Курс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання



Сторінка10/14
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.36 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

2 . Лев Миколайович Толстой народився 9 вересня 1828 року в Ясній Поляні, поблизу Тули, де й минули дитячі роки майбутнього письменника . Писати Толстой почав з семи років. Початкову освіту Толстой здобув удома , як і було заведено в дворянських сім'ях, у сімнадцять років вступив до Казанського університету, але залишив його в 1847 році, бо тогочасна наука не задовольняла його . У травні 1851 року разом з братом Толстой їде на Кавказ з твердим намітом стати письменником. На Кавказі Лев Миколайович пробув до 1854 року , беручи участь у воєнних діях спочатку як доброволець, потім як юнкер і офіцер. Тут він написав повісті «Дитинство» , «Отроцтво » та кілька оповідань з військового побуту.

Безпосередня участь Л. Толстого у воєнних діях на Кавказі, а потім у Криму дала письменникові матеріал для оповідань про війну і військовий побут . Уже в цих оповіданнях і пізніше в романі «Війна і мир», справжніми героями є люди скромні, часто навіть сором'язливі, без будь-яких проявів показної хоробрості.

Після повернення з Кавказу Толстой був посланий у Дунайську армію, яка воювала проти турків, а в листопаді 1854 року його переводять у Крим. Тут Толстой бере участь у славній обороні Севастополя . Його враження від севастопольської облоги змальовані в трьох про «Севастопольських оповіданнях» . Слід зауважити, що він перший у світовій літературі правдиво показав війну — «не в правильному, гарному й блискучому строї, з музикою й барабанним боєм, з майоріючими прапорами і гарцюючим генералами», а «в справжньому її вияві — в крові, в стражданнях, у смерті» .

Приїхавши у другій половині листопада 1855 року, після падіння Севастополя, до Петербурга, Толстой вперше опинився у літературному середовищі і познайомився з найвидатнішими російськими письменниками того часу — Тургенєвим, Некрасовим, Гончаровим , Писемським , Фєтом, Чернишевським, які ставилися до нього з великою повагою і часто навіть із захопленням.

За рік, який минув після приїзду з Криму, Толстой закінчив оповідання «Севастополь у серпні 1855 року», повість «Юність» , написав оповідання «Заметіль», «Розжалуваний», повісті «Двоє гусарів» і «Ранок поміщика».



У 1857 році письменник подорожує за кордоном. Він відвідує Францію, Швейцарію, Італію, Німеччину.

Повернувшись наприкінці 1857 року до Росії, Толстой жив то в Ясній Поляні, то в Москві. У той час він створив оповідання «Три смерті», роман «Родинне щастя». Протягом 1858-1862 років він відкриває 21 школу в Ясній Поляні для простих дітей.



Наприкінці 1863року Толстой почав працювати над романом «Війна і мир». Понад шість років «невинної і виняткової праці», — як говорив сам Толстой, віддав він на створення «Війни і миру». «Війна і мир» - це твір, рівного якому — художніми властивостями, глибиною змісту і широким охопленням життя — не знає жодна інша література світу .

У березні 1873 року письменник почав роботу над романом «Анна Кареніна». Задумуючи новий твір, Толстой хотів показати в ньому долю заміжньої великосвітської жінки, яка «втратила себе». В остаточній редакції «Анна Кареніна» перетворилася на роман, який увібрав у себе цілу епоху російського життя.

На схилі життя Л. Толстой написав п'єсу «Живий труп» і повість «Хаджи Мурат». У 1906 році він записав у щоденнику: «Все біль­ше й більше уболіваю від свого достатку і навколишньої нужди...».

У 1908 році Лев Миколайович написав статтю «Не можу мовчати» - гнівний протест проти масових страт, якими царський уряд намагався до кінця знищити сліди революції.

Починаючи з 1909 року в щоденниках Толстого дедалі частіше з’являлися записи про те, що він мусить покинути свій дім.

Здійснивши свій намір і потай від близьких, які не поділяли його поглядів , виїхавши з Ясної Поляни, дорогою, у вагоні 3 класу, він, 82-річний старий, захворів на запалення легень. 20 листопада 1910 року Толстой помер. Тіло його поховано в Ясній Поляні, у місці, яке він сам обрав заздалегідь .

У творчості Л. Толстого виділяють чотири етапи:

І етап 1848/54-1862/63 роки. Це пошуковий період, коли напрацьовуються естетичні принципи, типологія героїв, принципи психологічного аналізу, формується творча манера письменника. «Дитинство», «Отроцтво», «Козаки», «Ранок поміщика», оповідання про війну, «Люцерн», «Альберт».

ІІ етап 1860-1870 роки. Цей період творчості знаменував перші кроки до перелому в світогляді письменника. Твори: «Війна і мир» , «Анна Кареніна».

ІІІ етап: 1871-1881 роки. Л. Толстой здійснив новий переклад і тлумачення чотирьох Євангелій і виклав свою філософію християнства , організував видавництво «Посередник». Твори: «Сповідь», «У чому моя віра», «Смерть Івана Ілліча», «Крейцерова соната», «Диявол» , «Воскресіння».

ІУ етап : початок XX століття. Твори: «Живий труп», «Хаджи Мурат», «Після балу».

Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; ]




Лекція №18 Література останньої чверті ХIХ ст.


  1. Натуралізм і позитивізм.

  2. Творчість Е. Золя.



1. Приблизно від середини до останньої чверті XIX століття «погоду» у всесвітньому літературному процесі робили переважно письменники реалісти. Росіяни Ф. Достоєвський і Л. Толстой впевнено прийняли естафету французів Стендаля, О. Бальзака, Г. Флобера, англійця Ч.Діккенса і пішли далі своїх попередників. Досить згадати твори тієї доби, які увійшли до скарбниці всесвітньої літератури: «Принижені й зневажені» (1861); «Гравець» і «Злочин і кара» (1866); «Ідіот» (1868) , «Біси» (1871); «Брати Карамазови» (1879-1880) Ф. Достоєвського; «Війна і мир» (1863 -1869); «Анна Кареніна» (1873-1877), «Воскресіння» (1889-1899) Л. Толстого.

Творчість Достоєвського і Толстого дійсно стала вершиною не лише російського а й світового реалізму, вона пережила і ще переживе багато літературних мод і навіть суспільних формацій, адже як за змістом, так і за формою творів вони досягли загальнолюдських, дійсно всесвітніх висот .

У цей час у світовій літературі переважали такі напрями, як натуралізм і позитивізм.

Натуралізм (від лат. natura — природа) — назва течії в європейській літературі та мистецтві, що виникла у 70-х рр. XIX ст. і особливо широко розгорнулася в 80-90-х рр., ставши тоді найвпливовішим напрямом . Основні елементи натуралізму у літературі існували значно раніше; у 80-х рр. ця течія дістала назву і теоретичне обґрунтування, дане Е.Золя в книзі «Експериментальний роман» (1879) і в статтях про театр . Надалі під терміном «натуралізм» об'єднувалися поняття вельми різнорідні й відмінні від уявлення про нього його основоположників, зокрема Золя. Пояснюючи вибір цього терміна для визначення нового літературного стилю, Золя починає з відмежування від реалізму: «Мене питають , чому я не задовольняюся словом «реалізм», яке використовувалося 30 років тому? Я поступив так лише тому, що тодішній реалізм звужував художньо-літературний світогляд; мені здавалося, що слово «натуралізм» розширює область спостереження» («Натуралізм в театрі» ) . У цю область відтепер входять заборонені до натуралізму теми з області патології і фізіології, проблеми праці, тієї або іншої професії («Жерміналь») . Уводячи нове визначення для літературного стилю, Золя все ж таки визначає основою цієї літературної течії реалізм, який відігравав провідну роль у французькій літературі другої половині ХІX ст.

Позитивізм — соціально-філософський напрям, що характеризується прагненням виходити з даного, фактичного, стійкого, безперечного (позитивного), щоб створити соціальну теорію:


  • вільну від метафізичних пояснень;

  • доказову і загальнозначущу;

  • засновану на методології, властивій природничим наукам .

Десь наприкінці XIX століття питома вага літератури у вираженні художніх прагнень епохи почала зменшуватися, набирали сили модерністські напрями та течії.

2 .Творчість Еміля Золя ознаменувала новий етап у розвитку французької літератури . Біографія Золя — це насамперед безупинна, титанічна робота, якій було віддане все його життя. Е. Золя народився 2 квітня 1840 р. у Парижі в сім'ї інженера. Його дитячі та юнацькі роки минули в Провансі, у невеликому містечку Екс, що згодом під назвою Плассана стане місцем дії багатьох його романів . Рання смерть батька й матеріальні нестатки змусили сім’ю переїхати в 1858 р. у Париж.

Перший період творчості.

У 1864 році Золя видає першу книгу «Казки Нінон», що об'єднала оповідання різних років. Вона відкриває собою ранній період творчості письменника (1864-1868), відзначений безсумнівним впливом романтизму. У романах «Сповідь Клода» (1865), «Заповіт померлої» (1866), «Марсельські таємниці» (1867) знаходимо традиційне протиставлення мрії й дійсності, історію піднесеної любові, ідеального героя. Золя використовує стилістичні прийоми, що нагадують сторінки творів Гюго, Санд, Сю.

Нова літературна школа. Письменника все більше цікавить живе життя з його невигаданими сюжетами й конфліктами. Він мріє про створення нового типу роману, що цілком відповідатиме часу , « а це реалізм, або, точніше кажучи, позитивізм». У своїх пошуках Золя спирається на праці вчених із природничих наук (теорія походження видів Дарвіна, «Трактат про спадковість» Люка, «Вступ до експериментальної медицини» Бернара), роботи філософа-позитивіста й історика літератури І.Тена, творчість художників-імпресіоністів, і сучасну йому літературу, і насамперед на роман братів Гонкурів «Жерміні Ласерте». Натуралістична теорія формується в Золя протягом багатьох років , вона постійно уточнюється, доповнюється й знаходить своє вираження в передмові до роману «Тереза Ракен» (1867), нарису «Розходження між Бальзаком і мною» (1868-1869), збірниках статей «Що мені ненависно» (1866), «Експериментальний роман» (1880), «Романісти і натуралісти» (1881), «Натуралізм у театрі» (1881).Золя вбачає у натуралізмі природний і закономірний розвиток реалізму Бальзака й Стендаля в нових історичних умовах. Мета письменника полягає, як і колись, в уважному вивченні дійсності, що «в принципі не може мати межі». Однак сьогодні, вважає Золя, роман, щоб стати «сучасним знаряддям пізнання», повинен бути науковим, тобто «дотримуватися тільки фактів, доступних самоспостереженню», а письменник повинен уподібнитися натуралістові, що ставить дослід. Золя відмовляє художникові у праві оцінювати зображувані ним події й людей, виносити вирок і робити висновки

Але Золя явно недооцінює роль соціальних чинників у формуванні особистості, які глибоко досліджував ще Бальзак. У цьому переконує і його роман «Тереза Ракен.» (1867), сприйнятий сучасниками як художній маніфест натуралізму. У ньому автор ставить собі за мету «вивчити не характери, а темпераменти відмовляючись від постановки яких-небудь соціальних питань, опускаючи всі прикмети часу» , Золя зосереджує увагу на історії «індивідуумів, які цілком підпорядковані своїм нервам і голосу крові...».



У 1868 р. виходить у світ другий натуралістичний роми «Мадлен Фера», що остаточно закріпив славу Золя як одного з провідних художників Франції.

Однак усе написане ним за чотири роки було лише підготовкою до головної справи життя — серії «Ругон-Маккари», над Золя працює з 1868 до 1893 року. Вона склала другий період його творчості. У цей час остаточно складаються політичні й естетичні погляди письменника. Як переконаний республіканець і демократ він співробітничає в опозиційній пресі, друкує статті, що викривають реакційний режим Наполеона III і французьку вояччину. Проте він не прийняв і Паризьку Комуну, хоча й став на захист розстріляних версальцями робітників.



У 1872 р. у Флобера Золя знайомиться з І.С. Тургенєвим, за участю якого незабаром стає постійним співробітником журналу «Вісник Європи». У цьому виданні з 1875 до 1880 року були опубдіковані 64 кореспонденції Золя під загальною назвою «Паризькі листи», у яких він виклав свої погляди на літературу й мистецтво. У 80-х роках в процесі роботи над «Ругон-Маккарами» письменник, за його словами, все частіше «натикається на соціалізм». Конфлікти епохи, майбутнє людства, шляхи перебудови суспільства на засадах добра й справедливості — ці проблеми займуть пряме відображення у творах Золя останнього періоду творчості (1894-1902). У цей час він створює цикл «Три міста», що включає романи «Лурд» (1894), «Рим» (1896), «Париж» (1898). Політика, доякої раніше Золя ставився з упередженням, стає в 90-ті роки невід'ємною частиною його творчості.

1 січня 1898 р. Золя публікує відкритий лист президентові Французької республіки Феліксу Фору «Я звинувачую», у якому піднімає свій голос на захист «правди й справедливості». У судовому процесі, що послідував за цим виступом, Золя був визнаний винним в образі влади й засуджений до року в’язниці й великого грошового штрафу ; його позбавили ордена Почесного легіону; продажні журналісти обливали ім’я письменника брудом на сторінках газет; фанатична юрба жбурляла камені у вікна його будинку й вимагала фізичної розправи.

Золя був змушений спішно покинути Францію й під чужим прізвищем оселитися в Англії. В очах же передової Європи він став символом і і громадянина, письменника-борця. В Англії Золя приступає до роботи над тетралогією «Чотири Євангелія» («Плідність»,1898; «Праця», 1901; «Істина»,1902; четвертий роман не був написа­ний).

Після перегляду справи Золя повертається у Францію й продовжує роботу над серією «Чотири Євангелія».



1902 р. Золя знайшли мертвим у його паризькій квартирі, офіційна версія — отруєння чадним газом через несправність димоходу. Однак і сьогодні обставини загибелі письменника залиша­ються не проясненими.

В історію світової літератури Золя увійшов насамперед як автор соціальної епопеї «Ругон-Маккари». У ній, як у дзеркалі, відбилися слабкі і сильні сторони його світогляду й художнього методу.


Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; ]


Лекція №19 Чарльз Діккенс – найвідоміший представник соціально-побутової прози.


  1. Життя і творчість Чарльза Діккенса.

  2. Реальна і фантастична складові у «Різдвяній пісні у прозі».



1. Англійський письменник-реаліст, найвідоміший представник соціально-побутової прози ХІХ ст. Г. Честертон зазначав, що Діккенс мав два великі таланти — вміння писати смішне і змальовувати жахливе.

Письменник сповідує просвітницький ідеал людини з природженою добротою, поряд­ністю, справедливими принципами життя. «Романи виховання» Діккенса розповідають про становлення характеру персонажа, починаючи з дитинства (наприклад, «Олівер Твіст» (1839)).

Характерні особливості творчості: наявність мелодраматичних елементів, спрощеність характеристики персонажів (добрі завжди добрі, а злі – завжди злі), щаслива кінцівка твору, детективні елементи.

Діккенс прославився здебільшого творами, які були написані у перший період його творчості: цикл «Різдвяні повісті» (1848), рома­ни «Крамниця старожитностей» (1841), «Домбі і син» (1848), пізніше написані «Девід Копперфілд» (1850), «Маленька Дорріт» (1857), «Великі сподівання» ( 1861 ). Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англійських письменників не здобув такої слави за життя, як Чарлз Діккенс. Визнання прийшло до Діккенса вже після першого оповідання і не залишало до останніх днів, хоча сам письменник, його погляди на творчість змінювались. Секрет його популярності в тому, що він гостро відчував зміни в житті Англії, був виразником сподівань і прагнень тисяч людей. Після смерті письменника його твори почали піддавати гострій критиці, і лише в XX столітті стало цілком очевидне значення творчості Діккенса. Його біографія знайшла відображення і у сюжетах його романів, і у творчій манері. Діккенс змалечку самостійно заробляв гроші, бо батько, бідний службовець, за борги потрапив до в'язниці. Працював на фабриці,

клерком, репортером у суді і парламенті. Як репортер він відображав і сучасні події, намагався зрозуміти причини, що їх викликали. Провідна тема творчості письменника — тема боротьби добра і зла, що розкривається в кожному його творі. Діккенс вважав, що ставлення суспільства до дитини відбиває боротьбу добра і зла у ньому. Тому тема дитинства — одна з головних в його творчості, вона розкриває гуманістичне спрямування таланту письменника, стверджує добро і справедливість, засуджує байдужість суспільства у ставленні до дітей.

2. Основою сюжету різдвяної казки є диво святкової ночі, коли починається духовне відродження людини, яка забула, що вона створена за образом і подобою Божою. Дверний молоток перетворюється на обличчяДжейкоба Марлі, що помер саме на Свят-вечір сім років тому, кахлі голландської печі, на яких зображено сцени зі Святого Письма, раптом затуляє обличчя померлого, дух самого Марлі попереджає друга про наслідки життя без Божої іскри в душі, Духи Різдва ведуть Скруджа від дитинства до смерті, — і усе це сплітається в події однієї ночі, аби повністю змінити життя старого скнари.

Sсrооgе у перекладі з англійської — скнара. Душа його змертвіла настільки, що його іноді називають ім'ям померлого компаньйона Марлі. Автор змальовує Скруджа сухим, зморшкуватим, наче льодова брила, жорстоким і бездушним ділком, який сидить у холодній конторі й не дозволяє клерку купити хоч трохи вугілля…Який контраст з племінником Скруджа Фредом, коли той приходить до дядька, щоб побажати йому веселого Різдва: «здавалося, від нього пашіє жаром, наче від пічки. Щоки у нього червоніли... очі блищали, а з рота йшла пара»! Свого героя Діккенс порівнює з забутим на морозі вуличним краном, з якого потроху капала та капала вода, і він нарешті перетворився на шматок льоду. «Твої губи дрижать, — промовив Дух, а що це котиться по твоїй щоці Душевну кригу розтоплює перша сльозинка, душевний холод зникає, і от старому скнарі вже шкода, що він прогнав хлопця, який співав різдвяний гімн, що не сказав теплого слова своєму клерку. Після першої сльози Скрудж схлипнув, а коли пізнав у маленькому хлопчику самого себе — заплакав. І якщо спочатку він не вірить Марлі, а Духа Минулого Різдва просить загасити світло, і навіть намагається зробити це сам, то Духа Прийдешнього він уже просить: «Веди мене куди хочеш... Якщо цієї ночі ти теж повинен мене чогось навчити, хай це піде мені на користь». І не лише з переляку присягається виправитися й спокутувати минуле нинішнім і майбутнім, а й виконує те, що обіцяв Бобові Кречету.

П'ять строф «Різдвяної пісні в прозі» — це гімн на славу Різдва, «днів милосердя, доброти й всепрощення... єдиних Днів у календарі, коли люди, ніби з мовчазної згоди, розкривають один одному серця й бачать у своїх ближніх, — навіть у бідних і знедолених, — таких самих людей, як і вони самі, людей, які йдуть однією із ними дорогою до могили».


Література [ 7; 19; 29; 32; 40; 36; ]
Лекція №20 Драматургія ХIХ ст.


  1. Генрік Ібсен – новатор і першопроходець в історії західноєвропейської «нової драми».

  2. Інтелектуально-філософський характер драм А. Чехова.



1. В історії західноєвропейської «нової драми» норвезькому письменнику Генріку Ібсену по праву належить роль новатора та першопрохідця. Його творчість стикається з багатьма літератутними напрямами, але не вкладається в межі жодного з них. У 60-х роках XIX століття він починав як романтик, у 70-х став одним із визнаних європейських письменників – реалістів, а символіка його п'єс 90-х років зближувала Ібсена з символістами та неоромантиками кінця століття.

Генрік Ібсен народився в 1828 році в невеличкому норвезькому містечку Шиєні. Із шістнадцяти років юнак був вимушений працювати учнем аптекаря — саме тоді він починає писати вір­ші в сентментально-романтичному дусі. Революційні потрясіння 1848 року в Європі впливають і на нього: Ібсен створює свою першу бунтарську романтичну п'єсу «Катіліна» (1849). У 1850 році він переїздить до Крістіанії (сучасне Осло) і стає професійним літератором.

У цей час Г. Ібсен пише кілька п'єс, переважно в національно – романтичному дусі. З кінця 1851 до 1857 року він керує першим норвезьким національним театром, заснованим у Бергені, й послідовно виступає за відродження національного мистецтва. З часом драматурга запрошують очолити «Норвезький театр» Кристіанії, і тут у першій половині 60-х років створюються і набули сценічного втілення перші значні твори Ібсена.

У той час у норвезькій літературі панувала так звана націонільна романтика. Але ще 1857 року Ібсен так визначив своє творче завдання — зробити драму серйозною, примусити глядача мислити разом із автором і героями, перетворивши його на «співавтора драматурга».

У драмі не повинні боротися ідеї, бо цього не буває в дійсності, треба показувати «зіткнення людей, життєві конфлікти, у яких, як у коконах, глибоко приховані ідеї, що борються, гинуть або перемагають.

Прагнучи уникнути фальшивої романтичної піднесеності та створити більш твердий ґрунт для своєї творчості, письменник звернувся до історичного минулого своєї країни і створив дві п'єси: побудовану на матеріалі давніх саг драму «Воїни у Хельгеланді» (1857) і народно-історичну драму «Боротьба за престол» (1863). У віршованій п’єсі «Комедія любові» (1862) Ібсен ущипливо висміяв романтичні ілюзії, вважаючи більш прийнятним світ тверезої практики.

Утім, життя Ібсена стає все тяжчим. Він бідує, і справжнім порятунком виявляється одержана стипендія на поїздку до Рима. Ібсен від'їжджає з Норвегії 5 квітня 1864 року й перебуває за кордоном із короткими перервами майже двадцять сім років.

В Італії драматург створив дві монументальні філософсько – символічні віршовані драми — «Бранд» (1865) і «Пер Гюнт» які знаменували його відмежування і прощання із романтизмом. І «Бранд», і «Пер Гюнт» поєднують живі індивідуалізовані образи з узагальненими, підкреслено типізованими. Основна проблема цих драматичних творів — доля людини, особистості в сучасному суспільстві.

Творчі пошуки перших драматичних творів, філософські узагальнення і знахідки знахідки «Бранда» і «Пер Гюнта» стали підґрунтям для створення драми нового типу. Зовнішнім виявом цього є пере­хід від віршованої до прозової мови драматичних творів. У комедії «Союз молоді» (1868) письменник звертається до прямої політичної сатири. Він передчуває і закликає прихід «революції духу», яка повинна оновити всі сфери людського існування. Свої роздуми Ібсен втілює у філософсько-історичній трилогії «Кесар і галілеєць» (1873) і в кількох невеликих поезіях.

Але переворот у суспільному житті не відбувається. Починається цикл мирного, зовні благополучного історичного розвит­ку – розквіт «класичного» буржуазного суспільства. І починаючи від 1877 року, із драми «Стовпи суспільства», Ібсен створює дванадцять п’єс, надзвичайна точність у зображенні реальних форм суспільного життя поєднується з глибоким проникненням у внутрішню його суть і в душевний світ людей.

Ці п'єси зазвичай поділяють на три групи, по чотири в кожній. Перша група, у якій особливо чітко й прямо визначена соціальна проблематика, — це «Стовпи суспільства», «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882). До другої, яка також відображає обставини реального життя, але більше зосереджена на конфліктах у душі людини, належать «Дика качка» (1884), «Росмерсхольм» (1886), «Жінка з моря» (1888), «Г'едда Габлер» (1890). П'єси третьої групи досліджують глибини людської душі в певній експериментальній абстрагованості. Це «Будівничий Сольнеє» (1892), «Маленький Ейольф» (1894), «Йун Габріель Боркман» (1896) і драматичний епілог «Коли ми, мертві пробуджуємося» (1899). У них ще яскравіше проглядають узагальнені символічні риси, притаманні п'єсам другої групи. Подібне групування п'єс дещо умовне. Соціальна проблематика не зникає і з більш пізніх п’єс Ібсена, а душевне життя людини стоїть і в центрі його «соціальних драм».

Учнем Ібсена вважав себе Б. Шоу. Послідовниками Ібсена на різних етапах творчості виступали А. Стріндберг і Г. Гауптман. Символіка ібсенівської драматургії надихала М. Метерлінка. Жоден з драматургів межі століть не уникнув його впливу.

Основні ознаки поетики «нової драми».


  • Це п’єси про людську душу, у яких йдеться про трагічну боротьбу особистості за власний духовний світ.

  • Драматургг істотно збагатив коло тем: соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей.

  • У п’єсах «нової драми» немає чіткої межі між трагедією і ко­медією.

  • Композиція п'єс має інтелектуально-аналітичний характер, аналітизм композиції полягає в тому, що майже всі п'єси розпочинаються показом зовнішньої ілюзії щастя, а закінчуються катастрофою. Інтелектуальні тому, що завершуються осмисленням персонажами власного життя.

  • Незавершена кінцівка — найвидатніший внесок «нової драми» Ібсена у світову драматургію. Тут конфлікт не вичерпується після за­вершення дії. Так, наприклад, в «Ляльковому домі» розв'язка не є вирішенням проблем, а є їхньою постановкою. Відкритість фіналу відповідає вимогам проблемного театру, який створив Ібсен.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка