Курс лекцій київ-2007 В. В. Андрєєвський



Сторінка1/7
Дата конвертації13.11.2016
Розмір1.2 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

НАН УКРАЇНИ


Кафедра кримінального права та процесу
організація діяльності адвокатури

КУРС ЛЕКЦІЙ

Київ-2007

В.В. Андрєєвський

Доцент Київського університету права НАН України
Організація діяльності адвокатури. – Київ: Видавництво Київського університету права, 2008. - стор.
Рецензент:
Схвалено кафедрою кримінального права та процесу.
Друкується за рішенням Вченої ради Київського університету права НАН України від “___”___________2008 р., протокол № _____.
Авторські права застережені.

З М І С Т
ПЕРЕДМОВА 1- 4

I. Виникнення організованої діяльності адвокатури.

Визначення поняття „адвокатура” та її різновиди. 5 – 15
II. Римське законодавство основне джерело на початку до створення

європейської системи правосуддя і адвокатури. 16 – 23


III. Теорія юридичної природи адвокатури.

Залежність функцій адвокатури від форми судоустрою

та судочинства. 24 - 33
IV. Загальна організація адвокатури.

Співвідношення приватноправового, професійного,

державницького та публічного характеру діяльності адвокатури. 34 - 42
V. Зовнішня та внутрішня організація адвокатури. 43 – 51
VI. Класифікація адвокатської діяльності та її взаємодія

з судовою системою. 52 – 61


VII. Практична підготовка та професійна кваліфікація адвокатів. 62 – 66
VIII. Професійна несумісність в адвокатській діяльності. 67 – 75
IX. Визначення цінності діяльності адвокатів

та засоби її забезпечення. 76 – 84


X. Дисциплінарне право в адвокатурі та правила

адвокатської професії. 85 – 93

«В России до последнего вре­мени не существовало адвокатуры; представительство сторон допускалось весьма неохотно не только в уголовном, но даже в гражданском процессе, и Петр I перенес к нам мысль герман­ского законодательства, по которой во всяком присутственном месте младший член по должности защищает ответчика, а об­винение предоставляется начальству и суду; кроме того, поме­щикам принадлежало право представительства за крестьян, от­дельным ведомствам, посылавшим для этого на суд своих депу­татов, - право представительства за людей, к ним принад­лежащих.

Тем не менее, жизнь предъявляла настоятельный спрос на адвокатский труд, и уже до уставов 20 ноября значительное число лиц посвящало себя ходатайству по чужим делам на на­чале частного соглашения. Но они представляли собой нечто разбросанное, необъединенное, часто даже негласное и не обес­печивали ни население, ни интересы правосудия, так как за ними не существовало никакого контроля.

Устанавливая состязательный порядок судебного производ­ства, законодательство 20 ноября должно было обратить вни­мание на институт адвокатуры, без которого невозможно пра­вильное состязание. Уже в 1862 г. соединенные департаменты Государственного совета признали необходимым ввести у нас учреждение присяжных поверенных, без которых решительно невозможно будет ведение состязания и судеб­ных прений в гражданском и уголовном судопроизводстве с целью раскрытия истины и предоставления полной защиты тяжущимся и обви­няемым перед судом. Им дана прочная организация, которая имела две задачи: во-первых, чтобы в это сословие вступали только лица, представляющие верные ручательства знания, нравственности и честности убеждений; во-вторых, чтобы за ними существовал такой надзор, который, не лишая их необ­ходимой для защиты их доверителей самостоятельности, вместе с тем способствовал бы скорому и действенному ограждению частных лиц от стеснений поверенных, служил бы средством к водворению и поддержанию между ними самими чувства прав­ды, чести и сознания нравственной ответственности перед пра­вительством и обществом».

І.Я. Фойницький
В тайнах живём, во мраке многочисленных и неразрешимых тайн. Кажется нам, что - светло и свет сей исходит от разума нашего, а ведь светло-то лишь для телесного зрения, дух же, может быть, разумом только затемняется и даже - угашается.
«Егор Булычов и другие»

Максим Горький




ПЕРЕДМОВА

Адвокатура, як особливий суб’єкт права, належить до числа недостатньо висвітлених українською державно-правовою наукою. Декілька монографій, присвячених історії адвокатури, її значенню на сучасному етапі та важливості захисту прав громадян були видані у 1992-1997 р. р.1

Серед дисертаційних досліджень, що звертають на себе увагу, можна відмітити роботи О.Д. Святоцького «Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав громадян (Історико-правове дослідження). (Дисертація на здобуття… докт. юрид. наук. К., 1994 р., та П.В. Хотинець ««Правовий статус адвоката в Україні». (Дисертація на здобуття… канд.. юрид. наук. К. 2001 р.)

Що стосується комплексного наукового дослідження особливостей загальної, зовнішньої та внутрішньої організації адвокатури її основних принципів, то вони зроблені вперше в даному курсі лекцій.

Це перша наукова праця, яка побудована на дослідженні норм традиційних видів організації адвокатури та створенні такої формули, яка здібна раціонально поєднати приватний, професійний, публічний та державний (урядовий) характер діяльності адвокатів і закладів адвокатури. Наукові рекомендації можуть забезпечити реальну незалежну правову допомогу як кожному громадянину окремо, так і захист загальних громадянських прав і свобод.

Проаналізоване та проведене теоретичне обґрунтування юридичної природи і основні принципи організації адвокатури як юридичної особи публічного права.

Курс лекцій розглядає питання нового підходу до підготовки кандидатів на право зайняття адвокатською діяльністю в Україні, наданні юридичного дозволу на право юридичної практики, несумісності професій в адвокатурі, взаємозв’язку адвокатури з системою юстиції та правосуддя, правовому врегулюванню матеріального забезпечення адвокатів.

При підготовці курсу лекцій використовувались відомі твори Є. В. Васьковського („Організація адвокатури”), П. С. Пороховщикова під псевдонімом П. Сергєїч („Уголовная защита”, „Искусство речи на суде”), К. К. Арсеньєва („Заметки о русской адвокатуре”), А.М.Маркова („Правила адвокатской профессии в России”), І. Я. Фойницького („Защита по уголовным делам”), А. М. Стоянова („История адвокатуры у древних народов”, „Английская адвокатура”).

Значний досвід видатних вітчизняних та іноземних представників юридичної науки і практики, - Коні Анатоля Федоровича (1844-1927) – юрист, судовий і громадський діяч; Малишева Кронід Івановича (народ. у 1841 р.) – відомий юрист, спеціаліст в галузі цивільного права; Палаузова Володимир Миколайовича (1851-1920) – юрист, професор Новоросійського університету; Спасовича Володимир Данилович (1829-4907) – вчений-юрист, літератор, громадський діяч і судовий оратор; Таганцева Микоиа Степановича (1843-1923) – доктор кримінального права, сенатор, заслужений професор, вчений європейського масштабу; Тальберга Дмитро Германовича (1843-1923) – процесуаліст, професор Київського університету св. Володимира, автор двотомного курсу кримінального процесу „Русское уголовное судопроизводство”; Чебишев-Дмитрієва Олександра Павловича (1834-1877) – вчений-юрист, професор кримінального права і судочинства; Щегловітова Івана Григоровича (1861—1918) – видатний юрист і державний діяч,— мали неперевершений вплив при підготовці цього видання.

Видозмінені форми і принципи адвокатури радянського періоду, що досліджувались вченими, — М.В. Ісаєвим, Я.С. Кисельовим, М.В. Кожевніковим, А.М. Лєвіним, Е. Ривліним, В.Л. Россельс, П.А. Огнєвим, М.С. Строговичем, М.П. Шаламовим, — також знайшли своє відображення в побудові нового підходу до адвокатури як до складової частини системи юстиції.

До сучасних дослідників питань діяльності адвокатури належать роботи, — Л.Б. Алєксєєва, М.Ю. Барщевського, В.П. Божьєва, Т.В. Варфоломєєвої, Д.П. Ватмана, М.Ю. Грошевої, Н.А. Дрьоміна, О.І. Жуковської, В.В. Леоненко, В.В. Медведчука, М.М. Міхєєнко, О.Р. Михайленко, Г.М. Резніка, С.Ф. Сафулько, О.Д. Святоцького, Д.П. Фіолетовького.

Безпосереднім питанням організації діяльності адвокатури за останніх п’ять років були присвячені праці, — А.П. Галоганова, «Организация и принципы деятельности Российской адвокатуры в условиях формирования правового государства»; С.М. Логінової, «Адвокатская тайна: теория и практика»; П.В. Хотинець, «Правовой статус адвоката в Украине».

В курсі лекцій запропоновано еволюційний підхід до виникнення та розвитку організації діяльності адвокатури, а також універсальне право держави (уряду) забезпечити необхідний механізм правової політики в питаннях устрою та взаємодії органів юстиції в залежності від форми державного правління, історичних, політичних та соціально-економічних умов розвитку незалежної України.

I.

Виникнення організованої діяльності адвокатури.

Визначення поняття „адвокатура” та її різновиди.

Наукові дослідження в галузі заснування та розвитку юстиції, правосуддя і судової системи відкрили незаперечні свідчення про те, що визначення поняття латинського слова advocatus2 (посвідчена людина за покликанням (обранець) як радник і захисник на суді), здійснювалось спочатку шляхом віднесення його, до категорії обдарованих, талановитих людей, що знаються на державних і суспільних відносинах, мають ораторські здібності, та неабияку силу волі для того, щоб мати можливість витримати стороннє звинувачення і спростувати його перед впливовими діячами судової та законодавчої влади. Згодом поняття „адвокат” отримало ознаки певної професії, такої ж стародавньої як звання судді. І, нарешті в період Римської імперії „адвокатура” сформувалась у вигляді закритої колегії судових захисників під назвою „corpus togatorum.3 З латинської перекладається як „союз”, або „корпорація” судових миротворців. Слово латинського походження toga4 означало римське вбрання білого кольору і вважалось ознакою миру, на відміну від військового. Похідне слово togatorum5одягнений в тогу, в розумінні судового захисника, мало значення особи, що володіє покликанням до примирення позивача та відповідача, обвинувача та обвинувачуваного.

Дослідження німецького археолога Форхгаммера Петр-Вільгельма, зроблені на підставі робіт Аристотеля, вказують, що перші судові утворення стародавнього міфічного періоду афінської історії під назвою „Ареопаг”6 - виникли у VIII столітті до н.е.

Наступний крок формування правосуддя позначився діяльністю Афінського суду присяжних „Геліея” або „Дикастерія”7, заснованого Солоном у VI столітті до н.е. В грецьких анналах або літописах, текстах видатних судових промовців відсутні докази існування адвокатури у вигляді організації. Її ознаки починають з’являтися на перехідному етапі Римської історії.8

Завершенням Римського республіканського правління, вважається час проявів монархічних ідей диктатором Сулою у I столітті до н.е. Саме у цей час видатний державний та судовий діяч М.Т. Цицерон видає перший методичний твір - три трактати про ораторське мистецтво „Brutus”, „De oratore” й „Oratore”9, В ньому Цицерон заклав основи створення й характеристику принципів організованого закладу адвокатури. До того, на протязі VIII-I століть до н. е. адвокатура - це абсолютно вільна приватна діяльність, без будь яких організаційних ознак.

З розвитком судової системи, процесуального законодавства, та протиріч які накопичувались у зв’язку з наслідками неорганізованої діяльності вільних юристів, створюються об’єднання захисників. Вимоги до відбору ставились за такими ознаками – соціальне походження, рівень юридичної освіченості й ораторські здібності. Для формального закріплення союзу, складався перелік його учасників, що мав назву матрикули (Від лат. matricula - відкритий список)10. Імматрикуляція посвідчувала належність до адвокатської суспільної групи (рос. сословие). Така побудова адвокатури епохи Римської імперії залишалась в основі усіх її видозмін до сучасного стану.

Багатовікова неконтрольована діяльність судових обранців на правовий захист, поступово змусила представників законодавчої та судової влади обмежити діяльність вільних адвокатів необхідними організаційними умовами, залишивши при цьому можливість діяти без будь якого нагляду та цензури з боку держави.

Однак, поглиблення централізованої влади імператорів, викликала невдоволення тим, що адвокати в більшій мірі були схильні до захисту приватних інтересів, і таким чином негативно впливали на державні та суспільні відносини. Згодом неорганізованість правозахисників набула політичного значення, її визнали професією підвищеної суспільної відповідальності. Навіть сам М.Т. Цицерон, якого називали „правозахисник імперії” загинув внаслідок політичних інтриг другого тріумвірату,(Лепід, Антоній, Август) від руки Геренія, якого Цицерон, у свій час, врятував від обвинувачень у вбивстві батька.11

Таким чином, адвокатська діяльність починає залежати від державного, суспільного та приватного впливу, але подальший розвиток організаційних засад продовжується, поки що тільки шляхом формування простого професійного принципу, який об’єднує адвокатів в одному закладі. Це дає можливість усунути погляд на адвокатуру як на організоване пособництво порушникам закону і створити таке внутрішнє середовище організації, яке б підкорялось тільки відповідним моральним правилам. До того ж римське законодавство створило в судовій системі професійних обвинувачів (inqusitio)12, і сенат не міг погодитись з тим, що професійному обвинуваченню не може бути протиставлена рівноправна, професійна, незалежна організація захисників. Така правова неповноцінність захисту порушвала природне право людини користуватися допомогою професійного захисника проти професійного обвинувача.

Разом з тим, неорганізованість адвокатури та її приватна основа призвели до недовіри у щирість адвокатів по досягненню тих результатів на які міг розраховувати обвинувачуваний. І сталося це за рахунок формування у захисників таких свідомих і несвідомих зловживань, які неможливо було усунути без створення організації з єдиними загальними принципами правозахисної діяльності.

Найбільш характерні порушення правил судового захисту та зловживання потребують окремого викладення для розуміння тих наслідків, які можливі і за сучасних умов. Насамперед це те, що адвокати, - освідченні та кваліфіковані юристи мають можливість тактично маніпулювати законодавством, та використовувати це не на користь правосуддя, а в політичних, приватних, комерційних та ін. інтересах.13

Ще за часів грецьких видатних промовців Лікурга та Демосфена, римських, - Цицерона та Красса з’явився такий порочний метод адвокатської практики, як одночасне юридичне забезпечення інтересів позивача і відповідача, обвинувача та обвинувачуваного. За таких умов, у будь якому випадку відбувається зловживання правами однієї сторони за рахунок іншої. Особливо шкідливим це стає тоді, коли адвокат отримує подвійну користь від опонентів, і одного з них приносить в жертву заради більш вигідних для адвоката наслідків розгляду справи.

В справах захисту інтересів потерпілого таке явище перетворюється на подвійне обвинувачення, коли адвокату, - представнику потерпілого, надають можливість виконувати функцію другого прокурора, та навіть приймати участь у проведенні слідчих дій разом із слідчим на досудовому слідстві.14

За відсутності правил та моральних критеріїв організованої адвокатури, приватний адвокат має більшу схильність до захисту заможного клієнта, який може набагато більше заплатити, а стан бідної людини позбавляє його можливості надати адвокату винагороду, та отримати юридичну допомогу. Приймаючи до уваги, що незаможні клієнти мають більшу потребу в захисті своїх прав, тому, що бідна людина за своїм станом, вже є менш захищеною в юридичному розумінні, то вона потрапляє в становище зовсім залишеною на призволяще її сумної долі. Цивілізовані правові держави на певних етапах свого юридичного розвитку започаткували окремий вид адвокатської діяльності, - адвокатуру для малозабезпечених.

Оскільки адвокат, що не займаний межами організації правозахисників, навіть обдарований природою, не в змозі перевищити стан „ремісника”, який повністю залежить від його повсякденного заробітку. Сила прагнення до засобів існування перевищує силу віри у справедливість та могутність закону. Такий адвокат здатний відстоювати безпідставні та незаконні вимоги, в розрахунку на більш вигідні умови винагороди, що на професійній мові юристів отримало назву „цинічне перелюбство думки” та „еристика”(психологічне переконання).15

Адвокат, що не обмежений професійними організаційними правилами залишається без дуже важливого фактичного засобу, - імунітету по відношенню до злочинця та його злочину. Тому він відчуває несприятливе почуття ворожості, й під впливом своїх емоцій, не захищений від підсвідомого негативного ставлення до обвинувачуваного, навмисно чи необережно може створювати згубні обставини та припускатися шкідливих дій які погіршують становище підзахисного, більш ніж він на те заслуговує.

Майстерне володіння мовою, що формується в процесі постійної юридичної практики, також може використовуватись не на користь правосуддя. Зловживання мистецтвом красномовства на суді відволікає від істини, заплутує та затягує процес, змінює уявлення про належне застосування законів, викривляє фактичні обставини, вигадує фіктивні докази, уявні алібі.

Найбільш несумісні з адвокатурою методи неорганізованих адвокатів з’являються у вигляді добровільної або вимушеної корупційної змови, комерційному посередництві та співробітництві з посадовими особами закладів правопорядку, прокуратури та суду. Таких адвокатів завжди дуже легко використовувати й вони скоріше ідуть на контакт, якщо їм пропонують бути таємними агентами, доносителями, зрадниками інтересів клієнта.

Нарешті, вільна приватна адвокатура сприяє неприродному бажанню мати необмежену кількість клієнтів. У зв’язку з цим виникає ідея рекламувати адвокатську діяльність, що найбільш доступно з застосуванням самої системи правопорядку та юстиції, друкованих видань, та багатьма іншими засобами. Реклама адвокатури взагалі, та самореклама зокрема є шкідливою діяльністю з багатьох причин, та найнебезпечніша з них полягає в тому, що адвокат не може передбачити та гарантувати наслідків та результатів правового захисту. А якщо ж він вдається до гарантій результатів розгляду справи, то це може свідчити тільки про дві речі, - або змову з правосуддям, або завідоме шахрайство. Більшість систем адвокатської організації погоджуються з неприпустимістю будь якої реклами правозахисної діяльності. Переважно в державах з характерною публічно - правовою основою, вона категорично заборонена під загрозою втрати права на адвокатську практику.

Перелічені основні збочення неорганізованої адвокатури сприймаються як аморальні та антисуспільні інституції, спрямовані на „змову у пособництві неправді”, така адвокатура постає у вигляді „найманки”, що прислужує тільки інтересам приватних осіб.

Тому, первісний тип приватної адвокатури поступово втрачає своє домінуюче значення, та подальший її розвиток спрямовується до пошуку організаційних принципів, встановлення системи взаємовідносин в сфері юстиції, отримання суспільних повноважень, професійних прав та обов’язків.

Першим кроком на цьому шляху у давньоримський період республіканського правління стала необхідність надання поняттю „адвокат” статусу професійного звання, підвищення вимог до рівня освіти й професійної підготовки, введення критерію морального та інтелектуального стану.

Таким чином у професійній адвокатурі Римської республіканської держави було відновлено ставлення до неї, як до представництва суспільних цінностей через захист права особи в окремому злочинному випадку. З стародавніх текстів судових промов можна знайти свідчення про те, що фактор публічності в організації адвокатури набуває важливого значення. Вона формується як елемент і складова частина правосуддя за рахунок ознак притаманних судовій системі, але з більшим діапазоном впливу, тому що постає на службу одночасно і громадян, і суспільству, і державі. Адвокатурі надаються рівні права з обвинуваченням. Поступово професійні адвокати отримують репутацію чесності та безкорисливості, як судді та прокурори. Держава, фактично починає визнавати за організацією адвокатури такі повноваження, що дають їй можливість контролювати, від імені громади належне виконання законів.

Сучасні форми організації адвокатури зобов’язані своїм існування тим юридичним відкриттям, що були зроблені за часів першої епохи становлення та розвитку римського права VIII ст. до н.е. -V ст. н. е., а саме створення таких правових суб’єктів, які мали первинні ознаки поняття „юридична особа”, - найважливішої заслуги римського приватного права. У римському праві не було терміну „юридична особа”. Однак, головна думка про юридичну особу, як засіб юридичної техніки для розподілення майнових прав між „персоною” та „об’єднаннями осіб”, були висловлені римським правом.

Общини (муніципії) та близькі до них громадські об’єднання створювались як корпорації, союзи (collegia) публічного права, але їх правоздатність обмежувалась в основному сферою приватного права. В якості самостійних корпорацій створювались такі об’єднання, які були необхідні державі й тому їх самостійність, як певне повноваження, надавалось верховною владою, й користуватися їм, від імені суверенної влади римського народу, мали право тільки члени цих корпорацій.

Таким чином римське право сформувало наступні ознаки організованої адвокатури: 1). професійна основа та публічно – правова форма; 2). належність до судової системи та правосуддя; 3). моральні критерії регулювання діяльністю та відносна незалежність; 4) згода державної влади делегувати адвокатурі деякі повноваження суспільного контролю в галузі юстиції.

Саме представництво від імені громади, яке надавалось юридичній особі публічного права, було останнім компонентом, що складав комплекс організаційних засад, потрібних для створення адвокатури у вигляді закладу правозахисників.

Підсумкове теоретичне визначення поняття адвокатура зводиться до наступного формулювання: Адвокатура – це публічно-правова функціональна частина правосуддя і судової системи, організована на підставі принципів професійного самоврядування та відносної незалежності, що за законом, має право здійснювати владу суспільного контролю у сфері юстиції.

В свою чергу адвокатська діяльність це не одноманітна професія і поділяється на види. По - перше адвокатура має прикладне значення за професійними ознаками. Це адвокат у власному розумінні цього значення, на якого покладаються обов’язки правозахисника. Другий вид адвокатської професії полягає у повному або частковому заміщенні суб’єкта права, так зване представництво.

Правозаступництво це публічний фактор правосуддя, що покликаний для надання юридичної допомоги особі з метою захисту її прав на підставі законів. Правозахисник має рівні права з обвинува ченням й не залежить від судової влади. Участь правозахисника в кримінальному чи цивільному процесі обумовлена не приватними, а суспільними інтересами, вимогами правосуддя. Правозахиснику надаються повноваження тлумачити порядок виконання вимог закону, пропонувати власний погляд на фактичні та юридичні обставини, які стосуються вирішення певних правових конфліктів. Він не залежить тільки від приватного бажання особи у вирішенні юридичного питання на свою користь, але вищим його покликанням є правовий захист особи, як представника громади, суспільства.

Представництво походить від стародавньої судової посади „стряпчого”, і має другу, схожу за змістом назву - „повірений”. Ще з минулих часів велика кількість обставин робила неможливою особисту явку громадянина до суду, а з розвитком судової системи й удосконаленням законодавства, така кількість випадків набагато збільшилась. Але для забезпечення фактичної присутності сторони, закон дозволив робити заміну зацікавленої особи, іншою особою, а згодом юристом професіоналом. Необхідність присутності такої особи вважалась обов’язковою. Юридична природа судового представництва визначається як елемент цивільного права, а за характером воно засноване на приватних правовідносинах між клієнтом та представником. Підставою представництва за загальним правилом вважається договір доручення.

В порівнянні з правозаступництвом, представник не допомагає стороні, а заміняє особу сторони, чим ототожнюється з його інтересами. Повіреного можна назвати „двійником сторони що сперечається”. В кримінальному процесі обвинувачений є об’єктом дослідження, що має значення для вирішення питання про покарання, але в цивільному, сторона по справі та її особисті якості до уваги не приймаються і критикувати її властивості недоречно. Представник зобов’язаний вміти втілити законні інтереси сторони так, якби це була сама сторона, - увесь об’єм правових зв’язків, повноважень, обов’язків й т. і.

Заміна підсудного в суді неможлива майже за всіма категоріями кримінальних справ, у цивільному процесі навпаки – по всім цивільним справами сторона може забезпечити собі повну заміну повіреним, та до цього ще й мати правозаступника у особі адвоката.

Виходячи з наведеного адвокатська діяльність поділяється на правозаступництво, якому відповідає визначення „адвокат” та представництво – це така повна або часткова заміна суб’єкта права іншою особою на підставі договору доручення, за якої представник отримує права та обов’язки фізичної або юридичної особи в межах її правоздатності та дієздатності, за результатами яких, наслідки діяльності представника покладаються на особу що заміщається.

Професійні особливості та розмежування організаційно-правових норм судового правозаступництва і представництва відносяться до питань внутрішньої організації діяльності адвокатури.

Поряд з професійними, сформувались кваліфікаційні види адвокатської діяльності. Це також сфера її внутрішньої організації, що полягає у спеціалізованій діяльності в певних галузях права. Кваліфікаційний поділ відбувався в залежності від розвитку юридичної техніки забезпечення права особи, практичної потреби та галузевих відмінностей.

За історичною хронологією спочатку починає виділятися такий вид діяльності як юридична консультація, або юрисконсультство. Це самостійний вид юридичної діяльності, який забезпечує інформаційно-консультативну потребу громадян з правових питань відносно дотримання законодавства. До функцій юрисконсультства належить складання юридичних документів та висновків, систематичне ведення претензійно - позовної процедури, юридичне супроводження кредиторсько - дебіторського стану фінансового балансу й контроль в сфері нормативної діяльності юридичної особи.

Наступним видом адвокатської діяльності за походженням вважається патронат (лат. – patronus – росс. – покровитель, укр. - заступник) який виник в період Римської республіки в середині I ст. до н.е.16 Інститут патронату ґрунтувався на моральних засадах і патрон був постійним, або довгостроковим опікувачем з правових питань за аналогією родинних стосунків. Між патроном та клієнтом, або сім’єю клієнта, утворювались певні майнові, правові, моральні та спадкові зобов’язання. Сучасний патронат продовжує своє існування у вигляді договірних родинних, або сімейних адвокатів.

За кваліфікаційними ознаками виділяються види діяльності судових адвокатів в кримінальних справах, що мають свою специфіку роботи зі спеціальними суб’єктами.

Окремим видом адвокатської діяльності вважається судовий адвокат в цивільних справах за ознакою об’єму правового середовища та різноманітності юридичних питань приватного права.

Розвиток економічної інфраструктури та підприємництва призвів до появи такого виду адвокатської діяльності як судові адвокати з господарських справ, або комерційна адвокатура.

Набуває значення і практичного відокремлення правозахисна діяльність в галузі міжнародного права - особливо під час формування великої кількості міждержавних політичних союзів, правових спеціалізованих закладів, торгівельних, підприємницьких корпоративних об’єднань. Адвокатська діяльність з міжнародних питань це новий вид діяльності, оскільки дипломатичні органи не в змозі охопити увесь спектр міжнародних відносин.

До окремих видів адвокатської діяльності за своєю специфікою належать також військова адвокатура, адвокатура для малозабезпечених верств населення, та адвокатура обвинувачення.

Організація діяльності адвокатури пройшла шлях від приватної, вільної позасудової посади до публічно-правової установи юстиції. Враховуючи що правосуддя це комплексна діяльність судової системи в якій адвокатура займає самостійне й рівноправне місце з спеціальними повноваженнями, то її створення й діяльність залежить від ставлення до особи як суверену держави, що володіє різноманітністю прав та обов’язків.

Але основні фундаментальні принципи адвокатури, на яких базується її оптимальна діяльність, такі як професійне самоврядування, взаємозв’язок з органами юстиції, розподілення адвокатських професій та ін., мають бути забезпечені обов’язково, принаймні в їх мінімальних значеннях. „Адвокатура” це дуже чуттєва субстанція й недотримання умов загальної конструкції, вилучення основних принципів діяльності дуже вразливо позначається на її ефективності й завжди загрожує перетворенню закладу правозахисників на такий, що не відповідає його прямому призначенню, й слугуватиме, по відношенню до держави й суспільства тільки другорядним, чи вторинним інтересам.

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка