Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка11/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

2. Антон Павлович Чехов — видатний російський прозаїк і драматург. Він підняв на недосяжну висоту жанр оповідання – новели і сказав нове слово у драматургії. А.П. Чехов народився, 17 січня 1860 р. у м. Таганрозі. Його батьку належала маленька крамничка. Батько був дуже обдарованим, любив співати, грав на скрипці, малював. Але любов і ласку в сім'ї діти бачили лише з боку матері, доброї, лагідної жінки. Чехов говорив: «Талант у нас з боку батька, а душа з боку матері». Батько надав своїм синам освіту: учились в гімназії, займалися музикою, вивчали іноземні мови. Чехову було тринадцять років, коли він вперше потрапив до театру. З того часу почалося захоплення майбутнього письменника сценою.

У 1876 р. батько Чехова збанкрутів і переїхав до Москви разом із сім’єю . Антон залишився в Таганрозі закінчувати гімназію. Після закінчення гімназії Антон Павлович переїхав у Москву, де став студентом-медиком, а невдовзі і співробітником гумористичних журналів.Оповідання молодого Чехова почали з’являтися в журналах «Осколки», «Стрекоза». Перший збірник «Сказки Мельпомени», що виходить у 1884 році і до якого ввійшли шість оповідань з життя людей театру, позитивно оцінений критикою.

Слава Чехова – драматурга розпочинається з п'єси «Чайка», яку він почав писати наприкінці 1895 р., а закінчив у червні 1896 р. Це була п’єса про долю митця і служіння мистецтву. Ніні Зарічній, актрисі за покликанням випадають на долю важкі випробування. Живучи у розлуці з коханим чоловіком, що покинув її, і втративши дитину, вона все ж таки знайшла своє місце в житті: Ніна стала справжньою актрисою, своєю грою вона полонить серця глядачів. Треплєв не задоволений традиційним мистецтвом і прагне створити драму яскраву, сильну та самобутню. Проте він не йде далі суб'єктивних мрій. Холодна риторика, абстрак­ції гублять його п'єсу. Пошуки Треплєвим нових форм не підкріплені пошуками нових ідей, не мають під собою світоглядних основ. Побачивши непотрібність свого мистецтва, Треплєв переконується у непотрібності свого життя. Не вбивши себе через нещасну любов, він покінчує з собою, зазнавши поразки в мистецтві.

Інший письменник у п'єсі — Тригорін виступає за правдиве, реалістичне мистецтво. Він висловлює багато правильних думок, проте його не надихає велика ідея, мета. Процес творчості для Тригоріна болючий. У Тригоріна багато доброго, бо ж не випадково його люблять і Ніна, і Аркадіна, з повагою ставиться і Маша, але він людина, у якій поєднується горіння таланту із млявістю і байдужістю.



Якостями справжнього художника наділена Ніна Зарічна. В її уявленні служіння мистецтву — подвиг, воно вимагає всього житття. На такий подвиг здатна Ніна. Якщо цього немає, якщо талант не проявляється — людина гине, як Треплєв. Чехов перевіряє своїх героїв на їх вірність почуттю, на їхню здатність підпорядковувати своє життя мистецтву.

Помітне місце в п'єсі займає образ Дорна. Це лікар, розумний, проникливий і людяний. Життя він прожив гідно. Це один з найкращих образів у лікаря Чехова, у йому письменник передає глибокі роздуми про мистецтво, зокрема оцінки твору Треплєва. Можна з певністю сказати, що це думки самого письменника.

Отже, провідний конфлікт п'єси — пошук життєвої мети і сенсу мистецтва в зіткненні з реаліями життя.



Особливості п'єси визначив сам Чехов: «Комедія, три жіночі ролі і шість чоловічих, чотири акти, пейзаж; багато розмов про літературу. Мало дії, п'ять пудів любові». Ослабленість сюжету, лірична наповненість, використання пейзажу з метою розкриття філософського змісту і звукове оформлення, перехід дії у підтекстовий план — все було новим для театру. Важливим нововведенням Чехова було те, що побут і повсякденне життя героїв подані в такій складності, суперечливості, що за зовнішньою малозначущістю читач і глядач відчувають великі думки.

Для означення цього глибинного життя, що протікало за зовні незначними подіями, видатний режисер Станіславський увів термін «підводна течія».

В історію російської літератури А. Чехов увійшов не тільки як майстер слова, але й душі людської, він досліджував її тонкі сторони і намагався поділитися своїми спостереженнями з читачем. Він автор оповідань-новел і драм, які мають інтелектуально-філософський характер і велике значення в розвитку драматургії.

Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; 38]


Лекція №21-22 Література раннього модернізму (кін. ХIХ – поч. ХХ ст.).


  1. Основні тенденції та напрями розвитку літератури кінця ХIХ – початку ХХ століття.

  2. Життя і творчість Оскара Вайльда .

  3. Роман «Портрет Доріана Грея».

  4. Афоризми О.Вайльда.



1. Початок нового століття був охарактеризований великими зрушеннями у мистецтві і літературі. Особливого впливу зазнало мистецтво після усвідомлення того, що «померли всі боги, залишилась одна людина»( Фрідріх Ніцше). Людина стає центром художнього твору і уособлює цілий світ, який є високодуховним, але одночасно оригінальним і сповненим суперечностей. Завданням письменників стає пізнання внутрішнього світу людини, її духовної еволюції, її місця в історії людства.

Найбільш впливовою філософською течією стає позитивізм, якого вважали що справжнє (позитивне) знання є результатом досягнення соціальних наук, котрі в свою чергу головним завданням ставили опис фактів і явищ реального світу, а закони природи переносили на життя людей, що знайшло найбільше відображення у працях послідовника позитивізму Огюста Карта. Інший німецький філософ Роберт Спенсер спирався на еволюційне вчення, підвів до абсолююту існування суспільної нерівності і визначив її як вічний закон буття.

Позитивістська філософія стала основою появи натуралізму, однак символами цієї доби при всій поширеності інших напрямків стає мистецтво декадансу, модернізм та генетично пов'язаний із ним авнгардизм. Декадентство стало ідеологічним (політичним) явищем на межі ХІХ-ХХ ст. Воно відрізнялося настроями безнадійності, неприйняття життя і спиралося на філософські ідеї Шатобріана і Шопененгауера. В основі цього вчення лежить твердження,що цивілізація вичерпала себе і вступила в стадію спаду і згасання.



Основні риси декадансу:

  • неприйняття дійсності;

  • відмова від громадського в мистецтві;

  • культ краси як вищої цінності;

  • містицизм, віра в надприродні сили;

  • індивідуалізм;

  • відмова від моралі буржуазного суспільства.

Естетичні принципи декадансу :

  • поетизація слабості, згасання, руйнації;

  • індивідуалізм і естетизм як бунт проти нелюдського буржуазного суспільства;

  • мистецтво для мистецтва;

  • зовнішня правдоподібність.

Риси декадансу найбільш чітко виявилися у французькому символізмі (в поезії Поля Верлена), у творчості натуралістів.
2. 16 жовтня 1854 року у відомого дублінського лікаря сера Вільяма Вайльда народився син, якого назвали довгим ім'ям Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс. Батько надзвиичайно радів, і щойно вік сина дозволив подорожувати, сер Вільям незмінно брав із собою в етнографічні експедиції країною, прилучаючи до розуміння красот і щедрот рідного краю.

У десятирічному віці хлопчика віддали до знаменитої Портора-скул – суворої, фундаментальної, по-справжньому англійської школи. Спочатку ні успішністю, ні старанністю він не відзначався, оскільки важко витримував суворий режим, але швидко навчився самостійності й уміння пристосовуватися до обставин, чим відразу вирізнився поміж учнів, — зі смаком вдягався, був бездоганний і охайний у побуті, стриманий і розважливий у словах та вчинках. Рано став захоплюватися серйозною, «дорослою» літературою, пробував писати сам, а смерть Діккенса, якого він любив, буквально приголомшила підлітка й остаточно визначила напрям його подальших занять. В останні роки навчання Оскар відчув нездоланний потяг до краси, викликаний захопленням культурою Стародавньої Греції, — це стало основою його культурно-естетичної життєвої позиції.

Наступним етапом його освіти був коледж Трійці у Дубліні — ін­тернат з не менш суворими правилами, ніж у Портора-скул. Вайльд був уже привчений до стриманості, сприйняття краси й почуттєвого романтизму. Три роки він ні з ким з учнів не дружить, з подвоєним старанням вивчаючи запропонований навчальний матеріал. Це дало свої плоди: коледж він закінчив із золотою медаллю.

Далі — Оксфорд. Перебування тут вимагало чималих грошей, яких, на жаль, в Оскара не було, а потрібно було чинити згідно з правилами. Він обирає точний інструмент на шляху до поваги однокурсників — відособленість, оригінальність і винятковість.

На формування естетичних поглядів О. Вайльда вплинули його університетські викладачі — визначні постаті в англійській культурі: Джон Рескін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва, і Волтер Пейтер, автор багатьох досліджень з античного мистецтва й філософії. Особливий вплив на сучасників мали йогороботи про мистецтво Відродження, які О. Вайльд називав «святим письмом краси». Підсумком досліджень Пейтера стала положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. – так званого «прерафа-елітизму».

Віддаючи належне творчим пошукам представників цього напряму Оскар Вайльд пішов власним шляхом. Він приєднався до щойно утвореного естетського руху і став якщо не його головою, то найпалкішим проповідником ідей естетизму. Англійський естетизм 80 – 90-х років ХІX століття багато в чому живився ідеями, що виникали у творчості англійських романтиків і прерафаелітів. Водночас естетський рух, до якого долучився О. Вайльд, розвивався у складній взаємодії з найновітнішими течіями в європейському мистецтві — символізмом, імпресіонізмом і неоромантизмом.

Прийшли перші відчутні успіхи — він почав публікуватися. Він пише поему «Равенна», яка зараховується як випускна робота й вінчає автора високою університетською нагородою.

Основна вимога, яку О. Вайльд та його послідовники висували до мистецтва, — не копіювати природу, а відтворювати її за законами краси, недоступної для повсякденного життя. Не мистецтво відображає дійсність, а життя наслідує мистецтво, — вважав письменник.

У численних газетах та журналах стали з'являтись його статті з естетики, які безбожно руйнували манірні вікторіанські підвалини. Навколо нього стало формуватися певне коло молодих людей із-поміж «найпросунутіших», для яких він став кумиром.

Він відкриває свій салон, міцно входить у моду. Він — «нове». Тріумфом сходження стала новоявлена мода — естетичний дендизм, який він проповідував. Чого ще можна було прагнути? Але, на його думку, все тільки починалося. Лондонське суспільство вирувало. На кожному кроці цитувалися його висловлювання, коментувалися вбрання і манера поведінки, всім було цікаво, де й що він їв, із ким розмовляв, якого кольору бутоньєрка була в його петлиці, у якому екіпажі їздив і які сигари курив. Фундаментальним поясненням і виправданням цієї незвичайності стала його книжка «Вірші», випущена 1881 р., яка лише за кілька тижнів перевидавалася чотири рази ( ! ) Не оминув він своєю увагою й театри, частенько виступав із критичними статтями з приводу театрального життя, ну, а після прем’єр усі чекали тільки його розумної думки.

Досягши певної популярності на батьківщині, Оскар вирішив підкорити закордон. Спочатку він їде до загадкової тоді Америки з лекціями «про ренесанс англійського мистецтва», потім у Париж, де за короткий час познайомився з Гонкуром, Бурже, Верленом і дуже постарілим Гюго.

Подивившись світ і показавши себе, він повертається до Лондона сповнений рішучості стати багатим і по-справжньому знаменитим. Вирушає в подорож Англією, щоб повернути людей до витоків англійського ренесансу й просвітити їх у частині «мистецтва оздоблення жител». Фінансовий успіх підприємства виявився більш ніж жалюгідним, зате він привозить із поїздки дружину Констанцію Ллойд, дочку адвоката з Дубліна. У травні 1884 року вони одружилися. Настав час сімейної розсудливості та стабільності. Оскар наймає особняк на Тайт-стрит і тепер приймає виключно вдома. Гостями сімейних раутів стають геніальний Рескін, Марк Твен, Сара Бернар та інші представники театрально-художньої богеми. Оскар ніжно й віддано любив свою дружину. Свідченням цього стала поява у Вайльдів двох чарівних діток — Сіріла й Вівіана, яких він також палко любив. Задля сімейного благополуччя він влаштовується головним редактором журналу мод. Звісно, ті шість фунтів на тиждень, що він отримував за свою працю, могли цілком влаштовувати сім’янина, але душу естета вони зовсім не гріли.

Так він жив, але не писав, дуже прагнучи цього. Статті, літературні та театральні рецензії, нариси — все це не задовольняло, хотілося чогось іншого. Його слухали захоплено, тішилися його дотепністю, намагалися бути схожими на нього, але це в житті, а на папері… Він безрезультатно марнував ночі, сидячи за своїм унікальним столом, намагаючись створити щось нове.

Осяяло його 1886 року. Відповідь була проста: потрібно описати в літературній формі своє власне життя. Те, що він із таким успіхом і захопленням проповідував у салонах та вітальнях, необхідно вдихнутм в уста персонажів, браку в яких лондонське суспільство не відчувало. Як із рогу достатку, посипалися на прилавки магазинів «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіля», «Натурщик-мільйонер», «Сфінкс без загадки», цикл казок новітнього часу про Велетня-егоїста,Солов’я та троянду, Чудову Ракету та Щасливого принца. Чимало публікувалося досить серйозних і глибоких за змістом нарисів: «Занепад брехні», «Критик як художник», «ІІеро, олівець і отрута», розшифровки сонетів ІІІекспіра.

Вінцем його творінь того часу став довгоочікуваний « Портрет Доріана Грея». Це переповнило чашу терпіння пуританської Англії. На автора обрушився шквал обурення. Солідні видання буквально захлиналися «у безсилій злобі», обвинувачуючи Вайльда і його твір у всіх тяжких гріхах. Оскар радів. Спочатку він включився в непримиренну боротьбу з войовничим консерватизмом, трощачи апологетів «грубості абсолютного реалізму». Та скоро це йому набридло, і він поставив крапку в цій війні пророчо геніальною фразою: «Прошу зробити мені люб'язність — залишити цю книжку вічності, якій вона належить».

А життя тривало, примушуючи суб'єкта-естета думати й про хліб насущний: він вирішив розширити коло діяльності, цього разу на ниві драматургії. Оскар досить швидко пише «Віяло леді Уїндермир». Театральний зал вибухнув овацією, а преса — злобним виттям. Треба сказати, що приголомшливий успіх «Віяла» подарував йому довгоочікуване й заповітне — свободу й гроші. Він перестав бути письменником у загальноприйнятому сенсі, присвоївши собі титул «Принц Парадокс», ним самим даний одному з персонажів роману «Портрет Доріана Грея», і починає життя повне безумств, сибаритства і неприборканої вседозволеності.

Однак життя людини так влаштоване, що, досягши апогею, вона неминуче піддається чомусь діаметрально протилежному. У житті нашого героя це невідворотне виникло в образі молодого красеня лорда Альфреда Дугласа. Відтепер він живе тільки для нього і заради нього. Слухання «за обвинуваченням в аморальних діях » закінчилися арештом Вайльда. Розпочався кошмар: кредитори рвали на частини його майно, він був підданий тотальному громадському остракізмові, саме ім'я «Оскар» стало загальним, банкрутство, театри в поспіху викидали з репертуарів його п'єси, припинили продаж його книжок. Сини змушені були залишити з ганьбою школу і виїхати з матір’ю в провнцію. Вихід із в'язниці під заставу не змінив становища : цькування тривало. Йому повсюди відмовляли в житлі, заштатні харчевні гнали його, відмовляючись годувати. Зрештою він став побоюватися за своє життя — натовп погрожував його розшматувати. В остаточному вердикті суду було записано: «Визнаний винним за всіма 25 пунктами обвинувачення й засуджений на два роки в'язниці та важких робіт».

Його переводять до Редінгтонської в'язниці з винятково суворим режимом, де, за традицією, виконували смертні вироки. Вижити вдалося дивом. У травні 1897 року термін його ув'язнення сплив. Що чекало на нього попереду? Він жебрак, мати померла від горя, дружина змінила прізвище, його позбавили батьківських прав. Місця на батьківщині не було. Нечисленні друзі допомагають йому виїхати під вигаданим ім'ям — свого вже не було. На чужині модні журнали вимагали статей і інтерв'ю, театри – нових п'єс, та Оскар важко повертався до колишнього жит­тя, приділяючи час лише тривалим прогулянкам і роботі над «Баладою Редінгтонської в'язниці». Коштів для існування не було. Наодинці з кредиторами та депресією, Оскар опиняється на вулиці.

Утім, 1898 року «Балада Редінгтонської в'язниці» все-таки була надрукована під псевдонімом «С.3.3.» (тюремний номер Вайльда)і викликала сенсацію. Її називають шедевром англійської літератури, за стилем порівнюючи з творами Софокла, захоплюються актуальністю і зрілістю змісту. Мало того, її поява викликала в Англії шквал обурення жорстокістю тюремного режиму, що прискорило відповідну реформу уряду. Але автора це вже не стосувалося. Сонце англійського естетичного дендизму закотилося. ЗО листопада 1900 року термін царювання «Короля життя» закінчився — Оскар Вайльд помер. «Принц Парадокс» не впорався із парадоксом смерті в нерівній боротьбі за життя.
3. Найвідомішим твором письменника, який приніс йому всесвітню славу і найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, був роман «Портрет Доріана Грея» (1891).

Цей твір — ідеальний приклад парадоксальної (перевернутої) фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен продати душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим. І відбувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан лишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік…

«Портрет Доріана Грея» можна вважати взірцем інтелектуального роману кінця XIX століття. У цьому втілені найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», — сказано в авторській передмові до роману.

У романі найповніше виражається естетизм Вайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб найяскравіше висвітлити думки і погляди письменника.

Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі – двійник Вайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор.

Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи істину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник демонструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Вайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував моральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли герой посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства. Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею. Доріан намагається позбутися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.

Отже, естет Оскар Вайльд, проголошуючи незалежність мистецтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: не можна порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому — гуманістичний сенс роману.

«Портрет Доріана Грея» можна тлумачити по-різному, але не визнавати його безумовну неординарність і художню довершеність неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Вайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченням цього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу і збагачує розум, дає насолоду.

4. Афоризми Оскара Вайльда

Письменник напевно, знав, що «афоризм — закінчена думка, висловлена стисло й лаконічно», але доводити справедливість цього твердження в тиші затишних кабінетів не став. Він народжував і вивіряв їх власним життям, приймаючи це поняття як декларацію, як якийсь згусток думок та ідей, як заповітну релігію внутрішнього «Я». Список крилатих фраз, які вийшли з-під його пера, займає пристойний обсяг, відображаючи далеко не повний перелік того, що вилили його вуста, оскільки безліч їх записаними не були й залишилися висловлюваннями лише в пам'яті сучасників. Те, що про нього говорили й писали, саме собою становило великий ряд піднесеного захоплення: «Батько афоризму й ілюзії парадоксу», «Майстер красномовства», «Апологет краси», «Король життя», «Підкорювач духовних вершин».



  • Художник – це той, хто творить прекраснее.

  • Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво

  • Критик – це той, хто може в новій формі чи новими засобами передавати своє враження від прекрасного.

  • Вища форма критики — один із видів автобіографії.

  • Ті, хто в прекрасному знаходять погане, — люди зіпсовані, і при цьому зіпсованість не робить їх привабливими. Це великий гріх. Ті, хто можуть побачити в прекрасному його високий сенс, — люди культурні. Вони не безнадійні. Але обранець той, хто в прекрасному бачить лише одне: Красу.

  • Ненависть ХІХ століття до реалізму — це злість Калібана, який побачив себе в дзеркалі. Ненависть ХІX століття до Романтизму — це злість Калібана, який не знаходить у дзеркалі свого відображення.

  • Художник не намагається щось доводити. Довести можна навіть безсумнівні істини.

  • Художник не мораліст. Подібна схильність художника зумовлює непростиму манірність стилю.

  • Не приписуйте художнику нездорових тенденцій: йому дозволено зображувати все.

  • Думка і слово для художника — засоби Мистецтва.

  • Якщо говорити про форму, — праобразом усіх мистецтв є мистецтво музиканта. Якщо говорити про почуття — мистецтво актора.

  • Хто намагається проникнути глибше поверхні, той іде на ризик, і хто розкриває символ, іде на ризик.

  • В дійсності Мистецтво — дзеркало, відображає того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя.

  • Якщо витвори мистецтва викликають суперечки, — значить, в ньому є дещо нове, складне і значне.

  • Нехай критики розходяться в поглядах, — художник залишається вірний собі.

  • Можна пробачити людині, яка робить щось корисне, якщо він цим не захоплюється. Тому ж, хто творить некорисне виправданням є лише пристрасна любов до свого творіння.

  • Всяке Мистецтво повністю безкорисне.

Література [ 25; 27; 38; 33; 42; 38]


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка