Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка13/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

2. Шлях Бертольда Брехта драматурга, поета і прозаїка, режисера і теоретика театру, – починаючи вже з його перших театральних рецензій, віршів та п'єс, завжди супроводжувався різкою полемікою, його творчість була приводом для гострих естетичних та ідейно-політичної боротьби.

Бертольд Брехт (повне ім'я Ойґен Бертольд Фрідріх Брехт) народився 1898 р. у баварському містечку Аугсбург. Батьки його були досить заможні, щоб забезпечити своїм дітям належне майбутнє. Але Бертольд уже в юнацькі роки розірвав сімей­ні стосунки, став ізгоєм і бунтарем проти міщанського побуту.

Чотири роки він навчався у народній школі, після чого вступив до гімназії. Уже в гімназійні роки з'явилася перша його публікація — у місцевій газеті був надрукований вірш, підиисаний «Бертхольд Ойген». Батьки могли б забезпечити синові матеріальний добробут і матеріальне майбутнє. Проте юного бунтівника не приваблювала роль спадкоємця батьківської справи та перспектива затишного бюргерського життя. Скінчивши 1917 р. гімназію, він вступив до Мюнхенського університету.



Він обрав своєю професією медицину, яку студіював у Мюнхенському університеті. Влітку 1918 р. Брехт був мобілізований до армії. Свій тодішній досвід пізнання Першої світової війни він узагальнив у вірші «Легенда про мертвого солдата».

З надією зустрів письменник революційні події в Німеччині, але очікуваних результатів вони не принесли. Розчарування в революційних силах німецького народу відбилося у його творчості, зокрема в драмі «Бій барабанів серед ночі» (1919). Згодом він відновив навчання в Мюнхенському університеті, але частіше його можна було зустріти в кафе «Стефанія» — штаб-квартирі мюнхенської літературної богеми. Вже тоді виявився особливий дар Б. Брех­та – уміння залучати до творчого спілкування, до співробітництва талановитих людей.

29 вересня 1922р. ім'я Б. Брехта стало відомим усій Німеччині: цього дня відбулася прем'єра п'єси «Бій барабанів серед ночі», а драматург отримав літературну премію імені Клейста.

Після гітлерівського путчу в Мюнхені його ім'я було занесене до чорного списку осіб, які перебували під особливим наглядом цензури.



Незабаром він перебрався із затісного для нього Мюнхена до Берліна, де розпочав плідно працювати як драматург, режисер і постановник п'єс. У 1928р. після постановки «Тригрошової опери» Б. Брехт розумів, що життя вимагає філософського осмислення, вимагає від художника свого вирішення у мистецтві в адекватній естетичній формі.

Характер публікацій письменника почав змінюватися: замість віршів, оповідань, фрагментів із п'єс дедалі частіше з’являлися невеликі статті та есе, що засуджували тогочасний стан театру і драматургії. У цих статтях поступово складалися постулати «теорії епічного театру».

Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелевський) та епічний. Ось декілька із запропонованих ним зіставлень:

Драматична форма театру:

  • сцена «втілює» дію, залучає глядача до подій;

  • виснажує його активність, збуджує емоції;

  • переносить глядача в інше оточення, ставить його в центр подій і змушує співпереживати;

  • збуджує інтерес до розв'язки, звертається до почуттів.

Епічна форма театру:

  • стимулює його активність, змушує приймати рішення;

  • показує глядачеві інше оточення, протиставляє його обставинам та змушує вивчати;

  • збуджує інтерес до розвитку подій, звертається до розуму.

Б. Брехт уважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини, що найважливішим у п’єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які витікають з них.

Так формувалася теорія нового театру, що визначався драматургом як «епічний», «неарістотелівський», «повчальний», «раціональний », «інтелектуальний».

Мета у розумінні драматурга, полягала в тому, щоб допомогти побачити соціальний корінь відтвореного на сцені конфлікту, спонукати глядача шукати засоби удосконалення законів суспільного життя, збуджуджувати прагнення втручатися у дійсність.

Епічний театр існував і в інших театральних культурах, а в деяких існує і сьогодні (китайський театр, певною мірою індійський та японський театри, а також класичний іспанський театр, народний театр доби Брейгеля та єлизаветинський театр). Проте сам Брехт наголошував на тому, що витоки його театру лежаить у національних традиціях, у віддаленому минулому німець­кої і нідерландської культури.

Більшість сюжетів брехтівського театру подібні до притч. Інколи їх ще називають «драмами – параболами» або «драмами – моделями». Алегоричний сюжет мобілізовував інтелектуально –аналітичні здібності глядачів : потрібно було розшифрувати прихований зміст зображуваного, впізнавати в алюзіях історичні та політичні реалії сучасного життя. Такими ж самими алегоріями, або «моделями» були й персонажі брехтівських драм.

Брехт закликав читача до інтелектуально-полемічного сприйняття дії й застосовував «прийом відчуження» (коментування тексту п'єс), мета якого — «викликати у глядача аналітичне, критичне ставлення до зображених подій». Сутність ефекту «відчуження» полягала в тому, що буденне явище подавалося у новому світлі й поставало як дивне, вирване із звичного плину життя. Це також підштовхувало глядача до аналізу того, що показувалося на сцені. «Ефект відчуження» був стрижнем, що пронизував усі рівні епічної драми: сюжет, систему образів, художні деталі, мову тощо, аж до декорацій, особливостей авторської техніки й сценічного освітлення.

Брехт заперечував перевтілювання в образ, він був проти створення ілюзій дійсності в театрі, навіть під час гри актор повинен був залишатися собою. В епічному театрі руйнується четверта стіна», яка відокремлює глядача від акторів, від глядача нічого не приховують: він стає свідком зміни декорацій, переміщення героїв тощо. Зникає ілюзія замкненності дії, ілюзія «підглядання», зникає враження незадіяності глядача у процесі, який відбувається на сцені. Події історизуються і соціально визначаються оточенням. « Історизувати, відтворити події і образи як історичну минущість також означає їх «очужити». Автор організовує фабулу таким чином, що створюються не конкретні, а «загальні» ситуації, в яких людина виступає просто людиною, якою вона була і є протягом різних епох. Наочно демонструється, що можуть змінитися обставини і оточення, але не людина. Дія переноситься в різні часи, в різні ситуації і до різних персонажів, автор протиставляє й зіставляє різні події. Наприклад, у «Кавказькому крейдяному колі» порівнююься події на умовному радянському Кавказі після Другої світової війни та на умовному Кавказі часів князів та пахолків, але вони об’єднані спільною ідеєю.

Лінія дії переривається відомими брехтівськими зонгами (піснями), що доволі часто не пов'язані з розвитком сюжету і персонажами, які виконують їх, а відбивають думки самого автора з приводу почутого та побаченого (наприклад, «Пісня про капітуляцію» у п’єсі «Матінка Кураж та її діти»).

Він також застосовував спеціальні віршові заставки («Страх та відчайдушність у Третій імперії»), де стисло викладав зміст наступної сцени, вводив цитати з відомих класичних творів, які пов'язували події історичного минулого з сучасністю



Багато уваги драматург приділяв композиції п’єс. Він не використовував класичного розподілу на акти, а запровадив численні сцени — епізоди, які найчастіше мали заголовок, що визначав їх зміст.

У 30-ті роки драматург піддається цензурним і адміністративним гонінням. Він розумів, що за умов фашистської диктатури живим не залишиться, і тому наприкінці лютого 1933 р. із сім'єю покинув батьківщину.



Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Його п'єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск.

Антифашистська діяльність Б. Брехта ускладнювала і робила небезпечним його проживання в країнах Європи. У 1941 р. він відвідав Радянський Союз і звідти відплив на кораблі в еміграцію до США.

Саме в еміграції Б. Брехт написав свої найкращі п'єси: «Страх і відчай у третій імперії» (1935-1938), «Добра людина з Сезуану» (1938- 1940), «Матінка Кураж та її діти» (1939), «Життя Галілея» (1939), «Кавказьке крейдяне коло» (1944).

22 жовтня 1948 р. Б. Брехт повернувся до Берліна, де разом із дружиною актрисою Е.Вейгель, започаткував театр «Берлінський ансамбль».

В останній період творчості визнання Брехта стрімко зростає: він стає лауреатом національних і міжнародних премій, його обирають членом Академії мистецтв колишньої соціалістичної Німеччини й президентом німецького ПЕН-центру; його книжки видаються великими накладами; його драми набувають дедалі більшої популярності. Однак на тлі інтенсивної режисерської праці різко погіршується здоров'я письменника. 14 серпня Брехт пішов із життя.

Вплив і слава літературної творчості й театру Брехта поширились далеко за межі Німеччини. Його п'єси ставилися у багатьох театрах світу. У кожній з них йдеться про діалектику добра і зла в людині, про соціальну залежність та необхідність позбутися її, про відповідальність за завтрашній день всієї планети.


Література [ 25; 27; 46 ]
Лекція №26 Література «втраченого покоління».


  1. Е. Хемінгуей – найвизначніший американський прозаїк ХХ ст.

  2. Своєрідна трактовка антифашистської теми у творчості Г. Белля.


1. Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня в Ок-Парку, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей здобув середню освіту, славилася рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник з вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета «Трапеція» і шкільний журнал «Скрижаль» дали можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони і короткі оповідання).

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після «Фієсти» він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. Шекспір і Марк Твен залишилися його уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцчть, віе їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталя, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.



У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів.

Його літературна біографія бере свої витоки у Парижі, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з'їжалися сюди.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика класична російська реалістична література. Він відкрив, за його словами інший, чудесний світ, що дарували російські письменники : Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, Л. Толстой.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і зненавидів його.

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник «Оповідання і десять віршів» (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, «телеграф­ний стиль репортажу став затягувати його».

Етапною у творчості Хемінгуея стає книга «В наш час» - збірник оповідань, об'єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем — лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як «принцип айсберга». Збірник «В наш час» цікавий ще й тим, що Хемінгуей вперше зачіпає проблеми «загубленого покоління», геніально продовжені в повісті «Фієста» (1926) і романі «Прощавай, зброє !» (1929). Останній твір здобув світову славу й ви­знання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхіть війни та найкращого людського почуття – кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри і Кетрін назавжди назавжди запам’ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів — утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька і важкі пологи дружини).

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х р.р. стали романи «Мати і не мати» (1937) і «По кому плдзвін». Останній відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки до подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий – великий епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає і «і і і кому подзвін» головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.



Під час другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію боротьби з фашистами. Разом з друзями на яхті «Пілар» патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси і репортажі воєнних часів увійшли в книгу «Люди на війні» (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті ( «Острови в океані» (1970)).

У повоєнний час письменник видав оповідання і невеликий роман про другу світову війну «За рікою у затінку дерев». У цей період американська література була в занепаді, її виводить із цього стану подій саме Хемінгуей — у 1952 р. він пише філософську повість «Старий і море», за яку здобув Нобелівську премію. Цей твір мав нечуваний успіх, він розпродався за 48 годин у кількості 5 мільйонів 435 тисяч примірників.



Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великогоХема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

«Старий і море» , на перший погляд, може здатися дуже простою, однак попри невеликий об'єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста, невибаглива історія старого рибалки Сантьяго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка щодня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом. Один із прототипів повісті — рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у селищі Кохімара, на Кубі. Одного разу, коли рибалка та письменник пливли на шхуні, вони зустріли старого й хлопчика, які боролися з великим марліном. Ця зустріч і стала поштовхом до написання повісті «Старий і море».



«Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скоріше, герої, вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми, які підкоряють собі обставини», — писав Е.Хемінгуей.

Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує ( Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів другої світової війни. Довгий період (1939-1960) Хемінгуей жив неподалік від Гавани. Тяжка хвороба, неможливість плідно працювати, невдоволення політичною ситуацією на початку 50-х років — так званою «холодною війною» - приводять письменника до депресії. У 1960 році він повертається в США.



Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів «Свято, яке завжди з тобою» (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х р.р.

В останні роки життя Хемінгуей хворіє. Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого арсеналу улюблений карабін і зводить свої рахунки з життям.

По смерті Хемінгуея виходили твори, які лишилися в рукописах : «Свято, яке завжди з тобою» — книга спогадів, незакінчений роман «Острови в океані».

Уже в першій збірці оповідань виявилися головні риси літературної манери письменника: лаконізм, психологічна майстерність, чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності.

З іменем Хемінгуея пов'язане і поглиблення поняття підтексту в літературі, тобто прихованого змісту. Не лише у словах, а й у мовчанні, натяках, паузах письменник ніс до читача те, що хотів сказати.

Власний стиль Хемінгуея був своєрідним (містким, свіжим і мужнім), відповідав гіркому світосприйняттю людей повоєнної доби.



Героїв Хемінгуея часто називають «героями кодексу». Його герої мають певні усталені правила поведінки, які ніколи не зраджують. Вони живуть за такими принципами: над усе цінувати особисту незалежність і свободу; йти назустріч небезпеці і не боятися смерті, захищати слабких, вступати в боротьбу за свої переконання, бути вірним і відданим у дружбі і коханні; ніколи не жалітись на несправедливість долі і не чекати на жалість; знати свій фах і володіти навичками та вміннями справжнього майстра.

Твори Хемінгуея – це школа художньої майстерності. Він розробив власну манеру психологічного письма, залишив чудові зразки оригінальної сюжетної побудови прозових творів. Його твори — при­клад служіння митця ідеям справедливості та людяності, приклад особистої чесності та мужності в боротьбі зі злом.



2. Генріх Белль (1917-1985)

Народився майбутній письменник 1917 року в Німеччині, у місті Кельні. Час і місце народження великою мірою визначили його життєвий шлях: йому ніби на роду було написано стати підданим третього рейху і солдатом вермахту, потім – військовополоненим і нарешті — жителем зруйнованої і приниженої країни.

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав : наприкінці 1938 — на початку 1939 року Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 р. його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Стати письменником Белль вирішив давно, майже відразу ж як почав замислюватись над вибором професії. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено осінови його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль і служив телефоністом і жодного разу не вистрелив, і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило. Він побував у Польщі, у Франції довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його як тріску, крутила водоверть війни.

У 1972 році він став Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького ПЕН – центру, 1972 року – президентом міжнародного ПЕН-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...

У 60-70 р.р. письменник часто відвідував Москву. Белля широко видавали в Радянському Союзі, і незабаром він став одним із найпопулярніших зарубіжних авторів. Та все припнилося у 1973 році, і вимушена пауза затяглася майже на півтора десятиріччя.

Творчості Белля притаманні:


  • тема війни в її антифашистській спрямованості та дегероїзованому ракурсі; часто подана «з точки зору переможених»; порушення проблем провини німецького народу й моральної відповідальності за спровоковану Гітлером історичну катастрофу;

  • нонконформістський пафос, бунт проти будь-яких форм застосування насилля та компромісів щодо захисту гуманістичних позицій;

  • ствердження людяності, толерантності, думки про необхідність плекати особистість як засадничих моральних принципів су­спільства другої половини XX ст.;

  • подальший розвиток теми «маленької людини»;

  • герой-аутсайдер, що виділяється на тлі маси своєю окремішністю та слабкістю, котра, втім, є ознакою підвищеної чуйності й здатності до співчуття;

  • настанова та ескізність твору (в основу сюжету нерідко покладені миттеві враження, які не мають ані початку, ані кінця), ускладненість композиції та образної системи, широке використання художніх можливостей внутрішнього монологу;

  • поєднання зовнішньої життєподібності, посиленої прийомами «тривіальної літератури», з глибоким психологічним аналізом, символічним підтекстом і тяжінням до притчевих узагальнень;

  • багатство символічних деталей та наскрізні лейтмотиви, спрощений ритм речень.

Генріх Белль пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити навколо себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев'яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль ( 1917 – 1985 )».

Література [ 25; 26; 45 ]

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка