Курс лекцій київ-2007 В. В. Андрєєвський



Сторінка2/7
Дата конвертації13.11.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

II.

Римське законодавство основне джерело на початку до створення

європейської системи правосуддя й адвокатури.
Адвокатура займає стан високого положення тільки у вільних державах де здійснення правосуддя неможливо уявити без правового захисту. З діяльністю, та функціями що пов’язані з адвокатурою вчені дослідники зустрічалися на самих ранніх стадіях розвитку людської цивілізації. Первині ознаки походження адвокатури як виду діяльності, зустрічаються ще до організації судової системи, коли починають з’являтися примітивні форми політичної влади. В державах де політична влада набувала стрімкого розвитку - відбувався й розвиток законодавства, судоустрою та, звичайно й організованих фори правового захисту. Класичним зразковим прикладом державотворення у різноманітних її формах вважається розвиток римської держави і права в епоху Древнього Риму.

Найбільш характерні види адвокатської діяльності створюються за часів римського царського періоду. До них належать родинна адвокатура і патронат, що були доступні тільки патриціям, тому що процесуальні форми складали таємницю судових колегій і могли розповсюджуватися не інакше як серед привілейованого римського населення. Коли ж перший римський письменник в галузі законознавства Елій Катус в період 200-194 р. до. н.е. опублікував нормативний збірник „Tripertita” (трилогія), який отримав алегоричну назву - „колискове право”, адвокатурою змогли зайнятися всі бажаючі. Перші дві частина збірника складали тексти ХII таблиць та коментар до них, а третя присвячувалась практичним позовним формулам та зразкам.17 Таким чином правила судової процедури (legis actiones – лат. законні підстави) були відкриті й стали доступні для вивчення. Це дало поштовх для появи нових фахівців в галузі права, одні з яких надавали юридичні консультації й отримали назву „юрисконсульти” або „правознавці”, другі безпосередньо приймали участь у судових процесах й тому до них, як до обраних на судовий захист, звертались - „адвокат”. Розподілення праці відбувалося за ознаками володіння ораторським мистецтвом та практикою публічних промов. Юрисконсульти ж, окрім консультацій, складали письмові документи, приймали участь при укладенні угод, а також підтримкою адвокатів в суді. Адвокати виключно були учасниками розгляду судових справ та публічних дебатів.

Перший офіційний закон що безпосередньо торкався організації діяльності адвокатури був прийнятий стосовно одного з самих складних питань, це питання винагороди правознавців та адвокатів18. Як вказує М.Т. Цицерон в книзі „Про оратора” закон був запропонований трибуном Марком Цинциєм у 204 році до н.е. і мав назву „Закон про дарунки й приношення”. Текст закону не зберігся, та висловлювання його сучасників, - Катона, Цицерона, Тацита, Тіта - призводять до висновку, що головна мета закону полягала у визначенні ставлення до гонорару, як до почесної і добровільної винагороди з боку клієнта й по-друге в обмеженні потреб державних та суспільних діячів, що жадали щедрої винагороди за свою приватну діяльність, яку вони виконували по відношенню до громадян Риму.

Римський письменник середини першого століття н.е. Г. Пліній Цецилій у своїх листах наводить перелік осіб, яким заборонялась юридична практика, починаючи з часів другого римського царя Нуми Помпілія,19 715-673 р. до н.е. По суті це ідея другої організаційної засади адвокатської діяльності, що отримала назву - відносна свобода професії. Обмеження доступу до судової практики вважалось за необхідне й за часів Східної римської (Візантійської) імперії. Так імператор Юстиніан Великий (527- 565 р.) вдається до класифікації осіб, так званого „судового клопотання”,20 з якої вбачається започаткування наступного принципу адвокатури – кваліфікація професії.

Початком встановлення професійних вимог для адвокатів, стає їх об’єднання в організацію. Основою первісної організації адвокатури визнається простий професійних принцип. Це означає, що члени організації при вступі до неї отримують певний родовий стан (рос. – сословие) на зразок соціального стану. Їх об’єднують не тільки фахові властивості, але й певні моральні, інтелектуальні та освітні критерії, притаманні роду діяльності адвокатури. За організаційною формою адвокатура мала назву „collegium”, за професійною - „corpus togatorum”. Створення єдиної організації супроводжується встановленням певних умов для вступу до неї, серед яких іспит з правознавства та наявність свідоцтва про юридичну освіту.

Але поглиблення авторитаризму Римської держави, сприяє втраті публічного фактору адвокатури. Відбувається її поступове організаційне перетворення в державну службу. Разом з тим, це мало позитивний вплив на розвиток адвокатури взагалі. Зміни супроводжуються введенням судової присяги для адвоката, посади старшини адвокатів (primas), дисциплінарного нагляду та відповідальності, обмеженням кількості адвокатів штатним розкладом.

Особливо необхідно зупинитися на формі та змісті присяги адвоката, порушеннях дисципліни адвокатської професії, які, за римським законодавством, вважались несумісними з діяльністю адвоката.

За формою, чи процедурою до присяги приводились адвокати в суді перед початком розгляду справи. За змістом вона складалася з клятвеної обіцянки, яку давав адвокат - що в межах римських законів він приймає на себе захист справедливих вимог клієнта, і, що він відмовиться від захисту, якщо йому стане відомо що підзахисний намагається порушити юридичні закони або моральні звичаї.21

До грубих фахових порушень належала зрада інтересів підзахисного, вимагання винагороди, угода з адвокатом про набуття права частки майна за позовом (Paktum Quota Litis), дифамація (порушення адвокатської таємниці шляхом розповсюдження свідчень про особисте життя ), та донос на клієнта.

Римському праву належить відкриття принципу професійної несумісності адвокатської діяльності, який спочатку полягав у забороні суддям, консулам і преторам займатися юридичною практикою.22

Перша „класична” епоха становлення та розвитку римського права закінчується у V столітті н. е. за якої було створено увесь комплекс принципів та засад адвокатури. З VI ст. н.е. починається друга епоха античної традиції римського права, яку дослідники називають епохою „рецепції”, або сприйняття римського права іншими народами світу. В першу чергу воно було запозичене на тих територіях які, знаходились під впливом імперії внаслідок їх приєднання. Послідовність розповсюдження римського права на Європейському континенті відбувалась в залежності від черговості колонізації племен і народів. Цей принцип формування континентального законодавства зберігається й до сучасного стану.

Франція, Британія, Австрія, Німеччина, Росія, - у такій поступовості європейські держави сприйняли класичне римське право, що стосується організації діяльності адвокатури. На впровадження римського права вплинула також й діяльність Ватикану, - центру світового християнства що зароджувалась у VI столітті. Від релігійного, канонічного впливу та особливостей суспільного ладу залежала форма судових закладів й система правосуддя у західній Європі.

Видатний юрист XIX століття Є.В. Васьковський, у своєму нарисі загальної історії адвокатури23 детально висвітлив стан закладів адвокатури серед провідних Європейських держав. Але досконалість вивчення цього питання потребує знання не тільки фактичних обставин, а також і причин, які впливали на формування інституту правового захисту, його порівняльні особливості, та, на решті, відношення до нього з боку громади, практичного значення в суспільстві, рівня ефективності у сфері юстиції.

Отже, насамперед країни західної Європи після політичного та правового впливу римської цивілізації опинилися під її релігійною залежністю, яка мала суттєві наслідки для внутрішнього державного життя. Ватикан мав зацікавленість в запровадженні католицизму у вигляді державної релігії, за допомогою якої можна було б регулювати державні та міждержавні відносини. Але релігійне сприйняття виявилось неоднаковим.



Британія, після довготривалої внутрішньої релігійної ворожнечі створила власну національну англіканську церкву. Таким чином релігійна залежність Британії від Ватикану була меншою. Друга особливість Англійського правосуддя полягає у тому, що адміністративна та судова влада поєднувалась у одній особі. Такою особою був феодал, землевласник, так званий „лорд”. Оскільки досудової процедури англійська система не знала, то всі справи розглядались безпосередньо судом - публічно. Звідси рівноправність та незалежність сторін здобула абсолютну форму з усіма організаційними нормами, запозиченими у римського права з максимальним їх запровадженням. Згодом британський судовий порядок, у зв’язку з її відмінністю від всіх інших, отримав власну назву, - „англосаксонська”. Особливостями адвокатури Великобританії, що були розроблені власним національним законодавством та звичаями, вважаються - повне організаційне розподілення адвокатських професій, реалізація взаємозв’язку адвокатури з судовою системою за професійною ознакою, яка полягає у заміщенні судових посад тільки адвокатами, відсутність альтернативних форм організації адвокатури та абсолютна публічно – правова основа діяльності.

Франція потрапила у більш залежне становище від католицизму настільки, що її землевласники зовсім втратили право судової влади, навіть більше того, склалося конфліктне становище між духовенством, яке підтримував Ватикан, та феодально - адміністративною владою за права на землю. Тому французькі феодали, з метою захисту власних інтересів, вимушені були ініціювати створення такої адвокатури, яка б була складовою частиною парламенту. Високе становище французьких королів вимагало такого ж становища їх захисників. Таким чином першою відмінністю французької адвокатури від британської полягає у тому, що британська адвокатура має важливе значення за рахунок свого правового становища, а французька у зв’язку з особливими поблажливими стосунками з вищим соціальним класом аристократів. Цей фактор вплинув на відношення адвокатури з французькою юстицією. Якщо у Британії адвокатура займає пряме окреме місце в системі юстиції, то у Франції адвокатура пов’язана з юстицією опосередковано, через судові органи. Сила англосаксонської адвокатури полягає в правовій могутності, а „континентальної” (таку назву отримала судова система Франції) привілейованому становищі, блискучих ораторських здібностях, красномовстві та вмінні переконувати. До того ж публічність французького судочинства частково була обмежена наявністю елементу таємності, отриманого у спадок від канонічного права, що потім сформувалось як попереднє, досудове слідство.

Організація Французької адвокатури додала власних особливостей до діяльності адвокатури взагалі, доповнивши цим римське право. Так наприклад, адвокатура Франції отримала право „виключної законодавчої регламентації”. Воно полягало у тому, що питання організації діяльності адвокатури, на відміну від кодексів Юстиніана, та законів XII таблиць, почали врегульовуватися тільки окремими законами (Ордонансами) про адвокатуру.

Завдяки ідеї французьких законодавців організація адвокатури отримала правила адвокатської професії. За цими правилами були обумовлені загальні професійні та моральні норми, ставлення адвокатів по відношенню до клієнтів, внутрішні взаємини та обов’язки адвокатів щодо суддів.

Не зважаючи на те, що розподілення адвокатських професій у Франції відбувалося в межах однієї організації, світова система правового забезпечення захисту зобов’язана саме французькому законодавству створенням інституту „повірених”. Їх потреба виникла для повного заміщення клієнта у процедурі судочинства, та у певних правових випадках. Згодом ця функція утворила статус адвокатської професії, яка отримала назву „аvoué”. Посада „авуає” поєднувала представницькі обов’язки з обов’язками помічника адвоката, і в такому вигляді вона збереглась до цього часу.

Індиферентність (байдужість по відношенню до чого не будь не властивого) британців та французів була не під силу Німеччині, з її схильністю до дисципліни та порядку, яка до 1806 року залишалась центром Священної Римської Імперії. Мається на увазі що канонічне право в Германії та Австрії мало найбільш яскравий вираз й рефлекторно позначилось на загальному розвитку правосуддя, яке отримало назву „австро-германської системи”.

В першу чергу склався такий стан за якого не існувало організації адвокатури. Оскільки процес був письмовим, таємним та слідчим, участь захисників залежала від дозволу суду та як у інквізиційному процесі, тільки на завершальній стадії – дебатів сторін. Діяльність адвокатів мала ознаки ремісництва й навіть поєднувалась з нотаріатом. Не дивлячись на те, що у 1878 р. Князем Бісмарком Вільгельмом був прийнятий закон про адвокатуру, ставлення до неї, як до публічно-правової організації юстиції залишалось другорядним. Натомість організаційні принципи римського права за цим законом втілювались у повному обсязі. Але спроби підняти репутацію адвокатів була зроблена. Так до назви адвокатської посади „повірений” додавалось визначення „судовий”. „Судовий повірений” за своїми професійними умовами повинен був відповідати рівню підготовки судді. Дозволялось суміщення правозаступництва та представництва. Допуск до практики вирішувався міністерством юстиції після довготривалої практичної підготовки, на яку покладалась основна відповідальність за належну відповідність вимогам професії.

Австро-германська система організації адвокатури теж доповнила основи римського права більш жорсткими правилами внутрішньої організації. В законі 1878 року була передбачена локалізація діяльності за ознакою місця проживання адвокатів і місця їх практики: „§18. Судовий повірений повинен обрати собі місце помешкання у окрузі того суду, при якому він допущений до практики”.24

На відміну від класифікації адвокатських професій за римським правом, германські законодавці встановили кваліфікаційні ознаки адвокатів. Судам вищих інстанцій надавалось право вирішувати питання допуску адвокатів у вищих судах залежно від їх „корисності інтересам правосуддя”. Запроваджена також жорстка регламентація винагороди адвокатів, так звана „такса”, в залежності від ціни позову. Суду надавалось право втручатися в розрахунки між адвокатом та клієнтом, встановлювати розмір гонорару й навіть зменшувати його.

Взагалі розвиток австро-германської адвокатури позначився суворою регламентацією діяльності органів юстиції, і адвокатура, сприймалась як формальна необхідність, а не як дієвий елемент судової системи й правосуддя. До того ж законом не було передбачено взаємозв’язку між адвокатурою та судом як у Британії та Франції. Дуже рідко перед адвокатом відкривалась можливість стати суддею.

Характерною особливістю юридичного розвитку слов’янського права з часів Київської Русі є відсутність потреби встановлювати між людьми порядок законодавчими засобами. Необмежене князівське свавілля, язичеський анахронізм племінної (общинної) невибагливості, та релігійна стриманість, перешкоджали до другої половини XVIII ст. створенню юридичного устрою.

Римське право стало відоме на Русі тільки після відкриття 12 січня 1755 року Московського університету за ініціативою видатного державного діяча Шувалова І.І.

Оскільки, на зразок англіканської церкви Великобританії, Київський Князь Володимир Великий створив релігію слов’ян – „православне християнство”, то вплив католицизму та Ватикану, також не мав важливого значення. Російський, а разом з ним і Український розвиток судової системи та правосуддя отримав свою особливу історію, не схожу навіть на стан найближчих сусідніх держав. Він полягав у повному підкорені цивільного життя російських князівств нормам церковного обряду. Д’яки та писці були єдиними юристами Древньої Русі. Перші примітивні форми судового заступництва з’являються у так званих „судних грамотах” міст Новгороду та Пскова у XV ст., і „Соборном уложении” 1649 р.

Дослідники схильні називати ці форми „представництвом”, але оскільки воно не мало ніякого правового підгрунття, визначалось на письмі як „пособник”, то скоріше його значення полягало саме у звичайному простому заступництві.

Згодом в XVII ст. з’являється нова назва заступника „стряпчий”. Спочатку його використовували як казенного службовця, а у 1775 р. за „Учреждениями о губерниях” значення стряпчого змінюється на судову посаду. При царюванні Олександра I в 1808 р. були засновані „удільні стряпчі” по справам удільних маєтків та селян. І, до введення нових судів 1864 року, стряпчі були так званими „ходатаями по судовим справам. „Стряпчий” за слов’янським правом відповідає французькому „avoué”, і англійському „attornеу” та „solicitor”, згодом трансформованому у поняття „повірений” та „представник”.

Судова реформа Імператора Олександра II 1864 року сприйняла основи римського права в Указі про „Учреждение судебных установлений”. Її друга глава „О присяжных поверенных” в статтях 353-406 передбачала застосування основних принципів організації адвокатури. Але різниця рецепції класичного римського права слов’янськими народами полягала у тому, що воно сприймалося не безпосередньо, а опосередковано через юридичні системи західних сусідів, й насамперед Германії та Франції. Саме Германія, з точки зору розуміння юридичного світогляду поклала відбиток на судову реформу 1864 р. враховуючи, що останньою з династичного дому Романових була дочка Петра I - Єлизавета Петрівна, яка померла в 1761 році й послідовниками російської монархічної династії стали представники роду германських аристократів які були схильні до втілення прототипу саме австро-германського юридичного устрою в Росії. Тому багато спільного можна знайти між судовою системою та організацією адвокатури Германії й Росії періоду середини XIX століття.

Але за взірець стосунків, професійної мужності, та внутрішніх організаційних принципів російської адвокатури був взятий приклад запозичений у Французів. В 1842 році вийшов переклад книги „Правила адвокатської професії Франції” видатного юриста Молло Ф.Е., яка була використана на початку створення присяжної адвокатури в Росії. А відомий німецький криміналіст К. Міттермайер у 1867 році видав посібник з вивчення судоустрою та судочинства під назвою „Суд присяжних в Європі та Америці”. І таким чином російська адвокатура створювалась на кращих зразках її організації, що діяли в західних країнах Європи.

Серед недоліків організації адвокатури Росії власного зразка, вважаються – офіційний дозвіл діяльності приватної адвокатури, яку одразу назвали „вулична адвокатура”, заборона адвокатської практики жінкам, іноземцям та особам які не мали російського підданства.

Багато труднощів в діяльності адвокатури Російської держави виникло в зв’язку з дуже різким переходом від таємної судової системи до публічної, від повної відсутності правового захисту, до відносно вільної професійної діяльності адвокатів. Це створило негативне ставлення до інституту адвокатури з боку держави та суспільства, судові процеси перетворювалися у театралізоване видовище, де не було місця істині та справедливості. Адвокати дозволяли собі зловживання та маніпулювання громадською думкою, відхилялись в бік зайвих схоластичних, а в деяких випадках і зовсім аморальних ідей. З’явилась велика кількість недоведених злочинів та виправдовувальних вироків з однієї сторони, і незаконних, помилкових вироків з іншої. Сталося це завдяки передчасному введенню такого складного й відповідального правосуддя як суд за участю присяжних засідателів.

Натомість недоліки судової реформи та створення присяжної адвокатури дали могутній поштовх появі яскравих, видатних промовців судового захисту, які залишили значне надбання для майбутніх поколінь цієї професії. До них належать адвокати Александров П.А., Андрєєвський С.А., Арсеньєв К.К., Жуковський В.І., Карабчевський М.П., Плевако Ф.Н., Спасович В.Д. та ін.

Римське право з усією відповідальністю можна назвати „колискою людської правової цивілізації” не дивлячись на те, що над римським суспільством простиралась ідеологія релігійного політеїзму. До того ж римська держава була багатонаціональним світовим центром з великою соціальною неоднорідністю - від рабства, яке теж вимагало правопорядку, до заможних аристократів. Центуріатна соціальна система римських громадян налічувала більше п’яти майнових класів. Представники кожної соціальної групи вимагали захисту й правового регулювання. Система державного управління Риму дуже рано пізнала гуманістичну форму правління – демократію, від якої походять публічно-правові принципи діяльності закладів та організацій, аристократію, яка намагалась створити абсолютний порядок речей в суспільстві, та монархію, що вимагала жорстокого підкорення самовладному закону. Не дивно, що пройшовши такий багатогранний шлях розвитку держави і права Римська імперія стала прикладом для народів Європейського континенту і, до речі, цей досвід використовується та гармонійно розвивається на сучасному етапі.



III.
Теорія юридичної природи адвокатури.

Залежність функцій адвокатури від форми судоустрою та судочинства.
Походження адвокатури та її історичний розвиток й розповсюдження серед народів світу мають наочне значення, але для вивчення та практичного застосування принципів й організаційних форм діяльності, необхідно звернутися до наукового дослідження з точки зору теоретичних понять, системи їх взаємодії як юридичного механізму. Початковою стадією цього процесу вважається визначення юридичної природи судового правозаступництва та представництва.

Поняття юридична природа (лат. - Justitia natura) визначається як справедлива, законна, точна сутність предмету або явища. Усі відомі свідчення про адвокатів та адвокатуру доводять, що вони як професія та заклад створені для повноцінної діяльності системи правосуддя, для противаги правових вимог сторін, що мають судові суперечки, а також для право захисту особи у випадку кримінального переслідування.

Усвідомлення юридичної природи адвокатури шляхом виключення неприродних принципів та уявних складових, надасть можливість зупинитися на самих відповідних для неї ознаках.

Передусім винятковими відмінностями сутності адвоката є його вибраність та приватновласницький характер діяльності. Якщо ознака вибраності адвоката є постійною складовою, то партикулярна (лат. particula – приватний) властивість, значно змінилась й рівно на стільки, щоб запобігти шкідливим наслідкам абсолютно вільної, необмеженої професійними правилами діяльності. Встановлено, що громадянське суспільство зацікавлене в тому, щоб адвокатура, поряд з забезпеченням приватних інтересів, обов’язково орієнтувалась на публічні цінності, суспільну мету й державну задачу правосуддя.

Серед наступних чинників діяльності адвокатури в хронологічній послідовності її розвитку, знаходиться формування такого принципу, що конкурує між аматорською адвокатурою, заснованою на яскравих природних здібностях промовців - та професіональною тривалою підготовкою, якій судилося стати засобом самоврядування організації адвокатури. Однак, до тієї пори адвокати починають об’єднуватися насамперед тільки для захисту власних професійних інтересів, оскільки судова влада пізньої римської республіки та римської імперії обмежує приватну основу адвокатури. Практика показала що адвокатура як просте професійне об’єднання теж має недоліки, тому, що потрапляє в залежність не тільки від судової системи, а також і від власної організаційної форми, яка залишає адвокатуру за межами правосуддя зокрема, та закладів юстиції взагалі, втрачаються її публічність і суспільні повноваження. Але вибір між аматорською адвокатурою і професійною зроблений саме еволюційним процесом, відповідно до якого, в юридичну природу адвокатури остаточно втілюється професійний принцип діяльності.

Таким чином до VI столітті нової ери юридична природа адвокатури отримала цілком властиві засоби діяльності серед яких: вибраність, відносна свобода, невизначене правилами сполучення захисту приватного, публічного та професійного права, незалежність від судової та урядової влади.

В VI - VII століттях н.е. розпочинається зміна світового порядку трьома важливими подіями. Це створення нової релігії - Ісламу, нової держави - Візантійської імперії, та світового релігійного центру „Ватикан”. В наслідок змін форм державного правління, відбувається реформування судових систем. Публічне правосуддя обертається на письмове й таємне. Створюється нова процедура, - таємне досудове розслідування. Відправлення правосуддя здійснюється вже, не від імені народу, а від імені влади монархів, або „святої церкви”. Від адвокатури середньовіччя обставини вимагають змінити свою роль та значення. Вона стає наближеною до державної службової посади з усіма її ознаками, навіть в питаннях грошової винагороди та матеріального забезпечення. Нові обов’язки адвокатів вимагали від них схиляти клієнтів до відмови від своїх прав - до покаяння, смиренності перед обвинуваченням, визнання себе злочинцем за особисті переконання в поглядах на релігійні норми.

Діяльність захисників перетворились на помічників інквізиторів, вони під страхом власної відповідальності, зобов’язані були виконувати доручення представників канонічного правосуддя з метою отримання від обвинувачених необхідної інформації, або навпаки, втлумачувати визнання ними власної вини разом з щирим каяттям.

Яскравим прикладом наслідків канонічної судової системи є той факт, що у Франції до XII століття адвокатура повністю стала складатись з представників духовенства, а судові процеси отримали назву „Божі суди”.25 Безумовно, поглинання адвокатури державною формою організації є неприродним, але входження в систему адвокатури державного елементу мало й позитивне значення. Адвокатура інквізиційного періоду отримала такі організаційні складові, як замкненість професії, локалізація (територіальна або спеціальна), штатний комплект, дисциплінарний контроль, фіксована грошова винагорода, - „такса”, можливість використання адвокатури для підтримання обвинувачення.

Закінчення в XV столітті всесвітнього середньовічного періоду історії й перехід до новітнього, позначився епохою відродження, так званого „ренесансу”. Характерними особливостями цього періоду є повернення до ідей та поглядів античного, переважно римського республіканського періоду, наближенням людини до природи, усвідомлення гуманізму та демократії. Разом з тим й погляд на організований заклад адвокатури отримує нові риси, невідомі для неї раніше.

В першу чергу різницею між приватною, професійною та державною формами організації, стає відмінність внутрішнього змісту. Якщо до кінця XVIII ст. управління адвокатурою здійснювалось переважно одноособово, виборним або призначуваним керівником („голова общини”)26, то згодом почали формуватися колективні органи самоуправління, - це лави (скам’ї), комітети, ради, камери, бенчери.

Колегіальна система управління поступово зароджувала дух єдності серед адвокатів. Коли інтересам організації адвокатури загрожувала небезпека, адвокати негайно об’єднувались разом та загальними зусиллями ставали на захист своїх прав. Таким чином була сформована одна з дуже важливих властивостей юридичної природи адвокатури, у вищій ступіні розвинуте „почуття професійної солідарності”.

Вказані ознаки свідчать про те, що у своєму розвитку, розпочинаючи з епохи відродження, адвокатура пройшла період такої організаційної форми, яка має характер закладу громадського об’єднання. Саме у походженні англійського поняття „social organization, про те, що громадяни які об’єднуються для створення на засадах спільної діяльності захисту загальних інтересів й досягнення певної мети, знаходиться підтвердження висновку про його запозичення адвокатурою, на певному етапі свого розвитку.

Разом з тим ознака адвокатури у вигляді громадського об’єднання є тільки часткою її юридичної природи. Вона все рівно прагне бути повноправною складовою частиною правосуддя, а для цього її положення має бути легалізоване в межах системи юстиції. Першим кроком у цьому розумінні, спочатку з метою захисту власних інтересів, держава делегує організаціям адвокатури право конкуруючої законодавчої компетенції, на відміну від виключної. Це нове повноваження адвокатури наближає її юридичну природу до формування останньої, завершальної стадії, яка має назву - публічно-правової основи діяльності адвокатури. Адвокатура отримує можливість змінити свій юридичний стан, або, як його називають – „статус”. В європейських державах це відбувається різними, але схожими юридичними засобами - від конституційної регламентації до впровадження й визнання правових звичаїв в офіційному нормативному використанні. Та основна мета, а саме закріплення за юридичною природою адвокатури публічно-правової основи, втілюється майже всіма державами Європи в середині XX століття.

Згодом право законодавчої ініціативи адвокатури та делегування їй влади громадського контролю у сфері юстиції, стає невід’ємною частиною юридичної природи.

Сучасний стан юридичної природи адвокатури складається з наступних складових частин. За зовнішніми характеристиками адвокатура є елементом та складовою частиною судової системи та правосуддя. Її правовий стан визначається положенням відносно структур закладів юстиції - біль наближеним, або віддаленим й прямо передбаченим законодавством.

Адвокатура, як складова частина судової системи визначається ступенем їх взаємозв’язку, який може бути абсолютним - коли судові посади заміщаються тільки адвокатами; відносним - коли це відбувається частково й зв’язок відсутній - коли заміщення судових посад адвокатами не передбачений зовсім.

За повноваженнями, до природи адвокатури належить такий аспект, як можливість здійснювати громадський контроль певної частини діяльності закладів юстиції. Як правило це контроль саме публічної діяльності юстиції.


1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка