійшли дев’ять. П’ять з них вважаються класичними – «Стріла», «Стадій», «Дихотомія», «Ахіллес і черепаха», «Апорія міри». Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечність руху.

Вчення Демокрітаґрунтується на протилежній щодо елеатів тезі – існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стає можливим довести існування руху у світі.Буття – це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта – це нестворені, далі неподільні, найменшіматеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв’язку . Якщо у елеатів сукупність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомів вона множинна і руховна.




Класичний період античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V століття, які переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості.

Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу«людина є мірою всіх речей». Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони відносні, різні для кожної культури, для кожної людини для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Ця скептична позиція софістів привела до того, що вчення перетворилося на суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтовувати або спростовувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.

Сократ –«Я знаю, що я нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додав – інші не знають навіть цього», він починає свій шлях учнем софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини.

Сократ принципово не писав філософських трактатів, вважаючи, що головне його завдання – навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів (Платона). На думку Сократа, всі люди прагнуть стати щасливими, але мало хто знає як цього досягти. «Людино, пізнай саму себе» - цей вислів став філософським кредо Сократа, в якому він вбачає шлях до щасливого життя, тобто у самопізнанні. Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії; головна здатність душі – розум. Сократ, а пізніше і Платон, вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків, бо люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром.

Християнство першим вказало на хибність думки грецької філософії про зв’язок інтелектуальних знань з етикою і моральністю людини. Сократ розглядав діалектикумистецтво пошуку істини шляхом зіткнення й узгодження різних і навіть протилежних суджень.

Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н.е.). Платону було 28 років, коли Сократа стратили. Платон з позиції об’єктивного ідеалізму створив умовну концепцію світобудови. Дійсним статусом реальності володіють «ідеї». Світ ідей – це світ загальних, досконалих визначень. Світ матеріальних речей є тільки «тінню», повторенням світу ідей.Світ ідей є первинний, світ речей вторинний, залежить від світу ідей. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягає в тому, що він відриває ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об’єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі.Теорія пізнанняПлатона пов’язана з його вченням про «ідеї». Але виникає питання, яким чином людина , що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі, яка є ідеальна сутність, вічна, досконала, а звідси – вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Таким чином, душа приносить знання про «ідеї» з попереднього існування, звідси вислів Платона «Немає навчання, є лише спогади». З вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Платонстворює своєвчення про ідеальну державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософії, і було викладене у творах «Держава» і «Закони». Основні принципи проекту ідеальної держави такі:

По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона досконаліша за демократію або монархію).По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси і прошарків населення (правителі – мудреці, воїни – охоронці, ремісники, землероби).По-третє, у середині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно – спільним.Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону. Але особливість закону в тому, що він захищає інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави. Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім’ї, повну передачу функції виховання дітей державі, цензуру, заборону мистецтва і релігії. Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Цей проект –зразок тоталітарного суспільства.

Арістотель(384-322 рр. до н.е.) піддав критиці вчення свого вчителя Платона в його головному пункті, тобто про окреме існування ідей від реальних речей, які претендують на те, щоб бути їх сутністю. Однак, зауважує Арістотель, як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Справжнє буття, за думкою Арістотеля, може бути тільки одиничне буття, кожне з яких є нерозривно єдністю форм і матерії. Відповідно до теологічних поглядів Арістотеля, головною причиною становлення багатоманітності речей є надсвітова мета, форма усіх форм (першодвигун, Бог), яка стоїть за межами космосу і генерує в ньому внутрішній мотив до руху та удосконалення. Основні філософські твори Арістотеля: «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика». На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії – загальні якості, характеристики. Він виділяє десять категорій: субстанції, якості, кількості, відношення, час, місце, стан, володіння, дії та пасивність. Будь-яка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії та форми, які пов’язані між собою. Матерія пасивна, форма – активна. Арістотеля називають «батьком логіки», тому що він дослідив структуру логічного пізнання. Розкрив системні правила міркування і висловлювання.

Епоха еллінізму– настрої відчаю і песимізму, суб’єктивність світогляду. На передній план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали двіфілософські школи–стоїчна та епікурейська.

Філософи стоїки: Епіктет, Марк Аврелій, Плутарх, Сенека, Цицерон. Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв’язано фатальною необхідністю. Щастя і духовний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Крім того, мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій боротьбі життя –байдужістьдо таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров’я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не зможе знищити її як особистість. Томумудрецьповинен зберігатистан безсторонності,апатії(від грецької байдужість).

Школа Епікура– ідеал життя споглядача, філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, емоційний стан людини – атараксія (від грецької незворушність), яка передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. Якщо стоїки нехтували життєвими радощами, ставились з презирством до задоволень і насолоди, то епікурейці, навпаки, прагнули до обґрунтування цієї позиції. Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. Головне – живіть так, щоб «уникнути страху», казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати цю проблему. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, - говорив Епікур. – Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає.»

Епікур виступає проти фаталізму, проти ідеї неминучості стоїків, для обґрунтування своєї позиції звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього, Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов’язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива, згідно Епікуру, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечував існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.

У період пізньої античності виникає філософська школа неоплатонізму.

Основні представники: Плотін, Порукрій, Прокл, Ямвліх. Філософія Плотіна, найбільш відомого неоплатоніка, стала завершенням грецької філософії і переходом до релігійного містицизму.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється якдуховна безособова особа, джерело всього існуючого в світі, абсолютне світло, повнота буття,яке випромінює з себе енергію, «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум («Нус»), потім Світову Душу («Софію»), і, нарешті, - природно-космічний світ.Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібленою». Якраз матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально-природний Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» - піднесення до Світової Душі і потім – до Всесвітнього Розуму.

Неоплатонізм як релігійно-філософське вчення висуває ідею спасіння людської душі. Кінцевою метою і сенсом життя повинно стати повернення до Єдиного. Шлях до цього – очищення душі від матеріального тягаря і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію.
Лекція №5

Тема: Філософія епохи Відродження.

Мета: ознайомити студентів із змінами у християнському світогляді в епоху

Відродження; пояснити, чому гуманістичний світогляд постав внут-

рішньосуперечливим явищем; виділити єдину логічну лінію у розвит-

ку філософських шкіл європейського Відродження; виховувати сту-

дентів у дусі гуманізму.

Методи: словесний
План
1 Поняття «Відродження» та характерні риси духовного життя цієї доби.

2 Провідні напрями ренесансного філософствування.

3 Філософські ідеї пізнього Відродження.
Матеріально - технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:

Аблєєв С.Р. Філософія в схемах і таблицях. - М., Вища школа, 2004.

Вислови філософів, презентації,навчальний посібник.
Література:
1 Бичко І.В. Філософія: курс лекцій. – К.,2003.

3 Бичко А. Історія філософії.Підручник. – Либідь, 2001.

4 Бойченко І.В.Філософія історії.- К., 2000.

5 Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії.- К., 1999.

6 Горфункель А.Х.Філософія епохи Відродження.К, 1980.

7 Надольний І.Ф. Філософія: посібник.- К., 2003.

8 Причепій Є.М. Філософія: посібник.- К., 2003.

9 Петрушенко В.П. Основи філософських знань. Посібник.- Новий світ, 2003.


Епоха Відродження (або Ренесансу) для найбільш розвинених країн Європи того часу була епохою зародження буржуазних відносин, формування національних держав і абсолютних монархій, епохою боротьби з феодальним застоєм. Вона тісно пов’язана з падінням церковного авторитету, виникненням і поширенням світської культури, з зародженням природознавства, великими географічними відкриттями, розвитком торгівлі та ремесел. Колискою Ренесансу стала Італія. Весь перший період свого розвитку Відродження було італійським явищем (XV ст.) і лише пізніше (XVI ст.) воно набуває загальноєвропейського характеру.

Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом, вона заново відкриває для себе античну спадщину, відроджує та розвиває класичні традиції в культурі, науці, мистецтві, але на основі нового світогляду, який відповідає духу ранніх буржуа. Саме у цей період зароджується дух європейськогогуманізму. Разом з відкриттям античності, епоха Відродження відкриває людську індивідуальність, а з нею виникає і установка на індивідуалістичне самоутвердження особистості. Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власних силах і таланті, енергійність, честолюбство, внутрішня незалежність. Значною мірою це обумовлено динамізмом нового буржуазного суспільства. У середньовічному світогляді вищою цінністю і центром всіх проблем виступав Бог. Ренесанс на місце Бога ставить людину. Виникає культ людини як сильної, вільної, незалежної особистості, культ людини-творця, яка ніким і нічим не обмежена, нічому не підпорядкована. Якщо людина середньовіччя вважала себе зв’язаною традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі, споріднюючи з генієм Творця свої безмежні можливості.

Епоха Відродження дала світові цілу плеяду великих особистостей: Леонардо да Вінчі, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Джовані Бокачо, Еразм Ротердамський, Микола Кузанський, Микола Маніавеллі, Мартін Лютер, Томас Мор та інші. Епоха Відродження привела досекуляризації (від лат. «мирський», «світський») культури, тобто звільнення всіх сфер життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігії.

Нова світська культура виникає спочатку в Італії і саме там отримує назву гуманізму. Її послідовники стали називатися гуманістами. Сучасне значення терміна «гуманізм» пов’язане з підкресленням людської гідності, з повагою до людини, з відношенням до неї як до вищої цінності (людяність). Таке розуміння виникає в історії пізніше. У XV столітті термін «гуманізм» означає світську освіченість на відміну від освіченості церковно-теологічної. Гуманісти не були офіційно визнаними філософами. Професійна, схоластична філософія була зосереджена в університетах, підпорядкована церковній владі. Гуманізм зароджується за межами традиційної університетської науки як гуманітарне знання, у вигляді поетично забарвлених, стилістично витончених трактатів, дружніх послань, діалогів. Гуманісти, – вчені і філософи без вчених ступенів і звань, відкидають традицій схоластичну манеру викладу.

Якщо схоластична філософія віддавала перевагу філософії Арістотеля, епоха Відродження проявила інтерес до Платона і неоплатоніків. Гуманісти, посилаючись на традиції неоплатонізму, відстоювали уявлення про людину як центр світу, про гармонію і одухотворення Космосу, про красу і уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні. Гуманісти-неоплатоніки підготували теоретичні основи пантеїстичної традиціїепохи Відродження, вони розглядали природу як божественну реальність.Пантеїзм(від гр. «пан» - усе, «теос» - Бог) – філософське вчення, яке ототожнювало Бога і природу, всебожжя.

Гуманізм мав переважно елітарний, аристократичний характер, був представлений обмеженим колом освічених і знатних людей. На відміну від того,реформація, яка відходить за межі Італії, стає загальноєвропейським явищем, масовим народним рухом. Церковна реформація починається з виникнення протестантизму, засновниками та ідеологами якого стали Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін, Томас Мюнцер.

Епоха Реформації – це другий період Відродження, який виникає у XVІ столітті. До XVІ століття у католицькому світі нагромадилось багато такого, що викликало протести віруючих, - розкіш церковних обрядів, непомірні податки на користь церкви, жорстка інквізиція, торгівля індульгенціями (відпущення гріхів за певну платню). Обурення проти Римських епіскопів та пап, які від імені Бога вершили людські долі, переросло широкий цілеспрямований рух, що отримав назву «Реформація» (тобто «перетворення», «перебудова») і вимагав перебудови церкви. Прихильники Реформації обстоювали повернення до того стану церкви, в якому вона була на початку християнської ери. Нові церкви, що відкололися від католицизму в ході Реформації, почали називатися протестантськими. Протестантство виражало прагнення буржуазного суспільства до здешевлення і спрощення релігійного культу, до демократизації його в ім’я буржуазного індивідуалізму. Протестанти відкинули основні католицькі догмати: про зверхність і непогрішність Папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церкви. Замість них вони висунули свої основоположення віри, головним з них став догмат про спасіння через особисту віру:


  • Визнання Біблії як єдиного джерела віровчення;

  • Заперечення Святого Передання (авторитету отців церкви, святителів, Всесвітніх Соборів і досвіду церкви в цілому);

  • Невизнання церковної ієрархії;

  • Заперечення культу святих, поклоніння іконам, мощам;

  • Відмова від постів, чернецтва, майже від всіх таїнств (крім хрещення і причастя);

  • Проголошення спасіння особистою вірою, а не добрими вчинками.

Справа спасіння, вважали протестанти, знаходиться в руках кожної людини і залежить від її чистої віри, а не від церковних таїнств і обрядів.

За реформацією наступає контрреформація – боротьба католиків за відновлення втрачених позицій. Вона почалася в середині XVІ століття і тривала усе XVІІ століття. Закінчилася контрреформація певною релігійною апатією і примиренням двох рухів. Католицькими залишились Іспанія, Ірландія, Франція, Польща, Латинська Америка, протестантськими – значна частина Швейцарії, Німеччина, Скандинавія, Англія, США. Внаслідок релігійної боротьби і католицизм, і протестантизм стали більш віротерпимими, церкви відмовились від авторитарності і стали виходити з інтересів окремої особистості.

У період Відродження закладаються основи наукового природознавства, яке спочатку набуло рис натурфілософських поглядів.

Натурфілософія (від лат. «натура» - природа і «філософія») – є системою умоглядних уявлень про природу, що розроблялась у філософських вченнях.

Антисхоластична спрямованість філософії епохи Відродження приводить до появи пантеїзмуяк провідної риси всіх натурфілософських вчень. Бог тут втрачає всій надприродний характер, зливається з природою, завдяки чому сама природа обожнювалась.

Одним з найвідоміших представників натурфілософії епохи Відродження був німецький кардинал католицької церкви, математик Микола Кузанський(1401-1464 рр.). Своє вчення він ґрунтує на християнські переробленому платонізмі.Центральною ідеєюфілософії Кузанського є вчення прототожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму.Це вчення стало передумовою обґрунтуваннянескінченності світуі створення геліоцентричної системи, а також сприяло подальшому розвитку діалектичного методу пізнання.

Поняття «абсолютний максимум» (нескінченне) і «абсолютний мінімум» (неподільне, єдине) Кузанський розглядає у своєму найвідомішому творі «Про вчене незнання». Виходячи з неоплатонівського поняття Єдиного як неподільного (і тому абсолютного мінімуму), Кузанський стверджує, що Єдине і нескінченне – тотожні. Абсолютний максимум – це нескінченність, більше неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить до висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі – все» – це є теза пантеїзму Кузанського. Тому все в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її прагненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно зв’язані одне з одним. ПантеїзмВідродження підносить цінність будь-якої окремої речі у світи, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з’єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського.

Вчення Кузанського спричинило руйнування старої, схоластичної карти світу, яка ґрунтувалася на філософії Арістотеля і геоцентричномууявленніастрономії Птолемея. Вважалося, щоцентром скінченого світу є Земля. Кузанський заперечує наявність фізичного центру Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром, тому Земля є часткою світу як «обмеженого максимуму»,центр якого«всюди і ніде».Наступний крок у пізнанні нескінченності світу належить М.Копернику (1473-1543 рр.) який створив геліоцентричну систему світу.

Джордано Бруно(1548-1600 рр.) поєднує діалектичну ідею тотожності протилежностей Кузанського і геліоцентричну систему Коперника.Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем епохи Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природній світ. Більше того Бруно висуваєідею нескінченності множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геоцентричної доктрини. Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. На відміну від М.Кузанського, який природу розчиняв в Бозі, підносив її до Бога, Бруно, навпаки Бога «зводить» до природи, саму природу перетворює на Бога, визначаючи її «Богом в речах». Пантеїстична філософія природи Дж.Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Пізніше, разом з розвитком природознавства на експериментальних і математичних засадах, починається криза і згасання гуманістичної традиції.

Лекція №6

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка