Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка8/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

2. Вільям Вордсворт, англійський поет, народився 7 квітня 1770 р. у невеликому містечку в графстві Камберленд. З дитинства майбутній поет відзначався старанністю та здібностями до навчання. Втративши батьків у юному віці, і вихований дядьком, він здобув гарну освіту в Кембриджі, куди вступив у 1788 році. Тут виявилася його цікавість до літератури, особливо до творів своїх визначних попередників Чосера , Мільтона та Шекспіра.

Іще студентом він здійснив кілька подорожей, пройшовши пішки південну Францію, Швейцарію та північну Італію. Повернувшись із подорожі, він надрукував цикл поезій під назвою «Поетичні нариси Альп».

Невеликий спадок, отриманий Вордсвортом після повернення до Лондона, дозволив йому займатися літературною діяльністю. Разом зі своєю відданою сестрою він виїхав із Лондона й оселився в графстві Дорсет, де прекрасна природа стала новим поштовхом для його натхнення. У 1798 році вийшла друком його нова збірка «Ліричних поем», а в кінці того самого року він здійснив невелику подорож по Німеччині . Повернувшись із цієї мандрівки, поет і його сестра оселилися біля мальовничих Вестморлендських озер у невеликому містечку Райдале , де в 1803 році Вордстворт одружився з Марією Гетчисон. Вісім років , які поет прожив тут, були найпродуктивнішим періодом у його творчості: талант його сягнув свого розквіту. В останні роки Вордсворт писав небаагто, а 23 квітня 1850 року помер.

Вордсворт був головою й теоретиком так званої «Озерної школи», до якої ще належали С.-Т.Колрідж та Р. Сауті. Для поезії представників цього напрямку характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини, ідеалізація середньовічної минувшини.

Серед творчого доробку поета виділяють збірку «Ліричні балади», що стала результатом співпраці з Колріджем . Перше видання цієї збірки з’явилося у 1798 р. , а друге , значно доповнене , — у 1800 р. Новаторством цієї збірки є звернення до нових тем і використання нової мови: поезія повинна брати теми просто з життя, звертатися до тих предметів, які хвилюють людину і знаходять відгук у її серці. Поезія, на думку Вордсворта, не потребує також якоїсь особливої мови, між мовою прози та поезії не повинно бути особливих відмінностей. Ці думки поет виклав у передмові до «Ліричних балад», яку вважають першим маніфестом романтизму в англійській літературі.

Окрім балад, В. Вордсворд у своїй творчості часто звертався до жанру сонета. У цих творах поет розкриває теми мистецтва, природи, краси.

У кращих поетичних творах Вільяма Вордсворта чиста думка сполучається з виразними точними описами, висвітленими силою почуття.
Література [24; 25; 27; 29; 30]

Лекція №13 Романтизм у Німеччині.


  1. Два покоління німецьких романтиків.

  2. Життя і творчість Е.Т.А. Гофмана.

  3. Життя і творчість Ф. Шіллера.


1. У Франції відбувалися події Великої революції, а патріархальні німці дивилися і осмислювали історичні події. В 1798 р. в Єнському університеті виникає гурток інтелектуалів ( А. В. і Ф. Шлегелі , Новаліс , И. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейермахер, Л. Тік), який проіснував лише до 1801 р., але встиг за цей час розробити філософсько- естетичну теорію романтизму.

Єнцям була притаманна утопія естетичного перетворення світу, ідеал нової універсальної культури, в якій зливаються мистецтво, філософія, наука і релігія, ідея загального символізму, романтичної іронії і т. д.

Орган єнських романтиків — журнал «Атенеум» (1798-1800) —став центром дослідів творців нового мистецтва. Публікації в ньому виходили головним чином у незрозумілому для прихильників раціональної форми жанрі фрагмента, який виступив синтезом науки і мистецтва , формою, що долає усе догматичне, застигле, кінцеве.

«Істинний поет не просто знає, він відає: він є всесвітом у малому відбитті» ,- стверджував Новаліс. Так відкрилася тема, яка є програмною не тільки для німецького, а й для європейського романтизму - тема художника, протилежного звичайному середовищу, яке осмислюється як ворог справжнього мистецтва.



Наступне покоління романтиків з'являється у Гейдельберзі.Викладачі цього університету А. фон Арнім і К. Брентано із 1805 до 1808 р публікують збірку «Чарівна сопілка хлопчика», яка викличе великий резонанс в країні. Світова спільнота, та й самі німці, вперше оцінили чарівність народних балад про доктора Фауста, про щуролова з Гамельну та ін.

Деякі з поезій, які увійшли до збірки, були авторськими, окремі створені за мотивами народних легенд. Іще більш широкий відгук отримали «Дитячі й сімейні казки» (1812- 1822) братів Грімм. Якоб й Вільгельм Грімм провели величезну роботу зі збирання та публікації суто народних казок, намагаючись відтворити особливості мовлення, колорит народного оповідання.

Для позиції гейдельберзьких романтиків (Л.А. фон Арнім, К. Брентано, брати Грімм, Й. фон Ейхендорф) характерний традиціоналізм, звернення до національної старовини, фольклору. Вони створили наукові основи сучасної фольклористики та діалектології, заснували сучасну міфологічну школу в літературознавстві, яка в свою чергу висунула проблему народності мистецтва.

Німецький романтизм є взагалі надзвичайно багатим і значущим явищем. Йозеф фон Ейхендорф, Людвіг Уланд, Адельберт Шамссо, Вільгельм Мюллер залишили глибокий відбиток у світовій літературі. Але цілою епохою у німецькій і світовій поезії є творчість Генріха Гейне.



2.Ернст Теодор Амадей Гофман з'явився на літературній авансцені тоді, коли формування основ романтизму вже відбулося. Як мислитель Гофман виступає спадкоємцем єнської школи. Вимоги, які там було висунуто до ідеального художника — універсальність мистецтва, концепція романтичної іронії, синтез мистецтв, — було в повній мірі реалізовано в його творчості. Але між єнцями й Гофманом існувала суттєва різниця: перші були сповнені радісної упевненості в тому, що романтичне «я» поета має змогу піднятися над дійсністю ,через іронію зняти протиріччя. Герой Гофмана також сприймає реальний світ в іронічному плані і намагається вирватися з його кайданів, але письменник іронізує і з цієї мрії-утопії, і з свого героя-дивака, розуміючи безсилля романтичного «я» перед жорстокою силою реальності .

Знаменитий німецький романтик народився у 1776 році у Кенігсберзі. Гофман мав універсальні здібності в різних сферах мистецтва. Він був автором першої німецької романтичної опери, письменником, професійним музичним критиком, театральним декоратором , диригентом , музикантом, блискучим юристом, графіком.

Ернст прекрасно закінчив курс юридичних наук у Кенігсберзькому університеті у 1795 році, хоча не почував до юриспруденції особливого нахилу і продовжував ретельно займатися мистецтвом. До цього часу належать його перші літературні спроби в журналі.

У 1804 році Гофмана перевели радником до Варшави. Незабаром після вторгнення військ Наполеона всі прусські чиновники у Варшаві були звільнені зі служби.

Постійним супутником Гофмана стають злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку. Це було в 1807 році, і цього ж року взимку померла його донька. У 1810 році один його знайомий, Гольбейн, збирався відновити бамберзький театр. Гофман допомагав йому, працюючи як композитор, диригент, декоратор, машиніст, архітектор і керівник репертуару. Та через два роки театр закрився. Гофмана знову обсіли злидні.



26 листопада 1812 року він пише в щоденнику: «... Продав сюртук , щоб пообідати». З початку 1813 року справи його пішли краще: він одержав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капєльмейстера в Дрездені. Він у цей час зібрав свої музично-поетичні нариси , написав трохи нових, дуже вдалих речей і приготував до друку низку збірників своїх творчих здобутків (серед них повість «Золотий шик»). Жан-Поль Ріхтер помітив у Гофмана письменницький талант і написав передмову до першого тому. Повість мала значний успіх.

Значні за обсягом твори Гофмана виходять один за одним у такому порядку: «Еліксир диявола» (1816); романи та новели для збірки «Нічні оповідання» (1817); «Дивні страждання одного директора театру» (1819); «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» (1819); «Серапіонови брати» (1819); «Життєва філософія кота Мурра» (1820); «Принцеса Брамбілла» (1821); «Мейстер Фло, казка в сімох пригодах двох друзів» .

У1819 році хвороба знову наздоганяє його, і він з дружиною їде на лікування в Сілезію. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У сорок сім років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинувся туберкульоз спинного мозку. Він помер 26 червня 1822 року.

Гофман підбиває підсумки німецькому романтизму, є найповнішим виразником найкращих його прагнень, яким він надав небувалої доти яскравості й певності. У творчості Гофмана, найсуб'єктивнішого письменника, котрий перетворив кожну свою сторінку на особисту сповідь, зіштовхнулись у нерівному єдиноборстві велична, але самотня у своїх муках душа поета, що потребувала правди , свободи, краси, і жорстокий, погано влаштований світ. Основний для в романтизму конфлікт — розлад між мрією і дійсністю — набуває у Гофмана безвихідного, трагічного характеру. Основна теми творчості — тема взаємовідносин мистецтва та життя.

Особливу увагу Гофман зосереджує на особистості художника . Практично вся його творчість — від музичних новел («Кавалер Глюк» і «Дон Жуан») до роману «Життєва філософія кота Мурра» — присвячена темі зіткнення між художником і вульгарним середовищем.

Через усю творчість Гофмана проходять два потоки фантастики : з одного боку, радісна, барвиста фантастика, що завжди давала насолоду дітям та дорослим ( «Лускунчик» , «Чуже дитя» , «Королівська наречена»), а з іншого боку, фантастика кошмарів і страхіть, усіляких видів божевілля як художнього втілення «нічного боку» душі й суспільного життя людей, якими володіють темні, страшні сили («Еліксир сатани», «Піщана людина», «Майорат» , «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер»).
3. Фрідріх Шіллер, німецький поет, драматург , теоретик мистецтва, історик, визначний представник Просвітництва в Німеччині , один з основоположників німецької літератури нового часу, народився 10 листопада 1759 року у містечку Марбаха (Веймар). Майбутній поет виховувався в релігійній атмосфері, що позначилося на його ранніх віршах. Після навчання в протестантській школі та занять із протестантським пастором Шіллер у 1773році вступив до військової академії і почав вивчати право, хоча з дитинства мріяв стати священиком .Із 1775 року він, покинувши юриспруденцію, взявся за вивчення медицини. Закінчивши курс у 1780 році, він отримав місце полкового лікаря.

У 1781 році Шіллер завершив і опублікував драму «Розбійники». На початку наступного року її було поставлено в Мангеймі. У 1782 через конфлікт із герцогом ІІІіллер виїхав із Вюртемберзького герцогства. Наступного літа він уклав контракт на написання п'єс для постановки на мангеймській сцені. Дві драми, над якими Шіллер працював іще до втечі зі Штутгарта, — «Змова Фієско у Генуї» «Підступність і кохання», — були поставлені в мангеймському театрі , причому остання мала великий успіх.

У 1785 р. Шіллер написав один зі своїх найвідоміших поетичних творів — «Оду радості». У 1785-1787 роках письменник гостював у одного зі своїх шанувальників у Лейпцігу та Дрездені. Згодом він оселився у Веймарі. В 1789 р. Шіллер став професором всесвітньої історії в Єнському університеті.

У 1785-1791 Шіллер випускав літературний журнал, що виходив під різними назвами.У 1786 р. було опубліковано «Філософські листи», у 1787 – п'єсу «Дон Карлос», якою завершується перший період творчості Шіллера.

1788 року було написано вірш «Боги Греції». Цього ж року IIIіллер познайомився з Гете, і відтоді поети стали близькими друзями.

У 1792-1796 роках виходить низка філософських есе Шіллера , у яких помітно вплив філософії І. Канта.

У 1796 році написано драму «Валленштайн», якою починається другий етап драматургічної творчості письменника. Цього ж року Шіллер започаткував періодичне видання «Альманах муз», де було опубліковано багато його творів.

1797 р. у творчості Шіллера називають «баладним роком», тоді було створено балади «Кубок», «Рукавичка», «Перстень Полікрата» й «Івікові журавлі».

У 1800 році було написано п'єсу «Марія Стюарт», а в 1801 — «Орлеанська діва», в основу якої покладено історію Жанни д'Арк.1804 року була написана остання завершена п'єса «Вільгельм Телль», яку Шіллер задумав як «народну» драму.

Помер Шіллер у Веймарі 9 травня 1805 року.

Драма Шіллера «Розбійники» —трагедія про дисгармонію в сучасному світі, про ворожнечу й ненависть у людських взаєминах. Дізнавшись про жорстокі злочини свого брата Франца, Карл Моор сприйн їх як свідчення несправедливості всього світу і взяв на себе роль месника . Але форма його помсти — розбійництво — суперечила його високим намірам . «Розбійники» відкрили новий тип драми — ліричної, політично спрямованої, емоційної.

Особливого значення набула драма «Підступність і кохання» ( 1784 ) яку автор визначив як «міщанську трагедію» — популярний у просвітницькій літературі жанр. До цього персонажами трагедій були лише монархи та вельможі, а міщан дозволялося зображувати лише в комедіях. Зацікавлення історичним минулим виявилося в драмі «Змова Фієско у Генуї» (1783).

Із 1791року Шіллер виношував задум трагедії «Валленштайн» ( 1800 ) , що зрештою утворила трилогію. За визначенням самого поета, темою його твору є трагічна доля Європи. Такого ж трагічного звучання набула драма «Марія Стюарт» (1801), сюжет якої взято з історії Англії XVI століття.

У своєму творі «Орлеанська діва» (1801) Шіллер зробив складнішим та ідеалізував образ французької народної героїні Жанни д'Арк. Мотив боротьби між обов'язком та почуттям героїні став частиною конфлікту визначної та природної людини із упередженим світом.

Останню свою завершену п'єсу «Вільгельм Телль» (1804) автор мислив як народну драму. Її народність полягає у спрямованості проти тиранії, у заклику до національного визволення, що актуально звучав на той час у Німеччині.

Одночасно з драматургією Шіллер присвячує себе поезії, у якій думка завжди переважає над почуттям. У своїх творах поет звертається до мистецтва античності та Ренесансу.

У низці балад стрижнем сюжету стає випробування героя – перевірка його мужності, відваги .

Творчість ІІІіллера завершує літературу XVIII століття, його стиль пов’язаний із мистецтвом Просвітництва. У поезії філософська та політична думка поєднується з образністю, абстрактна лексика з підкресленою простою, розмірковування — з довершеною лаконічністю .


Література [ 25; 27; 29; 30]

Лекція №14 Романтизм у Франції.


  1. Життя і творчість В. Гюго.

  2. Цілісна програма романтичного руху у передмові до драми «Кромвель».

  3. Роман «Собор Паризької Богоматері».



1. Віктор Гюго – найавторитетніший з французьких романтиків ХІХ століття, вождь французького романтизму і його теоретик. Він наро­дився 26 лютого 1802 року в Безансоні у досить заможній родинв : батько, селянин за походженням , під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походила з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, Віктор був ще дитиною. Мати виховала сина виховала сина у дусі католицизму і роялізму. У своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів, а потім перейшов до стану республіканців, і хоча залишився «революціонером із Христом», благословив усі революційні виступи народу як історично необхідні.

Творчий шлях Віктора Гюго умовно розділяється на три періоди:



  • перший (1820-1850) — реформування французької поезії, створення

національної теорії романтизму, утвердження романтичного театру, утвердження французького історичного роману ;

  • другий (1851-1870) — створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

  • третій (1870-1885) — осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

У Гюго рано пробуджується поетичний талант. Свою першу поетичну збірку «Оди й різні вірші» (1822) він написав у стилі класицизму.

Проте класицизм Гюго виявився дуже нестійким. Починається поступовий перехід на романтичні позиції. Але в прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиціях романтизму. Свідченням того є перший роман Гюго «Ган Ісландець» (1821-1822). Подальшим утвердженням Гюго на позиціях романтизму був його другий роман «Бюг Жаргаль» (1826). У цьому романі Гюго звернувся до змалювання життя негрів-рабів.

Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість - він з однаковим успіхом виступав у поезії, прозі й драматургії .

Романтичні драми Гюго перегукувалися з актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відстоювали передові ідеали та прагнення.

В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена підйомом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Цей роман відбиває національну історію , пов’язаний з актуальною сучасною проблематикою.

Кінець 20 і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851-1870), до періодів творчої активності . У ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру , постійно виступав у прозових жанрах, але водночас не послабшала інтенсивність його поетичної творчості. У 30-ті й на початку 40-х з’являються чотири його поетичні збірки — «Осіннє листя», «Пісні сутінок» (1837), «Внутрішні голоси» та «Промені й тіні» (1841) . Крім того, багато поезій ввійшли до «Споглядань» — величезної двотомної збірки, опублікованої вже в період вигнання (1856).

Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання .

Саме у період вигнання завершується формування світогляду письменника . У перші роки вигнання, на острівці Джерсі, Віктор Гюго створює збірку «Карт» (1853), яка справедливо вважається вершиною його політичної поезії. Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанрах. У цей період з'явилося три романи: «Знедолені» (1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). В усіх цих романах центральною є тема народу.

Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років довгого життя. В останній період творчості Гюго одна за одною з'являються поеми та поетичні збірки: «Мистецтво бути дідусем» , сатиричні поеми: «Папа» , «Осел» , «Всі струни ліри» та інші.

Помер Віктор Гюго 23 травня 1885 року. Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а по­хорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію , у якій взяли участь тисячі людей. Творчість Гюго міцно й назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури .


2. Віктор Гюго прийшов на позиції романтизму під впливом Шатобріана і Ламартіна. Але саме йому судилося провести реформу французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку . У збірці «Орієнталії» (1828), порушуючи класичні вимоги єдності вірша, Гюго чергує розмір і довжину рядка .

Реформа Гюго полягала і у намаганні замінити раціоналістичний вірш класицизму мовою людських почуттів. Він відмовляється від прикрас , запозичених з античної міфології, зрікається суворого розділення лексики на «високу» і «низьку». Класицистична поезія визнавала тільки цезуру (паузу), розташовану посередині рядка, а також думку, яка уміщається в один поетичний рядок , це сковувало поетів, не давало можливості вільно висловлювати бачення світу. Гюго ввів «смислову» цезуру, а також «перенос» і таким чином розкріпачив поетичну думку. В галузі ритму поет відмовився від застиглого олександрійського вірша і здивував сучасників різноманітністю ритмів . У 1830 р. в статті «Про пана Доваля» Гюго визначав романтизм як «лібералізм в літературі» і підкреслював, що «літературна свобода є дитиною свободи політичної».

1827 року Гюго пише свою першу романтичну історичну драму «Кромвель», котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття . Великого розголосу набула передмова до драми, в якій Гюго прагнув пов’язати розвиток літератури з розвитком історії людства, щоб показати історичну зумовленість торжества романтизму. Це була цілісна прграма романтичного руху. Передмову до «Кромвеля» давно вважають окремою теоретичною працею — маніфестом французького романтизму.




3. 25 липня 1830 року Віктор Гюго розпочав роботу над романом «Собор Паризької Богоматері». Самий вибір епохи є важливим для розкриття основної ідеї . XV століття у Франції — епоха переходу від середньовіччя до Відродження. Але, передаючи за допомогою історичного колориту обличчя цієї динамічної епохи, Гюго шукає щось вічне, спільне для всіх епох. Так, на першому плані — собор Паризької Богоматері , котрий народ створював віками.

У системі персонажів головне місце посідають три герої . Циганка Есмеральда своїм мистецтвом, усім виглядом дарує насолоду натовпові , вона далека від побожності , не відмовляється від земних утіх . У цьому образі найяскравіше відбито відродження зацікавленості людиною , яке стає головною рисою світосприйняття в нову епоху. Есмеральда нерозривно пов'язана з народом. Гюго застосовує романтичну пристрасть, відтінюючи красу дівчини образами низів суспільства, у змалюванні яких він використовує гротеск. Есмеральда — циганка ( щоправда , тільки за вихованням) і француженка (за походженням). Її унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не зміг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго. Це його об’єктивне , романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть по­ряд .

Протилежний образ у романі — образ похмурого негідника , архієпископа Клода Фролло , розкриває багаторічну боротьбу Гюго проти церкви. Королівська влада та її опора — католицька церква — зображені в романі як ворожі народу сили. Розважливо-жорстокий Людовік XI дуже близький до галереї коронованих злочинців із драм Гюго. Почуття Клода Фролло викривлені: любов, батьківська прихильність, жага до знань перекриваються егоїзмом та ненавистю.

Розплата приходить до архідиякона від його слуги, дзвонаря собору , Квазімодо. Для створення цього образу Гюго особливо широко використовує гротеск. Квазімодо — незвичайна потвора. Його облич­чя і фігура водночас смішні й страхітливі. Гротесковий Квазімодо, потворний , розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту , інакше , як з огидою, на нещасного дивитися не може. Квазімодо схожий на химер — фантастичних тварин, чиї зображення прикрашають собор . Квазімодо — душа собору. Потворне чудовисько теж покохало красуню Есмеральду, але не за її красу, а за доброту. І душа, що пробуджується від сну, виявляється прекрасною. Звір за своїм зовнішнім виглядом, Квазімодо є ангелом у душі. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов'ю до ренесансної Мадонни.

Зовні блискуче, а насправді безсердечне та спустошене суспільство втілено в образі капітана Феба де ІІІатопера, який , як і диякон, не здатний на безкорисливе та самовіддане почуття.



У центрі роману — собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Собор, вічний і нерухомий, є головним персонажем у романі . Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об'єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це — жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо і ставиться до них байдуже. Собор втілює вічний закон «ананке», вічний закон необхідності , смерті одного і народження іншого. Не випадково це грецьке слово накреслене невідомою рукою на стіні однієї з його веж. Водночас , собор — символ поневолення народу, символ феодального гноблення, темних марновірств та забобонів, які тримають у полоні душі людей.

Гюго не ідеалізував середньовіччя, він правдиво показав темні сторони феодального суспільства. Водночас його твір глибоко поетичний , сповнений гарячої патріотичної любові до Франції, до її історії , мистецтва, у якому, як вважав Гюго, живе волелюбний дух французького народу.

Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.
Література [5; 25; 27; 29; 30]

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка