Курс лекцій Історична урбаністика



Сторінка1/6
Дата конвертації08.05.2017
Розмір1.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Коваленко О. В.

Курс лекцій

Історична урбаністика

Предмет и завдання курсу. Спецкурс присвячений одному з найважливіших явищ соціальної, економічної та політичної історії людства. Розглядає генезу міст, їх хронологічну, просторову, етнічну специфіку, місто як соціальний організм, розвиток та особливості українських міст.

Міста знаходяться у полі зору урбаністики — однієї з відносно нових галузей наукового знання: злиття історичних, географічних, економічних, демографічних та ін. спеціальностей. Але ця наука має ряд традицій у дослідженні міст та міського життя та плеяду вчених, яких можна назвати урбаністами. Тому у курсі частка відведена історіографії та стану розробки теоретичних проблем сучасної української історичної урбаністики.

Хронологічні межи курса: від початку формування давньоруських міст до середини ХІХ ст.(до початку стадії промислового розвитку міст і набуття містами у цьому зв’язку інших функціональних та просторових особливостей).



Оріентовна структура.

  • Теоретико-методологічні засади історичної урбаністики. Історична та соціальна топографія міст.

  • Виникнення та рання історія давньоруських міст.

  • Урбанізаційні процеси, що відбувалися на території сучасної України. Українське місто ХV-ХVIII ст.

Лекція №1.

Теоретико-методологічні засади історичної урбаністики.
План

  1. Вступ.

  2. Історична регіоналістика.

  3. Теоретичні засади історичної урбаністики. Завдання історичної урбаністики, як наукової дисципліни.

    1. Термінологічний інструментарій вітчизняного містознавства

    2. Об'єктно-предметна сфера історичного містознавства

1. Вступ


Міста знаходяться у полі зору урбаністики — однієї з відносно нових галузей наукового знання: злиття історичних, географічних, економічних, демографічних та ін. спеціальностей. Але ця наука має ряд традицій у дослідженні міст та міського життя та плеяду вчених, яких можна назвати урбаністами.

Серед українських досліджень початку ХХ ст. безперечно одними з найвагоміщих досліджень з історичної урабаністики слід відзначити роботи , які склали збірники “Розвідки про міста і міщанство України-Руси в XVI-XVIIІ ст. ” — М.Владимірського-Буданова, В.Антоновича, Д.Багалія, П. Клименка.

В радянському науковому середовищі комплексний підхід до вивчення мвст був запропонований у 20-х рр. ХХ ст. професором І.М. Гревсом. Він розумів місто, як "цельный социальный и духовный организм", который "должно познавать в его индивидуальном развитии - от рождения через весь его рост до современного состояния", Проте з розгромом на межі 20-30-х рр. краєзнавчого руху, яке розвивалося в руслі академічної науки, комплексний підхід до вивчення міст був забутий, і наукові розробки по історії міст стали лише складовою частиною соціально-економічної (рідше) культурної історії країни чи території. Слід сказати, що досьогодні пануючим підходом до вивчення міст є розгляд їх історії виключно, як ілюстрацій дол теоретичних установок по “об”єктивні закономірності” соціально-еокономічного розвитку суспільства, а історико-культурна специфіка міст залишається поза увагою.

В останні роки у вітчизняній науковій літературі намітилося повернення до комплексного вивчення міста, як унікального в кожному конкретному випадку соціо-культурного орнанізма. Проведення досліджень саме в такому ракурсі є найбільш актуальним. Багатовіковій історії міст присвячено велику кількість літератури, однак теорія містознавства, його понятійний і категоріальний апарати лишаються, принаймні в Україні, слабо розробленими. Чимало неясностей і розбіжнос­тей існує в системі визначення віку конкретного міста, оцінки історичної зна­чимості міської топоніміки. Відсутні методики розрахунку допустимих на­вантажень урбанізації, транспортного тиску на старовину, що підлягає збере­женню й оновленню. Навіть критерії віднесення певного населеного пункту до міст неусталені.

2. Історична регіоналістика.

Історія міст посідає чільне місце в тих галузях історичного знання, де в основу дослідження закладаються просторово-географічні озна­ки. Йдеться насамперед про історичну регіоналістику, яка ставить своїм за­вданням нагромадження і популяризацію наукових знань про певний край (регіон, область, місто, село). Історика-реґіоналіста передусім цікавлять сутнісні характеристики регіону та його специфіка, що знаходить свій вияв у особливостях колонізаційних, міграційних, модернізаційних, соціальних, де­мографічних, екологічних та інших процесів на даній території. Природно, що історія міст і сіл як соціального, політичного, економічного, культурного, релігійного середовища та відповідних архітектурних і побутових комплексів становить ядро історичної реґіоналістики.


3. Теоретичні засади історичної урбаністики.

Слабка розробленість теоретичних проблем містознавства в Україні вип­ливає насамперед з її багатовікової бездержавності та розчленованості. Держави-метрополії були мало зацікавлені у справді науковому дослідженні міського життя в Україні, оскільки його виразні національні особливості руй­нували імперські міфи, що ґрунтувалися на невизнанні українського етносу як такого. Особливо негативну роль відіграли пропаговані радянською вла­дою аксіологічні (інструментальні) підходи до міської історико-культурної спадщини, внаслідок якої міська топоніміка виявилася вкрай перевантаже­ною назвами, пов'язаними з комуністичними знаками і символами, а історія міст втрачала національні ознаки й перетворювалася на апологію діяльності правлячої комуністичної партії. Сьогодні кожне історичне місто виступає як складний, багато­функціональний соціальний організм, в якому химерно переплітається старе і нове, природне і рукотворне.

Свого часу академік Д. Лихачов порушив питання про засади культурно (моральної) екології. Між біологічною й культурною екологіями, вважав він немає чіткої грані. Ландшафт і пам'ятник входять в душу останньої в їх гар монійному поєднанні, збагачуючи уявлення про прекрасне. А проте, зауважу вав Лихачов, питання моральної екології "не тільки не вивчається, вонс навіть не поставлене нашою наукою як щось цілісне і життєво важливе для людини". Недавні дискусії щодо Софії Київської й сучасної інфраструктури у безпо­середній близькості від шедеврів світового значення засвідчили пробудження у значної частини суспільства відчуття культурного середовища та його впли­ву на людину. Історична наука може і повинна озброювати екологів культури чіткими уявленнями про ті межі, які не можна переступати, оновлюючи облич­чя історичних міст.

Одним з першочергових завдань для неї є осмислення засо­бами науки містобудівної практики, дослідження ритмів міського життя та йо­го етнічної картини на різних етапах, висвітлення політичних і національно-культурних процесів, що відбувалися в містах упродовж століть.

В сучасних умовах, коли глобалізаційні процеси роблять умовними дер­жавні кордони й істотно обмежують державний суверенітет, окремі міста ви­являються значно глибше інтегрованими у світову економіку, ніж країни, до складу яких вони входять. Наукове містознавство в глобалізованому світі виконує як містоформуючу, так й охоронну функції. Кожне місто є природно-техногенним комплек­сом, складовою частиною ландшафтної сфери, перетвореної зусиллями бага­тьох поколінь людей. Його основу становлять техногенні комплекси - обо­ронні вали, рови, стіни, житлові будинки, промислові і культові споруди, во­досховища з греблями, мости тощо. Але загалом місто - це не лише вписані в природний ландшафт споруди різного призначення, а й своєрідні форми співжиття людей, осередки цивілізації, центри культурного притягання. Міське історико-культурне середовище - це завжди уособлення національ­ного духу, вияв історичної пам'яті народу (або історичного безпам'ятства).

Саме тому в цивілізованому світі проблема історичних міст перебуває у центрі державної і громадської уваги. Київ був у числі перших, хто підтримав на початку 70-х рр. ініціативу Кіото про створення Асоціації історичних міст. Нині Всесвітня ліга історичних міст є впливовою міжнародною ор­ганізацією, яка опікується насамперед завданнями охорони міської історико-культурної спадщини. Ці ж проблеми перебувають у полі постійної уваги Асоціації європейських міст, Міжнародного союзу місцевих влад, Організації об'єднаних міст тощо.

У кожній країні, яка поважає своє минуле, існує власна система пам'ят-коохорони. У Великобританії, наприклад, функціонує Національний форум історичних міст, систематично проводяться огляди та комплексні обстежен­ня міст з метою збереження їх спадщини й туристичного освоєння. У США і Канаді спеціалізовані комісії й асоціації при департаментах штатів, урядах провінцій та муніципалітетах розробляють перспективні бізнес-плани вико­ристання історико-культурних об'єктів міст та їх збереження, здійснення контролю за переобладнанням, знесенням і будівництвом споруд в історич­них зонах.

В Україні робота по науковому освоєнню, охороні та використанню містобудівної спадщини проводиться під егідою багатьох наукових установ, зокрема інститутів історії України та археології НАН України, Центру пам"яткознавства НАН України й Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Київського науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, Українського державного інституту проекту­вання міст ("Діпромісто"), Державного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій Інституту архітектури, Львівського інституту "Укр-західпроектреставрація", Національного університету "Львівська полі­техніка" тощо. Розпочато процес створення на базі сучасних інформаційних технологій банку даних про історико-культурну спадщину України.



3.1.Термінологічний інструментарій вітчизняного містознавства.

Термінологічний інструментарій вітчизняного містознавства лишається не досить унормованим.

Система понять, які дають можливість визначити місто як функціональ­ну і пізнавальну систему, а також охарактеризувати структурні особливості його підсистем (території, населення, господарства, культури тощо) фокусується навколо ключового поняття "місто". Хоча його походження сягає си­вої давнини, чіткої дефініції міста немає й досі.

Поняття "место" поряд з "градом" уже фігурувало у "Повісті времінних літ". "Градами" на Русі називались укріплені фортеці та замки-вотчини ("Вишгород град Вользін"), містами - здебільшого поселення навколо них, пізніші посади. С.Юшков ототожнював з "бурґами" лише власні князівські гради, які він типологічно відрізняв від т.зв. "племінних" і тих, що перебува­ли в загальній адміністративній системі землі. За Б.Грековим, князівський замок-фортеця з гарнізоном - це ще не місто, містом він стає тоді, коли у фор­теці чи навколо неї починають селитися ремісники, а їхня продукція стає то­варом.

Чимало дискусій у різний час точилося навколо співвідношення понять "град" і "городище". Кількість відомих давньоруських городищ обчислюється тисячами. Ще у XVIII ст. польський етнограф АЛарнецький зібрав відомості про 15 тис. городищ. Він убачав у них насам­перед святилища. Інші дослідники позначали поняттям "городище" укріплені форпости і просто міста. Нині це поняття найчастіше вживається як збірне; ним об'єднують залишки укріплених поселень, починаючи від неолітичних і кінчаючи феодальними градами, святилища родових общин, протоміста. Од­не з найдавніших на Русі Київське городище являло собою і господарсько-адміністративний, і релігійний центри, і систему фортифікаційних споруд. Городище-замок перетворювалось на місто в ході розвитку торгівлі та ре­месел.

Типологія українських міст належним чином не розроблена. Щодо міст XVIII ст., приміром, існує тенденція віднесення до великих тих міст, в яких ремісники становили не менш 50% населення; ті, де вони становили 40%, відносять до середніх, від 20 до 30% - до малих. Навряд чи це досить об'єктивний критерій віднесення певного поселення до розряду міст; в усяко­му разі він далеко не всеосяжний. Необхідно, як вважають фахівці, брати до уваги спеціалізацію міст, їх стратегічне розташування, наявність релігійних святинь, культових споруд, функціонування органів влади, системи освіти тощо. Для цього часу типологію міст було розроблено В.І.Тимофієнком. Це: адміністративні центри; торгові міста; військові міста; ремісничо-торгові поселення; універсальні міста. Укріплена частина міста в XVII-XVIII ст. називалась замок, верхній город (від розташування переважно на височині), городок (від давньоруського “городити”, “обгороджувати”), кріпость, цитадель, острог. Місто — торгівельно-ремісничий центр, йе поняття переважно застосовувалося до забудови поза валами.

У XIX ст. критерії віднесення певних населених пунктів до категорії міст у різних країнах також визначалися по-різному. Міжнародні статистичні конгреси рекомендували як чисельний критерій для міст 2000 жителів. Та­кий критерій був прийнятий в Австрії, Франції, Шотландії. Але в Бельгії, приміром, містом вважався населений пункт з 5-тисячним населенням, у Швейцарії, Іспанії, Ірландії - з 10-тисячним. В Україні чітких критеріїв не було взагалі. Тут, особливо в південній частині, було чимало сіл, одна вулиця в яких тягнулася на кілька кілометрів, а кількість жителів обчислювалася ти­сячами.. Внаслідок цього порівняльні дані про кількість міського і сільського населен­ня на різних історичних етапах можуть бути лише приблизними.

Єдиних підходів до визначення міста у світовій практиці і досі не існує. У багатьох країнах надання поселенню міського статусу закріплюється законо­давчо. Але є чимало і таких країн, де при віднесенні того чи іншого населеного пункту до категорії міст прийнято орієнтуватися лише на чисельність населен­ня. Організація Об'єднаних Націй пропонує відносити до міст поселення з кількістю жителів понад 20 тис, але цей критерій витримується далеко не скрізь. В Україні, приміром, найменше місто Угнів Львівської області має всьо­го 1,2 тис. жителів.

Єдиного, загальноприйнятого визначення міста поки що не запропонувала жодна з наук, які цим займаються. Економісти критерієм міста вважають характер основного джерела засобів існування населення, географи - морфологічні особливості території, соціологи - наявність і функціонування окремого міського співтовариства.

Своєрідний метод "соціальної діагностики" у містобудуванні має вклю­чати вивчення історії заселення й освоєння даної території, того, як складав­ся і змінювався соціальний склад місцевого населення в минулому, чим зай­мались, які традиції успадковували люди, що там жили, як відбивалися зміни населення на організації життєвого середовища.

Поняття "історичне місто" з'явилося в лексиконі політиків, істориків, пам"яткознавців порівняно недавно. Чітке усвідомлення того, що принципи, якими необхідно керуватися при консервації й реставрації історичних пам'яток, повинні визначатися спільними зусиллями міжнародного співтова­риства і що кожна нація має дбати про їхнє застосування у рамках власної культури і традицій, вперше було чітко висловлене у Міжнародній хартії, прийнятій II Міжнародним конгресом архітекторів і технічних спеціалістів з питань історичних пам'яток, який проходив у Венеції з 25 по 31 травня 1964 р. ("Венеціанська хартія"). Хартія чітко визначила зміст категорії "істо­рична пам'ятка". "Поняття історичної пам'ятки, - зазначалося в ній, - вклю­чає в себе як окремий архітектурний твір, так і міське чи сільське середови­ще, що мають характерні властивості певної цивілізації, особливого шляху розвитку, або ж історичної події". Отже, історія міст вводилася в контекст історичного пам'яткознавства як спадщина, за збереження якої кожне по­коління несе свою частку відповідальності перед майбутнім.

Питання охорони історико-культурної спадщини міст регулюються цілим рядом міжнародних угод, прийнятих з ініціативи Організації Об'єдна­них Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Серед них насам­перед слід назвати Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природ­ної спадщини (1972), в якій чітко визначаються об'єкти, що охоплюються по­няттям "культурна спадщина". До цієї спадщини належать: пам'ятки (твори архітектури, монументальної скульптури та живопису, елементи або структу­ри, що мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва, на­уки); ансамблі (групи самостійних чи об'єднаних будівель, архітектура, спільність або зв'язок з пейзажем яких становить значну універсальну цінність), визначні місця (творіння людини чи спільні творіння людини і природи, а також зони, що включають археологічно визначні місця й станов-лять велику універсальну цінність з точки зору історії, естетики, етнографії або антропології) и.

Отже, у Конвенції йшлося переважно про захист історично сформовано­го міського середовища, хоча термін "історичні міста" не фігурував. Зміст по­няття "культурна спадщина" приблизно відповідав тому наповненню, яке в сучасній туристичній практиці охоплюється поняттям "історико-культурні ресурси". Відповідно до згаданого документа при ЮНЕСКО був утворений Комітет по охороні всесвітньої культурної і природної спадщини, який скла­дає списки найцінніших пам'яток світової культури і надає державам-учасницям Конвенції міжнародну допомогу для забезпечення їх схоронності. До цих списків у 1990 р. було занесено дві пам'ятки - Софійський заповідник і Києво-Печерську лавру, а в 1998 р. - історичний центр Львова.

У 1976 р. з ініціативи ЮНЕСКО було прийнято Рекомендацію про збе­реження і сучасну роль історичних ансамблів, в якій ідеї Конвенції дістали дальший розвиток. Поняттям "історичний або традиційний ансамбль" охоп­лювалася сукупність будівель, споруд і відкритого простору, що становить певну цілісність і являє собою цінність з археологічного, архітектурного, істо­ричного, естетичного або соціокультурного поглядів. Особлива увага зверта­лася на захист, збереження, реставрацію, відновлення таких ансамблів. Для містобудівної практики особливе значення мала регламентація нового будівництва, широка пропаганда спадщини і залучення до справи збережен­ня неповторності історичних ансамблів не лише фахівців, а й широких кіл громадськості.

Сама дефініція "історичне місто" у Хартії дещо розмита, приблизьно її можна сформульювати так великі і малі, історичних центри і квартали з їх природним чи створеним людиною оточенням, котрі, крім власних якостей історичного до­кумента, уособлюють цінності, властиві традиційним міським цивілізаціям. Акцент на традиційності означав особливу увагу до тих міст, які пройшли певний, тривалий у часі період історичного розвитку, набувши своєрідної ав­тентичності.

"Образ міста" - ще одне ємне поняття, яке у Хартії визначається як най­важливіший об'єкт охорони. Йдеться про історичний характер та сукупність матеріальних і духовних складових, які виражають цей образ, а саме:

а) форма міста, яка визначається мережею вулиць і розплануванням на ділянки;

б) зв'язок між різними міськими просторами: забудованими, вільними й озелененими;

в) форма і вигляд (внутрішній і зовнішній), обумовлені своєю структу­рою, об'ємом, стилем, масштабом, матеріалом, кольором і декором;

г) зв'язки міста з навколишнім середовищем, природним і створеним лю­диною;

д) різні призначення міста, набуті ним у ході історичного розвитку.

Поняття "історичний населений пункт", "історичне населене місце" з'явилося впродовж останніх років і в нашому законодавстві. У законі "Про охорону культурної спадщини" (2000 р.) введено терміни "історичне населе­не місце" та "історичний ареал населеного місця" з відповідними визначення­ми. Ознакою історичного населеного місця визнається збереженість у ньому повністю або частково історичного ареалу, а також занесення його до Списку історичних населених місць України. Історичний ареал населеного місця ха­рактеризується як його частина, що зберегла старовинний вигляд, розплану­вання та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку, а також традиційний характер середовища - історично успадкований вигляд й І об'ємно-просторовий устрій історичного населеного місця.

Термін "історичний населений пункт" знаходимо й у новій редакції зако­ну України "Про основи містобудування" (8 лютого 2001 р.). У ньому йдеть­ся про містобудівну діяльність, яка включає "реконструкцію історичних насе­лених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, рестав­рацію та реабілітацію об'єктів культурної спадщини".

Скільки ж історичних населених пунктів існує в Україні? До недавнього часу на це запитання неможливо було дістати чітку відповідь. У колишній Українській РСР існувало кілька офіційних списків історичних міст, їх чис­ло коливалося від 19 до 375. Підготовлений Державним науково-дослідним інститутом теорії та історії архітектури й містобудування на початку 90-х рр. список містив 1399 історичних поселень. Кінець розбіжностям було покладе­но постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р., якою затвер­джено Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу) у кількості 401.

Для історичного ареалу кожного населеного місця розробляються й за погодженням з органами місцевого самоврядування затверджуються Держ-будом "Правила охорони і використання історичного ареалу" - ними конкре­тизується його загальний охоронний статус. У межах певного населеного місця може бути виділено один або кілька історичних ареалів. Будь-які місто­будівні перетворення в їх межах можливі лише на засадах комплексної рекон­струкції. Історичний ареал розглядається як окрема, спеціально виділена те­риторія історико-культурного значення із затвердженими межами, яка має фіксуватися в усіх землевпорядних і містобудівних документах і розгляда­тись як специфічний об'єкт містобудівного проектування.

Методологічні принципи і критерії віднесення тих чи інших населених пунктів до категорії "історичних міст", "історичних сіл" в Україні відпрацьо­вувалися в ході роботи по створенню багатотомної "Історії міст і сіл Ук­раїнської РСР". У наступні роки, в процесі переосмислення історичної спад­щини нашого народу, ці критерії неодноразово уточнювалися. Нині до кате­горії історичних прийнято відносити всі міста, історія яких налічує понад 300 років, а також всі обласні центри України як такі, що несуть у собі великий культурний потенціал. Зберігається і принцип індивідуального підходу до визначення статусу історичного міста.

На думку П.Тронька, під поняття "історичне місто" мають підпадати т населені пункти незалежно від їх нинішнього статусу, які акумулюють успадковані від минулого неперехідні соціокультурні цінності, вирізняються ав тентичністю й оригінальною планувальною структурою, мають власний не повторний образ, що накладає відбиток на всі аспекти їхньої життєдіяльності

3.2. Об№”єктно-предмента сфера історичного містознавства.

Хоч дослідження історичних міст в Україні має майже двохсотлітнк історію, теоретичні питання містознавства відпрацьовані далеко не достат ньою мірою. Виходячи з важливості завдань збереження й охорони місто будівної спадщини в умовах неминучої модернізації історичних міст, пра вомірним є виокремлення історичного містознавства з комплексу науковш дисциплін, що досліджують міста як природно-техногенні і соціокультурн системи. Об'єктно-предметну сферу історичного містознавства становитиме еволюція міст, пов'язана з розвитком господарства, динамікою населення культурною традицією. В фокусі уваги, природно, перебуватиме місто будівна, у тому числі архітектурна спадщина, історичний архітектурнш простір з відповідним середовищем. Складовою частиною історичного місто знавства виступатиме й узагальнений досвід дослідження історії міст.

Виникнення історичного архітектурного простору і відповідного образ; того чи іншого міста - результат складного взаємопроникнення ландшафтно го та історико-культурного середовища. В усі часи містобудівники намагали ся максимально використати особливості ландшафту для створеній функціонального й естетично привабливого середовища людсько життєдіяльності. Як зазначає Л.Прибєга, кожна історична епоха виробила свою архітектурно-пластичну мову, стильову систему, яка визначає характер архітектурного твору, закономірності його форми.

Втім, для фахівців значення має не стільки архітектурна форма пам'яткі (яка створює можливість пізнання минулого шляхом художньо-образноп сприйняття), скільки її матеріальна структура - будівельний матеріал, систе ма зведення, організація конструктивного остова. Оскільки відтворити ма теріальну структуру пам'ятки в принципі неможливо, відбудовані собори; кращому разі є просто копіями. З цього погляду руїни, які є автентичними дають науково-історичної інформації більше, ніж відтворені сучасними засо бами пам'ятки. Сучасні вимоги до дослідження й охорони об'єктів історико-культурної спадщини ґрунтуються на переосмисленні національного культурного над­бання під кутом зору просторових підходів. Якщо раніше увага місто­будівників і пам'яткоохоронців зосереджувалася на окремих архітектурних спорудах і ансамблях, то тепер вона концентрується на великих просторових системах. Згідно з підходами, започаткованими Венеціанською хартією 1964 р., поняття "пам'ятка архітектури" не обмежується рамками окремої споруди - йдеться про охорону культурної спадщини як комплексу історич­ного архітектурно-просторового середовища в межах містобудівельно-ланд­шафтних комплексів. Так звана рядова забудова міста іноді формує його істо­ричний образ не меншою мірою, ніж окремо взята архітектурна споруда.

Кожне місто являє собою своєрідний сплав пам'яток містобудування та архітектури і природних та штучних ландшафтів, які виникли, розвивалися, зазнавали змін на протязі століть. Часто ці зміни відбувалися не шляхом при­родного еволюційного розвитку, а під впливом воєн, революцій, волюнта­ристських рішень. Зазнаючи руйнувань, міста перетворювались на села, а слободи, козацькі зимівники ставали містами. Відтворити цей процес в істо­ричній ретроспективі надзвичайно складно. Але без цього неможливо вирішити цілий ряд методологічних проблем містознавства. Головна серед них - проблема критеріїв визначення самого поняття "місто".. М.Кавун, наприклад, звертає увагу на розмитість поняття "місто" в працях різних дослідників південноукраїнських теренів. "Окремі фортеці, замки, споруджені для потреб оборони, іноді вважаються істориками за міста, а іноді ні. Якщо увага надається степовій частині, тут у категорію міст прий­нято зараховувати і об'єкти військового призначення, побудовані переважно як фортеці, економічні функції яких були мінімальними. Це яскраво свідчить про те, що система критеріїв визначення ознак міста не вироблена повністю, і що різні дослідники вживають термін "місто" у власному тлумаченні".

Проблема міського літочислення - одна з найскладніших у містознавстві. Піки її загострення припадають на часи відзначення ювілеїв міст -у переддень ювілеїв, справжніх та уявних, вік міста стає об'єктом нестримної політизації. Всім пам'ятне гучне святкування 1500-літнього ювілею Києва у 1982 р. А проте навряд чи хтось може представити бодай якесь наукове обґрунтування дати 482 р. як часу заснування столиці України.

Відділу регіональних проблем історії України досить часто доводиться виступати арбітром у суперечках істориків і краєзнавців щодо віку того чи іншого міста. Справа ця досить невдячна. Вік міста - категорія умовна, за ви­нятком тих рідкісних випадків, коли існують відповідні рескрипти чи укази про заснування міста в незаселених до того місцях. Але навіть тоді, коли істо­рики орієнтуються на ці укази, немає впевненості, що при цьому не втра­чаються дорогоцінні сторінки передісторії міського життя. Найбільш показо­вий щодо цього приклад - Одеса, заснування якої пов'язують з місто­будівною діяльністю О.Суворова та Й.Дерибаса і датують 1794 р. Але якщо уважно проаналізувати відповідні документи, неважко дійти висновку, що в них ішлося фактично про перейменування та перепланування фортеці, яка існувала там з кінця XIV ст. Перша згадка про поселення Коцюбіїв (Качибей) як торговий порт відноситься до 1415 р. Пізніші згадки про це поселення (Ка-закенов, Казубінів, Качибей, Качібійов, Казібінов) фіксують наявність замку, порту, маяка, навіть мосту (часто як "давністю зруйнованих"). На цій підставі деякі дослідники стверджували, що у XVI - XVII ст. Качибей як замок і порт припинив своє існування, а його наявність на старих картах була лише дани­ною традиції. Втім, опублікований нещодавно Ю.Мициком польський доку­мент XVI ст., складений, очевидно, для дипломатів, не тільки засвідчує на­явність Качибея, а й визначає відстань до нього від Сангрода (ймовірно, Сам-бора на Дністрі)22. На користь гіпотези про безперервність існування значно­го поселення на місці Одеси свідчить і те, що залишки замку-фортеці Качи­бей можна було бачити ще в середині XVIII ст. У царському указі, з яким пов'язують заснування Одеси, прямо вказується на Хаджибей як місце розта­шування військової гавані.

Чимало міст України виникло на місці сторожових пунктів, козацьких слобід, зимівників. Приміром, Артемівськ (Бахмут), достовірна історія якого простежується з 1701 р., виник на місці селища Бахмут, відомого як сторожо­вий пункт з 1571 р. На місці Нікополя знаходилася Микитинська Січ. Кате­ринослав було побудовано на місці козацької слободи Половиці.

З історичного погляду відсутність точних дат заснування того чи іншогс міста не повинна дивувати: адже виникнення поселення - не одномоментний акт, а тривалий у часі процес. Як правило, вік міста відраховується від пер­шої згадки в писемних джерелах, а ця згадка може бути віддаленою від справжньої дати заснування на десятиліття і навіть століття. Справа усклад­нюється, коли виникає політична потреба у точному визначенні віку міст -адже кожне з них намагається відзначати якийсь ювілей. У 70 - 80-х рр., приміром, визначалася ціла серія 200-літніх ювілеїв міст півдня України, і да­леко не завжди ювілейна хронологія спиралася на достовірні дані науки.

В дискусіях з проблем екохронографії, які особливо активно ведуться в Україні в останнє десятиліття, висловлено чимало слушних думок щодо кри­теріїв, які мають становити основу літочислення історичних міст. Пропо­нується насамперед більш чітко розмежувати поняття "утворення міста" та "заснування міста" - з врахуванням різних етапів генези і розвитку поселень. Про заснування міста можна говорити на основі відповідного правового акту, який фіксує початок будівництва. Заснування міста - правова категорія, ут­ворення - історична. Зміст останньої може визначатися не лише конкретни­ми правовими документами, а й сукупністю непрямих свідчень джерел. При цьому до уваги мають братися безперервний розвиток поселення з моменту виникнення, а також час виникнення його історичного центру і час поглинен­ня ним тих поселень, які виникли раніше й спочатку не входили до складу йо­го території.

Останнє міркування є слушним для тих випадків, коли територія міста складається із залишків кількох поселень, які виникли в різний час. Приміром, до складу Катеринослава увійшли, крім запорозької слободи Половиці, що виникла в 1743 р., більш давні поселення - Нові Кодаки і Лоц­манська Кам'янка. Чи правомірно у таких випадках "задавнювати" вік міста?

Більшість дослідників схиляється до того, що цього робити не варто: доцільніше брати до уваги вік того поселення, яке стало ядром майбутнього міста, і то лише в тому разі, якщо існує прямий зв'язок між ними, і міська тра­диція не переривалася. Але тут потрібен диференційований підхід у кожному конкретному випадку. Загалом же проблема історичної спадковості у роз­витку міст є такою, що потребує додаткових дослідницьких зусиль та обов'яз­кового узгодження після нових дискусій.

Солідний обсяг інформації про міста станом на 1999 р. містить довідник "Міста України", складений А. Івченком. Тут подано дані не лише про рік за­снування або першої згадки про місто, а й про надання йому магдебурзького права чи статусу міста, а також про зміну назв міст.

Історичні міста - своєрідні згустки позитивної енергії, залишені у спадок нашими пращурами. В них закодовано секрети оптимальної взае людини і довкілля, нев'янучої у віках краси. Піклування про історичні й яропаганда їх безцінних надбань - це турбота про вічність і продовх нашого буття в ній.



  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка