Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка3/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Вступ
Вивчення курсу «Історія зарубіжної літератури» ставить такі завдання:

-Навчати студентів сукупності відомостей про вершинні явища світового літературного поцесу;

-Давати їм літературознавчі поняття , розвивати мислення;

-Розвивати гуманітарну культуру студентів, повагу до духовних надбань людства , творче сприйняття естетичної і духовної ваги текстів.

Студенти повинні сприймати твір за законами естетичного мислення, розуміти його художню природу, опановувати технологію тематично - естетичного аналізу художнього твору. Саме усний підхід до вивчення літературного твору і вміння аналізувати твір в єдності форми та змісту забезпечить формування знань і умінь студентів. Тому під час вивчення літературного твору викладач повинен чітко визначити основні та фонові завдання, добрати аналогічні факти з інших дисциплін ( «Української літератури», «Всесвітньої історії» ) та видів мистецтва, щоб найефективніше сприяти розвитку творчих здібностей студентів.

Процес роботи з текстами художньої літератури грунтується на питаннях, пов’язаних з аналізом їхньої структури, проблематики, системи образів, поетики, естетичних принципів різних літературних напрямів, тощо.

Вивчення художньої літератури має позитивно впливати на формування творчої особистості за умови активної співпраці зі студентами на шляху залучення до найкращих зразків культурно-мистецьких надбань людства.

Курс лекцій охоплює усі основні етапи розвитку світової літератури від античності до сучасності. До кожної теми подаються основні відомості та положення з теорії літератури. Характеристика того чи іншого літературного періоду, відокремлення його особливостей, тлумачення понять – усе це сприяє кращому розумінню творчості основних представників напряму, що переважав у той чи інший час, розумінню того, що стало підгрунтям для написання творів, які стали шедеврами світової літератури.



Лекція №1 Антична література. Гомерівські поеми «Іліада» та «Одісея».


  1. Антична література – еталон прекрасного.

  2. Гомер – найвидатніший і найлегендарніший співець античності.

  3. «Іліада».

  4. «Одісея».


1 .Антична література вабила і вабить до себе високими гуманіс­тичними ідеалами, героїзмом, красою слова, вишуканістю форми. Вона — вічне цілюще, життєдайне джерело, певною мірою норма і при­клад — еталон прекрасного, животворна сила, яка, будучи творчо за­своєна на національному ґрунті, завжди допомагала і допомагатиме нам будувати культуру сучасну і прийдешню. Література є відображенням людського життя. З'явившись, вона в свою чергу діє в тому чи іншому напрямку на життя народу. Отже, щоб зрозуміти античну літературу, необхідно знати і розуміти життя тих на­родів, які її створили. Ці народи — стародавні греки і стародавні римляни.

Грецька література написана старогрецькою мовою, яка склада­лася з діалектів — еолійського, іонійського, дорійського. Починаючи з III ст. до н. е. в лоні грецької літератури почала розвиватися римська література, яка згодом злилася з нею в єдину греко-римську літерату­ру — античну.

Родове суспільство послуговувалося своєрідною ідеологією — міфо­логією, яка була водночас і фантастичними релігійними уявленнями, і спробами з допомогою багатих фантастикою міфів пізнати і пояснити навколишній світ, природу, її явища, нарешті саму людину у її зв'язках з природою та іншими людьми. Тому література, що виникла в умовах міфологічної ідеології, стає невід'ємною від міфології: вона використо­вує міфологічні сюжети, образи, її тематика є теж міфологічною. Це є найголовнішою особливістю античної літератури.

Антична література — велике багатство жанрових форм і стиліс­тичних засобів, які згодом успішно засвоїли молоді європейські літе­ратори. З античної літератури беруть свій початок майже всі відомі сьогодні жанри, зберігаючи здебільшого і свої античні назви: епос, драма, мім, трагедія і багато інших.

Завдяки надбанням культури і літератури античності (період якої визначається І-Уст. до н. е.) в XIV ст. почалася нова культурна епоха в Західній Європі — доба Відродження. Це було відродження інтересу до античності і первісного християнства. Сама назва означає «відрод­ження античності». Виходячи з античного захоплення людиною, її красою, її здібностями, з християнського людинолюбства і віри в здат­ність до безмежного духовного збагачення і вдосконалення, гуманісти доби Відродження створили новий світогляд, який стверджує людину як найдосконаліший витвір Господа і природи, утверджує право лю­дини на земне щастя і радощі, право досліджувати світ, розкривати його таємниці, право на вільну думку і пошук.

Під впливом античної літератури в Європі виникають нові на­ціональні літератури, що користуються уже не тільки латинською, а й живими національними мовами. Ці літератури запозичують з ан­тичної літератури та історії сюжети для своїх творів, поетичні образи, багатство поетичних фігур і тропів. Наприклад, Вільям Шекспір на­писав на сюжети античної історії міфології та літератури поеми «Лукреція» та «Венера і Адоніс», драми «Антоній і Клеопатра», «Коріолан». В інших творах Шекспіра часто зустрічаємо античні імена персона­жів, образи з міфології та історії. Антична література покликала до життя такі художні напрями, як класицизм та просвітницький кла­сицизм, для представників яких антична література була взірцевою класикою, станом прекрасного. Французькі драматурги Корнель, Мольєр переробляли твори Еврипіда і Плавта, використовували міфо­логічні сюжети, античні образи. Орієнтуючись на поетику Аристотеля і Горація, Нікола Буало виклав основні естетичні принципи і закони класицизму у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне», який мав велике значення для розвитку європейських літератур. У лоні просвітницького класицизму розвинувся так званий веймарський класицизм, найяскравішими представниками якого були Гете і Шиллер. Веймарівські класицисти розглядали античність як царство ідеальної краси і гармонії, як прекрасне людство, що уособ­лює «чисту людяність», мріями про гармонійну єдність особи і су­спільства, вірили у виховну силу мистецтва, здатного сформувати гармонійно розвинену особистість, яка прагнутиме серед іншого і до ідеалу свободи.

Панує античний дух і в поемі «Фауст» — найвищому досягненні Гете. Сам сюжет цього твору своїми коренями сягає середньовічної античності.

Навіть романтики, що виступали проти надмірного захоплення античністю і за звернення до національного фольклору, не змогли обі­йтися без неї. Варто згадати хоча б «Прометея» Байрона та «Звільненого Прометея» Шеллі. А Фраческо Петрарка, який завойовував собі славу саме латиномовними поезіями, а не італійськими віршами.

Згадаймо, скільки авторів, серед яких і українець І. Котляревський, зверталися і навіть переробляли на свій лад «Енеїду» Вергілія!

За час свого існування антична греко-римська і християнська літе­ратури виробили неоціненні скарби, невмирущі духовні цінності, що лягли в основу всієї європейської культури і літератури. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, відображаючи розмаїття со­ціально-історичної дійсності, змальовуючи людину в усій складності її зв'язків з природою та суспільством, грецька, римська та християнська літератури античності поставили проблеми, які залишаються і сьогодні вагомими і актуальними, не втрачають свого загальнолюдського зна­чення. Ці літератури відкрили для людства невмирущі етичні цінності: добро, людяність і милосердя, любов до батьківщини, готовність до подвигу і самопожертви, мужність і незламність у боротьбі, велика віра в людину, в її безмежні здібності, її потяг до добра і здатність до вдосконалення, віру в силу поетичного слова, пісні, мистецтва. В ан­тичній літературі знаходимо багато прикладів величі людського духу, поетизації високих людських чеснот. Саме в цих вічних моральних, етичних цінностях і в боротьбі за високодуховну, морально досконалу людину полягає історичне і моральне значення античних греко-римської і християнської літератур, це і є їх найціннішими скарбами.


2 . Гомер (УІІІ-УІІ ст. до н. е.)

Гомер — найвидатніший і найлегендар- ніший співець античності і, мабуть, найві- доміший поет світу. Для численних поколінь знайомство з античною культурою і світовою літературою незмінно починається з гомерівсь­ких поем «Іліада» та «Одіссея». Герої цих поем — Ахіллес, Агамемнон, Одіссей, Гектор, Паріс, Пріам, ЄленаПрекрасна, Пенелопа, Андромаха, Гекуба — давно стали хрестоматій­ними, міцно увійшли в ужиток західної та слов'янської культур.

Гомер, грецький поет, відповідно до дав­ньої традиції, автор «Іліади» і «Одіссеї», двох великих епопей, що відкривають історію європейської літератури. Про життя Гомера в нас немає ніяких відомостей, а збережені життє­писи і «біографічні» замітки є більш пізніми за походженням і часто переплетені з легендою (традиційні історії про сліпоту Гомера, про суперечку семи міст за право бути його батьківщиною).

Історико-географічний і мовний аналіз «Іліади» й «Одіссеї» дозво­лив датувати їх приблизно VIII ст. до н. е., хоча є спроби віднести їх до IX або до VII ст. до н. е. Вони, очевидно, були складені на малоазійському узбережжі Греції, заселеному іонійськими племенами, або на одному з прилеглих островів.

Нині безсумнівний той факт, що «Іліада» й «Одіссея» стали результатом довгих століть розвитку грецької епічної поезії, а зов­сім не їі початком. Існували, однак, не «праіліада» або «праодіссея»,а якийсь набір сталих сюжетів і техніка додавання і виконання пі­сень. Саме ці пісні стали матеріалом для автора (або авторів) обох епопей.

Новим у творчості Гомера була вільна обробка багатьох епічних традицій і формування з них єдиного цілого з ретельно продуманою композицією. Багато сучасних учених дотримуються думки, що це ціле могло бути створене лише в письмовому вигляді. Яскраво виражене прагнення поета надати цьому об'ємному твору визначеної цілісності (через організацію фабули навколо одного основного стрижня, схожої побудови першої й останньої пісень, завдяки паралелям, що зв'язують окремі пісні, відтворенню попередніх подій і пророкуванню майбутніх). Але найбільше про єдність плану епопеї свідчать логічний, послідовний розвиток дії і цілісні образи головних героїв.

Реліктом традиційної манери створення подібних пісень було вико­ристання навіть у цьому новому епосі техніки, властивої усній поезії. Тут часто зустрічаються повтори і так званий формульний епічний стиль. Стиль цей вимагає вживання складних епітетів («швидконогий», «рожевострокатий»), що визначається, по-перше, властивостями описуваної особи або предмета, а по-друге — метричними властивостями самого епітета. Ми знаходимо тут стійкі словосполучення, що складають мет­ричне ціле (інколи — цілий вірш) і являють типові ситуації в описі битв, бенкетів, зібрань і т. д. Формальність і архаїчність мови сполучається з традиційним розміром героїчної поезії, яким був гекзаметр.

«Іліада» й «Одіссея » мають безліч спільних рис, як у композиції, так і в ідеологічній спрямованості.

1. Обидві поеми належать до жанру героїчного епосу, характер­ними рисами якого є масштабність зображуваних подій, у яких беруть участь відомі історичні, легендарні або міфологічні герої. З цієї точки зору, «Іліада» і «Одіссея» є неперевершеним зразком героїчного епосу.

Сюжети обох поем базуються на матеріалі одного з найвідоміших давньогрецьких циклів міфів — Троянського. В основі цього циклу лежать події загальногрецького масштабу, які поєднують родове прокляття, що тяжіє над нащадками відомого героя Тантала, з леген- дарно-історичною боротьбою грецького народу з багатою малоазійською державою Троєю (Іліоном).

Згідно з цими міфами, син верховного бога Зевса герой Тантал (героями звались діти, народжені від тимчасових шлюбів богів та богинь із земними жінками й чоловіками), допущений до бенкетів олімпійських богів, вирішив перевірити їхню прозорливість. Він запросив їх до себе і почастував м'ясом зарізаного ним власного сина Пелопа. Боги жорстоко покарали за це не тільки самого Тантала, кинувши його у потойбічний світ Аїд, де він, стоячи по підборіддя у воді з навислими над ним соко­витими плодами, не може втамувати ні голод, ні спрагу; але наклали прокляття і на весь його рід. Ідея невідворотності покарання всіх членів роду, де скоєний злочин проти божественних настанов Правди і Справед­ливості, була наріжним каменем олімпійської міфологічної свідомості. Це прокляття тяжіє і над одним із головних героїв «Іліади», аргоським царем Агамемноном, воєначальником всього грецького війська під Троєю, який змушений був принести в жертву свою доньку Іфігенію, щоб відбувся цей похід, і який був зарубаний вдома власною дружиною Клітемнестрою після переможного повернення з-під Трої.

Другий мотив Троянського циклу міфів — похід греків до Трої і її десятирічна облога з метою визволення найвродливішої жінки Греції Єлени (доньки Зевса від цариці Леди), яка стала дружиною спартансь­кого царя Менелая — брата Агамемнона. Коли ж Зевс вирішив покарати людей і героїв за їх безчестя, він винайшов хитромудрий план розпочати війну між греками й троянцями. Зібравши великий бенкет з приводу шлюбу між морською богинею Фетідою і царем Пелеєм, батьком майбут­нього героя Ахілла, Зевс не запросив на нього лише одну богиню — бо­гиню чвар Еріду. Розсерджена Еріда кинула на стіл бенкетуючим золоте яблуко з надписом «Найкрасивішій», за яке почалася суперечка між олімпійськими богинями: дружиною Зевса Герою та його доньками Афіною — богинею мудрості та Афродітою — богинею кохання. Вирішити цю суперечку Зевс доручив троянському царевичу Парісу, який віддав яблуко Афродіті, котра закохала Єлену в ІІаріса, іцо прибув в гості до Менелая. Паріс викрав дружину Менелая і повіз її до Трої. За закликом Менелая і його брата Агамемнона ображені греки вирішили силою по­вернути Єлену. Так почалась десятирічна війна з Троєю, в якій взяли участь майже всі грецькі царі та герої: Ахіллес, Агамемнон, Менелай, Одіссей, Аякс, Діомед, Нестор, Філоктет та інші. Така міфологічна мо­тивація Троянської війни. Насправді ж причиною її виникнення було торгівельно-економічне суперництво між Троєю і Грецією, для якої життєво необхідними були малоазійські та причорноморські землі.

У своїх поемах Гомер дотримується міфологічної версїі виникнен ня війни. Про це свідчить не тільки наявність у них міфологічних героїв і самої Єлени серед троянців, але й богів, котрі беруть активну участь у змальованих подіях на боці греків (ахейців) або на боці троянців залежно від ставлення до рішення Паріса щодо золотого яблука. Так, ображені цим рішенням Гера та Афіна незмінно перебувають на боці греків, а Афродіта зі своїм коханцем Аресом, Аполлон, Посейдон, Артеміда допомагають троянцям.

3. Характерна організація сюжету навколо центрального образу, невелика часова довжина розповіді, побудова фабули поза залежністю від хронологічної послідовності подій, присвята пропорційних за об­сягом відрізків тексту важливих для розвитку дії моментів, контраст­ність сцен, розвиток фабули шляхом створення складних ситуацій,

що явно сповільнюють розвиток дії, а потім їх блискавична розв'язка, насиченість першої частини дії епізодичними мотивами й інтенсифіка­ція основної лінії наприкінці, зіткнення головних конфронтуючих сил тільки наприкінці оповідання (Ахілл — Гектор, Одіссей — наречені), використання порівнянь.



В епічній картині світу Гомер зафіксував найважливіші момен­ти людського буття, усе багатство дійсності, у якій живе люди­на. Важливим елементом цієї дійсності є боги; вони постійно присутні у світі людей, впливають на їхні вчинки і долі. Хоч вони і безсмертні, але своїми цереживаниями і поведінкою нагадують людей, отже, це уподібнення піднімає і ніби освячує все, що властиво людині. Майс­терність Гомера полягає у відборі епізодів та їх побудові у захоплюючі сюжети, що розгортаються в епічні картини воєнних дій і соціального життя Давньої Греції таким чином, що поеми стають неперевершеними поетичними енциклопедіями того часу.

Гуманізація міфів є визначною рисою епопей Гомера: він під­креслює важливість переживань окремої людини, збуджує співчуття до страждання і слабкості, будить повагу до праці, заперечує жорстокість і мстивість; звеличує життя і драматизує смерть (прославляючи, однак, смерть за вітчизну).

Хоча за мовою, стилем, метрикою й окресленням героїв «Одіссея» надзвичайно схожа з «Іліадою», проте сюжетом, настроєм і за­гальною атмосферою вона нагадує скоріше казку або романтичну повість, ніж героїчний епос. Центральний персонаж — Одіссей — справжній ге­рой, однак головні свої подвиги він робить не на полі бою, не у військово­му поході, а серед чарівників, чудовиськ і ворогів у себе на батьківщині. Тому спритність і хитрість потрібні йому не менше, ніж сила і відвага.

В «Одіссеї», яку за жанром можна визначити як пригодницько- фантастичну поему, Гомер вперше в світовій літературі створює неперевершений взірець жіночої вірності — образ Пенелопи, яка двадцять років чекає повернення свого чоловіка. Він же використовує і дуже поширений в подальшій художній творчості прийом щасливої кінців­ки: адже чекання Пенелопи винагороджується поверненням мудрого, як і раніше, могутнього й люблячого Одіссея.

Узагалі говорячи, у порівнянні з «Іліадою», боги «Одіссеї» більш величні й миротворні. Афіна тут просто чарівна. На противагу трагіч­ній кінцівці «Іліади», у фіналі «Одіссеї» тріумфує поетична справед­ливість: добрі нагороджені, лихі знищені.



4. Головною рушійною силою сюжету «Іліади» є гнів Ахілла. Поема завершується, коли вичерпується гнів героя. У той же час цей гнів органічно вводить в структуру оповіді численні батальні сцени, сцени життя олімпійських богів, описи кораблів (пісня II), озброєння (щит Ахілла — пісня XVIII), генеалогічні довідки і таке інше. На цьому тлі виразно вимальовуються постаті численних героїв і головних олім­пійських богів, які в поемі надзвичайно олюднені, з'являються поряд з героями, вступають з ними в переговори, допомагають їм порадами, б'ються поряд з ними і навіть між собою (пісні V, XX, XXI).

Для більш виразного змалювання героїв Гомер використовує не тільки урочисто-монументальний стиль оповіді, (віршовий роз­мір — гекзаметр-шесткмірник, тобто шестистопний дактиль), але й такі прийоми, як постійні епітети (Ахілл богосвітлий, прудко­ногий; Феб дальносяжний; Зевс темнохмарий, громовладний; Афіна ясноока; Гектор шоломосяйний); повтори цілих віршів або їх частин; неспішні, урочисті промови.

Гомерівському епосу притаманні також такі риси, як об'єктивність і докладність опису всіх речей, які опиняються в полі зору поета; традиційність світоглядних і моральних засад; величність і врівноважена спокійність; героїзм зображуваних подій і поведінки персонажів, які позбавлені суто егоїстичних рис і дріб'язковості.

Справедливими й на сьогодні залишаються слова античного філо­софа Діона Хризостома (Златоуста) про те, що Гомер кожній людині, незалежно від її віку, дає рівно стільки, скільки вона в змозі взяти.

На думку відомого французького поета і теоретика Нікола Буало, в творіннях Гомера прихований неоціненний скарб, і вони на всі віки залишаються джерелом насолоди і видатних уроків мудрості, добра, справедливості й краси.
Література [ 1; 2; 3; 4; 12; 15; 20; 18; 35; 37; 39 ]

Лекція №2 Давньогрецький театр: творчість Есхіла.


  1. Життя і творчість Есхіла.

  2. Канон давньогрецької трагедії

  3. Трагедії Есхіла «Прометей закутий».



1. Видатний давньогрецький драматург, за загальним визнанням, «батько трагедії» Есхіл(525-456 р. до н.е. жив і творив у період становлення афінської рабовласницької демократії. За свідченням античних вчених, народився він в Елевсіні поблизу Афін в аристократичній родині. Брав активну участь у війні греків проти агресивної перської деспотії, виявив неабияку мужність у битвах біля Марафона, був поранений біля Саламіну, де греки завдали поразки величез­ному перському флоту, та ІІлатеї. До речі, в епі­тафії, написаній собі самому, Есхіл жодного слова не говорить про себе як трагічного поета, а згадує лише про свою воїнську звитягу:

«Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина, Гели плодюча земля тіло його прийняла. Згадує гай Марафонський відвагу його, то ж і плем'я Довговолосих міфян — в битві пізнали її».

У той же час його світова слава пов'язана саме зі служінням музі трагедійного мистецтва — Мельпомені. Писати Есхіл почав після два­дцяти років, але успіху домігся лише після сорока.

Майже все життя Есхіла пов'язане з Афінами, славу яких він відстоював мечем і пером і які залишав лише двічі — його поїзд­ки були пов'язані з Сицилією. Уперше він поїхав туди у 470 році до н до н. е. — на запрошення сицилійського тирана Гієрона для постановки своєї трагедії «Перси», яка перед цим з успіхом пройшла в Афінах. Туди ж він навідався і наприкінці життя після успішної постановки тетралогії «Орестеї» в 458 році до н. е. Там він і помер у місті Гелі, де й похований. На надгробному камені чудом збереглася вищезгадана автоепітафія.



Про смерть Есхіла існує легенда, згідно з якою він знав від ора­кула, що загине від удару з неба. Щоб уникнути випадкового падіння на голову якого-небудь предмета в місті, він вирушав у поле і там обдумував і писав свої твори. Та втекти від долі йому не судилось. Якось орел, тримаючи в пазурах черепаху, шукав скелю, об яку мож­на було б розбити панцир своєї жертви. Оскільки Есхіл був лисий, то орел помилково сприйняв його голову за блискучий камінь і випустив зі своїх пазурів черепаху просто на голову поета.

2. За своє життя Есхіл створив близько 70 трагедій і 20 сати­ричних драм. Театральні вистави в Афінах відбувались у формі драматичних турнірів на Діонісійських святах: Великих (міських) Діонісіях, які тривали більше тижня (березень); Малих (сільських) Діонісіях (грудень) і Ленеях (лютий). Якщо на Великих Діонісіях драматичні поети виступали зі своїми новими творами, то на Ленеях ставилися вже відомі трагедії.

На змагання зазвичай допускались три драматурги, які представ­ляли свої твори у формі тетралогій (три сюжетно пов'язані трагедії і одна сатирична драма із сатирико-гумористичним змістом). Ім'я поетів відповідно до отриманих місць і назви всіх частин представле­них тетралогій викарбовувались на мармуровій стелі — декаскалії, яка встановлювалася після визначення переможців поблизу театру в місці, присвяченому Діонісу. Найбільш почесним, безумовно, вва­жалось перше місце. Есхіл завойовував його 13 разів, що свідчить про надзвичайно високий рівень його драматургічної майстерності.



Саме Есхіл сформував канон давньогрецької трагедії, надав їй пафосу громадянського та морально-філософського звучання, ввів багато новацій, завдяки чому вона набула державницького значення у житті Греції класичного періоду. Якою ж була есхілівська трагедія, що її наслідували і розвивали згодом видатні майстри цього жанру Софокл (496-406 роки до н. е.) та Еврипід (480/84-406 роки до н. е.)?

Дія в трагедії розігрувалася між хором, який складався з 12 або 15 хоревтів, тобто співаків, на чолі з корифеєм (заспівувачем) і акто­ром (протагоністом). Есхіл ввів другого актора (девтерагоніста), що певною мірою обмежило хор і зробило розвиток дії більш напруженим і динамічним. Пізніше Софокл, спираючись на досвід Есхіла, ввів третього актора (тритагоніста).

Есхіл же запровадив типову для давньогрецької трагедії форму трилогії — три сюжетно пов'язані між собою трагічні події, обов'язково почерпнуті з міфології. Єдиним винятком в історії давньогрецької тра­гедії є трагедія самого Есхіла «Перси», присвячена сучасній авторові події — Саламінській битві (480 рік до н. е.), у якій він брав активну участь. «Перси», постановником (хорегом) якої був майбутній уславле­ний вождь Афін Перікл, посілана Діонісіях 472 року до н. е. перше місце.

Хвилюючі й злободенні для свого часу проблеми людської долі в зіткненні з невблаганним фатумом, невідворотність покарання за зло­чини супроти божественних настанов, проти Правди й Справедливості, єдність греків перед навалою перської агресії могли бути вирішені лише у формі трилогії. Емоційна напруженість трагічних подій упродовж трьох драм вимагала психологічної розрядки, отже, Есхіл, як згодом Софокл та Еврипід, завершує свої трилогії веселою сатиричною драмою.



Кожна класична давньогрецька трагедія починалася з прологу, в якому актор або актори сповіщали глядача про наступну дію і про те, що їй передувало.

Потім на сцену (орхестру) виходив хор і, вишикувавшись чотири­кутником обличчям до глядачів, виконував першу пісню, яка назива­лась пародом. До кінця дії хор залишався на сцені й брав участь у дії як колективний актор і надзвичайно емоційний резонер і коментатор подій. Після пароду йшли епісодії, тобто схожі на сучасні акти або дії, в яких хор брав участь нарівні з акторами, що надавало виставі ви­сокої естетичної багатобарвності (діалоги, сповнені мудрих висловів, афоризмів, дотепів; музика та співучі й пластично-рухливі втручан­ня хору) і психологічної напруги. Кожний епісодій, яких було чотири чи п'ять, супроводжувався стасимом — урочистою піснею хору без акторів. Завершувалася трагедія ексодом — заключною піснею хору та його урочистим виходом з орхестри. У деяких трагедіях (особливо у Есхіла) ексодові предував коммос — піднесено-речитативна пісня хору разом з акторами, в якій оплакувалась трагічна доля героїв і висловлювалось їм співчуття.

Отже, есхілівська трагедія мала складну сюжетно-композицій­ну й емоційно-психологічну структуру, насичену актуальними для свого часу проблемами. Томуне дивно, що вона справляла надзвичайно велике враження на глядачів, залучаючи їх до світу високих вчинків, почуттів, пристрастей і страждань і очищаючи їх від усього буденно- низького та пересічного. Це очищення через співчуття до трагічної долі легендарних героїв Аристотель назвав катарсисом.

Ця якість притаманна всім трагедіям Есхіла, бо саме він запо­чаткував низку могутніх і монументальних образів — Прометея, Ореста, Кассандри, Клітемнестри — носіїв надзвичайних доль, нечуваних пристрастей і незламних характерів, які стали вічними супутниками людства.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка