Курс лекцій з клінічної фармакології розділ «клінічна фармакологія засобів, що впливають на функції органів травлення І бронхіальну прохідність»



Сторінка3/4
Дата конвертації14.11.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4

Взаємодія. Холіноблокатори рекомендують комбінувати з антацидними препаратами або з Н2-гістаміноблокаторами.
3.2.1.2. Н2-гістаміноблокатори
Блокатори Н2-гістамінових рецепторів поділяють на 5 поколінь:

- І покоління – циметидин;

- ІІ покоління – ранітидин (зантак);

- ІІІ покоління – фамотидин (гастер);

- IV покоління – нізатидин (аксид);

- V покоління – роксатидин (алтат).


В основу такої класифікації покладені різна фармакологічна активність препаратів, відмінності фармакокінетики, побічні ефекти.

Н2-гістаміноблокатори блокують відповідні рецептори за конкурентним типом. Ступінь спорідненості препаратів із Н2-гістаміновими рецепторами різний. У препаратів ІІ-V поколінь афінітет істотно вищий, ніж у препаратів І покоління. Це дає можливість призначати їх у значно менших дозах. Блокатори Н2-рецепторів пригнічують базальну продукцію соляної кислоти, нічну секрецію, а також секрецію, стимульовану їжею, розтягненням шлунка, гістаміном та ін. Препарати підвищують продукцію простагландину Е2 слизовою оболонкою шлунка і дванадцятипалої кишки, який забезпечує цитопротекторну дію. Завдяки цьому препарати сприяють загоєнню виразок. При монотерапії блокатори гістамінових рецепторів усувають симптоми захворювання і прискорюють загоєння ерозій і виразок шлунка та дванадцятипалої кишки. Однак відміна препаратів може супроводжуватися синдромом «рикошету» (крім нізатидину і роксатидину). Причиною цього є гіпергастринемія, яка розвивається у відповідь на зменшення кислотності у шлунку, та адаптивні реакції у вигляді підвищення щільності Н2-ре-цепторів і їх спорідненості із гістаміном. Через це дуже важливо поступово відміняти препарати цієї групи, зменшуючи дозу та застосовуючи інші препарати з антисекреторною активністю.

Препарати цієї групи призначають усередину і вводять внутрішньовенно. Біодоступність їх із шлунково-кишкового тракту коливається в межах від 50 до 90%. Ступінь зв`язування з білками плазми – 15-20%. Препарати досить легко долають плацентарний бар`єр, можуть виділятися з материнським молоком. Циметидин легко проникає через гематоенцефалічний бар`єр, інші препарати – гірше. Тривалість дії циметидину – 6 годин, ранітидину – 8-12 годин, фамотидину – 12-24 години, нізатидину і роксатидину – більше 24 годин. Циметидин призначають
4 рази на день (3 рази після їди і 1 раз на ніч), ранітидин – 2 рази на день (вранці за 30 хвилин до їди і 1 раз на ніч), фамотидин та інші призначають 1 раз на ніч. Курс лікування триває від 4 до 6 тижнів.

Циметидин зазнає біотрансформації на 50%, меншою мірою – ранітидин, фамотидин та інші в організмі практично не метаболізуються. Основний шлях виведення із організму – нирки.

Циметидин є малоактивним, короткодіючим і досить токсичним препаратом. Але, незважаючи на це, його використовують у практиці лікування виразкової хвороби завдяки вираженій здатності зменшувати артеріальний тиск. У зв`язку з цим циметидин є препаратом вибору для пацієнтів із кровоточивістю виразок.

З урахуванням ролі Helicobacter pylori у розвитку виразкової хвороби був створений препарат ранітидин-вісмут цитрат (телорид), який не тільки блокує Н2-гістамінові рецептори, а й виявляє високу бактерицидну активність стосовно цього мікроорганізму.


Показання до застосування Н2-гістамонолітичних засобів такі:

1 Виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки.

2 Гіперацидні гастрити.

3 Дуоденіти, езофагіти та інші захворювання, що супроводжуються підвищеною секрецією соляної кислоти.

4 Профілактика ерозій та виразок у хворих із черепно-мозковими травмами, сепсисом, значними опіками та ін.

5 Невідкладна допомога при кровоточивості виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, стравоходу (внутрішньовенно вводять ранітидин по 0,05 кожні 6-8 годин, за відсутності ампульованого розчину вводять у шлунок через зонд подрібнений препарат по 0,15 г кожні


12 годин).
Із побічних реакцій під час лікування Н2-гістамінолітиками можуть спостерігатися діарея, запори, шкірні висипання, головні та м`язові болі, запаморочення. Ці ефекти частіше виникають при застосуванні циметидину. Крім того, циметидин блокує андрогенні рецептори, що в деяких випадках призводить до порушення сперматогенезу та імпотенції. Якщо препарат призначають вагітним жінкам, то може народитися дитина з андрогенітальним синдромом. Циметидин зменшує секрецію гонадотропних гормонів і збільшує рівень пролактину, що є причиною розвитку гінекомастії, галактореї, макромастії та ін. Препарати ІІ-V поколінь антиандрогенної активності не виявляють.

Зв`язуючись із Н2-гістаміновими рецепторами клітин крові, препарати можуть сприяти розвитку лейкопенії, тромбоцитопенії, гемолітичної анемії. Блокуючи Н2-гістамінові рецептори на тканинних базофілах, препарати збільшують синтез гістаміну і його секрецію, тому можливі загострення бронхіальної астми, шкірних проявів системного червоного вовчка та ін.

Необхідно зазначити, що тривале штучне зменшення кислотності шлункового соку сприяє канцерогенезу.

Взаємодія. Раціонально комбінувати М-холіноблокатори з Н2-гіс-таміноблокаторами. Однак циметидин не призначають одночасно з
β-адреноблокаторами, теофіліном, непрямими антикоагулянтами, седативними препаратами. Можлива кумуляція, пов`язана з пригніченням мікросомального окислення в печінці). Нераціонально комбінувати Н2-гістаміноблокатори з антацидними препаратами, які знижують усмоктування перших.
3.2.1.3. Блокатори протонової помпи
До цієї групи препаратів відносять омепразол (омізак, лозек), лансопразол, пантопразол, рабепразол.

Значний прогрес у фармакотерапії виразкової хвороби був досягнутий з відкриттям протонової помпи. Виявилося, що незалежно від способу стимуляції (ацетилхолін, гістамін, гастрин та ін.) існує єдиний шлях секреції соляної кислоти, який реалізується на рівні зовнішньої мембрани парієтальних клітин за допомогою енергозалежного обміну іонів калію на іони водню. У мембрані функціонує специфічна Н+, К+-АТФаза, яка забезпечує продукцію соляної кислоти і надходження у кров іонів калію.

Спираючись на ці дані, були створені препарати, які вибірково блокують роботу Н+, К+-АТФази. Причому самі препарати не активні, тобто є проліками. У кислому середовищі в ділянці парієтальних клітин відбувається їх перетворення на активні метаболіти - сульфенаміди, які реагують із сульфгідрильними групами Н+, К+-АТФази. Інгібітори протонової помпи виражено пригнічують базальну, нічну і стимульовану секреції кислоти, у тому числі й у випадках, резистентних до М-холіноблокаторів і Н2-гістамінолітиків. Необхідно відзначити, що препарати цієї групи порушують роботу Н+, К+-АТФази і у Helicobacter pylori, виявляючи бактеріостатичний ефект.

При призначенні препаратів зазначеної групи у крові підвищується концентрація гастрину, тому при їх раптовій відміні може бути синдром «рикошету». У зв`язку з цим відміну препаратів проводять під прикриттям антацидів.

Препарати вводять внутрішньовенно або призначають усередину перед сніданком. Вони погано всмоктуються у кислому середовищі, тому приймати їх необхідно з гідрокарбонатом натрію. Кишковорозчинні гранули захищені від кислого вмісту шлунка желатиновими капсулами, тому їх не можна розжовувати. Біодоступність препаратів – 35-50%. Препарати зазнають біотрансформації у печінці. Максимальний ефект розвивається через 1-2 години. Ступінь зв`язування з білками крові – 95%. Будучи слабкими основами, препарати швидко поглинаються і накопичуються у кислому середовищі парієтальних клітин, де і виявляють свою дію. Ефект зберігається впродовж 24 годин (іноді 3-4 дні). Така тривала дія пояснюється незворотним блокуванням протонової помпи, у зв`язку з чим для відновлення секреції фермент повинен бути синтезований заново. Призначають препарати
1 раз на добу. Екскретуються метаболіти в основному через нирки (80%).

Інгібітори протонової помпи призначаються за тими самими показаннями, що і блокатори Н2-гістамінових рецепторів.



Під час приймання препаратів зазначеної групи можуть спостерігатися головний біль, сонливість, запаморочення, діарея або запори, болі у животі. Ці явища можуть виникати після першого приймання препаратів і, як правило, зникають через 1-2 дні. При внутрішньовенному введенні описані випадки порушень зору та слуху. Тривале застосування блокаторів протонової помпи супроводжується ризиком розвитку гіперплазії слизової оболонки з утворенням мікровузликів (карциноїдів) у підслизовому шарі.

Взаємодія. Інгібітори протонової помпи раціонально комбінувати з антацидами, оскільки при цьому зменшується руйнування перших. Доцільно призначати їх з антибактеріальними препаратами, які діють на Helicobacter pylori (де-нолом, тетрацикліном, кларитроміцином, метронідазолом та ін.). Не можна комбінувати блокатори протонової помпи з варфарином, діазепамом, дифеніном. Можлива кумуляція останніх, оскільки блокатори помпи пригнічують роботу моноамінооксидазної системи організму.
3.2.1.4. Простагландини і їх синтетичні похідні
Препарати цієї групи проявляють два ефекти залежно від дози. У малих дозах препарати проявляють гастропротекторну дію (стимулюють утворення бікарбонатів і слизу у шлунку, покращують мікроциркуляцію в шлунку і 12-палій кишці. У великих дозах препарати блокують секрецію соляної кислоти. Представником цієї групи є мізопростол (цитотек), який є аналогом простагландину Е1. Препарат блокує базальну і стимульовану секреції соляної кислоти. Чинить гастропротекторну дію. Використовують препарат при ерозіях і виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки. Препарат також попереджує утворення ерозій та виразок. Застосовується в таблетках 3-4 рази на день під час їди і на ніч. Курс лікування – 4-8 тижнів. Під час приймання препарату можуть бути болі в животі, метеоризм, пронос, алергічні реакції, зниження артеріального тиску.
3.2.1.5. Блокатори гастринових рецепторів
Препарати цієї групи є перспективними для зниження секреції залоз шлунка. Зараз іде пошук ефективних засобів цієї групи й отримані перші засоби такого типу: проглумід. Практичного застосування препарат поки що не знайшов.
3.2.2. Препарати з антигелікобактерною
активністю (еридикаційна терапія)

Збудник виразкової хвороби Helicobacter pylori був відкритий у 1984 році англійськими дослідниками Маршалом та Уореном. Мікроб живе в антральному відділі шлунка. Має спіралеподібну форму і на одному кінці має 4-6 джгутики. Він продукує ряд ферментів: муциназу, протеазу, каталазу, оксидазу та уреазу. Мікроб виділяє токсини: гемолізуючий, вакуолізуючий та інші. Helicobacter pylori вражає перважно антральний відділ шлунка. Уреаза бактерій розщепляє сечовину до аміаку і двуокису вуглецю. У рідкій фазі шлунка іони амонію і гідрокарбонати захищають мікроорганізм від дії соляної кислоти. Завдяки ферментам, що виробляються, мікроб, проникає в міжепітеліальні проміжки і прикріплюється до клітин. Крім того, ферменти, які виробляються Helicobacter pylori, мають імуногенні властивості, що призводить до місцевого збільшення моноцитів і лейкоцитів, які, у свою чергу, виділяють цитокіни і продукують вільні радикали, що пошкоджують епітелій. Під дією фермента уреази із сечовини утворюється іон амонію, який перетворюється в монохлорамін, що чинить токсичну дію на епітелій, який стимулює продукцію гастрину і має канцерогенні властивості.

Крім того, в наш час доведено, що ліпополісахарид зовнішньої мембрани Helicobacter pylori здатний розривати зв`язок ламініну з інтегрином базальної мембрани епітелія шлунка. Це спричиняє утворення дефектів на поверхні слизової оболонки шлунка, виникає місцева імунна реакція і запалення. Одночасно мікроорганізм виробляє фермент супероксиддисмутазу (перешкоджає контакту з лейкоцитами) і каталазу (перешкоджає фагоцитозу і перекисному окисленню мембран мікроорганізмів). У той же час спостерігаються пошкодження дрібних судин і порушення мікроциркуляції і трофіки слизової шлунка.

Ураховуючи вищесказане, зазначена тактика лікування спрямована на протимікробну дію щодо Helicobacter pylori. До таких препаратів відносять де-нол, метронідазол, амоксицилін, спіраміцин, кларитроміцин, доксициклін, тетрациклін, фуразолідон. Одночасно ці препарати комбінують з інгібіторами шлункової секреції, перш за все з інгібіторами протонової помпи (рекомендації Маастрихтського конгресу І і ІІ). Як правило, препарати застосовують у комбінації один з одним протягом 1-3 тижнів. Існують комбінації 3 та 4 препаратів (препарати першої та другої ліній відповідно). Ефективність таких комбінацій досягає 90% і вище. Результат лікування вважається успішним, якщо через місяць після відміни препаратів бактеріологічний аналіз на Helicobacter pylori буде негативним.

Терапія першої лінії (потрійна терапія) містить у собі призначення інгібітора протонової помпи (омепразол, рабепразол, ланопразол та ін.) у стандартній дозі 20-40 мг 2 рази на день, кларитроміцину 500 мг 2 рази на день та амоксициліну 1000 мг 2 рази на день, або метронідазолу 500 мг 2 рази на день мінімум 7 днів. У разі неефективного лікування переходять до терапії другої лінії (квадротерапія). Призначають інігібітор протонової помпи в стандартній дозі 2 рази на день, вісмуту субсалицилат або цитрат 120 мг 4 рази на день, метронідазол 500 мг


3 рази на день та тетрациклін 500 мг 4 рази на день протягом мінімум 7 днів.

Існує інша схема лікування на основі препарату ранітидин-вісмут-цитрату. Розрізняють три варіанти цієї схеми.



  1. Ранітидин-вісмут-цитрат по 400 мг 2 рази на день, тетрациклін по 500 мг 4 рази на день, метронідазол по 250 мг 4 рази на день. Курс лікування – 14 днів.

  2. Ранітидин-вісмут-цитрат по 400 мг 2 рази на день, кларитроміцин по 500 мг 2 рази на день, тетрациклін по 500 мг 4 рази на день. Тривалість лікування – 14 днів.

  3. Ранітидин-вісмут-цитрат по 400 мг 2 раз на день, кларитроміцин по 250 мг 2 рази на день, метронідазол по 500 мг 2 рази на день. Тривалість лікування – 7 днів.

За необхідності після терапії першої та другої ліній лікування триває за рахунок призначення Н2-блокаторів протягом 4-5 тижнів (дуоденальна виразка) або 6-7 тижнів (виразка шлунка). Контроль результату антигелікобактерного лікування проводиться через 4 тижні після закінчення лікування хворих.

Застосування комбінацій із 3-4 препаратів виправдане тим, що Helicobacter pylori вступає у фазу поділу і стає чутливою до антибіотиків тільки при рН шлункового соку від 5,0 до 7,0. Препарати колоїдного вісмуту (ден-нол та ін.) діють на збудника в шарі слизу і під шаром слизу в ділянці виразки, куди антибіотики проникають гірше. Колоїдний вісмут діє на мікроби, які знаходяться у фазі поділу і фазі спокою, тому до нього не розвивається стійкість бактерій.

У деяких хворих отримати іррадіацію Helicobacter pylori не вдаться, що свідчить про існування внутрішніх механізмів резистентності бактерії. При проведенні недостатньо ефективного лікування виправдана нова спроба антибактеріальної терапії з іншим складом ліків, але не можна повторно застосовувати кларитроміцин і спіроміцин, оскільки до них існує велика ймовірність резистентності бактерії.

У наш час, коли основою лікування виразкової хвороби вважається протимікробна терапія, показання до призначення антисекреторних препаратів зменшилися. Ці препарати показані хворим, у яких виразкова хвороба не супроводжується наявністю Helicobacter pylori; хворим, у яких обидві спроби антимікробної терапії виявилися неефективними; хворим ускладненями виразкової хвороби (наявність в анам-незі перфорацій і виразкових кровотеч). За антисекреторною активністю препарати розподіляються в такій послідовності (у порядку зростання): антациди, селективні холінолітики, Н2-гістаміноблокатори, інгібітори протонової помпи.

Залежно від тяжкості захворювання хворих поділяють на дві групи.

1. Хворі зі сприятливим перебігом виразкової хвороби з нечастими і нетривалими загостреннями. У таких хворих викиристовують антациди і селективні М-холіноблокатори.

2. Хворі з частими засгостреннями (2 та більше разів на рік), з вираженою гіперсекрецією і наявністю ускладнень в анамнезі. Цій групі хворих як основну терапію призначають Н2-гіста-міноблокатори, а також інгібітори протонової помпи. Особливістю противиразкового лікування є відсутність принципової різниці в лікуванні виразки шлунка і 12-палої кишки. Оскільки виразка шлунка рубцюється повільніше, нід дуоденальна, контроль рубцювання виразок шлунка проводять через 6 та 8 тижнів лікування. А при дуоденальних виразках – через
4 та 6 тижнів.

Протирецидивне лікування зараз рекомендується хворим «на вимогу». З цією метою хворий приймає антагоністи Н2-рецепторів або інгібітори протонової помпи при перших ознаках рецидиву. Якщо симптоматика не зникає через тиждень, то слід перейти на підтримувальну терапію ще на 2-3 тижні.


3.2.3. Гастропротектори
Ця нечисленна група об`єднує засоби різної хімічної будови і з різними механізмами дії, які забезпечують захист слизової оболонки від агресивних впливів і створюють умови для загоювання дефектів або стимулюють цей процес. До цієї групи відносять такі препарати, як де-нол, карбеноксолон, мізопростол, сукральфат та ін. Здебільшого ці препарати використовуються для лікування виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки.
Усі гастропротектори можуть бути поділені на дві основні групи:

  1. препарати, що створюють механічний захист слизової оболонки: сукральфат, де-нол (вісмуту субцитрат);

  2. препарати, що підвищують захисні функції слизового бар`єра: карбеноксолон, мізопростол.

3.2.3.1. Препарати, що створюють механічний захист на слизовій оболонці
Сукральфат (вентер) – це сульфатований дисахарид (сахароза) у комплексі з гідроокисом алюмінію. У кислому середовищі шлунка він полімеризується. Полімерні молекули мають значний негативний заряд (1 молекула має 8 негативних зарядів), завдяки чому препарат утворює досить міцні зв`язки з позитивно зарядженими радикалами білків пошкодженої поверхні. Найбільш міцно препарат зв`язується з ерозивною поверхнею слизової – кількість речовини на дні виразкового кратера в 5-7 разів вища, ніж на здорових ділянках слизової оболонки. Захисна плівка утримується на поверхні шлунка близько 8 годин, а у дванадцятипалій кишці – до 4 годин.

Сукральфат не зменшує секреції соляної кислоти і пепсину, але вони можуть сорбуватися на його поверхні. Препарат добре переноситься хворими. Іноді можуть спостерігатися дискомфорт в епігастральній ділянці, сухість у роті, свербіння і почервоніння шкіри. Сукральфат може порушувати всмоктування із кишечника фосфору і фтору. Не можна призначати препарат вагітним, матерям, які годують, та дітям до 4 років. Приймають сукральфат за 30 хвилин до їди тричі на день і ще один раз – на ніч. Курс лікування – 4-6 тижнів.



Де-нол – це колоїд вісмуту субцитрату, який у кислому середовищі утворює комплекс із протеїнами. Незначна кількість препарату осідає на нормальній слизовій оболонці, а основна маса концентрується в ерозивних ділянках. Крім того, гастро-протективна активність де-нолу пов`язана з його здатністю підсилювати локальний синтез простагландину Е2 слизовими оболонками антрального відділу шлунка і дванадцятипалої кишки, підвищувати секрецію гідрокарбонату та поліпшувати мікроциркуляцію. Де-нолу властива виражена бактерицидна дія стосовно Helicobacter pylori. Збудник зникає з поверхні слизової оболонки шлунка через 30-90 хвилин після приймання препарату. Після тритижневого курсу лікування де-нолом збудник не виявляється зовсім, однак відміна препарату може супроводжуватися реколонізацією мікроба. Тому більш раціональною вважається комбінація де-нолу з антибактеріальними хіміотерапевтичними засобами. Препарат призначають за 30 хвилин до їжі і додатково – на ніч. Курс лікування триває 4-6 тижнів. Де-нол добре переноситься хворими. Іноді можуть спостерігатися нудота, блювання, діарея, головний біль, запаморочення. Вісмуту сульфід, який утворюється у кишечнику, забарвлює язик та екскременти у чорний колір.
3.2.3.2. Препарати, що підвищують захисну
функцію слизового бар`єра і стійкість слизової
оболонки

Карбеноксолон (біогастрон) – це гліциринова кислота, яка міститься у коренях солодки. Препарат стимулює секрецію слизу і підвищує його в`язкість, підвищуючи тим самим надійність захисного бар`єра. Крім того, карбеноксолон пригнічує ферменти, які беруть участь в інактивації простагландинів. Препарату властива деяка мінералокортикоїдна і протизапальна активність. Карбеноксолон пригнічує перетворення пепсиногену в пепсин. Біогастрон під час приймання всередину всмоктується у шлунку. Ступінь зв`язування з білками плазми – 80-90%. Із організму карбеноксолон виводиться нирками (60%) і з жовчю. Препарат зазнає кишково-печінкової рециркуляції. Призначають карбеноксолон за 30 хвилин до їди і на ніч. Основне показання – виразкова хвороба шлунка у хворих з високими секреторними параметрами. Іноді карбеноксолон призначають також при виразковій хворобі дванадцятипалої кишки. Побічні ефекти препарату зумовлені його мінералокортикоїдною активністю: набряки, збільшення маси тіла, підвищення артеріального тиску, м`язова слабість та ін.

Мізопростол – це синтетичний аналог простагландину Е1. Відомо, що слизова оболонка шлунка синтезує простагландини, які стимулюють секрецію слизу і бікарбонату, пригнічують секрецію іонів водню парієтальними клітинами, розширюють судини глибоких шарів слизової та підслизової оболонок із поліпшенням мікроциркуляції і підвищують стійкість судинної стінки до агресивних впливів, створюють необхідні умови для проліферації тканин у процесі загоювання ерозій та виразок.

Особливо виражений гастропротективний ефект мізопростолу спостерігається при лікуванні виразок, які розвиваються після лікування нестероїдними і стероїдними протизапальними засобами, що пригнічують синтез простагландинів. Препарат призначають усередину під час їжі 3-4 рази на день. Останнє добове приймання рекомендують перед сном. Дія мізопростолу розвивається через 30 хвилин і триває близько 3 годин. Курс лікування – 4-8 тижнів. Мізопростол не застосовують як препарат монотерапії через часті побічні ефекти: нападоподібні болі у животі, нудоту, блювання, пронос, шкірні висипання, маткові кровотечі під час менструацій. Здебільшого препарат рекомендований як засіб профілактики виразок під час лікування протизапальними засобами.

До гастропротекторів також можна віднести соматостатин, який використовують для зупинення кровотеч із пептичних виразок.
3.2.4. Антацидні засоби
До цієї групи належать такі препарати, як натрію гідрокарбонат, кальцію карбонат, магнію окис, алюмінію гідроокис, альмагель, фосфалюгель, маалокс, вікаїр, вікалін та ін. Це слабкі луги, які здатні безпосередньо зв`язувати і нейтралізувати соляну кислоту шлункового соку.

Залежно від здатності всмоктуватися із шлунково-кишкового тракту антациди поділяють на засоби резорбтивної та пререзорбтивної дії. До резорбтивних антацидів відносять натрію гідрокарбонат і кальцію карбонат.



Натрію гідрокарбонат добре розчинний у воді. Під час приймання всередину препарат швидко розподіляється у шлунку і виявляє майже миттєвий антацидний ефект, купіруючи печію і болі. Однак тривалість дії препарату коротка – 15-20 хвилин. У результаті взаємодії натрію гідрокарбонату із соляною кислотою утворюється вуглекислий газ, який розтягує шлунок. Виникають відригування газом, відчуття тяжкості в епігастрії. Для препарату типовий синдром «віддачі», тобто внаслідок розтягування шлунка збільшується секреція соляної кислоти і пепсину, що є причиною швидкого відновлення болю. При систематичному прийманні гідрокарбонату натрію внаслідок всмоктування бікарбонатного іона у кишечнику розвивається системний алкалоз (особливо швидко при порушенні функції нирок). Це супроводжується погіршенням апетиту, нудотою, блюванням, слабістю, болями у животі, спазмами м`язів, судомами. Тривале приймання натрію гідрокарбонату супроводжується накопиченням в організмі іонів натрію, підвищенням артеріального тиску, розвитком набряків.

Кальцію карбонат (крейда) погано розчиняється у вмісті шлунка, діє повільно і гірше всмоктується. Нейтралізує соляну кислоту з утворенням вуглекислого газу. Кальцію карбонат сильніше за інші антацидні засоби провокує вторинну секрецію соляної кислоти. Постійне приймання препарату у поєднанні зі звичайною для таких хворих молочною дієтою супроводжується затримкою в організмі
іонів кальцію з розвитком так званого «молочно-лужного» синдрому (нудота, блювання, поліурія, гіперкальціємія, кальцифікація судин і нирок, утворення каменів у нирках, азотемія, психічні порушення).

До пререзорбтивних антацидів відносять магнію окис, алюмінію гідроокис, альмагель та інші препарати.



Магнію окис при взаємодії із соляною кислотою не виділяє вуглекислого газу. Тому приймання препарату не супроводжується розвитком синдрому “віддачі”. Магнію хлорид, що утворюється в реакції нейтралізації, погано всмоктується із кишечника і має слабку проносну дію. Цей ефект зумовлений не лише підвищенням осмотичного тиску в кишечнику, але й посиленням секреції холецистокініну, який стимулює перистальтику. Магнію окис не змінює системного кислотно-лужного стану. Антацидний ефект розвивається повільно.

Алюмінію гідроокис має одночасно антацидні та адсорбуючі властивості. При взаємодії із соляною кислотою шлунка вуглекислий газ не утворюється. Системний алкалоз під час приймання препарату не розвивається. Систематичне приймання препарату може супроводжуватися зменшенням моторики шлунково-кишкового тракту, що сприяє розвитку запорів. Частина алюмінію гідроокису, яка не прореагувала із соляною кислотою, перетворюється у кишечнику у фосфати і карбонати, які нерозчинні та погано всмоктуються. У зв`язку з цим порушується всмоктування фосфатів, розвиваються гіпофосфатемія і гіпофосфатурія. Дефіцит фосфатів виявляється втомлюваністю, м`язовою слабістю, порушеннями мислення, анорексією. Тривалий дефіцит фосфатів супроводжується ураженням кісток (розвиваються остеопороз, остеомаляція), погіршенням загоювання ран, зростанням ризику інфекційних захворювань. Алюміній зв`язує в кишечнику також іони фтору, що є причиною пошкодження зубної емалі.
Для зменшення ризику розвитку ускладнень і підвищення ефективності антацидів у клінічній практиці широко застосовують комбіновані препарати: альмагель, фосфалюгель, маалокс, вікаїр, вікалін, дельцид та ін.

Альмагель – це препарат на основі гелю алюмінію гідроокису, який містить також окис магнію і сорбіт, які виявляють проносну і жовчогінну дії. Гелеподібна форма сприяє рівномірному розподілу препарату по поверхні слизової оболонки шлунка.

Альмагель А містить додатково анестезин, який під час приймання виявляє місцевоанестезувальну дію і пригнічує секрецію гастрину.

Фосфалюгель – препарат, який містить алюмінію фосфат у вигляді гідрофільних колоїдних міцел, гель пектину та агар-агару. Препарат має антацидні та адсорбуючі властивості. Завдяки адсорбуючим властивостям міцели алюмінію фосфату зв`язують та виводять із кишечника бактерії, віруси, токсичні речовини і гази, які утворюються при процесах бродіння і гниття у кишечнику. Алюмінію фосфат не викликає запорів, не змінює кислотно-лужної рівноваги, не порушує всмоктування фосфатів. Гель пектину та агар-агару сприяє утворенню мукоїдного, антипептидного захисного шару у шлунково-кишковому тракті.

Вікаїр містить магнію карбонат основний, вісмуту нітрат основний, порошок кори жостеру (виявляє проносну дію), порошок кореневища аїру (виявляє в`яжучу дію) і натрію гідрокарбонат.

До складу вікаліну додатково входять рутин (виявляє протизапальну дію) і келін (виявляє спазмолітичну дію).

Як правило, всі антацидні засоби призначають через 1 годину після їди (у зв`язку зі зниженням буферної дії їжі у період максимальної шлункової секреції) або через 3 години після їди (для відновлення антацидної дії після евакуації їжі). Також антациди призначають на ніч для захисту слизової оболонки під час нічної секреції. У гострому періоді курси лікування тривають 2-4 тижні. У деяких випадках доцільно призначати антациди за 30-40 хвилин до їди (якщо виражені болі під час вживання їжі).
Антациди показані при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки з гіперацидним синдромом, при гіперацидних і нормо-ацидних гастритах, при езофагітах, грижі стравохідного отвору діафрагми, рефлюкс-езофагіті.

Взаємодія антацидів з іншими препаратами. Всі антациди є комплксоутворювачами, які зв`язують лікарські засоби (аспірин, тетрациклін, дигітоксин та ін.). Під час приймання антацидів прискорюється евакуація вмісту шлунка до кишечника, порушується всмоктування препаратів слабких кислот у шлунку. Всмоктування слабких основ, навпаки, підвищується.

Антациди можуть олужувати сечу і тим самим порушують реабсорбцію ряду препаратів у ниркових канальцях, порушують ефективність антибактеріальних препаратів, що діють у сечовивідних шляхах.

У той же час антациди можуть посилювати ефект М-холіно-блокаторів, інгібіторів протонової помпи. Їх не можна призначати одночасно з де-нолом, сукральфатом через фармакодинамічну несумісність.

Вибір антациду повинен бути строго індивідуальним. Про ефективність препарату роблять висновки за зміною кислотності шлункового соку до і після приймання антациду. Буферний ефект антацидів становить від 20 хвилин до 2 годин.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка