Лекція №1 Тема Вступ до курсу «Самоорганізація особистості». Самоорганізація особистості як самоменеджмент. План



Скачати 104.73 Kb.
Дата конвертації02.12.2016
Розмір104.73 Kb.


ЛЕКЦІЯ №1

Тема 1. Вступ до курсу «Самоорганізація особистості». Самоорганізація особистості як самоменеджмент.

План:

  1. Організаційні засади дисципліни «Самоорганізація особистості». Самоорганізація особистості як самоменеджмент.

  2. Сучасні наукові погляди на сутність самоменеджменту.

  3. Самоменеджмент як відповідь на виклики сучасного світу.


Основні поняття теми: особистість, менеджер, самоменеджмент, управління, самоуправління, система, структура, мета, кар’єра, успіх.


  1. Організаційні засади дисципліни «Самоорганізація особистості». Самоорганізація особистості як самоменеджмент.

В умовах ринку менеджер, фахівець з питань управління стає головною фігурою ділового світу, адже конкурентоздатність організації, установи, підприємства, залежить саме від його кваліфікації і досвіду. Але набути високої кваліфікації у цій сфері нелегко: для цього потрібно опанувати комплексом професійних управлінських якостей. Навчальна дисципліна «Самоорганізація особистості» покликана практично допомогти студентам, майбутнім фахівцям у даній сфері, набути цих якостей шляхом засвоєння теоретичних знань з проблем розвитку особистості та практичних навичок діагностики особистісних якостей. Подібні знання дозволять майбутньому фахівцеві оцінити свої здібності в усіх сферах та виправити свої недоліки (обмеження) на шляху оволодіння управлінською спеціальністю.

Навчальна дисципліна «Самоорганізація особистості» є професійно-орієнтованою дисципліною для спеціальностей управлінського напрямку підготовки. Саме до такого напрямку відносяться спеціальності, за якими здійснюється підготовка на факультеті соціології та управління: соціологія, соціальна робота та політологія. Самоорганізація особистості ототожнюється із поняттям «самоменеджмент».

Самоменеджмент – це управління власними ресурсами, тобто вміння їх набувати, розвивати, зберігати і раціонально використовувати. Як наслідок, самоменеджмент дає змогу бути самодостатньою і успішною людиною.

Навчальний курс «Самоорганізація особистості» досліджує та визначає критерії ефективного самоменеджменту, ціннісні орієнтири розвитку особистості. Досліджує сутність і завдання наукової організації праці, конфлікти, які виникають у діловій сфері, індивідуальний стиль діяльності, розвиток соціально-психологічних якостей особистості тощо.

Мета навчальної дисципліни «Самоорганізація особистості» (самоменеджменту) – надати студентам факультету соціології та управління глибокі і ґрунтовні знання стосовно такого складного явища як людська особистість; розкрити різні підходи до розуміння особистості; дослідити її природу та фактори що впливають на її формування і розвиток; озброїти їх спеціальними методиками, які дають змогу пізнати власну особистість, та методиками, спрямованими на саморозвиток особистісних якостей і властивостей.

У ході вивчення дисципліни студенти опановують основи самоменеджменту, набувають основи загальної культури мислення, почуттів, спілкування, культури професійної діяльності, освіченість, широту кругозору.

Основним завданням даного курсу є надання студентам базових знань природи людської особистості, знань у галузі управління власним розвитком, спеціальних знань і методик самодіагностики, вмінь та навичок досягнення власних цілей.

В результаті вивчення дисципліни «Самоорганізація особистості» студенти пізнають біопсихологічні та соціальні основи самоуправління і резерви психофізичних можливостей людини; закони, які керують людиною, механізми їх дії; технології стратегічного та повсякденного самоменеджменту; засоби реалізації функцій самоменеджменту (техніки, технології, методи, прийоми); планують свій саморозвиток, кар’єру та шляхи її досягнення.

Об’єктом дослідження дисципліни «Самоорганізація особистості» є людина як біосоціальна система в процесі саморозвитку і самоуправління та її соціальна якість – особистість. Предметом вивчення виступає процес самоуправління життєдіяльністю людини як складної біосоціальної інформаційно-енергетичної системи.

Методологічною базою дисципліни є наукові джерела, котрі розкривають сучасні концептуальні підходи до розуміння людини, людської особистості, взаємодії особистості і суспільства; розглядають самоменеджмент у взаємодії культури, науки і практики.

Науково-теоретичну базу дисципліни складають такі наукові напрямки як філософія, психологія, соціологія, теорія управління.

Навчально-теоретичну базу дисципліни «Самоорганізація особистості» забезпечують такі науки як «Загальна психологія», «Психологія особистості», «Психофізіологія», «Соціологія особистості», «Основи менеджменту», «Соціологія кар’єри».

«Самоорганізація особистості» – одна з дисциплін, яка відіграє важливу роль не тільки у підготовці фахівця своєї справи, професіонала, але й висококультурної людини в цілому. В подальшому самоорганізацію особистості ми будемо розглядати як самоменеджмент.


  1. Сучасні наукові погляди на сутність самоменеджменту.

Початок наукового осмислення проблеми самоменеджменту у вітчизняній науковій літературі можна віднести до середини 90-х років. Однією з перших публікацій на цю тему вважається стаття В. Карпічева «Самоменеджмент: вступ до проблеми», яка була опублікована у 1994 році у спеціалізованому науковому журналі «Проблеми теорії і практики управління». Дещо раніше з’явилися праці закордонних авторів, присвячені проблемам самоменеджменту. Серед них варто згадати працю Л. Зайверта (Німеччина) «Ваш час – у ваших руках», в якій представлевна концепція раціонального використання часу (тайм-менеджмент) та працю М. Вудкока і Д. Френсіса (США) «Розкутий менеджер», в якій представлена концепція зняття особистісних обмежень.

Декілька рядків варто присвятити авторові, як першовідкривачу даної проблематики на теренах пострадянського простору. В.С. Карпічев, доктор філософських наук, професор кафедри управління і організації соціальних систем Російського Інституту державної служби і управління персоналом, фахівець у галузі соціального самоуправління і соціальної самоорганізації.

Сфера наукових інтересів В.С. Карпічева: основи інноваційного прориву у державному управлінні; управління майбутнім; випереджальна професійна освіта кадрів управління; соціологія неврівноважених систем; особиста тектологія (самоменеджмент) керівника. Цей напрямок автор виокремлює особливо, оскільки вважає, що розвиток особистості менеджера – надзвичайно важлива проблема, яка має методологічне значення. Саме на цьому напрямку наукових інтересів автора ми зупинимося докладно, оскільки йому присвячений даний навчальний посібник.

На відміну від західних концепцій самоменеджменту (вище згадувалися концепція Л. Зайверта, М. Вудкока і Д. Френсіса), які здебільшого носять прикладний практичний характер, В. Карпічев намагався розробити теоретичні засади самоменеджменту на основі теорії самоорганізації складних динамічних систем. Він здійснив спробу визначити контури міждисциплінарної моделі самоменеджменту, яка спирається на сукупність людинознавчих наук. Ці контури окреслені наступними концептуальними положеннями:



  1. Гостра необхідність у раціональній організації самодіяльності індивіда, створенні особистісних передумов для виконання управлінських функцій викликана все більшим ускладненням людської діяльності;

  2. Самоменеджмент – це система, до якої цілком підходить визначення «керована анархія». В даному аспекті він належить до об’єктів, які досліджуються соціосинергетикою як теорією самоорганізації відкритих, динамічних, неврівноважених систем. Самоменеджмент скерований на суб’єкта управління і розкривається такими поняттями як самоуправління, самоорганізація, саморегуляція, самоконтроль, самовиховання;

  3. Самоменеджмент – це багаторівневий процес самодіяльності у напрямку саморозвитку особистості. Він представляє собою зміну станів, якостей, що передбачає наявність певних тенденцій, етапів. Ефективний самоменеджмент має об’єктивні передумови: він начебто «вписаний» у людську природу (біоритми, генетична програма), тісно пов'язаний з організацією (речей, людей, ідей, відношень тощо), соціальним управлінням ;

  4. Самоменеджмент передбачає випереджальне відображення дійсності. Для нього характерне управління за слабкими сигналами, орієнтація на стратегічні несподіванки. Самоменеджмент не обмежується внутрішніми процесами, він включає проектування зовнішнього соціального середовища в інтересах суб’єкта управління;

  5. Самоменеджмент – це спосіб організації життя. Його неможна сприймати як елементарний набір тих чи інших правил, зафіксованих життєвою мудрістю у прислів’ях та промовках. Він виходить з факту унікальності індивідуального життя. Побудований на плюралістичних системах цінностей, самоменеджмент тісно стикається і з релігійним способом організації життя, особливо у сфері пошуку нових можливостей, укріплення духу і волі, стримування неадекватних бажань, збагачення життєвих уявлень.

  6. Самоменеджмент завжди є ситуативним. Він руйнує будь-які стереотипи, часом буває алогічним. Самоменеджмент – це мистецтво відкриття себе у світі, це завжди таємниця, залучення до якої безкінечно і захоплююче. Включаючи узагальнений і теоретично осмислений досвід світової цивілізації, самоменеджмент, тим не менш, є глибоко індивідуальним, забарвлений талантом та особистим досвідом [Карпичев В.С. Самоменеджмент: введение в проблему / В.С. Карпичев // Проблемы теории и практики управления. – 1995. – №5. – С. 103-107; с. 103].

Проаналізувавши деякі положення, варто зазначити, що запропоновані контури моделі самоменеджменту потребують подальшого поглибленого вдосконалення. Більш того, деякі положення, на нашу думку, є суперечливими. Так, наприклад, навряд чи необхідно включати у структуру самоменеджменту «проектування зовнішнього соціального середовища в інтересах суб’єкта управління». Таке «проектування» скоріше є елементом менеджменту. Важко погодитися і з твердженням автора щодо тісного поєднання самоменеджменту з релігійним способом організації життя. Адже релігія (принаймні християнська) не тільки не закликає до самовдосконалення, а навпаки заперечує його, називаючи гординею. З точки зору релігійних постулатів людина повинна прийняти усе як є, оскільки такий релігійний порядок речей, доля, божественний нарис. Так, самоменеджмент можливий і в релігійній діяльності (наприклад, свідомий послух), однак навряд його специфіка у даному випадку може бути розповсюджена на звичайну діяльність. Так само викликає певний сумнів твердження, що самоменеджмент «завжди ситуативний» і «глибоко індивідуальний», адже у цьому випадку він не міг би бути об’єктом вивчення науки, оскільки не підкорювався б будь-яким закономірностям.

Тим не менш, великою заслугою В.С. Карпічева є намагання відійти від сугубо практичного погляду на самоменеджмент, як це намагалися представити закордонні автори, і розробити його методологічні і теоретичні засади. Заслуговує на увагу ідея В. Карпічева щодо самоменеджменту як сукупності соціальних та людинознавчих технологій [Карпічев, с 105]. Під технологією самоменеджменту автор розуміє «сукупність способів, прийомів, операцій, процедур, алгоритмів, форм переходу із одного стану особистості в інший, здійснення заданих результатів або підтримання попереднього стану» [Карпичев, с. 106]. Оскільки соціальні технології передбачають впорядкованість соціальних систем, технології самоменеджменту передбачають упорядкованість системи самодіяльності відношень і самосвідомості особистості.

Автор визначає деякі аспекти технології самоменеджменту, зокрема планування і структурування часу (принципи Парето, Ейзенхауера), облік та розрахунок робочого та вільного часу за німецькою методикою Л. Зайверта, досвід американських та японських менеджерів, рекомендації О. Гастєва, східний досвід управління часом (Калагія), алгоритми цілепокладання, ієрархію цілей, «життєві сценарії» і програми, типи, способи правила і форми саморегуляції, управління Я-станами (за Е. Берном та Р. Шмідтом), умови оптимального ритму мислиневої діяльності, програмування підсвідомості, принципи самонавчання, пошук і переробку інформації, алгоритми проектування зовнішнього середовища (вибір моделей життя, зміна обставин, адаптація до нового середовища, фактори побудови, збереження і відновлення персональних відношень, поведінка в екстремальних ситуаціях тощо).

Погоджуючись з автором щодо того, що «подібний перелік не дає повного уявлення про самоменеджмент» [Карпичев, с. 107], слід однак наголосити на великому значенні здійсненої ним роботи, її корисності для наступних наукових і практичних розробок проблем самоменеджменту.




  1. Самоменеджмент як відповідь на виклики сучасного світу.

Інтерес до цієї проблеми не випадковий. Він обумовлений логікою розвитку управлінських знань. Самоменеджмент як новий напрямок у сучасному менеджменті виник у відповідь на ті зміни, котрі відбувалися в управлінській ситуації у світі.

По-перше, це зростання масштабів і динамізм змін у підприємництві і бізнесі, які вимагають від менеджерів освоєння нових знань, підходів і навичок управління, боротьби з власним відставанням та неперервності саморозвитку.

По-друге, зростання невизначеності, тиску і напруги у різних формах життєдіяльності організацій і пов’язаних з цим стресів, потребують від менеджерів вміння управляти собою.

По-третє, перетворення творчого потенціалу працівника у найцінніший капітал організації висуває вимогу збереження і розвитку цього потенціалу, у тому числі й самими працівниками.

По-четверте, вичерпання можливостей багатьох традиційних шкіл і методів управління ставить керівників перед необхідністю освоєння сучасних управлінських прийомів переоцінки свого потенціалу та роботи над його розвитком.

Як бачимо, зміни, що відбуваються у сучасному світі, підвищують вимоги до управлінського персоналу, його професіоналізму, навчанню і перепідготовки. Однак, як відмічали у своїй книзі «Розкутий менеджер» М. Вудкок і Д. Френсіс, сьогодні організації не в змозі узяти на себе розвиток усіх працівників. Це призвело б до швидкого вичерпання її ресурсів та підриву її стабільності. Тому для кожного управлінця стає актуальним самостійне підтримання свого високого виробничого потенціалу, забезпечення постійного професійного росту і розвитку. В Україні, як і більшості країн пострадянського простору, ця ситуація посилюється кризовим станом економіки та практичною відсутністю традицій наукового менеджменту. В той час як саморозвиток і самоуправління персоналу може стати дієвим фактором виживання організації в умовах ринкової економіки.



Таким чином, мотивація кожного працівника організації (від простого виконавця до вищого керівництва) скерувати процес управління не тільки назовні, але й всередину (на власні ресурси) є відповіддю на ті виклики, що постають сьогодні перед організацією та її працівниками. Безсумнівно, праві були німецькі дослідники проблем практичного самоменеджменту і ділової кар’єри Бербель і Хайнц Швальбе, які стверджували «Щоб досягти успіху, необхідно вміти керувати собою» [Швальбе Б., Швальбе Х. Личность, карьера, успех: Пер. с нем. — М.: АО Издат. группа «Прогресс-Интер», 1993]. Саме потреби у мотивації творчого потенціалу кожного працівника і неможливість задовольнити її у межах традиційного менеджменту та зусиллями самих організацій викликали до життя процес психологізації та соціологізації менеджменту, на хвилі якого й виник такий новий науковий напрямок як самоменеджмент. Він відкриває перспективи для дослідження і практичної реалізації індивідуальної ділової кар’єри.
Список використаної літератури:

  1. Вудкок М. Раскрепощенный менеджер. Пособие для практикующего менеджера / М. Вудкок, Д. Френсис. – М.: Дело, 1991. – 348 с.

  2. Карпичев В.С. Самоменеджмент: введение в проблему / В.С. Карпичев // Проблемы теории и практики управления. – 1995. – №5. – С. 103-107.

  3. Лекашевич Н.П. Теория и практика самоменеджмента. Учеб. пособие / Н.П. Лукашевич. – К. МАУП, 2004. – 320 с.

  4. Швальбе Б. Личность, карьера, успех (школа делового человека): Пер. с нем. / Б. Шавльбе, Х. Швальбе. – М.: АО Издат. группа «Прогресс-Интер», 1993. – 286 с.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка