Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка7/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

2.Основоположником європейського реалістичного роману нового часу вважається Даніель Дефо. Творчість Дефо являє собою цілу епоху в історії розвитку англійської прози, вона підготувала і соціальний реалістичний роман XIX століття.

Дефо є основоположником таких різновидів жанру роману, як роман пригодницький, біографічний, роман виховання, психологічний, історичний, роман-подорож.



Літературну діяльність Дефо розпочав у 1697р„ коли вийшов його перший памфлет «Досвід про проекти». Близько 500 творів написав письменник. Проте, мабуть, немає людини, не знайомої з «Робінзоном Крузо», одним з кращих творів світової літератури. Даніель Дефо стверджував, що історія ця нібито написана самим Робінзоном Крузо, для того, щоб віддати належне мудрості Провидіння.

Дефо пішов вже на шістдесятий рік, коли в затишку села Сток-Ньюїнгтон, поблизу Лондона, він почав писати свій перший том під докладною назвою: «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його зрештою визволили пірати. Писано ним самим». А втім, містифікаторський характер останньої фрази розгадується дуже скоро.

Шлях свій до читача роман знайшов відразу. Через два тижні після його виходу з'явилося друге видання, на початку червня — третє, а через два місяці — четверте. Подібної популярності не знала тоді в Англії жодна інша книжка. В чому ж причина такого грандіозного успіху? В незвичайності долі головного героя? Можливо, але не тільки в тому.

На думку зобразити життя людини, що потрапила на безлюдний острів, письменника наштовхнув реальний випадок. В жовтні 1704 року шотландець Олександр Селькірк, штурман одного з британських кораблів, за непокору капітанові був висаджений на безлюдний острів .За чотири роки й чотири місяці підібрало його інше англійське судно. Нема підстав стверджувати, що Олександр Селькірк став прототипом Робінзона Крузо: надто вже велика дистанція між реальним моряком і вигаданим характером; але це історія, яка стала відома Дефо, безперечно, дала поштовх до створення славетного роману.

Вибір розповідної манери — мемуарної й щоденникової -- був зумовлений не тільки особистим досвідом та літературно-стильовими уподобаннями белетриста. Ця манера якнайшвидше відповідала «новій історично-культурній добі з властивим для неї приматом раціоналістичного начала в мистецтві».

В житті Робінзона нічого не відбувається за помахом чарівної палички чи за волею божественних сил. Цілком реальні обставин зумовлюють його пригоди й поневіряння, аж поки він потрапляє на острів, а далі... Далі господарем його долі стає він сам і тільки він сам.

Робінзон на своєму острові начебто повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скотаря , землероба, але він — не людина первісних людських колективів, що пройшли через ці стадії, а справжній англієць XVIII ст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської буржуазії епохи її переходу на стадію своєї дозрілості.

Робінзонові іноді здається, що він знайшов на острові справжню душевну гармонію, але певне критичне ставлення до суспільства, від якого він випадково відірвався, не заважає йому сумувати за ним . У Робінзона досить розвинуте почуття власника, і навіть екзотична прекрасна природа острова приваблює його насамперед тому, що він відчуває себе її володарем.

В передбачливому і практичному Робінзоні ми бачимо і простодушного філософа. «Непотрібний мотлох! — говорить Робінзон , коли побачив гроші, що залишилися в каюті затонулого корабля. — Навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе з землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь-який із цих ножів. Мені нема що з того робити; тож залишайся там, де лежиш і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, трохи поміркувавши, він вирішив узяти гроші з собою.

Розповідаючи про двадцять вісім років, які провів Робінзон острові, Дефо вперше в літературі розгорнув тему праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною. Залишившись наодиці з природою, герой Дефо завзято працює над виготовленням предметів домашнього вжитку. Тут розповідається, як він будував свою першу будівлю, обставляв своє житло, приручав диких кіз, обробляв поле, ліпив горщики, пік хліб, будував човни і багато ще дечого, що потрібне було для життя на безлюдному острові.

ІІривертаючи увагу читача до внутрішнього світу свого героя, Дефо наділяє його й прикметами ранньопросвітницької свідомості, живучи на острові, Робінзон мобілізує все своє знання про природу, вивчає не лише ремесла, а й закономірності кліматичних змін, перебіг пір року тощо. Чи не понад усе цінує він результати діяльності людського розуму.

Хоча це може здатися й парадоксальним, але якраз самотнє життя вчить Робінзона цінувати людське спілкування, радощів якого він позбавлений багато років.

Ми бачимо, як він сумує за людиною- співрозмовником, людиною-другом. Цей сум певною мірою знаходить вихід у його ставленні до П'ятниці: визволений дикун стає не тільки слугою , а й учнем та другом Робінзона.Взагалі моральний аспект життєвої історії Робінзона Крузо не менш важливий і цікавий, ніж економічний; більш того — обидва вони тісно взаємопов'язані, невіддільні один від одного. Духовне життя Крузо на острові, звичайно ж, аж ніяк не зводиться до молитов та читання Біблії — єдиної книжки, яка є в нього. Молитва для нього своєрідна діяльність — відпочинок від роботи. Сам Робінзон визнає, що довгий час його думка «не знала Бога», що вперше він звернувся до Нього під час бурі, а вдруге — опинившись на острові.

Важливо відзначити, що в жорстокій боротьбі із стихіями Робінзон не втрачає поняття про совість, співчуття, людяність. Так, готуючись до оборони від можливого нападу дикунів, він, добре розміркувавши, доходить висновку, що дикуни — теж люди і що вони «не більші вбивці , ніж ті християни, які вбивають полонених на війні …»

Варто зауважити, що Дефо як автор роману «Робінзон Крузо» має звя'зок з просвітницьким «романом виховання». Образ Робінзона Крузо значно змінюється протягом його історії. Легковажний і примхливий хлопець, яким він є на початку роману, стає під впливом життєвих обставин мудрою і серйозною людиною.

У кінці твору приховане живе й алегоричне начало. Історія Робінзона Крузо з усіма її перипетіями може бути сприйнята як розгорнута, обросла багатьма подробицями притча про Людину, про її зіткнення з природою, про її боротьбу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість.



3.Англійський сатирик, церковний діяч,публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 року в Дубліні. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час від'їжджає до Англії, і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту.

Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секрета­рем Вільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора.

У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви.Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет «Казка бочки». Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів Петра, Мартина й Джека автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську .

У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру « Битва книг».Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за творче її використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).

Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковну парафію у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослов'я.

Його літературна популярність стала ще більшою після виходу серії нарисів «Папери Бікерстафа» (1708-1709). Образ екстравагантного джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчальний сатиричний журнал «Базіка» (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.

Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710-1711) видає торійський журнал «Екзамінер». Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву «Щоденник для Стелли» й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.



Третій період творчості Свіфта відкривається памфлетом «Пропозиція про загальне використання ірландської мануфактури» (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить «Листам Сукнаря» (1724).

Головною книгою життя Дж. Свіфта стають «Мандри до різних країн світу Лемюеля Гуллівера» (1721-1725), що були видані в Лондоні в 1726 році.



Останнє десятиліття творчої діяльності великого сатирика після виходу «Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гуллівера» було позначене великою активністю. Свіфт пише багато публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Його обирають почесним громадянином Дубліна (1729). Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підбиває в одному з найбільш значущих своїх творів— «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1731, видані 1738).

Помер Свіфт 19 жовтня 1745 року в Дубліні.



«Мандри Гуллівера» (1721-1725) : за жанром «Мандри Гуллівера» — сатиричний філософсько-політичий роман. Своєрідність жанрової природи твору полягає в поєднанні романної та памфлетної форм, що підкреслює специфічну особливість роману — виразно відчутні публіцистичні засади.

Головною темою «Мандрів» є мінливість зовнішнього вигляду природи та людини, зображена у вигляді фантастичного та казкового середовища, до якого потрапляє Гуллівер під час своїх мандрів.

Роман складається з чотирьох частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя в тій чи іншій країні (у ліліпутів, велетнів, у Лапуті, у країні гуінгнімів). Твір має яскраво виражені риси роману-подорожі пригодницько-фантастичного характеру. Уводячи казкові та фантастичні мотиви в їх особливій художній функції, Свіфт не обмежується нею, розширює її значущість за допомогою пародії, на основі якої будується сатиричний гротеск. Текст «Мандрів» пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими й явними цитатами.



Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не задовольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії — це гігантська карикатура на монархічну Британію.

Країна велетнів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка протистоїть недосконалій Англії, а її король — як мудрий правитель, який засуджує війни й у своїх діях керується принципами вищої моралі.

Подорож Гуллівера до Лапути з відвідуванням Великої Академії — це в'їдлива сатира письменника на псевдонауку його часу з її відірваністю від реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою мандрівкою Гуллівера — до країни з розумними кіньми й здичавілими представниками людства — йеху. Все це результат глибокого розчарування автора в можливостях позитивного розвитку людського суспільства.

Предметом сатиричного зображення в «Мандрах» є історія. Свіфт залучає до неї читача на прикладі сучасної для нього Англії. Перша й третя частини сповнені натяків, і сатира в них має більш конкретний характер, ніж у двох інших частинах.

У гротескно-сатиричному описі всіх трьох країн, які відвідує Гуллівер перед своєю останньою мандрівкою, є контрастний момент — мотив утопії , ідеального суспільного ладу. Мотив утопії виражається як ідеалізація предків. Він надає розповідям Гуллівера особливого ракуру, за якого історія постає перед читачами як зміна поколінь, що деградують, а час повернено назад.


Література [ 8; 9; 14; 31 ]


Лекція №11 Романтизм як літературний напрямок і як універсальний світогляд.


  1. Історичні передумови виникнення романтизму.

  2. Філософська основа романтизму.

  3. Загальні риси романтичного типу творчості.


1. Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення течії романтизму, вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів XVIII ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Даламбер стверджували: людина є феноменом розумним, її інтелект спроможний підкорити Природу, будувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції — Бастилію. На вулицях Парижа залунало гарне гасло: «Свобода! Рівність! Братерство!» А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп'єром і розпочали масові розправи над аристократами.

2. «І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники?» — запитували мислячі люди в усьому світі і доходили висновку, що філософи помились. Але перші романтики, а до них зараховують Ф. Гельдерліна і діячів ієнської університетської школи (Німеччина), У. Блейка, У. Вордсворта, С. Кольріджа (Англія), Р. Шатобріана , Жермену де Сталь, Е. Сенанкура (Франція), не тільки не заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї І'ердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність «Бурі і натиску», загадковість пізнього Гете і культ краси Шіллера називають «передромантизмом».

Філософську основу романтизму було створено в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга. За Шеллінгом пізнати Всесвіт можна тільки поєднавши розум і інтуїцію. Висловити , що відчув художник, можна тільки силами мистецтва, та й то частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом.



3.Романтики створювали образи величезного, глобального масштабу, образи-міфи. Отже, Старий Мореплавець Кольріджа , Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку - про недоторканність Природи (Старий Мореплавець), про революційні зміни у суспільстві (Квазімодо). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям , але більша частина художників-романтиків протиставила власну творчість злободенності, намагаючись проникнути у вічні, понадчасові сфери силою мистецтва.

Свобода була незаперечною цінністю для всіх поколінь роман­тиків . Французька революція показала велич людського духу , натхненного чуттям власної незалежності від тисячолітніх авторитетів. Але вона показала незатребуваність самостійності широких мас, для яких свобода обернулася розрухою, голодом, втратою звичних умов життя. Так на сторінках романтичних творів зароджується думка про існування двох світів — матеріального і духовного, яка пізніше виллється в ідею двосвіття , і на сторінках романтичних творів з'явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу.

Втім , досягти істинної свободи творчості тільки через презирство до споживачів неможливо. Тому що тоді людина залишається рабом самої себе. Власний егоїзм примушує її творити не за законами Всесвіту, а за законами потворної корисливості. Таким чином, незважаючи на величезне значення творчого «я», романтич­на іронія примушує творця іронічно ставитися і до себе самого, і до власного писання, і навіть до романтизму.

Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці XIX ст. , але романтизм як універсальний світогляд залишився і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямків кінця XIX — початку XX ст. (символізм, імпресіонізм, неоромантизм), посів він почесне місце і у широкій течії модернізму XX ст.

Отже, виділимо загальні риси романтичного типу творчості :


  • прагнення до суб'єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;

  • захоплення фольклором, тяжіння до екзотичного, надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;

  • міфологізація дійсності через звернення до форм символізування , гротеску, фантастики;

  • усвідомлення катастрофічної роздробленості нового часу і втеча від нього в світ ілюзії, мрії, казки; звідси — інтерес до фольклору, національної історії і національного колориту як до засобів , що допомагають повернути стан дитячої цілісності і живописної безпосередності.

Література [ 25; 27; 29; 30]



Лекція №12 Романтизм в Англії. Поети «озерної школи».


  1. Життя і творчість Дж. Байрона.

  2. Життя і творчість В. Вордсворта.



1. Джордж Ноел Гордон Байрон (1788-1824)

Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найвидатнішою фігурою англійського романтизму. Красивий, але кривий на одну ногу, Байрон нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв.

Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав давнього англійського роду, а по лінії матері уродженої Гордон, був прямим нащадком роля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя , протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету. 1806 року Байрон видав першу збірку віршів ,яку, за порадою друга, вилучив з продажу і знищив. Незабаром вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», що побачила світ у червні 1807 року. Збірка викликала низку негативних оцінок з боку романтиків старшого покоління, за межами збірки залишилося те краще, що вже було написане. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт — свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.

Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Байрон не просто писав вірші, він жив поетично.

Про це свідчить і його політична позиція. Успадкувавши місце у Палаті лордів, поет почав із захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які ламали станки, намагаючись таким чином запобігти скороченню. Парламент розглядав законопроект (білль) про впровадження смертної кари для луддитів. Байрон, як у парламенті, так і в поезії порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах, щоб увесь, світ бачив: в індустріальній Англії машину, яку виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя.

Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож і оцінив все пильним поглядом політика, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні.

Байрон не прийняв сучасного йому романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Сауті, Мура, В. Скотта мали особистісний характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що його критика була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного - ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, громадська особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом — поемою «З Горація».



У 1828 р. Байрон публікує дві перші пісні «Паломництва Чацльд Гарольда» і отримує шалену популярність. Поему, яка дала життя ліро-епічному жанру, було створено на основі дорожнього щоденника , до якого Байрон вносив свої враження під час подорожі. Епічна лінія (мандри Гарольда) перехрещується із лінією ліричною (авторські відступи). В результаті з'являється жанр ліро-епічної поеми.

Дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд Гарольда»- це усвідомлення поета в необхідності закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.

Третя і четверта пісні будуть пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було спричинене остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.

Лондонський період (1812-1816) — час романтичної слави , роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.

Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь, і розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди центральним є любовний епізод. Поеми затвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика.



Ще одним ліричним циклом тих років була низка віршів , об’єднаних особистістю Наполеона.

Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи», — однієї з небагатьох, хто не покинув поета.

У 1816 р. з’являється нова збірка віршів і поема «Шильйонський в'язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що розпочав у Швейцарії і яка чимось подібна до «Фауста».

У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії. Переслідуваний за свої зв'язки з кар­бонаріями, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

У цей час він пише невеликі вірші» «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фальєро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу.

Зростаючий інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822-1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822-1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817-1823).

Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дався взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в не патріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «У день , коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші напис вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки.

«Байронізм» є явищем неодновимірним. Він втілює жадання абсолютної волі, відштовхується від усього, пов'язаного із традиційним способом життя людства. Герой Байрона кидає виклик традиційній моралі, релігії і тому «байронізм» нерідко ототожнюють з демонізмом. Це явище принципово важливе і одночасно жахливе. «Байронізм» приваблює відчайдушною хоробрістю, нехтуванням будь-якою небезпекою, навіть смертельною і відштовхує індивідуалізмом.

«Байронізм» як філософсько-естетичний феномен є набагато ширшим, ніж цикл «східних» поем. Він виникає зі всієї творчості Байрона і його особистої долі. «Байронізм» можна умовно розділити на три напрями, кожен з яких мав своїх послідовників.

По-перше — це індивідуалістичне повстання проти загрузлої в меркантилізмі буржуазної Європи, який переростає в маргінальний, богоборчий бунт супроти всієї людської цивілізації.

По-друге — це спроба подолання власної станової і національної обмеженості, яка вилилася на підтримку робочого руху в Британії, а також в участь у боротьбі карбонаріїв в Італії і в допомогу грекам, що піднялися в 1821 р. на повстання проти турецького ярма.

По-третє — це новаторство, що виникало від нехтування будь-якими умовностями і що вилилося в створення низки нових жанрів (ліропічна поема, ліро-епічна драма) і нового типу версифікації, що нагадує недбалий розмовний стиль. Слід зазначити: практично кожний поет тієї епохи вів творчий діалог із Байроном, заперечуючи або підтримуючи його в окремих аспектах.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка