Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка6/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.Художня система драматургії Шекспіра виросла на ґрунті традицій народного театру і лише дечим зобов'язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови.

Драматургія Шекспіра не скута ніякими жорсткими рамками. Він зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв'язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним проходить усе життя людини. А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій.

Шекспір часто веде дві, а то і три рівноцінні лінії дії. Деякі епізоди не завжди пов'язані з головною дією, але по-своєму і вони необхідні для створення атмосфери і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт.

У Шекспіра в одній п'єсі уживається серйозне з кумедним, в його трагедіях чимало блюзнірства, а в комедіях часом трапляються події, які знаходяться на грані трагічного.



ІІІскспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у античній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Водночас він показав характери своїх героїв у розвит­ку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але розуміння природи людини.

У творчості Шекспіра починає звучати тема загибелі героїв, особливо дорогих йому, що утілюють світлі гуманістичні ідеї.


3.Трагедія Шекспіра «Гамлет, принц данський» найбільш знаменита з п'єс англійського драматурга. На думку багатьох високоавторитетних цінителів мистецтва, це одне із самих глибокодумних творінь людського генія, велика філософська трагедія.

Перша помітна відмінність «Гамлета» від драм наших часів полягає і в тому, що п'єса написана у віршах. Це аж ніяк не означає, що Шекспір переклав у вірші повсякденну мову. «Гамлет» — поетична драма в повному розумінні слова. В основі трагедії лежить поетичний погляд на світ. Поезія ІІІекспіра надихає весь світ. Природа теж бачиться йому і його героям у поетичному світлі. З незвичай­ного , з чуда і починається трагедія, з'являється Примара. В якому світі живе Данський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, що планети впливають на долі людей.

Справа не в тім, що трагедія Шекспіра написана зіршами, а в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.

Данський принц Гамлет гірко тужить за мертвим батьком. Але він із страхом дізнається: він не помер, він був убитий. Вбивця - рідний брат убитого, дядько Гамлета — не тільки успадкував престол покійного короля, але й одружився на його вдові — матері Гамлета.

У трагедії зображено, як Гамлет спочатку розвінчує лицемірство коронованого злочинця, а потім і мститься йому за смерть батька. Але це тільки зовнішні події п'єси.

Трагедія змальовує складні і важкі роздуми шляхетної людини про природу зла, про порочний королівський двір, про лицемір­ство, що криється в палацових стінах, про хвороби, якими уражене сторіччя, немов би «вивихнуте у своїх суглобах». Великий російській! критик В. Г. Бєлінський писав про Гамлета: «Це душа, породжена для добра, яка вперше разом побачила зло у всій його мерзенності».

Самотність Гамлета — це самотність людини, що випередили свій час,-перебуває у трагічному розладі з ним і тому гине.

Любов до істини, почуття справедливості, ненависть до зла, до усіх видів догідництва — такі споконвічні риси Гамлета. Саме цс в поєднанні зі усвідомленням обов'язку призводить його до трагічних переживань. Не вроджена меланхолія, а зіткнення з жахами життя ставить Гамлета перед фатальними питаннями: чи варто жити, бо­ротися, чи не краще піти з життя, а якщо боротися, то — як?

Глибина страждань Гамлета велика. Він втратив батька, матір, вважає себе зобов'язаним розлучитися з коханою. Тільки в дружбі знаходить він деяку розраду.

Цінність людського життя руйнується на очах Гамлета. Прекрас­на людина, його батько, гине, а мерзотник і злочинець тріумфує, Жінка виявляє свою слабкість і виявляється зрадницею. Обставини складаються так, що він, прихильник людяності, стає причиною смерті декількох людей.

Суперечності ідеалу в зовнішньому світі доповнюються боротьбою суперечливих почуттів в душі Гамлета. Добро і зло, істина і неправда, людяність і жорстокість виявляються в його власній поведінці.

Трагічно, що Гамлет зрештою гине, але сутність трагедії не в тому, що героя спіткає смерть, а в тому, яке життя, і особливо — у безсиллі найкращих намірів виправити світ. Слабкість, схильність до міркувань становить чи не головне достоїнство Гамлета. Він мис­литель. Кожне значне явище життя він прагне зрозуміти, але особливо важливою рисою Гамлета є прагнення зрозуміти самого себе.

Такого героя до Шекспіра у світовому мистецтві не було, і рідко кому після Шекспіра вдалося з такою художньою силою і проникливістю створити образ мислителя.
Література [8; 9; 14; 20; 21; 25; 40 ]

Лекція №8 Література Бароко.


  1. Естетика і принципи літературного стилю бароко.

  2. Творчість П. Кальдерона.


1. Бароко - літературний стиль у Європі кінця XVI, XVII й частини XVIII ст.Бароко прийшло на зміну Відродженню, було його запереченням. Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття й безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії. Для бароко як стилю, породженого перехідною добою; характерним є руйнування антропоцентричних уявлень доби Відродження, домінування божественного начала в його художній системі . У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, «покинутості» людини в поєднанні з постійним пошуком «втраченого раю».У цих пошуках митці барокко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею , Богом і дияволом . Характерними ознаками цього напрямку були також відродження античної культури і спроба поєднання її з християнською релігією.

Одним із панівних принципів естетики бароко стала ілюзорність Митець своїми творами повинен був створювати ілюзію, читача треб буквально приголомшити, змусити його дивуватися за допомого введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадженії образів, красномовства героїв. Поетика бароко характеризуєтьс поєднанням релігійності та світськості в межах одного твору, наші ністю християнських та античних персонажів, продовженням і переченням традицій Відродження. Однією з основних рис барокоп культури є також синтез різних видів і жанрів творчості. Важливий художній засіб у літературі бароко — це метафора, яка є основою дл вираження всіх явищ світу і сприяє його пізнанню. У тексті барокового твору відбувається поступовий перхід від прикрас і деталей до емблем, від емблем до алегорій, від алегорій до символу. Цей принцип поєднується з баченням світу як метаморфози: поет повинен проникнути в таємниці безперервних змін життя.

Герой барокових творів — здебільшого яскрава особистість із роз­виненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто шляхетний у своїх вчинках. Стиль бароко увібрав у себе філософські й морально-етичні уявлення про навколишній світ і місце людської особистості в ньому.

Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іс­панський драматург П. Кальдерон, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе та деяк інші. Барокові традиції знайшли подальший розвиток у європейськи літературах ХІХ-ХХ ст. У XX ст. з'явилася й літературна течія необпі роко, яку пов'язують із авангардною літературою початку XX ст. і постмодерною кінця XX ст.




2. Педро Кальдерон де ла Барка, іспанський драматург, народився 17 січня 1600 року Мадриді. Він належав до давнього, але збіднілого дворянського роду. Навчався у Саламанкському університеті,й на початку 1620-х років став відомим у Мадриді як автор п'єс для театрів, а з 1625 р. повністю віддався літературній діяльності. Помер драматург 25 травня 1681 року.

Педро Кальдерон де ла Барка як драматург представляє школу Лопе де Вега. Але, на відміну від свого попередника, Кальдерон призначав п’єси для постановки не так у невеликих театрах на міських вулицях , як у придворному театрі, де можна було використовувати складну символіку й пишні декорації, різноманітні світлові ефекти й музичний супровід. Пізні п'єси Кальдерона більше нагадують оперу, ніж драматичну виставу.

Основна тема творчості Кальдерона — суперечність між людською Млою та провидінням, з одного боку, свободи особистості та вимог су­спільства, з іншого. Людина у Кальдерона вільна й залежна водночас. Жанрова приналежність творів Кальдерона різноманітна: серед них - і комедії інтриги», «драми честі», народно-героїчні, релігійні драми на міфологічні й історичні сюжети.

Найвідоміша п'єса Кальдерона «Життя — це сон» (1635?) включає елементи релігійно-філософської драми, драми честі й навіть комедії інтриги .У ній Кальдерон намагається знайти відповіді на питання : що таке людина і як вільно вона може вирішувати свою долю,яким має бути «досконалий правитель» , завдяки якому в світі , де діють різноспрямовані сили, все-таки підтримується мир і злагода ? Головний герой драми, принц Сехизмундо, за наказом свого батька, з дитинства був ув'язнений у вежі, спорудженій у глухому й недоступному для людей місці. Батько, король-звіздар Басиліо, повірив у пророцтво зірок, за яким його новонароджений син повинен був стати тираном. Коли Сехизмундо виріс, батько, вирішивши перевірити правдивість пророцтва, наказав приспати сина й перенести його до палацу, наділивши його на якийсь час королівською владою. Але до ролі правителя Сехизмундо не був готовим. Здобувши довгождану свободу, він почав поводитись, підко­ряючись винятково своїм інстинктивним бажанням, знищуючи все, що стоїть на заваді їх здійсненню. Тоді слуги Басиліо знову приспали його й перенесли назад у вежу. Він не в змозі був зрозуміти, де проходить межа між його реальним існуванням і сном. Усвідомивши на власно­му досвіді істинність думки про те, що «життя — це сон», Сехизмундо духовно перероджується і стає готовим до того, щоб гідно зіграти роль короля, яку йому наяву, а не уві сні пропонують повсталі піддані Басиліо. Зійшовши на престол на хвилі народного гніву, Сехизмундо жорстоко придушив повстання, стримав власні бажання, відмовився з державних міркувань від одруження з коханою дівчиною й помирився з батьком. Так у світі відновлюється порядок, якого найбільше бажали сучасники Кальдерона.

Переродження героя полягає в тому, що він розуміє необхідність відмовитися від спокус земного життя задля життя вічного. У драмі «Життя — це сон» втілилися художні особливості бароко­вого мистецтва: підкреслена контрастність, яка втілюється передусі м у протиставленні (палац — вежа; людина — звір; свобода — неволя тощо); пишна, навіть надмірна метафоричність.
Література [8; 9; 14; 20; 21; 25; 30 ]

Лекція №9 Література класицизму.


  1. Класицизм як літературний напрям.

  2. Життя і творчість Ж.-Б. Мольєра.


1. Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві , який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. і більшого розквіту цей напрям досягнув у Франції в XVІІ. Класицизму характерна орієнтація на античну літературу і проголошення її ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була, антична теорія и і передусім «Поетика» Арістотеля.

Класицизм прагнув протиставити загальному хаосу впорядкованість мистецтва. У нормах і правилах класицисти бачили засіб подолання суперечностей дійсності ,порушувався принцип правдоподібності, але цей принцип скоріш розглядався не як правдиве відтворення життя, а як відтворення прекрасного.

На противагу ускладненнню образу і стилю, властивому бароковій літературі класицизм хоче досягти простоти і зрозумілості. Складні явища ніби розкладаються на простіші; трагічне й комічне не зіштовхуються в одному суперечливому образі, як у бароко , а розводяться в різні жанри. «Високими» жанрами вважалися три : трагедія, ода ,епопея, «низькими» —комедія, байка, сатира. Високі жанри зверталися до античних міфологічних сюжетів, змальовуючи конфлікти , в яких діяли благородні герої. А комічні жанри- їх персонажі були демократичнішими. Але усі вони ставили перед собою завдання «повчати, розважаючи». Усі твори підпорядковувалися визначеним правилам, особливо канонам епічних жанрів. Ці правила полягали в дотриманні «правила трьох єдностей» : єдностіі місця, єдності часу, єдності дії.

Найвідомішою працею з естетики класицизму є трактат Н. Буало «Поетичне мистецтво». Визнаними естетами класицизму були насамперед французькі письменники П.Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр , байкар Лафонтен.


2. Мольєр (Жан Батіст Поклен)(1622-1673)

Видатний французький драматург, театральний режисер актор народився в Парижі 15 січня 1622 року.Він повинен був успадкувати професію свого батька ,придворного шпалерника ,або стати юристом ,але він вирішив стати актором.Але ця професія вважалася однією з найнікчемніших. Актори були прокляті церквою. Коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу , Французька Академія запропонувала йому стати академіком ,якщо він покине акторську діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру , тому двері Академії були назавжди для нього зачинені.

У 1658 році трупа Мольєра зіграла перед королем Людовіком ХІУ комедію «Закоханий лікар» у дусі італійської комедії масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі , віддав їй театр Пті-Бурбон ,виділив Мольєру щорічний пенсіон.

Першою п'єсою для нового театру стала одноактна комедія «Смішні манірниці» (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися претензійною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилися на Мольєра, вважаючи , що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри.

Король виділив трупі нові приміщення — залу в палаці Пале-Ройяль ,у приміщенні якої Мольєр буде працювати до кінця свого життя.

Постановка трагедій, що не приносила успіху трупі, наштовхує Мольєра на думку перемістити моральну проблематику з трагедії з її умовнимими античними персонажами в комедію, котра зображує життя звичайних людей. Вперше ця ідея була втілена в комедії«Школа чоловіків» (1661), слідом за нею була «Школа жінок» ( 1662), в яких драматург поставив проблему виховання. Прславляючи вільне гуманне виховання, право людини на шлюб за любов, Мольєр виступив проти офіційної моралі свого часу.

Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків — егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства , що породжувалися суспільством, основаним на дворянських привілеях і власницьких інстинктах.

На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скупий», «Міщанин-шляхтич.
Світове значення Мольєра

Мольєр підніс жанр комедії, розроблений ІІІекспіром та іншим поетами Відродження, на нову висоту. Він показує вже не дивовижі пригоди та неймовірні випадки із втручанням долі чи випадковості як це робив Шекспір. На відміну від Шекспіра, Мольєрова комеді сатирична. У Мольєра мотиви поведінки зумовлені певним етанол щем людини в суспільстві. Дехто прагне якнайкраще влаштуватис в суспільстві, збагатитися найчастіше за рахунок іншої людини і, я правило, нечесними методами. Викриваючи таких спритних людці Мольєр весело сміється одночасно і з тих, хто дає себе одурити.

Мольєр обстоює в комедіях не лише вільнодумство («Тартюф»), а й терпимість до людини. За незначними винятками, його персонажі викликають у глядача не гнів, а веселий сміх. Мольєр вірив у високу шляхетність людини. За його переконанням, здоровий глузд і щирість завжди перемагають.
«Міщанин-шляхтич»

Остання визначна комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич»(1670) написана в жанрі «комедії балету»: за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени всю жет комедії, зберегти єдність її структури. Основний закон структурі полягає в тому, що комедія характеру постає на фоні комедії звичаїї Носії звичаїв — це всі герої комедії, за винятком головної дійової особі Журдена. Сфера звичаїв — традиції, звички суспільства. Персони жі здатні виразити цю сферу лише разом (такими є дружина й доч к Журдена, його слуги, вчителі, аристократи Дорант і Доримена, я* мають на меті нажитися за рахунок багатого буржуа Журдена). Вощ наділені характерними рисами, але не характером; ці риси комічні загострені, але не порушують правдоподібності. Журден, на відмін від персонажів комедії звичаїв, постає як комедійний характер. От ливості мольєрівських характерів полягають у тому, що тенденці яка існувала насправді, доводиться до такого ступеня кон центра ці що герой виходить з рамок природного, розумного порядку.

Постановці самої комедії передувала увертюра, після чого на сцені з'являлися вчителі музики й танців, вони надзвичайно задоволені, що відшукали собі багатого покровителя — пана Журдена, прихильної до дворянства й світського обходження людини.

Так одразу ж, з перших реплік п'єси, визначається її основна тема : Журден марить вирватися з нікчемності й стати знатною особою. Це визначає всі його бажання і помисли .

Пан Журден дуже охоче входить у роль і справді вважає себе гідним цього високого звання. Вн заводить дружбу з тими людьми, які близькі до королівського двору.Але що впевненіше поводиться Журден, то більш пихатим стає і дедалі комічніше виглядає його бажання бути аристократом.

Сміючись із Журдена, який так хоче стати аристократом, Мольєр одночасно сміявся і з того ідеалу,який вигадав для себе Журден.
Література [8; 9; 14; 20; 21; 25; 30]


Лекція №10 Література епохи Просвітництва.



  1. Життя і творчість Й. В. Гете.

  2. Життя і творчість Д. Дефо.

  3. Життя і творчість Дж. Свіфта.


1. Народився Йоганн Вольфганг Гете 28 серппня 1749 року в сім'ї франкфуртських купців, і рано забезпечив собі міцність положення і безбідне існування. В 1775 році Гете був запрошений герцогом Саксе-Веймарським Карлом Августом до столиці маленької держави і залишився тут на все життя. Веймар з населенням три тисячі людей притягував до себе видатних діячів німецької культури. Гете став одним з управителів герцогства, зберігши внутрішню незалежність. Він часто і надовго виїжджя із Веймара, в 1786 році навіть втікав звідси в Італію, він важко переносив вузькість провінційного життя, але завжди повертався сюди, в свій дім.

За життя Гете відбувалися такі визначні соціальні і політичні події як французька революція, наполеонівські війні .В 1808 році в Ерфурті відбулася розмова Гете з Наполеоном. Головною ж справою його життя стало написання трагедії «Фауст».

Гете в 1832 році вніс останні поправки до головного твору свого життя і в березні цього ж року помер. Він і не планував випустім у світ повний текст «Фауста» за життя: перша частина була опублікована фрагментами в 1790 році, повністю — в 1808 році, з другої частини друкувалися уривки.

Гете з його тонким сприйняттям старовини, відчув красу та значимість сюжету про Фауста ще в юності. Письменник віддав основній книзі 62 роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тільки легенду про Фауста, а й літературні обробки. Використав він також і легенду про Симона-мага. Гете знайшов простий спосіб, як поєднати ці два сюжети : Мефістофель омолоджує вченого і перетворює його на юнака. Такий задум, за словами німецького письменника Томаса Манна, міг народитися тільки «з юнацького ритму крові» поета. Гетівський Фауст мал чим схожий зі своїми праобразами. Він наділений рисами людини не середньовіччя, а епохи Відродження. Мабуть, тому вся культура нової доби була визначена Шпенглером як «фаустівська».

Твір складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу і двох частин. В «Пролозі на небі» показується зустріч Господа та його архангелів із Мефістофелем, яка набуває символічного значення. Основний предмет розмови — це людина. Хто вона така? Яке її місце у світі ? У пролозі Господь утверджує силу людської особистості, її здатність до розвитку, пошуку сенсу життя, хоча погоджується, що вона і недосконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Але Господь також не визнає Мефістофеля як уособлення зла, і це підтверджуюують його слова: «Таким, как ты , я никогда не враг». Цими словами Господь дав волю Фаустові у виборі між ним і дияволом ,знаючи, що сильна, мисляча людина завжди сумнівається, але доходить до бажаних висновків. Зустріч з Мефістофелем такій людині лише допоможе вибратися зі своїх вагань. Мефістофель, навпаки, говорить про людську мізерність, яка не дозволяє людству наблизитися до вершин духу. Що є людина на землі— «божественне створіння, яке прагне істини, чи «тварина із тварин»? Це головна тема прологу, що визначає ідейний зміст трагедії «Фауст».

Образ Фауста у поемі уособлює все людство, але попри це він не є ідеальною особистістю. Фауст не задоволений знаннями, якими він володіє, він прагне більшого. Саме в такі хвилини він звертається до Біблії і почи­нає

її перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Відчай настільки великий, що він вирішує покінчити життя самогубством. Мефістофель знаходить Фауста в його кабінеті, і укладає з ним угоду. Він задовольнить будь-які бажання і забаганки вченого, ні в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст відчує задоволення життям ,він мусить померти, а душа його належатиме Мефістофелю.

Згодом Мефістофель повертає нашому герою молодість і в результаті він закохується в молоду вродливу дівчину Гретхен (ця сюжетна лінія — любов Фауста і Маргарити — є нововведенням Й. В. Гете). Мефістофель вважає , що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється, і за волею Мефістофеля помирає мати Гретхен, а потім і брат Валентин . Вагітна молода дівчина вважає себе винною в цих смертях і потрапляє до в'язниці. Попри всі благання Фауста втекти з ним Маргагарита не погоджується, бо вважає себе винною і помирає у в'язниці Але навіть після всіх її гріхів душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен, але не припинив пошуків істини .

Отже , в першій частині свого твору Гете в основному провів свого героя через ті випробування, які відомі з легенди.

У другій частині твору Фауст служить при дворі імператора і надає йому різні послуги за допомогою всесильного Мефістофеля. Від шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфоріон, який згодом гине. Фауст намагається виростити людину в колбі — Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста підходить кінця, йому 100 років. Він мріє про світлі та щасливі міста, які, за його бажанням мусять з'явитися для людей. Свою мрію він хоче здійсни на острові, який подарував йому імператор, але він майже не придатний для життя. Фауст поспішає з роботами. Нарешті герой відчуває ми найвищого життєвого задоволення. Більше Фаустові нічого бажати. Він помирає, але його душа потрапляє в рай і зустрічається з душею Маргарити. Вона вже простила йому і любить його, як і раніше.

Фауст багато страждав, постійно сумнівався і шукав, знаходив і втрачав, часто відчував невдоволення. Тільки серед природи, відчуваючи її частиною себе, він сприймає світ, як гармонію. Життя принесло йому короткі моменти щастя і довгі роки страждання і відчаю, але це було не даремно. Вже наприкінці свого життя Фауст це зрозумів. Отже, в другій частині Гете відійшов від легенди, логічно розвиваючи характер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку істини і сенсу буття. Фауст — вічний образ, він не випадково став надбанням світової літератури.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка