Курс лекцій з клінічної фармакології розділ «клінічна фармакологія засобів, що впливають на функції органів травлення І бронхіальну прохідність»



Сторінка2/4
Дата конвертації14.11.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4
Тема 2

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ
Хвороби органів травлення трапляються досить часто серед загальної структури захворюваності та госпіталізації. Останніми роками ця патологія має тенденцію до збільшення. Ймовірно, це пов`язане з якістю і кількістю харчування населення, з екологією, соціальними факторами і психічними перевантаженнями.

Особливо помітно захворюваність збільшилася серед людей молодого та середнього віку. Хвороби шлунково-кишкового тракту набули більш тяжкого перебігу і частіше стали супроводжуватися небезпечними для життя хворих ускладненнями. Нерідко трапляється одночасне ураження кількох органів травної системи. Захворювання, що набули хронічного характеру, зазвичай мають циклічний характер (чергуються періоди ремісії і загострення). Тому велика кількість фармакологічних препаратів для лікування органів травлення застосовуються для досягнення стійкої ремісії і попередження ускладнень. У той же час лікар повинен вимагати від кожного хворого дотримання дієти, яка має велике значення у лікуванні і профілактиці захворювань шлунково-кишкового тракту. Так, інтервали між прийомами їжі не повинні бути довгими, приймання їжі не повинне бути масивним із великим вмістом тваринних жирів, копчених та маринованих страв. Не можна їсти всухом`ятку, вживати міцні спиртні напої, палити. Відомо, що паління сприяє розвитку хронічного гастриту, дуоденіту, панкреатиту, ентериту, гострого та хронічного холециститу, раку товстої кишки. Збагачення їжі овочами, фруктами, різними молочними продуктами знижує ризик цих захворювань.



1. Засоби, що впливають на апетит
Апетит – це емоційне відчуття, пов`язане із бажанням людини вживати певну їжу. Апетит реалізується нейрогуморальним шляхом. Пріоритетну роль відіграє нервова система. У центральній нервовій системі апетит контролює центр «голоду» (латеральні ядра гіпоталамуса) і центр «насичення» (вентромедулярні ядра гіпоталамуса). Ці центри сприймають подразнення, які йдуть від смакових, нюхових, зорових аналізаторів. Значною мірою апетит залежить від стану лімбічної системи і кори головного мозку.

Основне значення в регуляції апетиту належить таким медіаторам, як норадреналін, серотонін, дофамін, які впливають на відповідні рецептори (1- і 2-адренорецептори, 1-адренорецеп-тори, 5-НТ­- і


5-НТ-серотонінові рецептори, D1-дофамінові рецептори). Крім того, у гіпоталамусі є нейропептиди, які регулюють апетит і енергетичний баланс. Доведена роль у регуляції апетиту ендогенних речовин. Речовини, що підвищують апептит (орексигенні): нейропептид Y, орексини А і В, грелін (пептид шлунка, який, всмоктуючись у кров, стимулює в гіпоталамусі продукування гормону росту); гормон, що стимулює вивільнення гормону росту, ГАМК та ін. Речовини, що знижують апетит (анорексигенні): лептин (гормон жирових клітин, який, проникаючи в ЦНС, стимулює в гіпоталамусі продукцію анорексигенних речовин і пригнічує синтез орексигенних сполук); α-меланоцит-стимулювальний гормон; гормони, що стимулюють вивільнення тиреотропного гормону; нейротензин, серотонін, глюкагоноподібні сполуки, холецистокінін та ін.

1.1. Засоби, що стимулюють апетит
У побуті зниження апетиту коригується прийманням ряду смакових і екстрактивних засобів: перцю, кориці, гвоздики, лаврового листу, кропу, хрону, часнику, цибулі, гірчиці, материнки та ін. Сокогінну дію мають бульйони, овочеві відвари та соки, мінеральні води, столові (сухі) вина, пиво.

Із лікарських речовин, що підвищують апетит і секрецію шлункового соку, застосовують гіркоти, тобто препарати з інтенсивним гірким смаком. Як гіркоти застосовують настойку полину, настої золототисячника звичайного, трилисника водяного, кореневища аїру та ін. Приймають їх за 15-20 хвилин до їжі. Механізм дії полягає в тому, що, збуджуючи рецептори слизової оболонки рота, вони підвищують рефлекторну збудливість центру «голоду». Під час приймання їжі посилюється перша (складнорефлекторна) фаза секреції шлунка.

До засобів, що стимулюють апетит, належить також гормон інсулін, який знижує рівень глюкози у крові (глюкагон, який спричиняє гіперглікемію, діє на апетит з протилежного боку). Стимулювально впливають на апетит деякі психотропні засоби (аміназин, амітриптилін, літію карбонат), нейротропні гіпотензивні засоби (клофелін) та анаболічні стероїди.

1.2. Засоби, що пригнічують апетит

(анорексигенні засоби)
Засоби, що пригнічують апетит, застосовують при аліментарному ожирінні, яке супроводжується порушенням обміну речовин, підвищенням ризику розвитку діабету, серцево-судинних захворювань та ін.

Основним методом лікування ожиріння є зменшення кількості їжі з високою енергетичною цінністю і підвищення фізичної активності.


Класифікація засобів, що пригнічують апетит:

1 Препарати, які стимулюють катехоламінергічну систему центральної нервової системи: фепранон, дезопімон, мазіндол.

2 Препарат, який стимулює серотонінергічну систему центральної нервової системи: фенфлурамін.

3 Препарат, який стимулює катехоламінергічну і серотонінергічну системи: сибутрамін.


Активним анорексигенним препаратом є фенамін, який є похідним фенілалкіламіну і виявляє центральну і периферичну адреноміметичну дії. На синаптичному рівні препарат посилює вихід із нервових закінчень норадреналіну та дофаміну і пригнічує їх зворотне нейрональне захоплення. Це супроводжується збудженням центральних адрено- і дофамінергічних рецепторів і зменшенням відчуття голоду. Одночасно, збуджуючи інші центральні й периферичні нейрони, препарат має ряд небажаних ефектів: психостимулювальний (безсоння, неспокій), тахікардію, підвищення артеріального тиску та ін. Фенамін може стати причиною фізичної лікарської залежності. У зв`язку із вищезазначеним як анорексигенний засіб фенамін не застосовують.

Фепранон є похідним фенілалкіламіну. Механізм його дії такий самий, як і у фенаміну. Однак препарат меншою мірою стимулює центральну і периферичну нервові системи. Призначають фепранон усередину за 30-60 хвилин до їжі у першій половині дня (щоб попередити можливе безсоння). Можливі побічні ефекти з боку центральної (неспокій, порушення сну) і периферичної (тахікардія, підвищення артеріального тиску) нервових систем. При застосуванні фепранону можуть бути звикання та фізична лікарська залежність.

Анорексигенний препарат фенфлурамін вибірково діє в ділянці серотонінових рецепторів, порушуючи зворотне нейрональне захоплення серотоніну. Препарат пригнічує центральну нервову систему та підвищує артеріальний тиск.



Сибутрамін одночасно пригнічує нейрональне захоплення нор-адреналіну, серотоніну і дофаміну. Препарат зменшує в крові вміст сечової кислоти та ліпідів. Під час лікування сибутраміном можуть спостерігатися тахікардія, порушення сну, головний біль, підвищена збудливість центральної нервової системи.

Одним із шляхів лікування ожиріння є обмеження всмоктування жирів у кишечнику. Досягається це шляхом пригнічення активності ліпази, яка необхідна для всмоктування жирів. Подібний механізм дії характерний для орлістату. Препарат блокує ліпазу в шлунку і кишечнику, чим запобігає гідролізу харчових тригліцеридів. У результаті засвоєння жирів зменшується на 30%. Орлістат порушує також усмоктування жиророзчинних вітамінів. Близько 83% дози орлістату виводиться у незміненому вигляді через кишечник. Повна елімінація відбувається впродовж 3-5 днів. Побічні ефекти залежать від вмісту харчових жирів. Це можуть бути позиви до дефекації, болі у ділянці живота, діарея, нудота і блювання.

Для зменшення калорійності їжі рекомендують обмежувати вживання цукру або використовувати його замінники невуглеводної структури (сахарин та ін.), які за смаком нагадують цукор, але мають низьку калорійність і погано всмоктуються у кишечнику.

Останнім часом з метою зменшення апетиту рекомендують лептин (гормон клітин жирової тканини). Його введення людям, що страждають на ожиріння, сприяє зменшенню маси тіла. Препарат


ефективний лише у пацієнтів з недостатністю ендогенного лептину.

Меланокортин також пригнічує апетит унаслідок взаємодії із специфічними МС4-рецепторами. Інші агоністи цих рецепторів також виявляють анорексигенну дію.

Певний інтерес становить холецистокінін, який не тільки регулює функції шлунково-кишкового тракту, але і функціонує як фактор насичення. Зараз досліджується ряд сполук, які активують систему холецистокініну.

Однак необхідно пам`ятати, що фармакотерапія ожиріння має допоміжний характер, а основою лікування є поєднання малокалорійної дієти з додатковим фізичним навантаженням.
2. Засоби, що впливають на функцію слинних залоз
Секреція слинних залоз контролюється парасимпатичною і симпатичною іннервацією. Домінує тонус парасимпатичної нервової системи, тому активація або пригнічення М-холіно-рецепторів, що розміщені в слинних залозах, визначають ступінь слинотечі.

Препарати з М-холіноміметичною активністю (прозерин, карбахолін, пілокарпін, ацеклідин та ін.) посилюють слиновиділення. Препарати, що блокують М-холінорецептори, знижують салівацію. На практиці частіше використовують препарати другої групи з метою усунення гіперсалівації при паркінсонізмі, глистних інвазіях, отруєннях солями важких металів.


3. Засоби, що використовують при порушеннях функції травних залоз
Гіпофункція травних залоз (шлунка, підшлункової залози, печінки) будь-яких відділів шлунково-кишкового тракту супроводжується порушенням харчування організму в цілому й одночасно розладами моторної функції шлунково-кишкового тракту. Причому порушення функції одного органа може бути причиною розладів секреції інших органів.
3.1. Препарати, що використовують при
гіпосекреції залоз шлунка

Шлунок є важливим органом травної системи. В ньому починається перетравлювання їжі і її транспорт у кишечник. Шлунок виконує такі функції: секреторну (виділення шлункового соку), евакуаторну (рух їжі із шлунка у дванадцятипалу кишку), всмоктувальну (деякі речовини всмоктуються уже в шлунку), екскреторну (виділяються білки, деякі лікарські засоби), інкреторну (інкреція гастрину, гістаміну). В слизовій шлунка знаходяться клітини, різні за функціональним значенням. Виділяють головні клітини, які виробляють пепсиноген, який при взаємодії із соляною кислотою перетворюється в пепсин. Існують обкладинні клітини, які беруть участь в утворенні соляної кислоти. Вона викликає набухання білків їжі, готує їх для гідролітичного розщеплення пепсином. Одночасно соляна кислота має бактерицидні властивості та регулює моторику шлунка. Додаткові клітини сприяють секреції мукополісахаридів і мукопротеїнів, які виконують захисну функцію слизової шлунка (захищають її від пошкодження соляною кислотою і пепсином).

Велику роль у регуляції функцій шлунка виконують такі клітини:

1) еcl-клітини (ентерохромафінні) – продукують серотонін;

2) еc-клітини (ентерохромафіноподібні) – продукують гістамін;

3) G-клітини – продукують гастрин.

Гастрин є гормоном шлунка. Він секретується в антральному відділі шлунка і сприяє секреції соляної кислоти і пепсину.

Серотонін і гастрин, що виробляються шлунком, не є гормонами. Гістамін активує секрецію соляної кислоти обкладинними клітинами шлунка, а серотонін блокує секрецію соляної кислоти і стимулює секрецію слизу.

У збільшенні секреторної і моторної функцій шлунка важливу роль відіграє парасимпатична нервова система. Відомо, що підвищення тонусу блукаючого нерва, вивільнення гастрину і гістаміну посилюють секрецію залоз шлунка. Пригнічення холінергічного впливу або впливу гістаміну і гастрину супроводжується зниженням секреції шлункового соку. До ендогенних засобів, які пригнічують секрецію залоз шлунка, відносять: секретин, холецистокінін, простагландини, вазоактивний пептид кишечника, пептид, що пригнічує секрецію шлунка, та ін.

При гіпофункції залоз шлунка, яка виявляється у 10-15% практично здорових людей, часто спостерігається недостатність секреції соляної кислоти, але нерідко вона супроводжується одночасно і гіпосекрецією пепсину. Гіпоацидні стани шлунка часто супроводжуються розвитком запального процесу. Розвивається гіпоацидний і анацидний гастрити.

Одночасно хронічне запалення шлунка супроводжується ураженнями дванадцятипалої кишки, тонкої кишки і жовчовивідних шляхів.

У наш час виділяють чотири форми хронічного гастриту:

1. Хронічний гастрит типу А. В його патогенезі важливу роль відіграють аутоіммуні механізми. Етіологія його невідома, запалення носить дифузний характер.

2. Хронічний гастрит типу В. У його патогенезі важливу роль відіграє Helicobacter pylori. Спочатку запалення локалізується в антральному відділі шлунка. В подальшому гастрит може перейти у виразкову хворобу або поступово може переміщуватися в кардіальний відділ з розвитком тотального гастриту АВ.

3. Хронічний гастрит типу С. Причиною його служать хімічні й токсичні фактори, потрапляння жовчі із дванадцятипалої кишки у шлунок. Спочатку запалення вражає антральний відділ шлунка, потім поширюється на тіло шлунка.

4. Особливі форми хронічного гастриту, які поділяють на гігантський гіперторофічний, ригідний, ерозивний, поліпозний, еозинофільний.

При лікуванні хворих хронічним гастритом із функціональною секреторною недостатністю застосовуються гастрин, екстрактивні речовини і гістамін, які істотно збільшують виділення шлункового соку. При органічних ураженнях слизової оболонки шлунка секреція залоз не збільшується. У зв`язку з цим вищеназвані засоби можуть бути використані з діагностичною метою.

При гіпоацидних та анацидних гастритах, що супроводжуються атрофічними процесами, спроби стимулювати секрецію малоефективні або зовсім неефективні. Під час лікування таких станів доводиться використовувати засоби замісної терапії. З цією метою використовують натуральний шлунковий сік, препарати пепсину, соляної кислоти, пентагастрин, вуглекислі мінеральні води.

Найбільш фізіологічним вважається натуральний шлунковий сік, який отримують від тварин. Приймають його по 1 столовій ложці під час їди переважно для лікування. Дещо менш активний штучний шлунковий сік, який отримують при настоюванні слизових оболонок шлунків свиней у 0,2-0,5% розчині соляної кислоти. Приймають його по 1-2 столові ложки під час їди. Одночасно приймають ферментні препарати: мексаза, фестал, панзинорм, креон та ін.

Із слизових оболонок шлунків телят і ягнят отримують також абомін – сухий препарат у таблетках. Приймають його по 1-2 таблетки під час їди впродовж 1-3 місяців. Абомін містить суму протеолітичних ферментів шлунка, але лікування препаратом повинне супроводжуватись одночасним прийманням соляної кислоти. Із слизових оболонок свиней отримують пепсин у вигляді порошку, який призначають з розчином соляної кислоти (2 порошки з 5 мл розведеної соляної кислоти розчиняють у 200 мл води і приймають по 1 столовій ложці під час їди).

Після затихання гострих явищ при гіпо- та анацидних станах без дефіциту пепсину призначають соляну кислоту у стандартному розведеному розчині по 10-15 крапель у ½ склянки води під час їди. Щоб при цьому не страждала емаль зубів, рекомендують приймання розчину соляної кислоти через трубочку із подальшим полосканням порожнини рота. Взагалі у таких випадках перевагу віддають прийманню всередину органічних кислот - яблучної, лимонної, оцтової та інших. Зазначені кислоти після вивільнення іонів водню беруть в організмі участь в енергетичному обміні. Також рекомендують вживати кислі продукти: соки квашеної капусти, кислих ягід, фруктів та ін. Крім того, можна призначати ацидин-пепсин. Таблетку препарату розчиняють у ½ склянки води і приймають всередину під час або відразу після їди.



Пентагастрин – синтетичний аналог гормону гастрину. Застосовують як стимулятор шлункової секреції для діагностики секреторної активності шлунка. Фармацевтична промисловість виробляє пентагастрин у вигляді ампульованого розчину з концентрацією 0,025%. Вводять препарат під шкіру. Після введення пентагастрину проводять забір шлункового соку кожні 15 хвилин.

Таблетки вісмуту нітрату основного приймаються як протизапальний засіб перед їдою по 0,5 г 3 рази на добу протягом 5-10 днів. Препарат є одночасно також закріпляючим засобом, тому його краще застосовувати у пацієнтів зі схильністю до проносів (вони часто відмічаються у хворих із хронічним гастритом із секреторною недостатністю). Часто призначають препарат ромашки ромазулан, який також має протизапальну дію. Його приймають по 1 чайній ложці на склянку води 2 рази на добу, випиваючи повільно маленькими ковтками. Приймають протягом 5-7 днів.

Оскільки при хронічному гастриті з гіпоацидним синдромом атрофується значна частина клітин слизової шлунка, необхідно стимулювати роботу секреторних клітин шлунка, які залишилися. Для цього під час ремісії застосовують подразнювальну терапію. З цією метою приймають лимонну кислоту (на кінчику ножа кислоту розчиняють у ¼ склянки води і п`ють маленькими ковтками перед їдою. Аналогічно приймають препарат лимонтар (суміш лимонної і янтарної кислот). Таблетку препарату розчиняють в 100 мл води і приймають всередину. Стимулювальний вплив на секреторну функцію шлунка мають сік подорожника, плантаглюцид, препарати кальцію, гірка настойка, апетитний чай, настій трави полину гіркого, трави золототисячника, кореня кульбаби та інших лікарських рослин.

У подальшому, після зменшення вираженості диспептичних явищ, замісну терапію можна відмінити внаслідок значних компенсаторних можливостей травної системи. Тільки хворим із супутніми панкреатитом та ентеритом необхідно продовжити лікування ферментними препаратами. Для покращання трофіки в слизовій шлунка потрібно призначити препарати, що покращують мікроциркуляцію: нікошпан, нікотинамід, компламін, тонікол. Одночасно призначають репаративні препарати: екстракт алое, метилурацил (по 0,5 г 3 рази на день), вітаміни групи В, аскорбінову кислоту, солкосерил (по 2 мл


1-2 рази на день) та ін. За умови виключення необластичного процесу в людей з анорексією і зниженою масою тіла показане призначення анаболічних стероїдів (ретаболіл, неробол, феноболін та ін.).

Добрий ефект щодо відновлення епітелію має кобаламід (до


300 мг на добу). Препарат не тільки відновлює слизову шлунка, але і покращує гемодинаміку, нормалізує порушену рухову функцію.

При гострій ремісії для стимуляції секреції шлунка призначають у їжу оселедці та страви, що містять екстрактивні речовини (бульйони, уху, м`ясні юшки). Призначають фруктові та овочеві соки, кефір, кумис, сухе червоне вино.

У лікуванні хворих із хронічним гастритом має значення психотерапія. Збудливим хворим показані седативні препарати (валеріановий чай, броміди, тазепам та ін.), загальний електрофорез брому за Вермелем, електросон.

Для хворих із хронічним гіпоацидним гастритом показане санаторно-курортне лікування із застосуванням мінеральних вод високої мінералізації (Єсентуки №4 і №17, Миргородська, Куяльник №6) по 1-1,5 склянки, повільно великими ковтками 3-4 рази на день за 15-


30 хвилин до їди, температура води 18-25 0С.

Курортне лікування показане всім хворим для продовження ремісії. Виняток становлять ті хворі, у яких неможливо виключити рак шлунка. До відомих в Україні куроротів для лікування хронічних гастритів належать Березівські мінеральні води, курорти Закарпаття (санаторії «Поляна», «Шаян» та ін.), Прикарпаття (Моршин, Трускавець), Миргород і т. п. Рекомендується також лікування в Єсентуках, Залізноводську, Боржомі, Друскінінкаї.


3.2. Засоби, що використовують при підвищеній
секреторній функції слизової оболонки шлунка,
порушеннях її трофіки та регенерації

Препарати цієї групи призначають при гіперацидних гастритах, виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки. За даними деяких дослідників, на виразкову хворобу страждає близько 10% чоловіків віком 30-55 років і 6% жінок молодше 55 років. Хвороба триває роками, характеризується зміною періодів ремісії та загострення.

Згідно із сучасними уявленнями виразкова хвороба є наслідком дисбалансу факторів агресії та захисту. Провідну роль серед факторів агресії відіграють кислотно-пептидний (переважне значення віддається соляній кислоті) і бактеріальний (Helicobacter pylori) фактори. До інших факторів агресії відносять компоненти жовчі, лікарські препарати (нестероїдні протизапальні засоби, глюкокортикоїди та ін.), термічні та механічні пошкодження слизової оболонки, часті стресові ситуації. Має значення спадкова схильність до виразкової хвороби. Встановлено, що виразковою хворобою страждають частіше люди з


І (0) групою крові і негативним резус-фактором, з недостатністю факторів захисту слизової шлунка і дванадцятипалої кишки. До захисних факторів належать слизовий бар`єр, мікроциркуляція і регенеративна здатність слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки, секреція бікарбонату та ін.

Ураховуючи зазначені фактори, терапію проводять у таких напрямах:



  • зменшення кислотно-пептидної агресії;

  • антибактеріальна терапія стосовно Helicobacter pylori;

  • підвищення захисних властивостей слизової оболонки;

  • посилення регенеративних процесів на виразковій поверхні.


3.2.1. Засоби, що зменшують секреторну
активність залоз шлунка

Ця група препаратів займає центральне місце у лікуванні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, гіперацидного гастриту та інших захворювань кислотно-пептидної природи (езофагіти, хвороба Золінгера-Елісона та ін.). Для розуміння механізму дії препаратів необхідно розглянути механізми регуляції секреції на клітинному рівні.

Шлунковий сік секретується безперервно (близько 2-3 літрів на добу). Секреція різко зростає під час травлення. Слизова оболонка шлунка містить 3 типи секреторних клітин: головні (виробляють пепсиноген), парієтальні (секретують іони водню) і слизові, або мукоцити (секретують муцин і бікарбонат). На мембранах парієтальних клітин розміщені М2-холінові, Н2-гістамінові та гастринові рецептори. Стимуляція цих рецепторів супроводжується підвищенням активності протонової помпи, яка секретує іони водню із клітин у порожнину шлунка. Підвищення кислотності шлункового соку сприяє перетворенню неактивного пепсиногену в активний пепсин. Ацетилхолін, гастрин і гістамін змінюють також секреторну активність головних клітин (зростає секреція пепсиногену). Для зменшення секреторної функ-ції названих клітин застосовують М-холіноблокувальні, Н2-гістаміно-блокувальні препарати та інгібітори протонової помпи. Особливо виражений терапевтичний ефект цих препаратів спостерігається при виразковій хворобі 12-палої кишки, коли більше виражений кислотно-пептидний фактор.


Класифікація препаратів, що зменшують секреторну активність залоз шлунка:

  1. Засоби, що блокують М-холінорецептори:

  • М-холіноблокатори невибіркової дії: атропін, платифілін, метацин;

  • засоби, що блокують переважно М1-холінорецептори: пірензепін, телензепін.

  1. Засоби, що блокують Н2-гістамінові рецептори: циметидин, ранітидин, фамотидин, нізатидин, роксатидин.

  2. Блокатори протонової помпи: омепразол, лансопразол, пантопразол, рабепразол.

  3. Простагландини і їх синтетичні похідні: мізопростол.

  4. Блокатори гастринових рецепторів: проглумід.


3.2.1.1. М-холіноблокувальні засоби
Серед препаратів з М-холіноблокувальною активністю потрібно назвати атропін, платифілін, метацин, пірензепін (гастроцепін), телензепін. Залежно від спорідненості до різних типів холінорецепторів ці препарати поділяють на селективні (пірензепін, телензепін) та неселективні М-холіно-блокатори (атропін, метацин, платифілін). Неселективні холінолітики групи атропіну були першими препаратами, які почали успішно застосовувати для лікування виразкової хвороби та гіперацидних гастритів. Механізм їх дії пов`язаний із блокуванням М2-холінорецепторів, розміщених на мембранах клітин залоз слизової оболонки шлунка і в гладеньких м`язах шлунково-кишкового тракту. Препарати усувають вагусні холінергічні впливи головним чином на базальну та нічну секреції, меншою мірою – на стимульовану секрецію. Зменшуються об`єм шлункового соку і вміст у ньому соляної кислоти. Однак холінолітики одночасно зменшують тонус шлунка і кишечника, збільшують час перебування їжі у шлунку і перехід її у дванадцятипалу кишку. Це супроводжується активацією секреторної фази у відповідь на розтягнення шлунка. Клінічно помітна антисекреторна дія неселективних М-холі-нолітиків розвивається при досить високому ступені блокування периферичних холінорецепторів. А це, як правило, супроводжується небажаними реакціями (запори, сухість у роті, порушення акомодації, тахікардія та ін.). До холіноблокаторів швидко розвивається звикання, і їх терапевтичний ефект зникає.

Із неселективних холіноблокаторів застосовують настойку та екстракт беладони, таблетки та ін`єкційні форми атропіну, платифіліну, метацину та ін. Використовують і комбіновані препарати: «Бекарбон», «Беластезин», «Белалгіл» та ін. Показані М-холіноблокатори неселективної дії для зняття гіпертонусу пілоричного відділу із затримкою евакуації їжі у дванадцятипалу кишку і при спастичних болях.

Сьогодні в основному використовують селективні препарати пірензепін і телензепін. Для них характерна більш висока спорідненість із М1-холінорецепторами парасимпатичних гангліїв шлунка. Селективність дії препаратів різко зменшує ймовірність побічних реакцій, зумовлених блокуванням інших підтипів М-холінорецепторів. Крім того, є дані, що препарати підвищують стійкість слизової оболонки шлунка до пошкоджень.

Пірензепін вводять парентерально і призначають усередину. Біодоступність із шлунково-кишкового тракту становить 20-30%. Максимальна концентрація в крові спостерігається через 2 години. Препарат незначною мірою зв`язується з білками плазми, майже не зазнає біотрансформації, виводиться в основному із жовчю. Через гематоенцефалічний бар`єр препарати практично не проникають. Призначають пірензепін двічі на день за 15-20 хвилин до їди курсами по 3-4 тижні. При тривалому застосуванні у високих дозах можуть бути сухість у роті, тахікардія та ін.

Телензепін за своїми властивостями подібний до пірензепіну, але активність його в 25 разів вища. Однак препарат різко пригнічує секрецію не тільки шлункових, а й слинних залоз, що обмежує його використання.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка