Лекція №1 Тема: Вступ до навчальної дисципліни «теорія пізнання». Сутність і сенс пізнання. Місце пізнання в системі різних способів духовного освоєння світу



Скачати 108.59 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір108.59 Kb.



Лекція №1
Тема: Вступ до навчальної дисципліни «теорія пізнання». Сутність і сенс пізнання. Місце пізнання в системі різних способів духовного освоєння світу
План:

  1. Теорія пізнання як галузь наукового знання.

  2. Пізнання як вид діяльності. Яку роль займає пізнання в структурі людської діяльності.

  3. Діалектика суб’єкта і об’єкта в пізнавальній діяльності.

  4. Способи духовного освоєння світу людиною та місце в них пізнання.


Метою даної лекції є ознайомлення студентів із процесом пізнання, його основними видами і принципами. Розкрити сутність понять «об’єкт» і «суб’єкт» пізнання та їх взаємодію. Показати роль пізнання у сучасному світі. Розкрити значення теорії пізнання як наукової галузі.
Основні поняття: пізнання, знання, істина, об’єкт і суб’єкт пізнання, духовна діяльність, світ, гносеологія.
1. Теорія пізнання як наукова галузь. Пізнання як вид діяльності.

Людина – це особлива істота. Проявів її особливостей дуже багато, але ми зупинимося тільки на декількох, що є важливими з точки зору пізнання. По-перше, це наявність свідомості і мислення. Саме завдяки свідомості відбувається активне відображення дійсності. Мислення, як функція свідомості, переробляє відображені об’єкти і отримує знання про цю дійсність. Власне, якщо коротко, то це й є процес пізнання. По-друге, людина – це творча істота. Завдяки творчості цей процес перебуває у постійному русі і розвитку.

Отже, людство завжди прагнуло до набуття нових знань. Оволодіння таємницями буття є вираження вищих устремлінь творчої активності розуму, що є предметом гордості людства. За тисячоліття свого розвитку воно пройшло довгий і складний шлях пізнання від примітивного і обмеженого до усе більш глибокого і всебічного проникнення у сутність оточуючого світу. На цьому шляху було відкрито велику кількість фактів, властивостей і законів природи, суспільного життя і самої людини, поступово змінювалася картина світу.

Розвиток наукового знання відбувався одночасно з розвитком виробництва, розквітом мистецтва, художньої творчості. Знання утворює складну систему, котра виступає у вигляді соціальної пам’яті, багатства її передаються від покоління до покоління, від народу до народу за допомогою механізму соціального наслідування, навчання, культури.

Теорія пізнання – це загальна теорія, яка пояснює саму природу пізнавальної діяльності людини, у якій би галузі науки, мистецтва або життєвої практики вона б не здійснювалася. Теорія пізнання розвивалася разом з філософією протягом усієї всесвітньої історії.

Теорія пізнання ще називається гносеологією або епістемологією. Ці терміни мають грецьке походження: gnosis – пізнання, знання; episteme – знання, вміння, наука. В нашій рідній мові термін «знання», рівно як і «пізнання» несе в собі два основні значення. По-перше, знання як певна даність, здобутий факт; по-друге, процес узнавання, добича знання – тобто пізнання.

Довгий час, багато тисячоліть людство займалося тим, що накопичувало знання про світ: про живу й неживу природу, про суспільство й про саму людину.

В останні десятиліття вчених все більше цікавить процес отримання знання, його приріст, накопичення, розвиток. Отже, теорія пізнання, як наука, досліджує і сам процес пізнання, його види, форми, методи; і способи його отримання. Для цього вона використовує досягнення різних галузей науки, таких як: історія науки, когнітивна психологія. Крім того, теорія пізнання повинна враховувати особистісний фактор в пізнавальній діяльності.

Теорія пізнання повинна пояснити саму можливість знання, його сутність, зміст поняття «істина» та її критерії.

На сучасному рівні теорія пізнання представляє собою результат узагальнення усієї історії розвитку пізнання світу. Вона досліджує природу людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхневого уявлення про певні речі і явища до осягнення їхньої сутності, тобто отримання істинного знання, а у зв’язку з цим теорія пізнання розглядає питання про шляхи досягнення істини та її критеріях.

Також, одним з нагальних питань теорії пізнання є про те, який практичний сенс має достовірне знання про світ, про саму людину та суспільство. Усі ці питання та багато інших утворюють широке коло проблематики теорії пізнання, яка врешті решт повинна дати головну відповідь на питання – що є знання?

У найзагальнішому вигляді сучасна теорія пізнання на це питання дає таку відповідь: знання є зв’язуючий ланцюг між природою, людським духом та практичною діяльністю. Знати у самому широкому сенсі означає володіти і уміти.


2. Яку роль займає пізнання у структурі людської діяльності?

Для того, щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути усі види людської діяльності: спілкування, трудова діяльність, релігійна діяльність, мистецтво тощо.

До сьогодення не існує єдиної точки зору щодо відповіді на це питання. У цілої низки мислителів пізнання співставляється із самим життям, тобто пізнання – це і є життя людини, яка не мислиться поза пізнанням. Життя – це природний стан людського існування, усі його можливі прояви активності, в тому числі й активності пізнавальної. Думки, які породжуються в наслідок цього, складають основу знання, яке є робочим інструментом для покращення життя. Отже, пізнання співвідноситься із самим життям людини.

Оригінальний погляд на місце і роль пізнання у людській життєдіяльності розвивав у своєму вченні М. Бубер, німецький філософ кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Він говорить про подвійну сутність існування людини: світ для неї (людини) представляється як певне Воно (об’єктивне), або як Я (суб’єктивне).

Світ як ВОНО – це світ речей, де і сама людина розглядається як річ серед інших речей. Це, так званий, об’єктивний світ. Людина у світі ВОНО – істота активна, діяльна, її дії полягають у пізнанні та використанні речей. Тобто пізнання опосередковує зв'язок людини із світом. Вступаючи у відношення зі світом (природою, людьми, духовними сутностями), людина виявляється пов’язаною із світом. У цьому зв’язку відбувається зустріч Я – ВОНО. У такій зустрічі Я (людина) розкриває свою сутність через пізнання і самопізнання.

Для яскравості уявлень про багатоманітність людської діяльності та місця в ній пізнання, розглянемо ще одну позицію французького мислителя М. Фуко, яке набуло широкого розповсюдження у другій половині ХХ ст.

Фуко вважає, що пізнання є необхідним елементом раціональної поведінки людини, а смисл раціональної поведінки – це турбота про себе. Отже, Фуко вважає, раціональна поведінка людини основана на тому, що людина завжди здійснює турботу про себе. У чому полягає ця турбота? Турбота про себе охоплює усі сторони людського буття – це й відношення до самої себе, і до інших людей, до світу речей і природних об’єктів. На думку Фуко, турбота про себе включає як необхідний елемент пізнання оточуючого світу і себе самого, адже тільки знаючи – можна себе унебезпечити, тобто зробити своє життя безпечним. В цьому є смисл турботи про себе.

Таким чином, у різних за своїм змістом філософських орієнтаціях присутнє питання про сенс і особливості пізнавальної діяльності. При цьому в залежності від того, що визнається головним у людському житті, вирішується і питання про роль і місце пізнання.

Розглядаючи місце і роль пізнання в цілісній структурі людської життєдіяльності, неможна оминути історичний аспект даного питання, тобто коли і як з’являється пізнання в людській історії?

На думку Гуссерля історичний шлях людини (цивілізована, культурна історія) розпочинається в 7 – 6 віках до н.е. Тоді й розпочинається пізнання як особливий вид діяльності. За К. Ясперсом, історія пізнання розпочинається із Осьової доби, яка дала початок великим культурам Китаю, Індії, Ірану, Палестини, Греції і завершила формування людини сучасного типу. Цей період приходиться на 8 – 2 століття до н.е. К. Маркс пов’язує початок пізнання із такою суспільно-історичною подією як суспільний поділ праці на фізичну працю і розумову працю, а це стає можливим із зародженням рабовласницьких відношень. Велика кількість рабів дає змогу вивільнити частину населення від тяжкої фізичної праці і дати їм можливість займатися працею розумовою.

Таким чином, ми бачимо, що при всіх розбіжностях позицій у розумінні смислу і ролі пізнання, вони сходяться в одному – у визнанні того, що поява і розвиток пізнання як виду людської діяльності – це складний і довготривалий процес. У примітивних, до цивілізаційних суспільствах пізнання як самостійний вид діяльності не існувало, воно було злито з усіма проявами людської життєдіяльності – практично-пристосувальної, ритуально-обрядової, міфо-релігійної, художньо-естетичної та іншими.

Висновками до розглянутого питання можна назвати наступні:


  1. Логічно першим кроком в осмисленні пізнання є вирішення питання про його місце і роль у цілісній структурі людської діяльності.

  2. Огляд філософських позицій дозволив окреслити широке коло видів людської діяльності (практика, безсвідомі інстинктивні потяги, відношення, спілкування, турбота про себе тощо) по відношенню до яких і визначається специфіка пізнання.

  3. Особливість пізнання полягає у тому, що це цілеспрямована розумова (мислинева) діяльність, направлена на досягнення істини. У людській історії був час, коли пізнання не вирізнялося у окрему діяльність,а також був рубіж, коли воно виокремилось у самостійну сферу.

Діалектика суб’єкту і об’єкту пізнання.

Пізнання передбачає роздвоєність світу на об’єкт і суб’єкт. Це означає, що які б питання не вирішувала людина (теоретичні або практичні, матеріальні або духовні, особисті або суспільні) вона зобов’язана рахуватися з реальністю, з існуючими об’єктивними законами і обставинами.



Суб’єктом пізнання завжди виступає людина як активна, діяльна істота (або група людей, або суспільство в цілому, усе людство), об’єктом пізнання є увесь оточуючий світ, уся об’єктивна дійсність. Вони начебто питають суб’єкта «Дай відповідь – що я є, що я таке? Пізнай мене!». Співвідношення об’єкту і суб’єкту проявляється в тому, що об’єкт по відношенню до суб’єкту – це не просто реальність, а в той чи іншій мірі пізнана реальність, тобто така, що стала фактом свідомості.

У сучасній гносеології (теорії пізнання) прийнято розрізняти об’єкт і предмет пізнання.

Під об’єктом мається на увазі реальні фрагменти буття, які підлягають дослідженню. Предмет пізнання – це конкретні аспекти об’єкту, на які спрямовано пізнавальну діяльність.

 

Способи духовного освоєння людиною світу

Як вже зазначалося вище, життя людини багатоманітне. Так само й багатоманітна людська діяльність в ньому. Людина живе в атмосфері духовної та матеріальної культури. Безкінечними ланцюжками вона пов’язана з ними, взаємодіє з ними. Поза цієї взаємодії життя людини не можливе. Ми взаємодіємо зі світом перш за все через ніші потреби, починаючи від фізіологічних і завершуючи самими витонченими – духовними. Ми живемо у світі, пізнаємо його і практично перетворюємо. За усю історію свого існування людство виробляло різні способи освоєння світу – від міфологічного, мистецького та релігійного до філософського та наукового.

На ранніх етапах історії існувало буденно-практичне пізнання, поставляли елементарні знання про природу, а також про самих людей, умови їхнього життя, спілкуванні і т. д. Основою цієї форми пізнання був досвід повсякденного життя, практики людей. Отримані на ці базі знання носять хоча і міцний, але хаотичний, розрізнений характер, представляючи собою простий набір відомостей, правил і т. п.

Сфера буденного пізнання різноманітна. Вона включає в себе здоровий глузд, вірування, прикмети, первинні узагальнення наявного досвіду, що закріплюються в традиціях, переказах, повчання і т. п., інтуїтивні переконання, передчуття і пр.

Важливу роль, особливо на початковому етапі історії людства, грало міфологічне пізнання. Його специфіка в тому, що воно являє собою фантастичне відображення реальності, є несвідомо-художньою переробкою природи і суспільства народною фантазією. У рамках міфології вироблялися певні знання про природу, космос, про самих людей, їх умовах буття, формах спілкування і т. д. Останнім часом було з'ясовано (особливо у філософії структуралізму), що міфологічне мислення - це не просто нестримна гра фантазії, а своєрідне моделювання світу, що дозволяє фіксувати і передавати досвід поколінь.

Деякі сучасні дослідники вважають, що в наш час значення міфологічного пізнання аж ніяк не зменшується. Так, Фейєрабенд переконаний, що досягнення міфу незрівнянно більш значні ніж наукові: винахідники міфу, на його думку, поклали початок культурі, в той час як раціоналісти тільки змінювали її, причому не завжди в кращий бік.

Вже в рамках міфології зароджується художньо-образна форма пізнання, яка в надалі отримала найбільш розвинене вираження в мистецтві. Хоча воно спеціально і не вирішує пізнавальні завдання, але містить в собі достатньо потужний гносеологічний потенціал. Більше того, наприклад, в герменевтиці мистецтво вважається найважливішим способом розкриття істини. Хоча, звичайно, художня діяльність несвідомих цілком до пізнання, але пізнавальна функція мистецтва за допомогою системи художніх образів - одна з найважливіших для нього. Художньо освоюючи дійсність у різних своїх видах (живопис, музика, театр і т. д.), задовольняючи естетичні потреби людей, мистецтво одночасно пізнає світ, а людина творить його - у тому числі і за законами краси. У структуру будь-якого твору мистецтва завжди включаються в тій чи іншій формі певні знання про різних людей і їх характерах, про тих чи інших країни та народи, їхні звичаї, звичаї, побут, про їхні почуття, думках і т. д.

Одними з древніх форм пізнання, генетично пов'язаними з міфологією, є релігійне пізнання. Особливості релігійного пізнання визначаються тим, що воно обумовлено безпосередньою емоційною формою ставлення людей до пануючим над ними земними силами (природними і соціальними). Будучи фантастичним відображенням останніх, релігійні уявлення містять в собі певні знання про дійсність, хоча нерідко і перекручено. Досить мудрою і глибокою скарбницею релігійних та інших знань, накопичених людьми століттями і тисячоліттями, є, наприклад, Біблія і Коран. Однак релігія (як і міфологія) не відтворювали знання в систематичній і, тим більше, теоретичної формі. Вона ніколи не виконувала і не виконує функції виробництва об'єктивного знання, що носить загальний, цілісний, самоцінносний і доказовий характер.

На відміну від міфологічного і релігійного, філософське пізнання намагалося осягнути істину. Це підкреслює така крилата фраза Сократа «Платон мне друг, но истина дороже». Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя.

Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологічного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво та ін.

З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. Увага філософів зосереджувалась не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи. Так, ще у Стародавній Греції філософ Арістотель у творі «Метафізика» підкреслював: філософія досліджує в природі «причини і початки, наука про які є мудрість». Іншими словами, але, по суті, про той же невгасимий інтерес філософи до таємниць природи, пише англійський філософ Томас Гоббс. Предметом філософії або матерією, про яку трактує філософія, є будь-яке тіло, виникнення якого можемо осягти шляхом наукових понять і яке можемо у будь-якому ставленні порівнювати з іншими тілами. Не ослаблюється інтерес у представників різних філософських напрямів до питань суспільного життя людей: моральних, правових (справедливості і свободи, влади і власності), економічних проблем, проблем раціонального державного устрою.

Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів тощо.

Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. Загальність, граничність, взаємозв’язок, причинність - найважливіша і визначальна риса філософського пізнання.

 



 

 


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка