Лекція 1 об’єднання підприємств як суб’єкт господарювання план



Сторінка12/12
Дата конвертації19.11.2016
Розмір2.54 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Рис. 10.3 Регіональна структура управління ТНК


Регіональна структура є наслідком зміни в організаційній структурі, спричиненій географічною експансією (рис. 10.3). Вона відповідає завданням досягнення ефективного менеджменту підроз­ділів у різних країнах. Одним із головних етапів такої еволюції є ви­ділення функцій, що централізовано координуються на рівні мате­ринської компанії. Найважливіша функція головної (материнської) компанії — управління грошовими потоками, яке передбачає вико­ристання переваг, наданих законодавством у певній країні для міні­мізації податків, хеджування від валютних ризиків, доступу до уні­кальних чи дешевих виробничих ресурсів. Через головний офіс ТНК традиційно координує дослідження та розробки, що потребують значних фінансових витрат.

Рис. 10.4 Матрична структура управління ТНК

Серед переваг регіональної структури управління виділяють здатність враховувати регіональні особливості, які виникають при веденні бізнесу на різних національних ринках. Однак, з іншого бо­ку, за такої структури управління виникає додатковий рівень управ­ління — регіональні менеджери, що може ускладнювати оператив­ність у впровадженні рішень, прийнятих на рівні компанії.

У межах матричної структури менеджменту організація проце­су управління передбачає поєднання функціональних повноважень і повноважень керівників проектів або окремих видів бізнесу. Кожен вид діяльності чи проект здійснює група спеціалістів, які представля­ють різні функціональні підрозділи компанії, підзвітні як менеджеру відповідного функціонального підрозділу, так і керівникові проекту (або менеджеру, відповідальному за певний вид бізнесу) (рис. 10.4).

Матрична структура управління особливо доцільна в диверсифікованій компанії, яка здійснює операції на багатьох національних ринках.

За матричної структури управління відбувається чітке форму­лювання стратегічних напрямів діяльності ТНК. Однак складність самої матричної структури з точки зору перехресного контролю спе­ціалістів різних підрозділів може обмежити її використання ТНК.

10.2.4. Наддержавне регулювання діяльності ТНК

Процес створення єдиного міжнародного стандарту у взаємо­відносинах між ТНК і країнами, у яких діють філії корпорацій, роз­почався у 20-ті роки XX ст. і продовжується дотепер. Різні угрупо­вання країн проводили переговори та укладали різноманітні угоди, більшість з яких, з одного боку, містили пропозиції щодо захисту за­кордонних інвестицій, а з іншого — права урядів приймаючих країн здійснювати контроль за діяльністю на своїй території закордонних філій ТНК. Протилежні інтереси закордонних фірм і приймаючих країн не дають можливості завершити процес створення єдиного міжнародного стандарту відносин.

У 1970 р. країни Андської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еква­дор, Перу, Венесуела) прийняли Андський кодекс. Згідно з правила­ми кодексу було запроваджено обмежувальний режим у регулюван­ні закордонних інвестицій у регіоні. Жорсткі регулюючі заходи з бо­ку держав викликали негативну реакцію ТНК. У результаті єдині ре­гулюючі правила в країнах Андської групи не лише не сприяли зро­станню темпів припливу закордонних інвестицій, а, навпаки, знизи­ли їхній обсяг.

На початку 70-х років промислове розвинені країни дійшли зго­ди щодо необхідності укладання угоди про єдину економічну полі­тику стосовно ТНК.

Економічна і Соціальна рада ООН з метою формулювання обо­в'язкових правил поведінки ТНК створила Комісію з транснаціо­нальних корпорацій. У 1976 р. ЮНКТАД ухвалила рішення про по­чаток переговорів з питань поведінки ТНК щодо передачі техноло­гій і здійснення дій, які обмежують їх ділову активність.

Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК. У 1972р. було створено групу, яка пізніше перетворилася на Міжурядову ро­бочу групу з розробки проекту Кодексу поведінки ТНК.

Погодження протилежних інтересів економічно розвинених країн і країн, що розвиваються, у процесі роботи над Кодексом при- звело до еволюції позицій країн. На думку Центру ООН з трансна­ціональних корпорацій, країнам, що розвиваються, не слід акценту­вати на негативних наслідках діяльності ТНК, оскільки тільки через закордонні інвестиції цих корпорацій слаборозвинені країни можуть інтегруватися у світову економічну систему.



Політика ОЕСР з регулювання діяльності ТНК. На противагу про­цесам, що розвиваються у всьому світі, члени ОЕСР під керівництвом США здійснюють власну політику щодо ТНК. Загальний напрям цієї політики — пом'якшення режиму регулювання діяльності ТНК.

У рамках ОЕСР діють дві тенденції. Одна тенденція полягає в посиленні контролю за діяльністю ТНК (за такий підхід виступають Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія). Друга тенденція полягає в намірі усунути будь-які перепони на шляху вільного пере­міщення прямих закордонних інвестицій (підтримують представни­ки великого бізнесу, які є членами Промислового комітету ОЕСР).

Щоб досягти поставленої мети, ОЕСР створила в січні 1975 ро­ку Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпора­цій, який підготував Угоду про ТНК. В Угоді сформульовано сучас­ний погляд на систему розвитку міжнародних стандартів у регулю­ванні відносин ТНК з країнами, що приймають їхні інвестиції.

Політика ОЕСР щодо ТНК ґрунтується на пропозиції підтриму­вати їхню діяльність, що дасть змогу поліпшити економічну ситуа­цію в країнах-учасницях. Засобом для досягнення цієї мети, на дум­ку країн — членів ОЕСР, має стати повсюдне поліпшення інвести­ційного клімату. Угода про ТНК намагається поширити цей загаль­ний підхід на всі країни.

Угода про ТНК не визначає чітких меж взаємовідносин націо­нальних органів і ТНК.

Угода передбачає чотири інструменти взаємодії і кооперації в галузі прямих закордонних інвестицій і діяльності ТНК:



  • національний режим;

  • положення про стимули й перепони у сфері міжнародних інве­стицій;

  • рішення про суперечливі вимоги;

  • директиви стосовно поведінки ТНК.

Основним принципом діяльності сторін, на якому ґрунтується Угода, є принцип національного режиму. Відповідно до нього краї­ни — члени ОЕСР зобов'язуються застосовувати до корпорацій, ке­рованих компаніями інших країн, не менш сприятливі закони, регу­лятивні правила й адміністративні заходи, ніж до національних кор­порацій.

В Угоді про ТНК країни ОЕСР визначили зобов'язання ТНК, яких вони повинні дотримуватися в будь-якій країні, їх умовно мож­на поділити на шість напрямів: загальна політика сприяння розвит­ку, надання інформації, конкуренція, фінанси й податки, наука й технологія, екологія.

Угода про ТНК — це баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній ді­яльності ТНК.

Нормативні документи, які регламентують наддержавне регу­лювання діяльності ТНК країн — членів ОЕСР, постійно коригують­ся. Нова редакція Кодексу поведінки ТНК країн — членів ОЕСР, прийнята у 2000 році, передбачає жорсткіші екологічні вимоги до діяльності закордонних філій, підвищення відкритості їхніх опера­цій і взаємовідносин з державними структурами приймаючих країн.



Адаптація ТНК до умов наддержавного регулювання їх діяльно­сті. Загроза політичної нестабільності й експропріації перешкоджає діяльності ТНК. У деяких промислове розвинених країнах було створено організації зі страхування іноземних інвестицій. Першу та­ку національну систему було створено в США. Вона ставила за мету забезпечення гарантії американським інвестиціям, спрямованим на відновлення економіки повоєнної Європи. У 1969р. було створено Корпорацію із захисту закордонних інвестицій (ОПІК). На сучасно­му етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських ТНК за кордоном. Страхування інвестицій здійснюється від експро­пріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни. З настанням будь-якої з перелічених подій інвестор зверта­ється до ОПІК з вимогою відшкодувати йому збитки. У разі розбіж­ності обидві сторони (ТНК і ОПІК) звертаються до арбітражного су­ду США. Здійснивши виплати ТНК, ОПІК, у свою чергу, на підставі угоди про захист інвестицій і за допомогою американського уряду вимагає від приймаючої країни відшкодування власних витрат. Така форма страхування закордонних інвестицій підвищує впевненість ТНК у їхньому збереженні.

Інші промислове розвинені країни також сформували подібну систему захисту іноземних інвестицій ТНК. Так, у Великій Британії страхування інвестицій здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, створена у 1991 році. У Голландії існує приватне агент­ство, що страхує закордонні інвестиції ТНК, у Німеччині систему захисту іноземних інвестицій ТНК було створено у 1959 році, у Япо­нії - у 1956 році.

У 1985 р. за підтримки Світового банку було прийнято конвен­цію, згідно з якою створено Міжнародне агентство з гарантій інве­стицій (МІГА). МІГА стало першою міжнародною системою, що страхує від політичних ризиків закордонні інвестиції ТНК у прийма­ючих країнах, а також пропонує набір технічних порад країнам, що розвиваються, які поліпшують інвестиційний клімат і збільшують приплив закордонних інвестицій. Вступ до МІГА чи укладання з ним угоди відкривають перед будь-якою країною перспективи отри­мання інвестицій ТНК. У цьому випадку іноземні інвестиції ТНК у приймаючій країні підпадають під захист МІГА, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків.

Для успішної діяльності ТНК навіть за сприяння МІГА необхід­не існування обопільних умов про захист інвестицій між приймаю­чими країнами і країною, де знаходиться головний офіс корпорації. Обопільні умови про захист і стимулювання іноземних інвестицій (або двосторонні інвестиційні договори — ДІД) — це обов'язкові міжнародні угоди між двома країнами, у яких кожна країна зобов'я­зується дотримуватися щодо ТНК стандартів, обумовлених у договорі. Відповідність ДІД міжнародним стандартам часто буває умовною, оскільки загальні норми міжнародного права не можуть вилучити обмежувальні заходи з боку урядів приймаючих країн у питанні надходження в країну іноземних інвестицій. Більшість ДІД залишають за приймаючою країною право вільного регулювання закордонних інвестицій.

Прикладом такого підходу є ДІД між Росією і США, у якому І договірні сторони погодилися з тим, що протягом найближчих п'яти І років Росія зможе обмежувати приплив особливо значних інвестицій І у свою економіку, якщо їхній розмір перевищуватиме поріг, встановлений у Законі РФ «Про закордонні інвестиції». При цьому наголошується, що державні регулюючі заходи не повинні шкодити конкуренції і містити дискримінаційні обмеження щодо діяльності американських ТНК.

Розбіжності між країнами, що уклали ДІД, вирішуються за ухвалою Міжнародного третейського суду, який складається з трьох І членів: по одному від кожної сторони й один від третьої країни. Рішення суду є обов'язковим для країн, що уклали ДІД.

У разі розбіжностей між ТНК й урядом приймаючої країни суперечка розв'язується в рамках МІРА.

Наприкінці XX ст. більшість країн світу докладали значних зусиль для створення найсприятливіших умов з метою залучення прямих іноземних інвестицій. Україна бере активну участь у цьому процесі. На 30 липня 2000 р. вона уклала 24 двосторонні державні дого­вори щодо захисту інвестицій. Україна має угоди з такими проми­слове розвиненими країнами: США (1996), Канадою (1994), Німеччиною (1993), Францією (1994), Італією (1993), Грецією (1994).


ЛЕКЦІЯ 11.

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ АЛЬЯНСИ

План

  1. Фактори і мотиви розвитку транснаціональних альянсів

  2. Форми транснаціональних альянсів

3. Переваги створення транснаціональних альянсів

11.1. Фактори і мотиви розвитку транснаціональних альянсів

У наш час процес транснаціоналізації відбувається в різних на­прямах і формах. Це зумовлено низкою факторів, вплив яких був особливо відчутним в останні десятиліття XX ст. Коротко їх можна визначити так:



  • у глобальній економіці відбувається зміна структури та джерел
    економічного зростання: високі технології, інновації, послуги
    та інформація стають визначальними його чинниками;

  • відповідно до цього змінюються пріоритети інвестування: зі
    сфер природних ресурсів та промисловості — до сфер технології, послуг, інформації й телекомунікацій;

  • у глобальній економіці, особливо за інтенсивного технологічного та інформаційного прогресу, спостерігається наростаюча диверсифікація та комбінування форм і способів транснаціоналі­зації різних видів діяльності й бізнесу;

  • паралельно з традиційними прямими й портфельними інвестиціями зростає різноманітність активів (цінностей) і способів діяльності, які є економічними передумовами та джерелами транс­
    націоналізації;

  • глобальна конкуренція ставить усе більш жорсткі вимоги до ви­
    бору найефективніших, найменш затратних форм транснаціоналізації.

Відповідно до вимог економічної раціональності та конкурент­них переваг, а також з огляду на нові фактори, що спричинили но­вий виток глобалізації світового економічного простору, основними напрямами сучасної транснаціоналізації є такі:

  1. інвестиційні — засновані на використанні матеріальних і фі­нансових активів у вигляді прямих та портфельних інвестицій;

  2. неінвестиційні — засновані на трансграничній спільній діяльності, делегуванні функцій і партнерстві в розподілі та комбінації діяльності, трансграничному спільному використанні нема­теріальних активів, отриманні спільних трансграничних результатів та їх розподілі між членами альянсу;

  3. комбіновані — поєднання інвестиційних та неінвестиційних
    форм транснаціоналізації.

Відповідно до цього основними джерелами розвитку ТНК є ін­вестиційні джерела — трансграничні (іноземні) інвестиції, передусім прямі; неінвестиційні джерела — формуються на основі викори­стання нематеріальних активів, партнерства та спільної діяльності; комбіновані джерела — прямі та портфельні інвестиції, нематеріаль­ні активи і спільна діяльність.

Отже, нині глобальна стратегія транснаціоналізації здійснюєть­ся шляхом раціонального вибору (комбінації) інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації. Така комбінація зумовила бурхливий розвиток транснаціональних, або глобальних, альянсів у світовій економіці.

Транснаціональні альянси в наш час є однією з найрозвинені­ших форм і одним з найдинамічніших напрямів транснаціоналізації. Транснаціональні альянси — це глобальні форми здійснення парт­нерства, спільної або пайової діяльності на основі багатосторонніх контрактів (угод) компаній різних країн через здійснення спільної маркетингової, фінансової, інноваційної, інвестиційної та операцій­ної діяльності.

Транснаціональні альянси — це відносно нове утворення в гло­бальній економіці. Серед перших транснаціональних альянсів — альянс «Форд Мотор Компані» (США) та «Мазда Моторс» (Японія), який було сформовано наприкінці 80-х років минулого століття. Піз­ніше він зіграв вирішальну роль у створенні та розвитку автомобіль­ної компанії «Кіа Моторе» (Корея). Відтак транснаціональні альянси розвивалися практично в усіх основних сферах глобальної конку­ренції — телекомунікаціях, інформатиці, авіаперевезеннях, сфері послуг тощо.

Інтенсивного розвитку вони набули з початку 90-х років XX ст. Спершу альянси були спрямовані на досягнення відносно простих цілей — таких як координація збуту в регіональному чи глобально­му масштабі або поширення інновацій і нових патентованих техно­логій у споріднених галузях ТНК. Економічна мотивація полягала в зниженні витрат на здійснення глобального маркетингу чи поширен­ня технологій, а також збільшенні продаж за рахунок стабільних партнерських чи коопераційних зв'язків.

Із середини 90-х років транснаціональні альянси стають довго­тривалими і мають комплексний характер, формуються для реаліза­ції стратегічних цілей — створення й поширення нових технологій і продуктів, кооперації виробництва, спільного надання послуг тощо.

Виникнення альянсів — результат посилення глобальної конку­ренції, передусім між ТНК, особливо нецінової конкуренції. Гло­бальна конкуренція є визначальною, однак не єдиною причиною утворення транснаціональних альянсів. Причинами їх створення є також кон'юнктурні й виробничо-технологічні чинники розвитку, які випливають з визначення та природних властивостей самих аль­янсів, але водночас мають власні характеристики, що диктуються кон'юнктурою економічного життя. Такими причинами є:


  • подальша глобалізація ринків і розширення спектра геополітичних завдань розвитку, технологічна універсалізація господарської діяльності підприємницьких структур;

  • коливання у співвідношенні валютних курсів окремих національних грошових одиниць та об'єктивна потреба маневру в інвестиційній політиці;

  • можливість забезпечення додаткової трансакційної економії, заощадження на витратах;

  • можливість підвищення прибутковості активів, що забезпечується поглибленням спеціалізації та організаційно-управлінською оптимізацією;

  • подальший прогрес технологій, що спричиняє недоцільність, а
    іноді й підприємницьку неможливість наслідування паралель­
    них курсів НТП.

Крім загальних рис, породжених цими причинами, процес утво­рення транснаціональних альянсів має певні національні особливо­сті. Наприклад, відмінною рисою японських ТНК є акцент на «тех­нологічному мотиві» при кооперуванні господарсько-підприємниць­ких зусиль, капітальних та інших ресурсів у такий спосіб. Для аме­риканських ТНК пріоритети більшою мірою зміщуються в конку­рентну Сферу. Іншими словами, часто рішення про утворення транс­національного альянсу приймаються тоді, коли ринкова ситуація вимагає вжиття оборонних або наступальних заходів.

Звісно, не йдеться про принципові відмінності в мотивах «за­кріплення» мотивацій саме за національною ознакою. Уточнимо, що під «технологічним мотивом» розуміють прагнення використати можливість форсованого освоєння завдяки господарським контактам у рамках ТСА нових технологій і, відповідно, закріпити за собою ніші ринків високотехнологічної продукції. Конкурентний «мотив» спо­нукає ТНК до узгодження напрямів збутової діяльності, у тому числі до взаємного допущення на ринки збуту, що контролюються окремими корпораціями. Він особливо актуальний у разі загрози ринко­вим позиціям монополій у періоди криз. Транснаціональні альянси створюють можливості для трансграничного використання та взає­мовпливу конкурентних переваг, а також формування нових конку­рентних переваг. Основні конкурентні переваги, на використання й І створення яких спрямовані альянси, охоплюють:



  • конкурентні переваги компанії (як правило, глобального лідера
    в галузі) на трансграничній основі, їх трансферт або використання іншими компаніями — членами альянсу в інших країнах; конкурентні переваги країни для використання в інших країнах;

  • конкурентні переваги кластера споріднених галузей на трансграничній основі;

  • трансграничну інтерналізацію конкурентних переваг у рамках
    транснаціонального альянсу.

Завдяки використанню конкурентних переваг результати діяль­ності альянсів є вагомішими, ніж за «простої» транснаціоналізації. Як правило, у рамках альянсу досягається вища економія на масштабі, можливість маневрування виробничими ресурсами й окремими скла­довими виробничих потенціалів, прискорене впровадження досягнень НТП, підвищення ефективності всієї маркетингової діяльності.

Крім конкурентних переваг, альянси базуються на взаємній уз­годженості довгострокових стратегічних планів партнерів та основ­ної мети їх діяльності. Такою метою є, наприклад, приріст вартості (ефективності), збільшення інновацій і знань, гнучкості та масштабу діяльності, збереження й посилення конкурентних переваг.



11.2. Форми транснаціональних альянсів

Транснаціональні альянси мають певні форми вияву. Вони ви­значаються функціональним призначенням створюваного альянсу, його масштабами, джерелами транснаціоналізації тощо. Розглянемо деякі із цих форм.



За ступенем регіоналізації транснаціональні альянси можна кла­сифікувати як:

а) національні — створені компаніями однієї країни;

б) транснаціональні — створені компаніями двох або більше країн, діють на трансграничній основі;

в) глобальні — створені компаніями декількох країн, діють у гло­


бальному масштабі.

Ступінь транснаціоналізації чи регіоналізації (глобалізації) аль­янсу суттєво впливає на регулятивне середовище його діяльності, оскільки це передбачає необхідність урахування умов державного та міждержавного регулювання на трьох рівнях: національному, регіо­нальному (регіональної інтеграції) та глобальному.

З економічної точки зору створення альянсів випливає з відо­кремлення функцій (права) власності на активи (матеріальні й особ­ливо нематеріальні) та їх ефективного використання на трансграничній основі, а також відповідної комбінації різних функцій розпо­рядження, використання та управління спільною діяльністю.

Основним економічним мотивом створення транснаціональних альянсів є відносне скорочення прямих інвестицій і досягнення еко­номічного ефекту за рахунок трансграничного використання немате­ріальних активів, пайової участі, партнерства або розподілу та ком­бінації функцій.

Отже, для ТНК та інших компаній, які ведуть міжнародний біз­нес, стратегічне управління передбачає вибір (раціональну комбіна­цію) інвестиційних та неінвестиційних форм розвитку й транснаціоналізації.

Фактори, які впливають на вибір між інвестиційними та неінвестиційними формами транснаціоналізації і створення альянсів, хоч і є багатоплановими, однак визначаються економіко-правовим середовищем, у якому створюються транснаціональні альянси. З огляду на це їх можна об'єднати у дві групи: юридичні та еконо­мічні фактори.



Юридичні фактори. Вибір інвестиційних та неінвестиційних форм має базуватися на юридичній можливості розподілу функцій або спільної діяльності чи перетворення виняткових активів (влас­них активів компанії) на активи спільної діяльності. Це проблема юридичного врегулювання розподілу спільних функцій і спільного використання активів, а також використання результатів спільної ді­яльності чи партнерства. До останніх відносять передусім режим оподаткування та репатріації доходів, умови застосування угод про уникнення подвійного оподаткування, режим спільного використан­ня активів, лізингу, ліцензування та ін. Найвпливовішими в групі економічних факторів є фактори ви­трат та економії, глобальна конкуренція, наявність досвіду діяльно­сті в зарубіжних країнах, ризик та його редукція, ефективність менед­жменту та контролю, знання місцевих умов здійснення діяльності.

Фактори витрат та економії, їх урахування базується на ана­лізі можливостей економії витрат або відносного скорочення інвес­тиційних витрат шляхом спільного використання активів. При цьо­му визначаються можливості відносного скорочення фіксованих ви­трат унаслідок економії від збільшення масштабу та змінних витрат завдяки спільному використанню ресурсів і сучасних технологій. Співвідношення цих витрат дає змогу визначити оптимальний мас­штаб діяльності альянсу або мінімальний обсяг діяльності, який зу­мовлює приріст ефективності за рахунок створення альянсу. Необ­хідно також визначити додаткові операційні витрати, передусім управлінські, пов'язані з функціонуванням глобальних альянсів.

Наявність досвіду діяльності в зарубіжних країнах. За інтен­сивної глобальної конкуренції виняткового значення набуває наяв­ність глобального досвіду маркетингу, логістики, інвестування, між­народного менеджменту транснаціональних організаційних струк­тур. Такий досвід і взаємний обмін ним скорочує витрати на розви­ток міжнародного бізнесу для компаній і є передумовою здійснення масштабних стратегічних проектів.

Глобальна конкуренція. Рівень конкуренції на певному сегменті глобального чи регіонального ринку в певній галузі — істотний мо­тив створення транснаціональних альянсів. Глобальні конкуренти, стаючи партнерами по глобальному альянсу, спрямовують конку­ренцію у регульоване русло, що приносить відчутні економічні ре­зультати. Альянси дають змогу зміцнити глобальні конкурентні по­зиції передусім завдяки таким можливостям, як швидке розширення зарубіжних операцій (економія часу та ресурсів порівняно з прями­ми інвестиціями) і глобальне партнерство та пайова участь (еконо­мія витрат і доступ до ринків). Таким чином, учасники альянсу отримують додаткові конкурентні переваги і, отже, зміцнюють свої позиції в глобальній економіці. Ці додаткові можливості — насам­перед збільшення глобальної ринкової частки, диверсифікація діяль­ності, відносне скорочення витрат.

Редукція ризику. Рівень і характер ризику в транснаціональних альянсах відносно зменшується порівняно з прямими інвестиціями через його диверсифікацію. Очевидним є зменшення політичного ризику, оскільки транснаціональні альянси не потребують значних капіталовкладень за кордоном і, отже, зменшуються ризики експро­пріації та обмежувальних дій урядів інших країн. Розподіл і спільне використання закордонних активів, пайова участь у проектах забез­печують диверсифікацію ризику для кожного учасника альянсу. Роз­осередження операцій у різних країнах сприяє зменшенню операцій­них, комерційних і валютних ризиків.

Ефективність менеджменту та контролю. Необхідність цього визначається передусім глобальним характером спільної діяльності та координації функцій членів альянсу. Важливість здійснення ефек­тивного контролю зростає зі збільшенням масштабів і диверсифіка­ції діяльності транснаціональних альянсів. Складність або унікаль­ність продукту й технологій потребує чіткого управління, контролю якості та послуг у межах діяльності транснаціонального альянсу. Цього досягають запровадженням стандартизованих процедур конт­ролю і сучасних технологій менеджменту в рамках альянсів.

Інший важливий аспект — здійснення контролю за витратами спільної діяльності, прибутками та їх розподілом. Він передбачає уз­годжену цінову й тарифну політику, урахування диференціації по­даткових і митних умов діяльності різних учасників альянсу.



Фактор присутності на регіональному ринку та знання місце­вих умов здійснення діяльності є важливим для інших компаній — учасниць альянсу. Це дає відчутні економічні переваги: .

а) значно зменшує трансакційні витрати, або витрати на входження на ринок нової країни, через кооперацію з учасником альян­су, що вже присутній на ринку;

б) посилює конкурентні переваги учасників альянсу на ринку кра­їни за рахунок кооперації та координації їх діяльності. Основними функціональними формами транснаціональних аль­янсів є такі: ліцензування, франчайзинг, контракти під ключ, конт­ракти на управління, транснаціональні консорціуми.

Провідна функціональна форма — ліцензування. Ліцензування в глобальній економіці — це трансгранична угода, у рамках якої влас­ник ліцензії (ліцензіар) передає користувачу в іншій країні (ліцензіату) права на використання певних нематеріальних активів на певних умовах, у тому числі фіксований платіж за користування ліцензією — роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахун­ку ціни ліцензії.

Основними компонентами ліцензування та укладання ліцензій­ної угоди є:

а) визначення нематеріальних активів, які є винятково власністю


ліцензіара;

б) погодження основних умов ліцензійної угоди;

в) визначення ціни ліцензії або вартості ліцензійної угоди.

Об'єкти ліцензування — різні види нематеріальних активів і прав інтелектуальної власності. Розрізняють такі основні види нема­теріальних активів:



  • авторські права на інтелектуальні продукти — літературні, му­
    зичні та інші, що регулюються правом інтелектуальної власності, а також концепції творів і сюжети;

  • патенти, винаходи, конструкції, схеми;

  • торгові марки, фірмові назви та фірмова ідентифікація;

  • франчайзинг, контракти й самі ліцензії;

  • програми, системи, процедури, проекти.

Ліцензіар надає права на використання його інтелектуальної власності ліцензіату, а також інформацію, яка уможливлює викори­стання таких прав. Ліцензіат використовує надані права й сплачує відповідні платежі ліцензіару.

Ліцензійна угода є, як правило, трансграничною, тому розра­хунки за нею регулюються відповідним законодавством країн належ­ності ліцензіара та ліцензіата. Крім того, слід враховувати, що платежі за ліцензійними угодами є об'єктом пільгового оподаткування в більшості розвинених країн, а також мають пільговий режим згід­но з більшістю двосторонніх угод країн про уникнення подвійного оподаткування.

Ліцензії та інші види нематеріальних активів потребують чіткого визначення юридичного та податкового статусу сторін ліцензійної угоди. З точки зору оподаткування розвинені країни застосовують як глобальний принцип оподаткування, згідно з яким оподатковуються консолідовані прибутки компанії від ді­яльності в усіх країнах світу, так і принцип податкового рези­дента, відповідно до якого оподатковуються прибутки за крите­рієм резиденства.

Резидентом країни є особа або компанія, організація, яка здій­снює господарську діяльність у країні чи отримує доходи і є суб'єк­том оподаткування. Резиденти країни — усі компанії, зареєстровані в країні, усі громадяни, що проживають у країні, отримують тут до­ходи від своєї діяльності, а також громадяни та компанії інших кра­їн, які здійснюють діяльність та отримують доходи на території кра­їни протягом певного часу.

Нерезидентами є громадяни всіх інших країн, які тимчасово пе­ребувають у країні та здійснюють свою діяльність протягом визна­ченого часу; усі громадяни й компанії інших країн, які мають статус державного службовця, військовослужбовця іншої країни, а також громадяни та компанії, які перебувають за межами країни і здійсню­ють там свою діяльність.

Умовами ліцензійної угоди є визначення таких основних па­раметрів:



  1. Тип ліцензії: повні; лімітовані; ексклюзивні або неексклюзивні;
    термінові або нетермінові.

  2. Ліцензії можуть діяти на території певної країни або використовуватися за її межами.

  3. Ліцензії можуть бути загальними або генеральними. У країні
    може існувати одна компанія, яка надає субліцензії.

  4. Умови використання ліцензії: умови отримання; умови передачі; умови контролю за дотриманням технології, якості та інше;
    загальні умови щодо змін стосовно відносин між ліцензіарами
    та ліцензіатами; умови застосування.

  5. Обмеження щодо обсягу використання ліцензії.

  6. Обмеження щодо експорту продукції, виробленої на основі лі­цензії, у треті країни.

  7. Розмір і періодичність ліцензійних платежів та їх характер —
    фіксовані (на певний час) і змінні (залежать від обсягу продук­ції та інших параметрів).

  8. Відповідальність за порушення умов ліцензійної угоди.

Оцінка вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів:

а) ексклюзивності чи неексклюзивності ліцензії;

б) наявності ринкових обмежень використання ліцензії, включаю­
чи експорт;

в) обмежень щодо обсягу виробництва;

г) терміну дії;

ґ) новизни технології;

д) рівня конкуренції;

е) політичного та ділового ризиків у країні, якій надається ліцензія;


є) рівня технології в країні, якій надається ліцензія.

Ціна ліцензії визначається за верхнім та нижнім обмеженням. Ціна пропозиції завжди вища, її розраховують за оцінкою потенцій­ного прибутку від використання ліцензії та пропозиції ліцензіара. Верхній ліміт ціни визначається очікуваними прибутками ліцензіата й очікуваними витратами ліцензіата на придбання аналогічної ліцен­зії у конкурентів. Нижній ліміт ціни ліцензії визначається витратами на її передачу та застосування.



Франчайзинг — це угода між компаніями, згідно з якою відбу­вається передача прав на використання торгової марки й способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають суттєве значення для бізнесу. Учасниками угоди є дві сторони: перша — компанія, що має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям (франчайзер); інші компанії як сторони угоди, що набувають прав на фран­чайзинг (франчайзи).

Франчайзингова угода — угода, за якою франчайзер надає пра­ва на використання фірмових марок або послуг чи інше та підтримує франчайзи у використанні цих прав.

Типовим прикладом франчайзингу є транснаціональні готельні системи, зокрема «Холідей Інн», «Хілтон», «Інтерконтиненталь», «Форум» та інші; системи швидкого харчування — «МакДональдз», «Піцца Хат», «Бургер Кінг», «Данкін Донатс» та інші; торговельні системи — «Маркс енд Спенсер», «Білла» та ін.

Франчайзер надає право на використання назви, торгової мар­ки, фірмового стилю, ділової репутації, доступу до системи броню­вання певної готельної системи або постачання товарів; надає по­слуги з підготовки персоналу та ін. й отримує за це фіксовану вина­городу.

Майже половина послуг у роздрібній торгівлі, системі харчу­вання та готельному бізнесі розвинених країн надається за франчайзингом.

Контракт «під ключ» — контракт на здійснення певних робіт зі спорудження нового підприємства або об'єкта інфраструктури, що передбачає повну відповідальність генерального контрактора за бу­дівництво, ефективне використання інвестиційних коштів і початок роботи підприємства за планом. Це формує взаємовідносини компа­ній таким чином, що вони працюють на досягнення кінцевого ре­зультату — вихід нового виробництва на проектну потужність. Такі контракти є транснаціональними, оскільки в них беруть участь суб­підрядники та постачальники окремих видів сучасного устаткування й технологій з різних країн.

Контракт на управління укладається між власником підприєм­ства або компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом. Таким чином відбувається застосування досвіду управлін­ня здебільшого до компаній, які націоналізовано або приватизовано в країнах, що розвиваються, у Центральній Європі або країнах СНД. Це означає, що компанія здійснює управління об'єктом, несе відпо­відальність за його роботу й отримує винагороду залежно від досяг­нутих результатів.

Різновидом контракту на управління є концесія — отримання прав на будівництво та експлуатацію об'єктів інфраструктури (шляхи сполучення, порти, електростанції тощо), розробку й екс­плуатацію природних ресурсів або використання родовищ корис­них копалин інвесторами на основі розподілу продукції між інве­стором і державою.

Контракти названих вище видів як нематеріальний актив мають певну цінність і тому можуть бути об'єктом продажу, застави й за­безпечення фінансування, а також різновидом оренди.
11.3. Переваги створення транснаціональних альянсів на прикладі міжнародних авіакомпаній

Конкурентні переваги авіаліній полягають у їх можливостях підвищувати рівень сервісу. Зазвичай сервіс надається іншими ком­паніями. Тому транснаціональні авіаальянсі здійснюють спільне придбання літаків, знижують вартість лізингу, оскільки літаки екс­плуатуються більше, що знижує їхню вартість.

Авіалінії розподіляють витрати з експлуатації рейсів, тобто ви­трати, що здійснюються корпораціями, за кількістю місць, які має компанія. За рахунок таких альянсів компанія завойовує нові регіо­ни або розподіляє польоти, що користуються меншим попитом.

Беручи участь в авіаальянсі, авіакомпанія отримує суттєвий ви­граш, який виявляється, по-перше, у формуванні мережі постачання споживачів, що стабілізує попит на послуги; по-друге, у зниженні фіксованих та операційних витрат; по-третє, у досягненні економії масштабу — розподіл фіксованих витрат на інший обсяг реалізації; по-четверте, у створенні нових видів доходів; по-п'яте, у доступі до іноземних ринків з мінімальними витратами без додаткових витрат на устаткування, придбання ліцензії на польоти; по-шосте, у ство­ренні конкурентних переваг щодо інших компаній.

Авіакомпанії беруть взаємну участь у програмах постійних спо­живачів. Постійні споживачі — це люди, які постійно користуються послугами компаній, що входять до альянсу. Участь авіакомпаній у програмах споживачів забезпечує переваги для споживачів, оскільки з'являється можливість:

а) одночасного придбання квитків у глобальному масштабі й за


низькими цінами;

б) висунення додаткових вимог щодо послуг готелів, оренди машин, зв'язку та ін.;

в) заміни квитків між авіакомпаніями;

г) здійснення найзручніших перельотів у глобальному масштабі.



Основні глобальні авіаальянси авіакомпаній, що домінують нині на ринку:

  1. «Qualyflyer » — «Swissair», «Sabena», LOТ, «Аіг»;

  2. «North Star» — КLМ, « North West», «AlItalia»;

  3. «Опе World» — «Вгitish Аіrways», «US Аіг»;

  1. «Star Alliens» — «Lufthansa», «Аustrian Аігlines», «United Аігlines».

Отже, стратегічний характер глобальних альянсів визначає те, що їхніми членами є прямі чи непрямі глобальні конкуренти або партнери в пов'язаних сферах діяльності. Розвиток стратегічних альянсів зумовлює здійснення ними розподілу витрат і прибутків, взаємне володіння акціями.

Для утворення ТНА потрібні певна господарська комплімен­тарність, прагматичне «обчислена» спільність мети та інші умови, необхідні для розробки спільної довгострокової стратегії під­приємницької діяльності. Тому надзвичайно важливим моментом є привнесення нового сприйняття самої логіки ринкової поведін­ки, яке випливає з визнання й усвідомлення спільної спрямовано­сті основних економічних стратегій суб'єктів транснаціональних альянсів.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка