Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка9/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Лекція №15 Класичний реалізм і його специфіка.


  1. Від романтизму до реалізму.

  2. Художня специфіка класичного реалізму.

  3. Загальні риси класичного реалізму ХIХ ст.


1. ХІХ ст. називають «століттям історії», і невипадково - у цей час відбуваються величезні соціальні зміни, які відбились на ході літературного процесу .

Яскравою прикметою літератури XIX ст. є також виявлення національної своєрідності окремих країн, у тому числі і США. Формування європейських націй підійшло до своєї фінальної стадії, до свого максимального загострення. Проте усвідомлення національної самобутності не означає національного відокремлення. Різні європейські культури вступають у живий процес взаємодії, починають осмислювати неповторність одна одної, взаємно збагачуються.

Для літератури XIX століття є характерними два глобальних літературних напрями: романтизм і класичний реалізм. Ці два напрями розвивалися практично паралельно, постійно взаємодіяли, збагачували один одного. Романтизм вважається «старшим» за класичний реалізм , оскільки романтики раніше, ніж реалісти, отримали власну естетичну теорію, що спочатку виникла в Німеччині , а потім поширилася на весь світ.

Відбулося це у 90-х рр. XVIII — 10-х рр. XIX ст. Реалізм же тривалий час себе не усвідомлював. Сам термін увійшов в арсенал літературознавства лише наприкінці XIX ст., тоді, коли напрям уже оформився. Стендаль вважав себе романтиком, Бальзак — еклектиком.

Формування французького романтизму пов'язано із важли історичними подіями, які відбувалися у Франції у XIX ст. Липнева революція 1830 р. набула значення вирішальної літературної віхи . В.Гюго писав: «Коли-небудь липень 1830 року буде визнано датою настільки ж літературною, як і політичною».

Період 1830-1848 рр. був надзвичайно цікавим з точки зору розвитку літератури. Незадоволення більшої частини населення результатами революції 1830 р. вилилось на сторінки преси (адже після 1830 вона , нарешті, стала вільною).

Журналістика починає усвідомлювати себе «четвертою владою» . Журналісти, письменники, поети безжально картають новий режим. Народний поет П.Ж.Беранже зі сторінок преси висміює своїх друзів , з якими колись разом бився на барикадах. Тепер вони стали міністрами і перетворилися на нових гнобителів народу.

Реалізм розвивався у Франції паралельно з романтизмом, напрями не заперечували, а взаємно збагачували один одного. Одним з основних джерел розвитку французького реалізму стали так звані «фізіології»: портрети крамаря, ремісника і т. д., з детальними описами кварталів, де вони мешкали. Фізіології створювались на зразок біологічних описів тварин. Письменники використовували досягнення романтиків, які відкрили явище колориту (неповторності, живописності, оригінальності зображення). Вони передавали специфічні риси, які були притаманними певній соціальній персоні та місцю її проживання. «Фізіології» мали великий вплив на становлення реалізму Бальзака.

Іще одним, можливо, наймогутнішим впливом був вплив природничих наук, які набули у середині XIX століття особливого значення . Теорії Е. та І. Жоффруа Сент-Ілера, Ч. Дарвіна, Ж. Кюв'є примусили письменників задуматися: якщо людина є розумною твариною , то, імовірно, до неї слід застосовувати не тільки духов­ні , а й біологічні закони? В працях і листуванні Стендаля та Бальзака можна зустріти чимало біологічних термінів. Аналітично досліджуючи суспільство, вони підходили до нього як до спільноти конкуруючих істот (Стендаль) та явища рівня «жертва — хижак» ( Бальзак ) .

Деякі риси перейшли до французького реалізму із класицистичної спадщини, наприклад, характерна для трагедії XVIII ст. боротьба між пристрастями. У Стендаля душа Сореля розривається між честолюбством і коханням; у Бальзака — в душі Растіньяка відбувається конфлікт між моральним обов'язком й честолюбством. Деякі характери побудовані за принципом домінанти однієї пристрасті ( класицистичний закон однолінійного характеру). Наприклад, у Гобсека – це накопичення, в батька Горіо — батьківство. Але реалістична характерологія, безумовно, багатша, ніж класицистична .



2 . Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін (від лат. «тілесний», «конкретний» , «матеріальний», «речовий») виникне лише наприкінці ХІХ ст. , коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку.

Великі реалісти XIX ст. (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей) реалістами себе не називали. Реаліст Стендаль вважав себе романтиком і взагалі не усвідомлював власне мистецтво як дещо відокремлене від романтизму. Бальзак усвідомлював своєрідність стендалівської і своєї творчості і в «Етюді про Бейля» охарактеризував її як «еклектичну». Він розділяв розвиток французької літератури на «літературу ідей» (класицизм, просвітницький реалізм), «літературу образів» (романтизм) і «літературу еклектики» («той, хто обирає»). Діккенс, особливо на ранньому етапі своєї творчості, настільки міцно був пов'язаний із романтичними прийомами зображення , що, наприклад, Теккерей не визнавав творчість Діккенса реалістичною .

Хоча письменники класичного етапу розвитку реалізму і не визнавали себе реалістами, це не означає, що реалізм не розвивався. У 10 – 20 рр. реалізм почав визрівати у надрах романтизму, а у 30-40 рр, уже існував як окремий напрям.

Класичний реалізм має унікальну рису, він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду. Романи Бальзака, Толстого, Достоєвського говорять не тільки від імені Бальзака, Толстого, Достоєвського, говорять від імені Природи, Космосу, Всесвіту. Образи великих реалістів розвиваються автономно, часто не підкоряючись свої творцям. Залишаючи конкретні твори, вони набувають сили вічних супутників людства .

Існує поширене визначення реалізму як зображення «типових особистостей в типових обставинах» (Енгельс), і ця думка видається правильною , хоча у деякій мірі спрощеною. Але важливим є ще такий момент : письменник змальовує типові риси свого часу через типових представників суспільства і демонструє нам цих типових представників , проте його власне ставлення до них далеко не завжди можна визначити напевно. Яскравий приклад — «Пані Боварі» Флобера, який вважав , що письменник повинен «у кожному атомі, у кожному образі відчувати нескінчену і приховану безпристрасність».

Авторське невтручання має прямий зв'язок із «саморухом», «саморозвитком», з «автономним існуванням» образів, воно створює «життєвість» створених картин..

Спрямованість письменників - реалістів на зображення правди не означає відмови від фантастики, гіперболізації, мономанії і т.д. «Я перебуваю у кращому становищі, ніж історики, — я вільніший за них», — стверджував Бальзак. Мистецтво завжди перетворює життя, робить його сценічним, панорамним і т. д. Але творчість реаліста завжди зберігає рису, яка відрізняє її від творчості романтика, — реаліст завжди об'єктивує творчий процес, на відміну від романтика, який показує власне, суб'єктивне бачення світу. Тому провідною у творчості романтиків стала поезія, а провідною формою реалістів – роман як «епос нового часу».

3 . Тривалий час реалізм XIX ст. визначали як «критичний» . З одного боку, через тяжіння корифеїв реалізму до аналізу суспільства (слово «критичний» в перекладі з грецької означає «розібраний на частини і за значенням воно є близьким до слова «аналіз»), а з іншого — через осудне забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей малювали світ, в якому герої нехтували честю, совістю , людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв'язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де «продаж тіла» і «продаж інтелекту» набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка .

Але творчість Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, «кращим» за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним «італійські характери», а Діккенс поряд із жахом робітних будинків зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму XIX ст. останнім часом більше використовують термін «класичний» (від лат. «взірцевий», «першокласний»). Реалізм XIX ст. надав творам мистецтва такої художньої сили, з якою можна порівняти лише мистецтво титанів Ренесансу. Він увібрав у себе творчі досягнення попередніх етапів розвитку реалізму, збагатився досягненнями мистецтва романтизму, модифікувавши їх по-своєму, він надав величезну кількість прийомів зображення світу і, фактично, узагальнив попередні етапи розвитку мистецтва . Підбиваючи підсумки, можна сказати: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об'єднує низка загальних рис, а саме:



  • історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи , зображення особистості на фоні руху історії);

  • соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами;

  • «саморозвиток» характерів, самостійний рух дії, автономне їснування образів;

  • показ світу як непростої, але єдності, як суперечливої цілісності .

Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; ]




Лекція №16 Оноре де Бальзак – видатний письменник-реаліст.


  1. Життя і творчість Оноре де Бальзака.

  2. Типові образи у романах Бальзака.

  3. Повість «Гобсек».


1. Оноре Бальзак увійшов до світової літератури як видатний письменник-реаліст . Бальзак був сином дрібного буржуа, внуком селянина (частка «де» була ним присвоєна).

Письменник ставив основною метою творчості «відтворення рис грандіозного обличчя свого віку через зображення характерних його представників». Він створив тисячі несхожих один на одного персонажів , життя яких, на перший погляд, може здаватися хаотичним, дифузним рухом. Але увесь цей рух стихійно вкладається у певне русло, підкоряється певним законам. Бальзак проник у суть соціальних процесів, через художній аналіз дійшов до синтезу, причому його вивчення законів розвитку суспільства виявилось настільки глибоким, що спеціалісти (соціологи і юристи) визнають його першість над ними.

Оноре де Бальзак почав писати трохи пізніше за Стендаля . Славі передувала юридична кар'єра та робота журналіста. Він навіть встиг відкрити власну друкарню, яка згодом прогоріла . Він взявся створювати романи заради заробітку. І дуже швидко здивував світ абсолютною зрілістю свого стилю. Романи «Останній шуан , або Бретань у 1800 році» (1829) і «Сцени приватного життя» (1830) сподобалися читачам, хоча критика зустріла їх стримано.

Однією з найсерйозніших пристрастей Бальзака, починаючи з дитячих років, була філософія. Він не почав серйозну письменницьку працю , доки не простудіював праці всіх більш-менш видатних фі­лососів старих і нових часів. Тому і виникли «Філософські етюди» (1830-1837) , які можна вважати не тільки художніми творами, а й серйозними філософськими працями. До «Філософських етюдів» належить і роман «Шагренева шкіра» (1830-1831), фантастичний і водночас глибоко реалістичний.


2 . Бальзак любив повторювати: «Самим істориком повинно бути французьке суспільство. Мені залишається лише служити його істориком . Ці слова вказують на матеріал, на об'єкт вивчення творчості Бальзака, але замовчують засоби його обробки, які «секретарськими» назвати не можна. Бальзак, створюючи образи, спирався на те , що бачив у реальному житті (імена практично всіх героїв його можна знайти в газетах того часу), але на основі матеріалу життя він виводив певні закони, за якими існувало, та й, на жаль, існує суспільство. Він робив це не як вчений, а як художник. Тому та­кого значення набуває в його творчості прийом типізації . Типовий образ має конкретне оформлення ( зовнішність , характер, доля), але одночасно він втілює певну тенденцію в суспільстві на певному історичному відрізку.

Бальзак створював типові образи по-різному. Він міг бути націлений на типоовість, як наприклад, у «Монографії про рантьє», а міг загострювати окремі риси характеру або створювати загострені ситуації , наприклад, у повістях «ЄвгеніяГранде» і «Гобсек».

Влади грошей Бальзак боявся більше, ніж влади феодалів. На королівство він дивився, як на єдину сім'ю, у якій король є батьком , і де існує прродний стан речей. Щодо правління банкірів, яке почалося після революції 1830 р., то тут Бальзак побачив серйозну загрозу для всього живого на землі, тому що відчув залізну й холодну руку грошових інтересів. А владу грошей, яку він викривав постійно, Бальзак ототожнював із владою диявола і протиставляв її владі Бога, природному ходу речей.

Головним об'єктом вивчення у творчості Бальзака є найпотужніша сила сьогоднішнього часу — буржуа, ті самі «ангели грошей» , які набули значення головної рушійної сили прогресу. Бальзак викриває їхні звичаї, детально й скрупульозно, як біолог, що досліджує звички певного виду тварин.

Збільшення капіталу стає майже інстинктом в характері Гранде і перед смертю він «страшним рухом» хапає золотий хрест священика , який схилився над непритомною людиною.

Відносини між людьми у Бальзака переважно визначаються грошима, але не тільки вони цікавили автора.

Думка про створення єдиної системи творів, які могли б реалізувати прагнення письменника змалювати широку панораму життя Франції XIX ст. виникла у Бальзака в 1833 р. Так розпочалася «Людська комедія» з персонажами, що переходили з роман у роман . «Людська комедія» узагальнює всю творчу діяльність Бальзака . Багатотомне видання включає 93 романи, в яких діють 2000 персонажів. Максим де Трай, родина де Ресто постійно з'являються на сторінках різних творів, і у читача виникає враження про відсутність крапки у кінці окремих романів. Це не просто зібрання творів, а панорама життя . «Людська комедія» —яскравий приклад саморозвитку твору мистецтва , який ніколи не зменшує величі твору, а навпаки — надає йому сили, що йде від Природи. Саме такою могутньою, набагато перевищуючою особистість автора, і є геніальна творчість Бальзака.


3. «Гобсек» входить до складу першого розділу «Людської комедії» ( «Етюди про звичаї») . Повісті «Гобсек», як і всім творам великого романіста, властива багатоплановість. Це дає можливість письменникові в межах невеликого твору якнайширше і якнайглибше охопити зображувану дійсність , показати прояви страхітливої влади грошей у різних верствах буржуазного світу. Цю потворну владу з винятковою силою і правдивістю розкрито у стосунках старого лихваря Гобсека та його жертв, що марно змагаються з ним . Великий реаліст, Бальзак змальовує і світ, і людину в дії , в русі , в динаміці.

Ім’я центрального персонажа цього твору — лихваря Гобсека стало загальним. Проте саме в його образі Бальзак не лише змалював типового лихваря, а яскраво відтворив особливий психологічний тип людини, що живе лише однією пристрастю — користолюбством у чистому вигляді. Гроші — ось єдина мета, єдина любов покликання Гобсека .

Гобсек — цей ходячий вексель — людина неабиякого розуму , він спритний, безстрашний і навіть здатний робити філософські узагальнення щодо природи суспільства, аналізувати його рушійні сили. Знає він і психологію людей. Щоб зробити висновок про всевладність золота і створити власну філософію, теж треба вміти мислити. Отже, він розумна людина, але його пристрасть виявляється сильнішою за розум. Влада золота, про яку він стільки торочив, робить своєю жертвою самого Гобсека, він сам собі створює пастку.

Автор знайомить читача з життям багатьох інших персонажів, наділяючи кожного чіткою не тільки психологічною, але й соціальною характеристикою, тобто надаючи їм рис, притаманних цілим соціальним групам суспільства. У повісті розгорнуто галерею соціальних портретів : аристократи різного ґатунку — від респектабельної високородної родини Гранльє до великосвітського бандита Максима де Трая , лихварі Жигонне та Вербруст, нарешті люди з народу — працьовита гризетка Фанні Мальво і сам Дервіль, виходець із буржуазної дрібноти, що вчився на мідяки. Усі симпатії письменника на боці цих останніх .

Закономірності суспільного життя розкриваються у випадку Гобсека , який все ж таки є романтичним героєм, що живе однією пристрастю: характер і поведінка Гобсека міцно пов'язані з обста­винами , - він лише з більшою мірою концентрації виражає типове явище часу.

Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; ]




Лекція №17 Російський реалізм ХIХ ст.


  1. Життя і творчість Ф. М. Достоєвського.

  2. Життя і творчість Л. М. Толстого.



1 . Федір Достоєвський — видатний російський мислитель-гуманіст, творчість якого пройнята почуттям любові до людини і невимовного болю за неї.

За природою свого індивідуального таланту Достоевський увійшов в історію літератури як художник трагедійний, безмежно чутливий до найтонших людських переживань. Своїми творами він говорив сучасникам і майбутнім поколінням: у цьому жорстокому світі все так ганебно і страшно влаштовано, що людина змушена безмежно страждати. І до нього ніхто в світовій літературі з такою силою не зміг зобразити цю безмірність людського страждання .

Жив він у надзвичайно складний і жорстокий час, сповнений винятково драматичних подій. І сам був постаттю дуже складною і суперечливою .

Народився Федір Михайлович Достоєвський 11 листопада 1821 року в Москві. Його батько працював лікарем у Маріїнській лікарні для бідних, на території якої пройшли дитячі роки письменника . З дитинства він пізнав, а згодом і розділив життя і думи «бідних людей», що стане однією з провідних тем у творчості письменника .

З надією вивести сина «в люди» батько проти його волі везе до Петербурга і влаштовує слухачем Головного інженерного училища . Згодом письменник скаже, що то «була помилка». Його вабила література.

Свій творчий шлях він почав повістю «Бідні люди» (1846) , що була схвально сприйнята М. Некрасовим і В. Бєлінським, яким сподобалось зображення в ній соціальної трагедії «маленької людини» .

Повість здобула авторові популярність. Але наступні його твори: «Двійник» (1846), «Хазяйка» (1847), «Білі ночі»(1848) , «Неточка Незванова» (1849) — не були прийняті критикою . Розрив з Бєлінським зовсім не означав переходу Ф.Достоєвського на реакційні позиції. Намагаючись осмислити ідеї соціалістич­ного та комуністичного суспільства в Росії письменник зблизився з гуртком Петрашевського. На засіданні гуртка петрашевців До­стоєвський читав відкритий лист В. Бєлінського до М. Гоголя, який було офіційно заборонено.

Після арешту петрашевського гуртка 23 квітня 1849 року Достоєвському було висунуто звинувачення у розповсюдженні забороненого листа і винесено вирок до страти, але за кілька хвилин до страти її замінили за високим розпорядженням. Ці десять страш­них хвилин очікування смерті увійшли в творчість письменника як символ людських страждань.

На письменника очікували нові випробування. В Різдвяну ніч його побили та етапом відправили до Сибіру. Чотири роки каторги в Омську, далі — солдатчина в Семипалатинську. Наприкінці 1859 р. Федір Достоєвський повертається до Петербурга , де виступає на літературних вечорах. Перебування на засланні призвело до докорінних змін у світогляді Ф. Достоєвського.Упродовж 1859-1865 років сформувалася нова система ідей на підставі осмислення уроків каторги та революційної ситуації в Росії. Цей період літературної творчості письменника називають «другим дебютом» , до якого належать такі твори: «Записки з Мертвого дому» (1861-1862) , «Зимові нотатки про літні враження» (1863); «Записки з підпілля». (1864).

До 1865 року у Ф. Достоєвського сформувалася нова система ідей, яка знайшла своє літературне втілення у романах, які зивають «великим п'ятикнижжям»: «Злочин і кара» (1866), «Ідіот» (1868), «Біси» (1870-1872), «Підліток»(1874-1876 ) , «Брати Карамазови» (1878-1880).

Творчість — це життя Достоєвського. Він реалізує свій давній задум — роман «Злочин і кара», який із січня 1866 р. починає друкуватися в «Руском вестнике» і здобуває авторові світову славу. Борги і кредитори змусили письменника поїхати до Європи, де були написані визначні романи «Ідіот» і «Біси». Але поза батьківщиною Достоєвський не міг довго жити й працювати, і він повертається до Росії . З 1873 р. починає працювати над «Щоденником письменника» . Спочатку твір друкують у журналі «Гражданин», а з 1876 р. він виходить самостійним виданням. Його художня форма унікальна . Поряд із публіцистичним, літературно-критичним матеріалом тут містяться «сюжети» з життя сучасної дійсності, а також художня «щоденникова проза»: «Бобок», «Сон смішної людини», «Хлопчик з Христа на ялинці» та ін.

У 1875 р. виходить роман «Підліток», в якому відображені головні філософські, соціальні духовні пошуки письменника.

До автора славетних романів прийшло загальне визнання , він був відомий у Росії й на Заході. Але здоров'я письменника погіршувалось, давалися взнаки каторга та тяжкі роки боротьби за життя і творчість. У 1879-1880 рр. Достоєвський працював над романом «Брати Карамазови», останнім твором, який залишився ні шеним. 9 лютого 1881 р. Достоєвський помер.

«Злочин та кара» — перший з п'яти найкращих романів Достоєвського. Сам письменник цьому твору надавав великого значення: «Повість, яку я пишу тепер, можливо, найкраще, що я написав» . Він змалював у творі таку безправність і безпросвітність життя , коли людині вже «немає куди йти».

Роман «Злочин і кара» був задуманий Достоєвським ще в засланні . Тоді він називався «П'яненькі», але поступово задум роману трансформувався в «психологічний звіт одного злочину». Сам Достоєвський у листі видавцю М. І. Каткову чітко перекаже сюжет майбутнього твору: «Молода людина, виключена зі студентів університету, яка живе у крайній бідності … піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям... зважилася разом вийти з кепського свого становища, убивши й пограбувавши одну бабу …» При цьому гроші, отримані таким шляхом, студент хоче витратити у благих цілях: закінчити курс в університеті , допомогти сестрі , виїхати за кордон і «потім усе життя бути чесним , твердим , неухильним у виконанні гуманного боргу перед людством». У висловлюванні Достоєвського потрібно особливо підкреслити дві фрази : «молода людина, що живе в крайній бідності» і «піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям ». Саме ці дві фрази є ключовими для розуміння причинно-наслідкового дій Раскольникова. Що було раніше: тяжке становище героя, яке призвело до хвороби і до хворобливої теорії , чи теорія , що стала причиною жахливого становища Раскольникова?

Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя . На думку письменника, живий життєвий процес, тобто логіка життя, завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку теорію – і найбільш передову, революційну, і найбільш злочинну.Виходить, робити життя по теорії не можна, і тому головна філософська думка роману розкривається не в системі логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимої вкрай злочинною теорією , з життєвими процесами, що спростовують цю теорію.

Теорія Раскольникова побудована на нерівності людей, на обра­ності одних і приниженні інших. І вбивство лихварки задумане як її перевірка цієї теорії на окремому прикладі. Такий спосіб зображення убивства дуже яскраво виявляє авторську позицію: злочин , скоєний Раскольниковим, — це підла справа, з погляду самого Раскольникова . Але він зробив його свідомо, переступивши через свою людську натуру, через самого себе. Своїм злочином Раскольников викреслив себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм . «Я не стару вбив, я себе убив», — зізнався він Соні Мармеладовій.

Ця відокремленість від суспільства заважає Раскольникову жити, його людська натура не приймає цього. Виявляється, людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда людина, як Раскольников . Тому боротьба героя стає дедалі напруженішою, вона йде у безлічі напрямків, і кожний приводить у глухий кут. Раскольников , як і раніше , вірить у непогрішність своєї ідеї і зневажає себе за слабкість , бездарність; раз у раз називає себе негідником. Але в той же час страждає від неможливості спілкуватися з матір'ю і сестрою, думаючи про них так само болісно, як думає про убивство Лизавети . І він намагається не робити цього, бо як почнеш думати, то неодмінно повинен будеш вирішити , куди ж їх віднести за своєю теорією — до якого розряду людей. За логікою його теорії вони належать до «нижчого» розряду і, отже, сокира іншого Раскольникова може упасти на їхні голови, і на голови Соні, Полечки, Катерини Іванівни…

Раскольников повинен, за своєю теорією, відступитися від тих , за кого страждає. Повинен зневажати, ненавидіти, убивати тих , кого любить, і він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що його теорія схожа з теоріями Лужина і Свидригайлова , він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. «Мати, сестра , як я люблю я їх! Чому тепер я їх ненавиджу ?» Людська натура його тепер найбільш гостро зіткнулася з його нелюдською теорією. Але теорія перемогла. І тому Достоєвський ніби приходить на допомогу людській натурі свого героя. Відразу ж після цього монологу він дає «третій сон Раскольникова» : той знову убиває стару, а вона з нього сміється . Сон, у якому автор виносить злочин Раскольникова на суд народний . Ця сцена оголює весь жах діяння Раскольникова.

Достоєвський не показує морального відродження героя , тому що його роман зовсім не про це. Завдання письменника полягало в тому, щоб показати, яку владу над людиною може мати ідея і якою страшною і злочинною може бути ця ідея.

Таким чином, ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка