Курс лекцій київ-2007 В. В. Андрєєвський



Сторінка4/7
Дата конвертації13.11.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Загальними професійними механізмами вважаються також:

- для стійкості організації, — розподілення професійних функцій між правозаступництвом та представництвом;

- для підтримання високої репутації адвокатури, — позитивна, сумлінна конкуренція, наявність механізму адвокатського імунітету, визначення кола діяльності, що є несумісною з адвокатурою як серед юридичних так і не юридичних професій (громадською, комерційною) та іншими видами діяльності.

Серед приватних складових, які втілюються в загальну організацію адвокатури, та є її незаперечними та невід’ємними умовами налічуються такі:

1. Адвокатська таємниця та конфіденційність відношень з особами, які звертаються про наданням їм правового захисту або забезпечення представницьких функцій.

2. Забезпечення адвокатської діяльності професійними санкціями (англ. sanction, від лат. sanctus - священне) особистої професійної норми, - чесність, помірність, безкорисливість.

3. Відданість та вірність підзахисному в його прагненні до захисту власних прав і свобод.

4. Гарантії самостійності та незалежності, захист від стороннього впливу та втручання в діяльність адвоката.

В умовах трансформації суспільних відносин в загальній організації адвокатури України не вистачає наявності державної (урядової) складової, яка притаманна для західної та східної цивілізації.

З наведених міркувань, закономірним висновком має бути впевненість у тому, що подальший правовий розвиток спрямований до наближення уявлення про адвокатуру, як про рівноправну складову частину системи юстиції та правосуддя.



V.

Зовнішня та внутрішня організація адвокатури.

Якщо загальна організація адвокатури це її образ або концепція, то зовнішня організація складає правову конструкцію, а внутрішня - схематичний механізму практичної діяльності.

Чотири основані чинники діяльності адвокатури (приватний, професійний, державний, публічний) в їх пропорційному відношенні обумовлюють можливість втілення чотирьох видів її зовнішньої організації.

Види зовнішньої організації адвокатури залежать також, від засобу об’єднання членів організації, організаційно-правової форми та порядку створення організації. Крім того організація діяльності адвокатури може здійснюватись як за ознакою єдиного національного закладу, заснованого на обов’язковому членстві адвокатів, так і на створенні необмеженої кількості вільних у виборі організаційно - правових форм самостійних організацій та об’єднань. Це можуть бути об’єднання приватної форми, професійні союзи (об’єднання), громадські об’єднання, публічно-правові корпорації або асоціації, державні установи та заклади. Разом з організацією для виконання професійних обов’язків, адвокати об’єднуються в добровільні союзи виключно для захисту власних прав та інтересів.

Відповідно послідовному розвитку організації адвокатури серед провідних правових держав важливо розкрити й зміст різновидів зовнішньої організації в тій же послідовності - від традиційних до сучасних альтернативних. Як вже відзначалося організація адвокатури вимагає поєднання приватного, публічного та державного елементів. Реалізація зовнішньої організації адвокатури починається втіленням державної складової до якої належить право держави на присвоєння звання „адвоката” або унітарного „юриста – радника”, поняття якого охоплює професію правозахисника.

Для фахівців правознавства має значення вміння відрізняти державні повноваження від державного права. За спрощеним визначенням державне повноваження (plénipotentiaire – від лат. pléni – повний, й potentiaire – влада, могутність, сила; англ. authority – влада, повноваження) це суб’єктивне право державної установи (представника держави) здійснювати правочини від імені держави з метою створення, зміни або припинення державних прав. Загальним правилом утворення державних повноважень є заснування їх в законі або розпорядчому акті, в основі яких заходиться наявність відчуття доцільності.

Створення й організація діяльності юстиції належить до права держави. Встановлення формального взаємозв’язку як складової частини юстиції для організації адвокатури, тобто такої що охоплюється об’ємом повноважень юстиції, залежить від того, яку доцільність діяльності адвокатури для системи правосуддя відчуває держава. Якщо відчуття держави про необхідність надання компетенції адвокатури державної складової, наприклад як у Великобританії, то „адвокат” в першу чергу це не тільки професія, а юридичне звання – „баристер”. Його може отримати sollicitors, а звання старшого адвоката (sergent at law) посвідчує канцлер34, - верховний лорд (виконує функції міністра цивільної юстиції) за погодженням з Home secretary (міністр кримінальної юстиції та поліції), – в деяких випадках й з затвердження королівської влади.35 Аналогічні відчуття користування державним правом щодо статусу звання „адвокат” існують в переважній більшості правових держав, а саме через процедуру затвердження органом державної правової політики, яку виконує міністерство юстиції.

Там де таке відчуття недосконале або функція адвокатури компенсується іншими правовими механізмами (наприклад обвинуваченням від імені держави та значною мірою досудового слідства), чи знаходиться в стані що розвивається - право надання професійної можливості займатися адвокатською практикою делегується судовим органам або спеціальним комісіям муніципальної (місцевої) влади.

Таким чином на першому етапі зовнішньої організації діяльності адвокатури необхідно вирішити два основні питання що належать державницькій частині, це встановлення стосунків адвокатури з державою через заклади системи юстиції та порядок легалізації звання „адвокат”.

Державна складова в зовнішній організації адвокатури розповсюджується на питання визначення відповідного стандарту рівня кваліфікації кандидатів на звання „адвокат”. Практична ж частина цієї задачі полягає у внутрішньому порядку організації адвокатури.

Зовнішні кваліфікаційні вимоги складають чотири фахові цензи - освітній, професійний, інтелектуальний та моральний. Освітній ценз стосується виду й рівню освіченості спеціалістів; професійний - потребує попередньої практичної підготовки, інтелектуальний ценз спрямований на перевірку розумових можливостей, моральний ценз, як основа особистих санкцій адвоката, повинен відповідати принциповим етичним нормам – чесності, помірності, безкорисливості.

Безпосереднє створення організації адвокатів теж має одну державну складову яка стосується засобу об’єднання членів. Від державного відчуття доцільності залежить дозвіл на те, яким чином повинна формуватися організація адвокатів. Серед видів що властиві для адвокатури існують такі – „природне об’єднання” що створюються за поступовим природним принципом, незалежно від волі членів, під впливом певних, невимушених обставин що склалися. Це історичний вид об’єднання який став основою подальшого розвитку традиційної адвокатури.

Другий вид об’єднання називається „добровільним” - де кожен хто відповідає встановленим державою вимогам й бажає займатися адвокатською практикою за власним бажанням може отримати право членства в організації, а також право виходу з неї. Цей вид об’єднання поширений там, де адвокатура позбавлена формального зв’язку з системою юстиції й правосуддя. За такого виду об’єднання дуже поширеним є право приватної адвокатської практики, незалежних адвокатських корпорацій, компаній, союзів, - навіть „фірм” та державних установ. Стримуючим фактором такої організації, наприклад як у США, застосовується встановлення єдиних кваліфікаційних вимог для юридичної професії взагалі, тобто незалежно від посади чи то судді, прокурора, нотаріуса, чи то адвоката. За рахунок таких одноманітних умов, а також існуючих звичаїв і традицій, адвокатура в повній мірі може відповідати своєму дійсному призначенню незалежно від різноманітних альтернативних організаційно - правових форм добровільних об’єднань.

Найбільш поширеним, традиційним та природним видом об’єднання адвокатів, що розвинувся в державах які визнають верховенство права, є „примусовий”, який здійснюється за принципом обов’язкового членства. Він передбачає що адвокатською практикою дозволяється займатися тільки членам організації адвокатури. Вказаний тип об’єднання безпосередньо пов’язаний з системою юстиції, тому, що має від держави певні функції та повноваження, і в той час може залишатися незалежним від судової та виконавчої влади.

Організаційно - правова форма в зовнішній організації адвокатури має значення для відокремлення її статусу від комерційної, господарської, підприємницької діяльності, визначення її майнового стану. Існує найбільш поширена організаційно-правова форма адвокатури - це професійні об’єднання (legal profession), що мають назви „колегії”, „союзи”, „корпорації”, „асоціації”, а найбільш великі утворюють „палати адвокатури”.

До зовнішньої організації адвокатури належить також порядок створення та припинення діяльності. У випадках надання адвокатурі державної складової вона утворює юридичну особу публічного права і для початку її діяльності потрібне видання розпорядчого акту органу державної влади, наприклад міністерства юстиції, або вищого органу судової влади. Тут вона має ознаки установи, тому що адвокатура має бути незалежною і її засновник не повинен приймати участі в управлінні її діяльністю.

Якщо ж правовий захист громадян і оскарження дій та рішень органів правопорядку й правосуддя не мають державного значення, а характеризуються приватними інтересами - організації адвокатури утворюються за зразком неприбуткових об’єднань окремими установчими статутами.

Таким чином з урахуванням наведених особливостей засобу об’єднання, організаційно-правових форм та порядку створення, зовнішня організація адвокатури поділяється на основні види, яких існує п’ять.

1. Індивідуальна чи невелика групова (бюро) приватна форма організації.

2. Колективна проста професійна форма об’єднання.

3. Колективна складна професійна форма об’єднання що поділяє учасників на партнерів й співробітників. Зустрічається навіть у вигляді державних організацій, в складі органів спеціальної та судової юрисдикції.

4. Колективна професійна форма громадського об’єднання. Має на меті правовий захист в певних та специфічних сферах правовідносин. (Сімейна адвокатура, адвокатура професійних спілок, малозабезпечених, етнічних меншин, захисту тварин, екології тощо.

5. Корпорація публічного права. Застосовується як єдина національна або територіальна організація з обов’язковим членством. В її складі можуть діяти спеціальні підрозділи адвокатури, наприклад військова адвокатура.

Наявність державних складових у зовнішній організації адвокатури забезпечують її відносну незалежність. Відносна незалежність адвокатури це не організаційний принцип, а право, яке надається державою в залежності від системи юстиції та правосуддя. Поряд з цим реалізація основних принципів організації адвокатури також залежать від тих повноважень які надаються державою. Це стосується принципу взаємозв’язку адвокатури з судовою системою, яку може встановити тільки держава. Це стосується і принципу відносної свободи адвокатської професії тому що те, яким повинен бути адвокат, а саме – його освіта, моральність, рівень професійної підготовки та інтелекту, також вирішується державними потребами.



Внутрішня організація адвокатури створюється тільки після того як сформується загальна і зовнішня частини організації.

Першорядною умовою, як і за часів перших римських формувань правозахисників є створення таких внутрішніх відносин які відрізняються особливою міццю згуртованості, але без особистого підкорення одних членів перед другими. До певної міри організація будь якої системи вимагає наявності влади. Тому й у внутрішній організації адвокатури діє влада підкорення тільки загальній волі, що виражається в рішеннях більшості. Члени організації адвокатури керуються правилами адвокатської професії, а не вказівками, наказами або постановам. Іншими словами установчі акти (статути), правила професії та інші документи що стосуються внутрішньої організації адвокатури не повинні мати санкцій вищого органу управління. За зразком конституції. Цим адвокатура відрізняється від інших закладів на чолі яких стоїть особа або особи що володіють над членами особистою владою. У внутрішній організації адвокатури воля окремих членів не зникає і не обмежується через особисту волю керівника.

Перший і основний вищий орган адвокатури, що заміщає всю сукупність її членів і який покликаний бути виразником їх волі, формується у вигляді загальних зборів. Порядок скликання, проведення та визнання зборів легітимними, що до прийняття рішень, здійснюється відповідно до вимог установчих документів.

Другим органом на який покладається відповідальність за виконання рішень загальних зборів адвокатів є „Рада”. Це виборний загальними зборами з членів організації адвокатури колективний орган, який необхідний для виконання певних дій від імені загальних зборів та належного функціонування організації. Незалежно від кількості членів „Ради” з метою виконання і підтримання принципу професійного самоврядування він наділений повноваженнями „законного представника”. Це означає що будь які дії „Ради” можуть виконуватися у межах „доручення” наданого загальними зборами адвокатів, а не як керівники закладів де існує централізоване підпорядкування за статусом посадової особи. „Рада” обирається на певний термін й підзвітна перед загальними зборами. Задачею „Ради” є участь в законодавчому процесі, шляхом внесення пропозицій та рекомендацій в парламент та проведення консультацій, врегулювання відношень між адвокатами, адвокатами та громадянами, адвокатами та державними органами. Окрім того „Рада” займається питаннями практичної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації адвокатів та представництвом адвокатів перед організаціями інших держав.

Важливим елементом внутрішньої організації адвокатури є створення певних цивільно-правових та майнових відносин. Виконати роль регулятора таких правовідносин покликана «приватна складова» організації. Насамперед це потрібно з метою захисту організації адвокатури від наслідків за результати діяльності кожного окремого адвоката. Ризики пов’язані з професійною діяльністю адвоката це його особиста професійна справа, яка залежить від таланту, досвіду, рівня інтелектуальних можливостей, дотримання правил адвокатської професії і т.і. Тому організація адвокатури як юридична особа не в змозі бути відповідальною за діяльність кожного адвоката перед необмеженою кількістю клієнтів. Більш того, якщо адвокат помиляється, то вважається що ця помилка, як і помилка судді є сумлінною. Саме ця обставина вимагає виключення організації адвокатури з числа суб’єктів цивільно-правової відповідальності за дії її членів. В свою чергу члени організації адвокатури, як окремі особи також не можуть нести індивідуальну відповідальність за дії всієї організації. Поєднати публічний та приватний елемент можливо за допомогою часткового обмеження дієздатності організації адвокатури шляхом встановлення особи з такими властивостями що має повноваження і статус приватного, індивідуального суб’єкта права. В теорії цивільного права така особа отримала назву «умовна юридична особа», що має середнє значення між юридичною і фізичною особою. Для цього представницькі функції організації адвокатури надаються на підставі доручення «законному представнику» і тільки він має право від імені адвокатури заявлять позови, здійснювати правочини і т. і. Його місію покликана виконувати «Рада» або голова «Ради», й при цьому не вважатися юридичною особою, тому що у всіх випадках її стан і права ідентичні та дорівнюють правам приватної особи. Обмеження дієздатності організації адвокатури це єдина можливість встановлення незалежності та рівноправності адвокатів та надання управлінню організації не керівних повноважень, а властивостей характерних для «законного представника», який тільки представляє організацію й не несе цивільної відповідальності за дії її членів. На зразок батьків та неповнолітніх дітей. Батьки (організація адвокатури) не несуть відповідальності за дітей в період їх обмеженої дієздатності (адвокатів), між тим вони є їх законними представниками, та не обмежуючи їх свободи повинні здійснювати виховний вплив. Наочним прикладом наведених відносин є визначення видатного французького адвоката Молло Франсуа-Этьенн, який складаючи перші правила адвокатської професії називає адвокатський колектив «сімейним святилищем» 36

«Рада» має значення постійного та безперервно діючого органу. Вона обирає «голову ради». Засоби й терміни обрання мають бути демократичними. Періодична змінюваність, а також правило дострокової зміни складу «Ради» за певних обставин це гарантія якісної діяльності організації. Незаперечною умовою до складу ради та її голови є те, що члени ради мають бути не тільки діючими практикуючими адвокатами, але стаж їх практичної діяльності саме в адвокатурі не може бути меншим ніж п’ятнадцять років.

В деяких випадках до складу ради в якості асоційованих членів без права голосу можуть залучатися судді апеляційних судів та прокуратури.

Формування додаткових внутрішніх структурних підрозділів відбувається в залежності від потреби й належить до компетенції рішень «Ради».

Друга особливість внутрішньої організації адвокатури як умовної юридичної особи полягає у визнанні майнової відокремленості від прав засновників та членів організації. Майно організації адвокатури є загальною неподільною власністю її членів, що сприяє єдності адвокатури за рахунок усунення особистої відповідальності та права на нього, чим збільшує силу об’єднання з метою можливої протидії з боку меншості.

В зовнішній діяльності організація адвокатури, як і всі юридичні особи повністю дієздатна та набуває майно на своє ім’я, а не фізичних осіб, що її складають. Тому такий вид особи отримав назву «умовної», бо успішне поєднання приватного, професійного, громадського та державного характеру діяльності потребує часткового впровадження ознак кожного з цих елементів. Наприклад для відповідного захисту діяльності адвокатури адвокатам необхідно надавати переваги державної служби, за винятком чинів та заробітної плати. Державні переваги якими користується суд та прокуратура - це умови користування службовими приміщеннями, житлом, форменим одягом і т.і.

Завдяки належним внутрішнім механізмам організації, адвокатура отримує відносну незалежність засновану на професійному самоврядуванні.

Сутність професійного самоврядування полягає в тому, що адвокати не мають над собою ніякої сторонньої влади й підкоряються тільки єдиній волі свого професійного класу та правилам адвокатської професії. До основних відмінностей організації адвокатури належить питання трудових стосунків з організацією. Адвокати це не наймані працівники в організації за трудовим договором, а тільки її професійні члени. Організація адвокатури не є роботодавцем для адвоката. Для адвоката роботодавцем є його клієнт. Тому саме клієнт повинен нести усі фінансові, податкові та страхові зобов’язання щодо адвоката, в тому числі компенсаційні витрати.

Питаннями внутрішньої організації адвокатури вважається визначення територіальної або відомчої локалізації. За звичай традиційно застосовується локалізація відносно судової юрисдикції. Структурні підрозділи адвокатури розташовуються в межах підпорядкування судового округу. Для альтернативної організації закладів адвокатури цей фактор функціонального значення не має.

В деяких випадках має значення застосування такого внутрішнього механізму обмеження доступу до професії як «комплект». «Комплект» це відповідна кількість адвокатів яка розрахована на певну кількість населення. «Комплект» покликаний регулювати практичне навантаження на одного адвоката й забезпечення відносно задовільного рівня матеріального забезпечення. Перевищення комплекту не допускається або створює додатковий вид організації - «позаштатних адвокатів», практика яких може бути обмежена певними видами адвокатської діяльності.

Розподілення адвокатських професій її кваліфікація, умови матеріальної винагороди та дисциплінарна відповідальність адвокатів є самостійними складовими внутрішньої організації які вимагають окремого висвітлення.

До умов внутрішньої організації належить підбір та практична підготовка кандидатів на звання адвокат, розробка тексту присяги адвоката й здійснення церемонії приведення до присяги, створення та постійне удосконалення правил адвокатської професії.

Внутрішньої організації адвокатури стосується регулювання відношення адвокатської діяльності до несумісних професій комерційної, рекламної, агентурної та іншої оперативної діяльності органів правопорядку, суміщення адвокатської практики з науковою та викладацькою роботою.

Таким чином у внутрішній організації адвокатури втілюються наступні основні принципи - професійне самоврядування, відносна незалежність, відносна свобода доступу до професії.

Зразком створення організації адвокатури за останні роки є приклад адвокатури Германії, як однієї з новітньої організації сучасності37. Вона утворена в 1959 й реформована в 1994 році. Назва організації - Федеральна палата адвокатури Германії. Палата має у своєму складі 28 територіальних палат. За своєю організаційно - правовою формою вона створена як корпорація публічного права. Кожен адвокат що займається юридичною практикою обов’язково має бути членом палати (Примусова форма). Органами правління Палати є загальні збори та президія Палати. Організації адвокатури Германії делеговане право законодавчої ініціативи та юридичної консультації державних установ. С 1994 року в Палаті створені Статутні збори які покликані виконувати функцію «законного представника» адвокатури Германії. До Уставних зборів Палати входять по одному представнику від кожної територіальної палати та по одному представнику від кожної 1000 адвокатів. Поряд з тим в Германії існують й добровільні організації адвокатів які додатково здійснюють захист та представництво професійних інтересів, але вже як громадські організації.
VI.

Класифікація адвокатської діяльності та її взаємодія з судовою системою.

Розподілення адвокатської діяльності на класичне правозаступництво та професійне представництво (повірений) стосується її фахової класифікації. Вона передбачає дві паралельні системи юридичної діяльності, що почали зароджуватися в середньовічній Франції, отримавши у спадок від Римського законодавства тільки деякі законодавчі норми Юстиніана про право діяти в суді від чужого імені. Засновником вчення про судове представництво як самостійної юридичної професії став відомий французький юрист Савін’ї Карл - Фрідріх. Він видав у 1851-52 р.р. два томи зобов’язального права. Воно передбачало новий вид зобов’язання за договором – судове представництво.38

«Якщо Франція могла що не будь запозичити в цьому відношенні, так тільки ідею судового представництва. Але форму й організацію його французькому праву прийшлось розробляти самостійно…»39, - пише Васьковьсий Є.В. у своїх дослідженнях про організацію адвокатури й фактично свідчить про те, що вперше виникла класифікація адвокатських професій у Франції. Одна з них визначалась як ліберальна професія правового захисту, друга як фахове юридичне обслуговування цивільних та судових повноважень довірителів, що поєднувались з виконанням допоміжних обов’язків діяльності правозахисників.

Втілення класифікації адвокатських професій залежить від культурного та історичного досвіду і юридичного устрою суспільства. За організаційною схемою поділ цих двох професій здійснюється по різному, але використання їх на практиці розуміється і застосовується однаково.

Загальноприйнятим правилам класифікації адвокатів підлягають два види діяльності. Це адвокат у класичному, власному значенні, що має назву – юридичний радник або правозаступник. Друга адвокатська професія походить від французького слова - «avoue» – яке перекладається як «визнавати себе». Застосовується в розумінні, що надісланий для виконання юридичних дій, чи до суду повірений, визнавався за того хто його послав. В англійській юридичній мові ця професія отримала назву від слова attorney – «повірений», та solicitors – «послушник» (Синонім). У слов’янській юридичній термінології використовувалось поняття стряпчий, повірений у справах, представник.

Причина виникнення представництва як професії полягає в створені постійно діючої організації, а не в випадковому задоволенні потреби заміщати сторону особами які приймають участь в цивільному обороті в тих випадках коли неможливо особисто виконувати необхідні юридичні дії. Такі нагоди можуть виникати за недоліком дієздатності – необхідне або законне представництво; по будь яким суб’єктивним причинам – хвороби, відсутності реальної можливості часу, недолік юридичних та фахових знань – добровільне представництво. В таких випадках особа що бажає замінити себе іншою особою надає повіреному «доручення» та «повноваження» виконати юридичний правочин. Дії представника при виконанні доручення повинні відповідати вказівкам особи яка дає доручення та не перевищувати наданих йому повноважень. Коли представник діє в межах повноважень, його діяльність обмежена волею довірителя, тоді він є «повним» - прямим або простим повіреним. Якщо ж довіритель надає можливість повіреному частково діяти від свого імені, таке представництво є «неповним» - непрямим.

Представництво як професійна діяльність отримало розповсюдження в галузі приватного цивільного права і за соєю юридичною природою засноване на приватно - правових стосунках між професійним повіреним та його довірителем. Загальною підставою представництва є договір доручення. Але професійне представництво має свої особливості що регулюються правилами внутрішньої організації адвокатури. Професійний повірений діє на підставі спеціальної угоди, отримує винагороду яка передбачена законодавством про діяльність адвокатури і цим він відрізняється від представника за договором доручення. Одночасно з представницькими функціями професійний повірений виконує допоміжні, особливі родові дії адвоката що полягають у встановленні первинних стосунків з клієнтами, письмовою підготовкою справи, складанням судових документів, попередньою частиною процесу і т. і. Таким чином професійний повірений покликаний бути «прямим» або «непрямим» представником у справах довірителів, а також «повним» представником і помічником адвоката.

Визначення поняття професійного повіреного зводиться до наступного: це особливий рід підпорядкованого стану адвокатської діяльності для виконання на професійній основі представницьких цивільно-правових та судових процесуальних повноважень сторін, а також посвідчені фаховим дорученням практикуючого адвоката, здійснення підготовчих, допоміжних та консультативних обов’язків для сприяння в належному виконанні публічно – правової діяльності адвокатури.

В свою чергу класичне правозаступництво – це публічний фактор правосуддя, який покликаний для надання юридичної допомоги фізичним та юридичним особам з метою захисту їх прав та свобод.

Виходячи з цього адвокатська діяльність класифікується за двома основними видами, - практикуючий адвокат і професійний повірений. З цього приводу їх діяльності потребує створення необхідних організаційних умов які суттєво відрізняються.

Правозаступництво це ліберальна професія яка вимагає наявності класичної юридичної освіти, спеціальних знань та практичної підготовки. Метою правозаступництва є надання допомоги громадянам та юридичним особам в сфері юстиції для захисту їх прав і свобод. Вона є певним гуманітарним ступенем спеціальної освіченості в галузі права за аналогією таких професій як архітектори, вчителі, наукові співробітники, доктори.

Посада повіреного навпаки, потребує тільки професійної (середньої) освіти тому що займає більш нижчий клас адвокатської діяльності. Метою повіреного фахівця є належне виконання цивільно-правових та процесуальних повноважень довірителів, професійне технічне забезпечення діяльності правозахисника-адвоката. Він потрібен для виконання задачі заміни сторони в процесі коли необхідно позбутися особистої участі за власною справою, від повного або часткового особистого виконання процесуальних та цивільно-правових дій та зобов’язань. Громадянин звертається до повіреного не тому що йому потрібна допомога правника спеціаліста, а тому що він сам не має можливості, часу або бажання участі в цивільній чи судовий процедурі. Діяльність повіреного має ознаки посередницької, агентурної, маклерської, представницької функції що полегшують здійснення різноманітних правових операцій.

В основі правозахисної справи знаходиться розумова інтелектуальна праця вільної творчої діяльності з публічного права, а повірений професіонал це «технолог цивільного та судового приватно - правового процесу». Правозаступник - представник та захисник суспільних інтересів він патрон і радник, а повірений представляє тільки одну особу, він асистент і уособлює клієнта або адвоката, який стоїть вище і якому він допомагає виконувати його публічну місію.

В зв’язку з цим адвокат має повноваження від держави, суспільства, професійної організації та довірителя-підзахисного в цивільній, кримінальній чи будь якій іншій справі в галузі юстиції. Адвокат відповідальний не тільки перед клієнтом, як повірений, його діяльність це справа підвищеного соціального значення. На нього орієнтуються громадяни, як на взірець цивілізованої правової політики, та очікують справедливого ставлення до прав та свобод людини не тільки за дорученням, а й за професійним покликанням. Він незалежний від суду та процесуально рівноправний з обвинувачем. Захиснику надається професійне право висловлювати усно і письмово ставлення до дій та рішень суду, а також до тих підстав на яких ґрунтуються ці рішення.

Повірений навпаки, залежить від суду й не має права перевищувати повноважень отриманих від довірителя та, на відміну від захисника, його помилки не можуть бути визнані сумлінними тому що він не має права покладатися на застосування презумпції невинуватості, його можливості обмежені точністю, уважністю, ретельністю, своєчасністю.

Одночасне суміщення правозаступництва з представництвом вимагає виконання прямо протилежних дій юридичного радника поряд з діями найманця приватної особи. Бути патроном, заступником клієнта і водночас повністю від нього залежати, тобто бути вільним і в той же час обмеженим, бути нарівні з судом і обвинувачем та при цьому мати процесуальну підпорядкованість, безкорисливо виконувати конституційний обов’язок і при цьому переслідувати особисту вигоду.

З метою ефективного виконання професійних обов’язків організація діяльності адвокатури зазнала певної класифікації в частині розподілення функцій та створення відповідних умов організації. За основу професійної класифікації прийнято розподілення праці за «суспільними» та «технічними» ознаками.

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка