Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка4/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

3. З усієі кількості написаних ним трагедій до нас дійшло лише сім. Це «Перси», «Благальниці», «Семеро проти «Фів», «Прометей закутий» і єдина трилогія, що зберіглася повністю, «Орестея» («Агамемнон», «Жертва біля гробу», «Евменіди»).

Найвідомішою і найвизначнішою трагедією Есхіла вважається «Прометей закутий», що є частиною трилогії, куди входили «Проме­тей вогненосний» і «Звільнений Прометей». Очевидно, трилогія була написана у 469 році до н. е. Трагедія «Прометей закутий» розповідає про покарання, на яке Зевс віддав могутнього титана за те, що той через співчуття до людей, позбавлених Зевсом розуму й світла знань, викрав з Олімпу вогонь і передав його людям для користування.

«Від Прометея — всі в людей уміння». Саме цього Зевс і не може пробачити титану, незважаючи на те, що Прометей не тільки допоміг Зевсові завоювати владу в боротьбі з попереднім по­колінням титанів, ай «розподіливпочесноїсудьби дари» серед нових богів. Він наказує своїм слугам Владі, Силі й Гефесту, який співчуває титанові, але не насмілюється протистояти волі Зевса, прикувати Прометея до скелі в далекій гірській пустелі, залишивши його без їжі й води, і насилає свого орла щоденно дзьобати печінку титана.

Зевс готовий замиритись із Прометеєм за умови, що той відкриє во­лодарю богів таємницю його можливої втрати Олімпійського престолу, таємницю, якою володіє провидець Прометей. Але гордий і непохитний титан, незважаючи на загрозу ще жорстокіших страждань, незва­жаючи на умовляння співчутливих сестер Океанід і титана Океана, відкидає будь-які компроміси з Зевсом, в якому він вбачає жорсткого й несправедливого тирана.Не через гордощі й сваволю Прометей не йде на примирення з Зевсом, а через дух протесту проти несправедливої , анти людської і деспотичної поведінки олімпійця .

У зображенні Есхіла Прометей є першим богоборцем і тираноборцем.Всією системою художніх засобів : трагічним мовчанням Прометея , коли над ним знущаються Зевсові слуги , вірністю своїй ідеї служіння людям , гуманізмом , тираноборством , фізичною і душевною нескореністю , афористичністю висловлювань –Есхіл возвеличив образ непохитного титана й показав його перемогу над , здавалось би , непереборною силою Зевса.

Література [ 1; 2; 3; 4; 12; 15; 20; 18; 35; 37; 39 ]


Лекція №3 Давньоримська література: творчість Вергілія і Овідія.



  1. Публій Вергілій Марон – найвидатніший поет епохи Октавіана Августа.

  2. Публій Овідій Назон – остінній з великих поетів «золотої доби» римської літератури.


1. Найвидатніший поет епохи Октавіана Августа — Публій Вергілій Марон — народився 15 жовтня 70 року до н. е. у селищі Анди не­подалік Мантуї. Майбутній засновник «зо­лотої латини» походження був вельми не­знатного: його батько (за однією версією) був гончарем чи (за другою версією) поденним робітником у державного чиновника Магія, з дочкою якого він згодом одружиться. За­вдяки наполегливій праці батька та фінан­совій підтримці тестя сім'я Вергілія досягла певних статків, що дозволило не тільки дати синові добру освіту, але й залишити йому в спадок невеличкий маєток поблизу Мантуї.

Освіту Вергілій здобував у риторичних школах Кремона, Медіолана й Рима. Не маючи ораторських здібностей, він лише один раз виступив у суді, а потім повернувся до батьківського маєтку, де зай­мався сільським господарством і літературною працею. Перші вірші молодого поета привернули увагу впливового на той час державного діяча, оратора та історика Асінія Полліона, який, між іншим, ці­кавився і літературою. Саме він допоміг Вергілію повернути свій масток, який було конфісковано в ході кампанії надання земельних наділів колишнім воїнам, звільненим у запас. Для цього Асінію І Іолліону довелося особисто звернутися до Октавіана Августа.



У період з 50 до 41 року були видані «Еклоги», більш відомі під назвою «Буколіки». Збірка, що складалася з 10 віршів-еклог, являла собою адаптацію буколічного жанру грецького поета Феокріта. Вергіліївські пастухи далекі від дійсності. їхній побут у мальовничо зма­льованій Аркадії позбавлений прозаїчних подробиць, притаманних життю реальних пастухів. У Вергілія вони освічені, володіють витон­ченим стилем і пісенним даром, ведуть нескінченні літературні дискусії і змагаються між собою у поетичній майстерності. Найчастіше еклоги являють собою діалог двох пастухів. Темою пісень у більшості віршів є любовні страждання героїв. Важливе місце у цих піснях посідає герой пасторального фольклору Дафніс, який трагічно загинув через праг­нення протистояти любовному почуттю. Отже, можна говорити про те, що «Буколіки» утверджують владу кохання, що охоплює увесь світ.

Найбільиі відома IV еклога збірки, де йдеться про чудесного новонародженого, який змінить цей світ і поверне на землю «золотий вік». Цей загадковий образ у наступні століття викликав чимало суперечок: у період середньовіччя вважалося, що Вергілій геніально передбачив появу Христа й панування християнської релігії у всьо­му світі, був оголошений «християнином до Христа». Це, по-перше, врятувало твори великого римського поета від знищення у період раннього середньовіччя, по-друге, зробило «золоту латину» офіцій­ною мовою християнської церкви.

Після виходу «Буколік» Вергілій стає одним з найвідоміших і найпопулярніших римських поетів. Він входить до літературного кола, очолюваного Меценатом — близьким другом Октавіана Ав­густа. Саме Октавіану та Меценату поет присвячує свій наступний твір — дидактичну поему «Георгіки», що писалася упродовж семи років (37-30 роки до н. е.).



Основна ідея твору — поетизація і, якоюсь мірою, пропаганда жит­тя в сільській місцевості, ідеалізація сільськогосподарської праці. Для написання поеми Вергілій використовує досвід попередньої художньої і спеціальної літератури, серед якої головне місце посідала поема грець­кого поета Гесіода «Труди і дні». У «Георгіках» людина представлена як частка природи, яка зобов'язана жити й працювати за її законами. Як дидактичний твір, що має загальнолюдську спрямованість, поема має не тільки філософський, але і повчальний характер, бо містить чимало життєвих і господарських порад, що свідчать про любов і знан­ня автором умов сільського життя, сільської праці. Головне для Вергілія — показати моральні й економічні переваги життя і праці на землі.

Найкращим твором Вергілія вважається епічна поема «Енеїда», написана на прохання самого Октавіана Августа. Робота над поемою почалася у 29 році до н. е. і продовжувалася до смерті по­ета. Написання поеми мало кілька цілей: 1) створити в римській літературі твір, подібний до героїчного епосу Гомера; 2) художньо відтворити історію заснування войовничої держави — Риму; 3) пока­зати історію роду, до якого належав Октавіан, і довести божественне походження влади Октавіана Августа.

Вергілій повністю виконав усі завдання і створив найкращий твір римської літератури.



«Енеїда». Поема складається з 12 книг: перші шість тематично набли­жаються до «Одіссеї» Гомера, решта шість написані з урахуванням основних перипетій «Іліади». «Енеїда» являє собою своєрідну мі­фологічну поему, що має історичну перспективу: римська історія, її фрагменти присутні тут як перспектива, як майбутнє. Це твір не тільки про заснування Рима, але й також про його історичну місію, призначену долею і богами.

«Енеїда», як і поеми Гомера, написана у двох планах: боже­ственному й людському. Але якщо у Гомера люди не завжди по­годжуються з волею богів, то у Вергілія це взагалі неможливо. Так Еней завжди виконує накази богів, бо він представник майбутньої великої військової імперії, і для нього воля богів дорівнює наказам воєначальників, які обов'язково мають виконуватися.

Образ Енея у поемі має дуже велике значення. Міфологічний герой втілює основні ідеали і римські доблесті епохи Октавіана Ав­густа: благочестя, вірність своєму обов'язку, сімейні чесноти (любов до батька й маленького сина), мужність, відвагу, здатність до відданої дружби, уміння цінувати союзників.

Принциповим для розкриття соціально-ідеологічного значення образу Енея є також те, що він — син Анхіза та Венерн: його син Іул стає родоначальником роду Юліїв, до якого належить як Юлій Цезар, так і Октавіан Август. Це доводить божественне походження римських імператорів і ще раз підкреслює правомочність Октавіана носити ім'я Августа.

У поемі постійно й послідовно проводиться думка про те, що Еней і заснована ним держава є найбільшим благом для Італії. Це світове

ішзнання Риму, на думку Вергілія, є не стільки справою рук люд­ських, скільки виконанням долі, божественного призначення Риму оути об'єднуючим началом навколишніх земель.



2. Публій Овідій Назон, римський поет, останній з великих поетів «зо­лотої доби» римської літератури твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську літературу від Середньовіччя до нашого часу.

Згідно з автобіографічним твором «Скор­ботні елегії», народився в м. Сульмон (сучасне місто бл. 140 км від Риму), на Апеннінах, в за­безпеченій провінційній сім'ї, що належала до вершницького стану. Разом з братом Луцієм, який був на рік старший, навчався спочатку в грама­тичній школі в Римі, а потім здобув звичайну для того часу риторичну освіту. Смерть брата у віці двадцяти років справила на Овідія сильне враження.

Майбутній поет виявив непересічні здібності до риторики і зайнявся було політикою, побув членом колегії тріумвірів, тобто одним з нижчих міських урядників, а потім — судової колегії децимвірів, але потяг до віршування взяв гору, і невдовзі Овідій став членом гуртка Марка Валерія Мессали. З видатних сучасників Овідій одного разу мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, був знайо мий з Проперцієм й Тибуллом. Освіту завершував у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор'ям, де його супроводжував поет Емілій Макр, а потім, перед поверненням до Риму, провів де­кілька місяців на Сицилії. Був одружений тричі, два перших шлюби закінчилися розлученням. Від другого шлюбу, ймовірно, мав дочку.

Будучи забезпеченим і вільним від державної служби, Овідій вів у Римі легковажний спосіб життя, який проповідував у своїй поезії. У 8 р. до н. е. політик Август дав розпорядження про висилку Овідія із Риму в місто Томи.

Причинами для вигнання були «образа та помилка». «Образою» стала поема «Наука кохання», що сам поет підкреслював неодно­разово. Ця поема з'явилась вісьмома роками раніше, і її вихід ви­падково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії.

В листах із заслання до дружини, друзів і до самого Августа він часто просить про помилування, але Август і Тиберій залишаються глухими до його прохання; і Овідій, иробувши в засланні близько 10 років, помер в 18 р. н. е. серед чужого йому народу, далеко від Риму і його блискучої культури.

Овідій виховувався в атмосфері імперії Октавіана Августа, коли по закінченню громадянських воєн надзвичайно зросла заможність італійських землевласників. Поет відобразив у своїй творчості ідео­логію вершницького стану, що досяг в той час свого найвищого еконо­мічного розвитку. Соціальна та філософська проблематика, харак­терна для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій), Овідієві не властива. В його творчості переважають еротичні теми, в яких головним є не глибокі почуття, а дотепна іронічна гра тради­ційними літературними мотивами, з постійними переспівами як по­передників, так і самого себе. Твори Овідія відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стилю, яким він володів досконало.

Творчість Овідія поділяють на три періоди.

Перший період творчості займає час приблизно до 2 р. н. е. і при­свячений виключно коханню.

Другий період творчості. Це перші роки н. е. до заслання пое­та. Творчість Овідія відзначається новими якостями, оскільки він намагається тут вихваляти імперію. Можна сказати, що вдається це йому дуже погано. Але попередня тематика кохання продовжує відігравати значну роль, уже не є єдиною і підпорядковується тепер як новій тематиці, так і новій художній методології.

«Метаморфози» («Перевтілення») є головним твором цього пе­ріоду. Овідій перед своїм відправленням у заслання у відчаї спалив рукопис, над яким у той час працював. Але він зберігся завдяки тому, що деякі списки були у друзів поета. Сліди неповної доробки можна помітити ще й тепер.

Сюжет «Метаморфоз» є нічим іншим, як всією античною міфо­логією, яку викладено систематично і по можливості хронологічно.

В 1 книзі відображено першопочаткові і найдавніші перетво­рення.

Книги III і IV — занурюють нас в атмосферу іншого, дуже давнього періоду античної міфології.

Книги У-УІІ відносяться до часу аргонавтів.

Книги УІІІ-ІХ — це міфи часів Геркулеса

Книги ХІІ-ХІІІ — Троянська міфологія.

Книги ХІУ-ХУ присвячені міфологічній історії Риму.



Історична основа «Метаморфоз» зрозуміла. Овідій хотів дати систематичний виклад всієї античної міфології, розклавши її по тих періодах, які тоді видавалися реальними. Овідій вибирає міфи з перетворенням. З усіх представників жанру перетворень Овідій є найбільш талановитим і глибоким. Саме його «Метаморфози» стали твором всесвітньої літератури.

Ідейний зміст «Метаморфоз» досить складний. У часи Овідія цивілізація вже не могла вірити в міфологію, але Овідій любить її, вона дає йому глибоку радість.

Крім любові до богів і героїв Овідій приймає їх за своїх братів і залюбки прощає їм всі їх недоліки. Той підхід до міфології, який сформований самим поетом, полягає в тому, що зазвичай іменується піфагорійством. В цій філософській теорії Овідія важливі 4 ідеї: а) вічність матерії; б) її постійна зміна; в) перетворення одних речей в інші; г) перенесення душ із одних тіл в інші.

Таким чином, якщо естетично міфологія була для Овідія предме­том глибокої радості і насолоди, то філософськи вона стала художнім відображенням найглибших і основних сторін дійсності. ІІри всій своїй легковажності Овідій глибоко розуміє соціальне зло і не про­пускає випадку яскраво його відтворити, відібравши матеріал із тих чи інших стародавніх міфів.

Політична ідеологія «Метаморфоз» потребує дуже обережної характеристики.

Сказати, що ідеологія «Метаморфоз» зовсім ніяк не стосується принципів Августа, не можна. В Овідія опозиція не політична, але морально-естетична.

Для політичної опозиції він був дуже легковажний і занурений у свої внутрішні переживання.

Жанри, використані в «Метаморфозах», різноманітні, але їх про- низуює єдиний пафос. Представлені в Овідія і такі жанри, як ідилія у вигляді первісних часів, або любовна елегія; нерідко користується Овідій і жанром етнологічного міфу, не чужий йому жанр серенади.

Художній стиль Овідія у своїй основі має фантастичну міфоло­гію. Необхідно додати, що в Овідія немає ніякої своєї міфологічної творчості. Сам Овідій тільки вибирає різного роду деталі, поглиблю­ючи їх психологічно або філософськи.

Художній стиль «Метаморфоз» пронизаний драматичними еле­ментами, багатий на риси реалізму і натуралізму, водночас відріз­няється і сильним естетизмом. Можливо, найважливішою рисою художнього стилю Овідія є його яскравість: принципова, специфічна.

У межах сюжету окремі його частини розробляються зовсім прим­хливо: подано початок міфу і немає його кінця або навпаки. Міф розглядається досить детально або досить коротко. Важко встанови­ти, де закінчується міфологія і починається історія, відділити науку від художньої творчості і виявити, де грецький стиль міфології, а де римський.

Тут царі і герої, пастухи і ремісники, засновники міст, пророки, художники, філософи; любов, ревнощі, заздрість, подвиг, жадоба, са­мопожертва, трагедія, фарс, безумство.

Події розігруються і на широкій землі з її полями, лісами, горами, і на високому світлому Олімпі, на морі, в темному підземному світі. І все це біле, чорне, рожеве, червоне, зелене. Яскравість в «Метаморфозах» досягає кульмінації.

Третій період творчості. Блиск художнього таланту Овідія, лег­кість його розповідей, витонченість його художнього стилю не могли не потьмяніти в період заслання поета, коли замість блискучого жит­тя в столиці він опинився в найвіддаленішій частині імперії, серед напівдиких варварів.

«Сумні елегії» складаються з п'яти книг. З першої книги особливу популярність мають елегії 2 і 4, де описується буря під час плавання Овідія на місце свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Інші елегії першої книги присвячені римським друзям і дружині. Друга книга — суцільні жалісливі молитви до Августа про помилування. Останні три книги присвячені тяжким роздумам про власне життя у вигнанні, проханням про помилування, звернення до друзів і дружини по допомогу. Елегія 10 присвячена автобіографії пое­та, звідки ми дізналися про місце його народження, про батька, брата, про його трії одруження, дочку, про ранню здатність писати твори.

З творів Овідія, що не дійшли до нас, в античності високо цінува­лася трагедія «Медея», де розкривається постать непогамовної в своїх пристрастях манки. Популярність Овідія в античності та в часи серед­ньовіччя була величезною. «Метаморфози» сприймалися як язични­цька «біблія», що підлягала алегоричному тлумаченню.

Для світської поезії Овідій був учителем любові, а навколо його життя складалися легенди.

Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні пере­робки Овідієвих міфів, а в XVII-XVIII ст. ці міфи слугували невичерп­ним джерелом оперних та балетних тем.


Література [ 1; 2; 3; 4; 12; 15; 20; 18; 35; 37; 39 ]
Лекція №4 Напрями і жанри в літературі Середньовіччя.
1.Періодизація літератури середніх віків.

2.Героїчні епоси.

3.Поезія вагантів та трубадурів.

4.Театр у середньовічній культурі.


1. Хронологічно межі доби середньовіччя визначені таким чином: від V (476 рік — падіння Риму, Західної імперії) до XV століття (падіння Візантії; географічні відкриття, зокрема Америки; винахід книгод­рукування).

Література середніх віків та Відродження – важливий етап у розвитку світової культури. Література ця дає уявлення про буття західноєвропейських народів у добу феодалізму, тобто в період від V ст. до англійської буржуазної революції 1640-1660 pp. Офіційною датою переходу від рабовласницької формації до феодальної вважається 476 р. н. е.- рік падіння Західної Римської імперії. Але процес перетворення античної та варварської Європи у середньовічну, феодальну був довгим і складним. Європа стала ареною грандіозних битв і перемін. Починається масове пересування варварських племен, яке прийнято називати великим переселенням народів (IV-VI ст.). Племена зливалися в народності, з яких згодом почали формуватися сучасні нації. Замість примітивних варварських держав повставали великі централізовані держави.

В історії західноєвропейського мистецтва розрізняють власне епоху середніх віків і добу Відродження. У розділі літератури середніх віків розглядаються літературні явища двох історичних періодів:

1) раннє середньовіччя (V-XI ст.) – період розпаду родового ладу та формування феодальних відносин;

2) класичне середньовіччя (кінець XI-XV ст.) - період розвинутого феодалізму.
2. Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися у строфи з різною кількістю рядків, така строфа називалась тирадою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя голосних (асонанс). Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її протягом кількох днів.

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).



Королівський цикл. У цих поемах зазвичай зображувався Карл Великий, який у народній пам'яті заслонив усіх інших французьких правителів.

Цикл Гарена де Монглана. В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл). Поема збереглась у декількох записах; найкращий з них, так званий оксфордський рукопис, належить до 1170 р. Сюжет поеми має історичну основу. В образі Роланда розкривається народна патріотична ідея. Відважний рицар, він усією душею відданий своєму сеньйору - королю і «милій Франції».

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикрашають зброю воїна та збрую коня – бойового товариша рицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг, персоніфіковані - мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюренталь (твердий), ріжок – Оліфант (гучний).

Другорядне місце в поемі займають жіночі образи: любовно-побутова тематика не відповідає суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда (наречена Роланда) справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда оплакує' розгром війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести навіть звістки про загибель Роланда; вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі словами, що не хоче жити після смерті Роланда, помирає.

Змальовує автор і природу, на фоні якої відбуваються події.

«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього асонансом. У поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю.

Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради (повторення змісту майже слово в слово у строфах, що стоять поруч), трикратні повтори. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція – «люба» «прекрасна», Карл - «сивобородий», трава - «зелена», васал - «добрий» та ін.). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом) та ін.

Французький епос відзначається виключною сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на підставі чого його можна назвати поетичною історією Франції.

Німецький епос XII-XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями епохи великого переселення народів. У німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII-XIII ст.

Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему було надруковано 1757 р. в добу Просвітництва, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень:

1) сказання про Брюнхільду і 2) сказання про загибель бургундів.

Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман.

В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого переселення народів, – завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою в V ст. Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським племенем бургундів зі столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436 року захопили гунни.

«Пісня про Нібелунгів» – монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр» (пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з чотирьох рядків.

Німецький поет Генріх Гейне відзначав, що в «Пісні про Нібелунгів» «справді є велика, могутня сила». Мова поеми, за образним визначенням Гейне, «це кам'яна мова, рядки там схожі на зримовані плити. А між ними де-не-де вибиваються червоні квітки, ніби краплини крові, й звисають довгі пагони плюща, ніби зелені сльози».

Великий Гете говорив: «Знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його мусить прочитати кожен».

Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel - туман, звідки «Нібелунги» – діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; у другій – Нібелунгами вже називають бургундів.

«Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив епічний матеріал і створив новий високохудожній твір, що набував ознак рицарського роману.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-рицарського середовища XII-XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл: бенкети, полювання, рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено рицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького героїчного епосу.

«Пісня про Нібелунгів» приваблювала багатьох німецьких митців. За її мотивами письменник-романтик Фрідріх де ла Мотт Фуке написав драматичну трилогію «Герой півночі», Фрідріх Геббель - кілька трагедій, композитор Ріхард Вагнер – тетралогію «Перстень Нібелунга». Є і в Фюмана вірш «Лихо Нібелунгів», у якому поет від імені народів проклинає фашистів, котрі називали себе «Нібелунгами».

Якщо говорити про середньовічну літературу, то на території су­часної Англії збереглися пам'ятники рунічної писемності англосаксів (написи на мечах і предметах домашнього побуту, напис на висіченому з каменю хресті в селі Рутвелл у Шотландії). Відомо про існування пі­сень, що виконувалися під час весільних і похоронних обрядів, у процесі праці, під час військових походів. Сказання, легенди і пісні передава­лися з роду в рід. їх виконували співаки, що були в кожнім племені.

Розрізнялися співаки-поети (скопи), що були творцями пісень, виконуваних ними, і співаки-виконавці (глимени), що виконували пісні, створені іншими.

Так, найбільш значний зі збережених творів середньовічної по­езії — поема « Беовульф»— дійшла до нас у списках X ст., а виникнення цієї пам'ятки відноситься приблизно до VIII ст.

Взагалі книга стає більш пов'язаною з реальним життям, набу­ває поширення навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів.Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.


3.Література ХІІ-ХІІІ ст. мала переважно викривальне спря­мування щодо існуючих порядків. Особливе місце посідала поезія вагантів (від німецького — «бродячі люди»), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, ве­селою, а отже, дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіч­чя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали ненажерливість католицького духівництва.

Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів — провансальських поетів у ХІІ-ХІІІ ст. Головна тема їх поезії — оспівування васальського служіння дамі, полум'яного кохання.

Визначним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на ХІ-ХІІ ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, приблизно у ХІІ ст. остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє претензії на монопольне володіння “благородством” як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова. Поняття благородства знайшло найповніше вираження в інституті освяченого церквою “рицарства” − спільноти всіх рівних між собою благородних воїнів. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари феодального класу і дещо стирало грань між їхньою майновою нерівністю. Воно також сприяло різкому розмежуванню феодалів та “неблагородних”, під якими розумілось усе інше населення.

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та ідеалами станової честі й доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представника феодального класу і набуло характеру урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з “невірними”, захищати слабких і скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали властивій феодальному суспільству атмосфері зрадницьких убивств, отруєнь та підступних інтриґ.

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, з досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Головними причинами, що зумовили розквіт рицарської літератури, були економічна стабілізація та культурний вибух у ХІІ ст. Це час піднесення європейських міст, котрі стають центрами світської освіти і вільнодумства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спадщини − творів Аристотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін.

Рицарська література відображала нові риси тогочасного суспільства. На цей час дещо змінюються спосіб життя рицарства та його станові ідеали. Рицарський “кодекс честі” доповнюється заповідями, які можна визначити поняттям “куртуазія”. Ключовими засадами куртуазії поряд із доблестю стають радість, чуття міри, гармонія. Таким чином, від ідеального рицаря вимагають тепер уже не тільки хоробрості, стійкості у захисті честі, щедрості, а й вишуканої ввічливості, уміння поводитись у товаристві, передусім у жіночому оточенні, здатності до ніжних почуттів. Життя у феодальному середовищі стає дедалі пишнішим і розкішнішим. При дворах і в замках збирається вишукане товариство, час минає у світських розвагах. Тут створювалася нова, рафінована культура, плекалися вишукані манери, культивувався витончений побут. Поряд із колишніми розвагами − полюванням, воїнськими вправами − поширюється захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулюють зацікавленість проблемами інтимного характеру. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, яка, наприклад у Франції, користувалася досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама мусила красою, люб'язністю та вишуканістю манер приваблювати гідне товариство і робити свій дім осередком куртуазії і вишуканості. Виникає культ “Прекрасної Дами” − складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує свою Даму і васально служить їй. На честь благородної Дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, її врода та чесноти оспівуються у віршах. З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає країнами Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання французів. Особливості рицарського життя відбилися в лицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалася у формах лірики та роману.

Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі ХІ-ХІІ ст. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні цінності любові, культ «Прекрасної Дами», Прованс став і батьківщиною поезії нового напряму.

Провансальські поети називались трубадурами. Їхня творчість - це усвідомлений творчий процес. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності й оригінального стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. Не випадково в їхньому постійному вжитку немало слів типу «кувати», «опрацьовувати», «тесати» та ін.

Найбільш вимогливі з поетів вважали негідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію, тому вони витончувалися у пошуках оригінальних строфічних форм, нових рим та ін.

У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі був створений «темний стиль». Першими його представниками стали трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозумілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується «ясний стиль». Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору – в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії.

Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них – 30 жінок). Трубадури були люди різного суспільного становища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та радників при особі сеньйора, впливали на політичне життя.


4.Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній куль­турі, на межі XI - XII ст. демонструє перехід від літургійної дра­ми до містерії. Містерії були вже менше пов'язані з богослужін­ням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Завіту, або ними ставали події, пов'язані з життям і воскресінням Ісуса Христа. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрища­ми, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображен­ням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину.

Значне місце в середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазно­го роману було також випробування вірності. Найвідомішими ли­царськими романами були «Івен, або Лицар Лева» Кретьєна де Труа та «Роман про Тристана та Ізольду».

Література [ 8; 6; 9; 12; 20; 21 ]


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка