Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка5/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Лекція №5 Данте Аліг’єрі - предтеча епохи Відродження


  1. Життя і творчість.

  2. «Божественна комедія».

  3. Символіка «Божественної комедії».

1.Народився Данте в дворянській сім'ї, яка належала до партії гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій. Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інте­реси феодалів і орієнтувалася на імператора. Оскільки Флоренція на той час була найбільш розвинутим і найбагатшим містом роздробленої Італії, то саме тут відбувалась запекла боротьба між. буржуазією, що поступово набирала силу, і прибічниками феодального суспільства.

У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності — політика і література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч — це ніби дві різні людини, не знайомі один з одним.



Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяль­ної натури. В той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа «солодкого нового стилю», засновником якої був викла­дач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Саме його Данте називав своїм учителем і батьком. Лірика школи «солодкого нового стилю» поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сицилійської поезії, насиченої роздумами та філософським спогляданням краси.

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя». Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «со­лодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну сим­воліку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твер­дого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою грома­дянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю. До влади у Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною. Однак в умовах загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала недовго.

За допомогою папської влади «чорні» гвельфи розгромили «білих» і почали над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його засудили до спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302році покидає Флоренцію, до якої так і не зможе більше повернутись. Перші роки ви­гнання він живе надією на поразку «чорних», намагається встановити ш'язки з гібелінами, але, швидко зневірившись в них, проголошує, що иіднині він сам «собою творить партію». Залишаючись прибічником і диної Італії, Данте покладає надії на германського імператора Ген­ріха VII, який невдовзі вмирає.

У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як важко підніматись чужими сходами».

Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови миконання принизливого обряду покаяння, від чого Данте рішуче підмовляється. У 1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари, і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не припиняє своєї суспільно-політичної діяльності їм Італію без міжусобних війн і без папської влади.

Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періо­ду вигнання з'являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити і юдей, відкривати їм світ істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню світу.
2.Якби Данте не написав більш нічого, його ім'я все одно б увійшло на­пічно в історію світової літератури. І все ж його світова слава пов'язана її першу чергу з останнім твором — поемою «Божественна комедія» (1313-1321). У ній Данте зібрав воєдино увесь досвід розуму й серця, художньо переосмислив основні мотиви й ідеї своїх попередніх творів, щоб сказати своє слово «на користь світу, де добро гониме». Мета по­еми, як зазначав сам поет, «вирвати тих, хто живе в цьому житті, зі стану мізерії і привести їх до стану блаженства». Данте назвав свій твір «Комедією», пояснюючи, що так позначаєть­ся, згідно з нормами середньовічної поетики, будь-який твір середньо­го стилю зі страхітливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою. «Божественною комедією» дантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор «Декамерону» і перший біограф Данте, її своїй книзі «Життя Данте», виражаючи своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством змісту твору.

Поема складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина (кантика) у свою чергу має 33 пісні, до якихдодається вступ, і поема, таким чином, налічує 100 пісень. Форма вірша поеми також визначається числом 3 .Дайте тут канонізує форму тер­цини, взявши її за основу архітектоніки «Божественної комедії». Така структура, з одного боку, повторює християнську модель політичного світу, який поділяється на три сфери — пекло — чистилище — рай, а з другого — підкоряється містичній символіці числа 3.

Композиційна ж структура якнайкраще відповідає задумові поеми: через поширене в релігійній літературі середньовіччя видіння — ман­дрівку в загробному світі — зобразити шлях людини до морального удосконалення. Данте тут спирається не тільки на релігійну літерату­ру, але й на досвід Гомера, який відправив Одіссея в царство мертвих, і на найбільш авторитетний для нього приклад Вергілія, у якого Еней також сходить в Тартар, щоб побачитися зі своїм батьком.

У той же час Данте йде значно далі від своїх попередників. Найваж­ливішою художньою особливістю його твору є те, що мандрівником по потойбічному світу стає сам поет. Саме він «на півшляху свого земного світу» (тобто десь у тридцятип'ятирічному віці), заплутавшись у жит­тєвих незгодах, які він порівнює з похмурим, суворим і диким лісом, населеним лютими хижаками, шукає порятунку. На допомогу Данте приходить його улюблений поет Вергілій. Він стає провідником Данте і веде його за собою через пекло і чистилище, щоб далі передати його улюбленій Беатріче, в осяяному супроводі якої Данте підноситься в рай.


3.Характерною рисою поеми є надзвичайна смислова насиченість. Майже кожний образ в ній має кілька значень. Прямий, безпосередній сенс, за яким криється алегоричний, а той у свою чергу може бути або суто алегоричним, або моральним, або аналогічним (духовним). Так, хижаки, що переходили дорогу Данте в дикому лісі, це звичайні пан­тера, вовчиця і лев. В алегоричному ж сенсі пантера означає хитрість, облуду, а також і олігархію; лев — погорду, насильство, а також ти­ранію; вовчиця — користолюбство, а також мирську владу римської церкви. У той же час усі вони є символами страху, збентеження, роз­губленості перед якимись ворожими силами.

В алегоричному плані Данте є втіленням душі, Вергілій — розу­му, Беатріче — найвищої мудрості. Пеклоце символ зла, рай — любові, добра й доброчесності, чистилище — перехід від одного стану до другого, вищого, а сама подорож по загробному світу означає шлях до спасіння.


Поєднання в поемі суто середньовічної картини світу з її усталеним уявленням про загробне життя і спокутування земних гріхів з над­звичайно відвертим, пристрасним і емоційно забарвленим ставлен­ням поета до змальованих ним образів і подій підносить її на рівень геніального новаторського твору. Являючи собою грандіозний синтез середньовічної культури, «Божественна комедія» одночасно несе в собі могутній подих нової культури, нового типу мислення, що провіщає гуманістичну епоху Ренесансу.

Особа суспільно активна, Данте не задовольняється абстрактним моралізуванням: він переносить у потойбічний світ своїх сучасників і попередників, з їхніми радощами й переживаннями, з їхніми політич­ними уподобаннями, з їхніми діями і вчинками, —і творить над ними суворий і невблаганний суд з позиції мудреця-гуманіста. Він виступає як всебічно освічена людина, що дозволяє йому бути політиком, богословом, моралістом, філософом, істориком, фізіологом, психологом і астрономом.
Література [8; 9; 14; 20; 21 25 ]

Лекція №6 Література доби Відродження. Відродження в Італії.


  1. Особливості ренесансного світогляду.

  2. Життя і творчість Франческо Петрарки.

  3. Життя і творчість Дж. Бокаччо.


1.Відродження, або Ренесансепоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі середньовіччя і передувала культурі нового часу. Приблизні хронологічні межі епохи — XIV—XVI століття. Доба Відродження включає три фази: раннє (XIV ст.), високе (XV—XVI ст) та пізнє Відродження (XVI — поча- і їж XVII ст). Виникло воно в Італії, а пізніше поширилось і на інші європейські країни — у XV—XVI століттях ідеї Ренесансу поширюються иа Францію та Німеччину, а в Англії й Іспанії Відродження припадає на XVI — початок XVII ст. Визначними представниками цієї епохи її літературі були Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, П'єр Ронсар Франції, Мігель де Сервантес, Лук де Камоенс в Іспанії, Джованні Бокаччо, Франческо Петрарка В Італії, Джефрі Чосер, Томас Мор, Вільям Шекспір в Англії.

Відмітні риси доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З'являється цікавість до античної культури, відбу- ваєьтся ніби її «відродження» — так і з'явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з'явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби були харак­терні ясність естетичного мислення, простота і конкретність.

У ренесансному світогляді сформувався культ людської особис­тості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження їх називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й люди­ни, прагнення до пізнання всього, що пов'язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини раді­ти й бути щасливою у цьому, земному житті.

Центральною постаттю епохи був митець, який виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами.

У другій половині XVI ст. на зміну ренесансному мистецтву в Єв­ропі приходить маньєризм і раннє бароко.
2. Відродження, або Ренесанс - одна із найбільш яскра­вих епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже три сторіччя із середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст.

Для культури Відродження характер­не світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, достоїн­ства особистості.

Гуманізм став ідейною основою культури Відродження. Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної пщ'ки, оснований на формальній логіці (діалектиці), відкидали її ми матизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для и і її і.ного розвитку наукової думки.

Франческо Петрарка був першим великим гуманістом, поетом і громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій думки й об'єднати їх у поетичному синтезі, який ставїї програмою прийдешніх європейських поколінь.

Петрарка — родоначальник нової сучасної поезії. Його «Книга Пісень» надовго визначила шляхи розвитку європейської лірики, і стала в ній своєрідним незаперечним взірцем.

Мало того, Петрарка проторував своїм поетичним спадком шлях до пізнання задач і сутності поезії, пізнанню морального і п і пі і льного покликання поета.

До безсумнівних земних радостей належить, за Петраркою, і віра в красу людини і могутність його розуму. Але все це крило і безліч побіч­них спокус, яких, на думку Петрарки, людині, через її слабість, важко уникнути. Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів.

Петрарка був разюче сприйнятливий до усього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Вражає і широта його інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідні полко­водцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще улаштувати обід.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам у сфері чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну мораль.

Цураючись мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, не був далекий і від суспільних пристрастей. Так, він був полум'яним пат­ріотом. Італію він любив до несамовитості. Її лиха і нестатки були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них — славнозвісна канцона «Італія моя». Заповітним прагненням його було бачити Італію єдиною і могутньою. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й імперії. Він оплакував поділ Італії. Найстрашніше для Петрарки — внутрішні розбрати. Скільки зусиль він приклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Ге­нуєю і Венецією за торгову перевагу не Чорному й Азовському морях!



Літературу Петрарка розумів як художню досконалість, як багатство духовне, як джерело мудрості і внутрішньої рівноваги. В оцінках же часом помилявся. Так, він думав, що його «Тріумфи» за значущістю настільки ж перевершують «Канцоньєре», наскільки «Божественна комедія» перевершує дантівське ж «Нове життя». Ще він помилявся в оцінці своїх латинських творів, що кількісно пере­вершували писане ним італійською в п'ятнадцять разів! У сонеті СLХУІ Петрарка говорить, що не займися він «дрібницями» (віршами італійською мовою), «Флоренція знайшла б поета, як Мантуя, як Арунка і Верона». Флоренція знайшла гіоета не менше, ніж Вергілій і Катулл, і подарувала його Італії й усьому світу, але саме завдяки цим «дрібницям».

Звичайно ж, головним твором Петрарки є його «Книга пісень», що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також балад, секстин і мадригалів.


3.Джованні Боккаччо був одним з найвідоміших учених-гуманістів свого часу. Його батько був багатим і впливовим флорентійським комерсантом і вів торгові справи на­ції у Франції. Батько Боккаччо сподівався зробити з сина свого спадкоємця і готував його до комерційної діяльності.

У 1330 році він прямує у справах фірми до Неаполя. Але він не відчуває ніякої схильності до комерції, обтяжується дрібною опікою ко­ристолюбного, і скупого батька. Тому вирішує залишитися назавжди в Неаполі і вчитися там канонічного права , тобто стати юристом — фахівцем з релігійних та церковних справ.

Якщо у Флоренції хлопець знав тільки жадібних торговців, банкірів або безпринципних, спритних політиків, то тут, в Неаполі, він потрапив у середовище учених-гуманістів і поетів. Його запросив до двору місцевий король — Роберт Анжуйський, який сам писав вірші і протежував мистецтвам. Особливо він любив поезію і наблизив до себе самого Франческо Петрарку (1304-1374) — «короля» італійської поезіії.

Майбутній автор «Декамерона» дістає добру освіту, опановує грецьку і латинську мови, починає писати вірші і одночасно вчені трактати (латинською мовою). 12 квітня 1338 року в церкві Св. Лаврентія він побачив молоду графиню Марію Аквіно. Вона стала великою любов'ю всього його життя. Але Марія була заміжня, тому їх любов була складною, болісною , що відобразилося у поезії Бокаччо.



У 1340році батько вимагає його повернення у Флоренцію. Бокаччо покидає Неаполь на цілих п'ять років. За роки розлуки і страждань він створює значні, глибокі поеми про кохання у дусі античних пас­торалей, пройняті живим щирим відчуттям. З них найбільш відомі «Ф'єзоланські німфи» — (1343), а також невеликий прозаїчний твір «Ф'ямметта» (1343). Це фактично перший досвід психологічного ро­ману в Європі, що привертає і сьогодні силою та інтенсивністю зоб­ражених в ньому відчуттів жінки, що сумує через розлуку зі своїм коханим, який її щойно покинув. (Якоюсь мірою в «Ф'ямметті» була відображена історія любові автора і Марії Аквіно.)

У 1345 році письменнику вдалося повернутися до Неаполя.

До цього другого приїзду в улюблене місто він став вже знамени­тим письменником, а також визнаним ученим-гуманістом і автори­тетним юристом-каноніком. До його послуг вдаються головні діячі церкви, у тому числі і її глава — римський папа, який регулярно доручає Боккаччо складні дипломатичні і юридичні місії.

У Неаполі вже немає Роберта Анжуйського. Престол успадкувала його онучка — молода Іоанна Неаполітанська, жінка темперамент­на, схильна до веселого, яскравого життя. При її дворі тепер рідко звучали вірші і не велися більше вчені диспути. Зате було шумно від балів, свят і карнавалів.

Джованні Боккаччо почувався чужим у цьому оточенні. Його відштовхували неробство і відверта схильність до розпусти й інтриг, характерна для оточення легковажної королеви. Але в той же час він цінував її живу вдачу, її безпосередність і ту атмосферу невимушеної веселості, яка постійно панувала при її дворі, позбавленому манір­ного лицемірства палаців католицьких правителів.

Письменник не брав участі у галасливих розвагах і тим більше в оргіях придворних. Він був для цього дуже серйозним, та й до того ж рано поповнів від сидячої роботи. Але Іонна Неаполітанська та її наближені любили Боккаччо і захоплювалися його талантом. їх при­вертав перш за все його надзвичайний дар розповідача. Вони могли слухати його годинами. Пізніше він напише, що ідею «Декамерона» йому підказала неаполітанська королева, полонена майстерністю, з якою він потішав її та її друзів своїми усними розповідями.

Але справжнім поштовхом до написання Боккаччо «Декамерона» стала жахлива, не бачена ні до, ні після епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи, скосила не менше половини населення.

Боккаччо, який перебував у цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Йому довелося знову повертатися у Флоренцію, займатися справами фірми, яка дуже занепала, і поклопотатися про маленького брата, що зали­шився сиротою. Він їде у маєток, залишений йому батьком, і постійно живе там до самої смерті, лише виїжджаючи час від часу в різні міста у справах чи для виконання окремих дипломатичних доручень римського Папи , який довіряв йому навіть секретні місії.

Увесь вільний час Боккаччо віддає літературним і науковим працям. Живе він самотньо, без сім'ї. Після смерті Марії Аквіно він не знайшов жінки, гідної його любові.

Головним твором Джованні Боккаччо, що увічнив його ім'я, був «Декамерон» (10-денні розповіді) — збірка новел і повістей, розказаних товариством із семи жінок і трьох чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розпові­дями.

Але важливі не тільки самі ці новели, але також і їх сюжетне обрамування. Відкривається «Декамерон» вражаючим описом чуми, що лютує у Флоренції.



Це обрамлення — не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий сенс. Це і є те, що стали потім називати «бенкетом під час чуми», тобто таке становище, коли вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися.

Загроза, яка нависла над людськими цінностями, спонукала авто- і ра з особливою увагою вдивлятися в таке крихке життя, розібратися . в ньому, уявивши як його привабливі, прекрасні сторони, так і те, що в ньому потворно і огидно.



У багатьох розповідях «Декамерона» прославляється любов, показана її могутність, що додає людям наснаги в ім'я неї творити чудеса. Всупереч віковим середньовічним уявленням, любов для Боккаччо — не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує про­довження людського роду, а велике чудо, величезна радість. У його розповідях вона виступає в різних обличчях — то плотська насоло­да, то глибока відданість і вірність, то повна самовідданість. Щоб її добитися, люди не тільки йдуть на жертви, але і проявляють багато хитрощів і винахідливості.

Автор прославляє цю здібність людини до заповзятливості, до ініціативності, до хитромудрої вигадки заради досягнення своєї мети. В його новелах розказано немало історій, в яких яскраво ви світлюється і дотепність, і веселість, і щедрість, і широта натури людей. З розповідей Боккаччо абсолютно очевидно, що для нього і людина і її душевні особливості важливіші за становище цієї людини в суспільстві. Він розбивав міцне середньовічне уявлення про те, що значущість окремого індивіда визначається не його особистими якостями, а його місцем в соціальній ієрархії.



«Декамерон» розвінчував також і духівництво, оголяючи приховані вади, до яких вдавалися служителі церкви. Є в книзі немало новел про користолюбство, про скупість і розпусту ченців і священиків. Ці розповіді мали особливо великий успіх.

Письменник використовує немало фольклорних мотивів, а також тематику народних притч і фабліо, де діяли і спритні шахраї, і жадібні ченці. Увійшли до його книги і деякі сюжети, що запозичені у стародавніх авторів.

Цікаво відзначити, що до «Декамерона» були також включені і художньо перероблені приклади, якими священнослужителі рясно насичували свої проповіді, звернені до народу. Під пером Боккаччо ці повчальні історії перетворювалися на захоплюючі і яскраві твори — і прославлявся в них вже не Бог, а Людина.



«Декамерон» Джованні Боккаччо був опублікований в 1353році. «Декамерон» Боккаччо — не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю.

Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіп життєві питання. Не в ній зосереджено найбільше духовне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовною манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту , а стількома нитками зв'язане з сучасним.


Література [8; 9; 14; 20; 21 25 ]


Лекція №7 Відродження в Англії.


  1. Життя і творчість В. Шекспіра.

  2. Принципи шекспірівської драматургії.

  3. Трагедія «Гамлет, принц данський».



1. ІІІекспір — одне з тих чудес світу, яким не перестаєш дивуватися: історія рухається гі гантськими кроками, змінюється образ плане­ти, а людям усе ще потрібно те, що створив цей поет, відділений від нас декількома сторіччями.

Чим більш зрілим стає людство в духовно­му плані, тим більше глибин відкриває воно у творчості ІІІекспіра. Десятки, сотні життєвих ситуацій, у яких опиняються люди, були точно підмічені і відбиті Шекспіром у його драмах. Ними можна міряти життя окремої людини і можна відзначати стадії розвитк цілого народу. Все драматичне, що трапляється з різними людьми і з суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим ступенем художнього узагальнення, що дозволяє в різні часи й, здавалося б в нових умовах пізнавати себе і своє життя.Шекспір — найвидатніший англійський поет і драматург XV століття.



Про життя великого драматурга збереглося мало відомостей, перша зовсім стисла біографія великого драматурга, написана якимсь Нікезом Роу, вийшла друком у 1709році, майже через 100 років після його смерті.

Вільям Шекспір народився у місті Стратфорді, що на річці Ейвон, у 1594 році. Його батько був торговцем, якому належала чинбарня (майстерня, де обробляють шкури).

У Стратфорді юний Шекспір уперше побачив театральну виставу.

До 14 років хлопець відвідував світську школу, де вивчав рито­рику, логіку, латину, античну міфологію та літературу.

Але довго вчитися йому не довелося: фінансові справи батька занепали і треба було брати участь в утриманні багатодітної сім'ї.

Що він робив у ці роки, достеменно невідомо — чи то був учнем у ремісника (може, навіть у власного батька), чи то служив молодшим учителем.

Сімнадцятирічним юнаком одружився з Анною Хеттевей, дочкою багатого фермера. Незабаром у них народилася дочка Сьюзен, і через два роки — близнята Джудіт і Гамнет.

Однак юний батько і чоловік недовго просидів біля родинного вогнища і близько 1586 року він подався до столиці.

Опинившись у незнайомому місті без засобів до існування, без друзів і знайомих, він, як підтверджують поширені легенди, заробляв перший час на життя тим, що стеріг біля театру коней, на яких приїжджали знатні добродії. Пізніше Шекспір став служити в театрі

Акторської кар'єри він так і не зробив: до нащадків дійшли відо­мості про дві зіграні ним ролі, до того ж другорядні, — це роль тіні батька Гамлета і слуги Адама з комедії «Як вам це сподобається». Зате ПІекспір досить швидко досяг успіхів на іншій ниві.

Приблизно з 1590 року він узявся за перо. 3 1593 чи 1594року входив до трупи Джеймса Вербеджа, яка давала вистави в будинку, іменовано­му «Театром». А 1599 року сини Бербеджа побудували театр «Глобус». Шекспір став одним із співвласників цього прибуткового закладу.

Цей найпопулярніший театр південного берега був оздоблений ве­ликим плакатом. На золотому тлі здіймався Геркулес, тримаючи на плечах земну кулю, а трохи нижче був надпис: «Весь світ лицедіє...»

Невдовзі Шекспір став головним драматургом трупи; бути драма­тургом, працювати для театру вважалося тоді заняттям малопочесним, але він вибрав свій шлях і «зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість пере­мог і гіркоту поразок. І насамперед — працю».



Перу геніального драматурга належать 37 сценічних творів. Серед них — комедії, історичні хроніки і трагедії, а також дві поеми — «Венера і Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). Крім того, Шекспір напи­сав 154 сонети, які знавці зараховують до числа найсвітліших творінь світової лірики.

У сучасній науці творчість Шекспіра прийнято ділити на три періоди.



Перший період (1590-1600) називають оптимістичним. Прикра­шають цей період творчості перша зріла трагедія Шекспіра «Ромео і Джульєтта» і поетичні шедеври — «Сонети».

Другий період (1601-1608), що свідчить про гірке прозріння гу­маністів, про крах ренесансної гармонії, називають трагічним. Він представлений трагедіями «Гамлет» (1601) та «Король Лір» (1605).

Третій період (1609-1613) називають романтичним. Шекспір ство­рює 4 п'єси, серед яких особливої уваги заслуговує «Буря».

У геніальних творіннях Шекспіра перед нами постає широка і прав­дива картина епохи англійського Відродження — в її величі і в її страш­них суперечностях. Силою свого таланту він змусив глядача побачит у просторі сцени, майже без декорацій, всесвіт, минуле і майбутн людства. Він бачив і розумів життя у всій його складності: високи і низьким, трагічним і комічним, святковим і буденним.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка