Культурний розвиток України у ХХ столітті



Скачати 203.27 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір203.27 Kb.
Заняття № 16

Практичне заняття № 7

Тема: Культурний розвиток України у ХХ столітті

План


  1. Тенденції національно-культурного піднесення 20-х рр. Революція 1917 р., її вплив на культурний розвиток України.

  2. Оновлення української літератури у 20-ті рр. Політика українізації у

20-ті рр.

  1. Політика Польщі щодо українців та української культури.

  2. Розвиток культури України в період Другої світової війни.

  3. Післявоєнний розвиток української культури.


1. Тенденції національно-культурного піднесення 20-х рр. Революція 1917р., її вплив на культурний розвиток України

Багато для України важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.

Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Проте коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи — історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук — об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.
2. Оновлення української літератури у 20-ті рр. Політика українізації у 20-ті рр.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.



Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають — і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925—1927 роках українська селянська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літературу".

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання — "Літературно-критичний альманах" (до 1918 р.) і журнал "Музагет" (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні "Русь", "Родная земля", "Объединение" й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які "емігрували" з охоплених революцією Москви та Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі — журнали "Мистецтво" (1919—1920), "Шляхи мистецтва" (1921—1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться "велика" проза — соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико-революційні, "виробничі", пригодницькі, науково-фантастичні тощо.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Головка ("Бур'ян"), П. Панча ("Голубі ешелони"), І. Ле ("Роман міжгір'я"), Ю. Яновського ("Майстер корабля"). Їм певною мірою протистояла "експериментальна" (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена ("Подорож ученого доктора Леонарда..."), Г. Шкурупія ("Двері в день"), Д. Бузька ("Голяндія").

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ — письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу".

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925—1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У "Про підсумки українізації", а у 1927 р. — і Політбюро — "Політика партії в справі української художньої культури" — вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі зв'язку її з соціалістичним будівництвом. Це ще не процеси 30-х років, але перші кроки до них зроблено...
3. Політика Польщі щодо українців та української культури

На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.


4. Розвиток культури України в період Другої світової війни

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат.

Так, війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність грамадян України поставили її серед провідних держав-переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об'єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формальною була державність України, та саме в її межах завершилось об'єднання українських земель. Країна терпіла великі матеріальні нестатки, але високо піднесла жагу знань, авторитет книги, престиж освіти. У системі тодішніх духовних цінностей формувались як ідейні прибічники існуючої системи, так і її опоненти. В художній культурі доби траплялися кар'єристи і працювали справжні митці. Була миттєвість кон'юнктурного твору і була висока цінність мистецтва. Життя складніше й багатше за змістом від будь-якої оціночної формули про нього.

"Вогненні сорокові" — так закарбувалося у пам'яті поколінь воєнне лихоліття. Зухвалий напад потужно озброєного, повністю мобілізованого німецького вермахту, що мав значний досвід воєнних дій у Європі — це був титанічний розлом епохи, дев'ятий океанський вал, що загрожував змести все на своєму шляху. Фанатично засліплена ідеями світового панування, расової зверхності, невблаганно жорстока й невибаглива у засобах ворожа навала являла страшну і реальну небезпеку для поневолених країн і народів, їхньої екзистенції, самого фізичного існування.

Ця очевидна істина була усвідомлена жертвами агресії глибинним, внутрішнім чуттям народів. Україна, Київ з перших хвилин війни зазнали вторгнення і повітряних ударів. Миттєвою, на перший погляд імпульсивною, була її реакція — захист батьківщини, рішуча відсіч нападнику. Черги добровольців біля військкоматів — не ідеологічний міф, а вражаюча реальність тієї грізної доби.

Перед лицем ворожої навали здійнялась могутня хвиля патріотичного поривання, прийшло високе розуміння єдності, консолідації суспільства, згуртування сил. В їх основі — усе багатовікове надбання української культури, душевна причетність до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі.

Україна одягла солдатську шинель. Вистояти і перемогти — головна об'єднавча ідея народу в той час, вона й сформувала особливу ментальність цієї доби. Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні — людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності.

Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури.

Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими командирами, П. Воронько був мінером партизанського з'єднання; Олена Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активно діяли в русі опору; А. Патрус-Карпатський став офіцером Чехословацького корпусу, І. Багряний, О. Вишня, Зінаїда Тулуб, Б. Антоненко-Давидович перебували у політичному ув'язненні.

Першого ж дня війни загинули письменники О. Гаврилюк і С. Тудор. І того ж дня Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: "Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів" — були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися тривкими. Того ж віроломного 1941 року "Клятва" стала піснею композитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час — основою однієї з частин ораторії К. Данькевича "Жовтень".

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна "На бій, слов'яни" та "Вражою злою кров'ю волю окропіте" — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Серію плакатів "Шляхами війни" виконав О. Довгаль, фронтові замальовки 1941—1945 років здійснив Л. Каплан, -документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їхня духовна вартість із плином часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полум'я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, С. Гольбріх, І. Гольдштейн, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 року, причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров'ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко — картина "Київ після визволення", Т. Хитрова — "Концерт у шпиталі", М. Гончарук — "Зустріч переможців", О. Шовкуненко — портрет С. Ковпака, А. Борецький — "Зустріч гуцулами Червоної Армії", А. Іовлєв — "Від Галича до Праги".

Руйнівні й трагічні наслідки мало для неї воєнне лихоліття, коли сотні тисяч українських дітей опинилися за порогом школи. Під час окупації шкільна мережа республіки згорнулася до мізерних обсягів. У м. Лохвиці, наприклад, залишився один клас з 10 учнів, а до війни було 5 шкіл, у яких навчалося 3 тис. школярів.

Українська школа зазнала величезних матеріальних втрат: було повністю зруйновано понад 8 тис. шкіл, напівзруйновано більше 10 тис. шкільних приміщень, знищено 500 бібліотек із книжковим фондом близько 20 млн книг, спалено навчальні корпуси й гуртожитки педагогічних інститутів та училищ. Багато вчителів, працівників народної освіти воювали на фронтах, у партизанських загонах і підпіллі. Залишили яскравий слід на педагогічній ниві й на дорогах війни Г.Я. Базима, Ю.О. Збанацький, О.В. Тканко, О.Є. Цимбаліст, Т.М. Шашло, В.М. Яремчук та ін. Поруч зі своїми наставниками боролися із зброєю в руках і їхні вихованці. Значно порідшали за війну лави українських просвітян.

Завершилась війна, але українське мистецтво у всіх його видах і жанрах, митці різних поколінь на десятиріччя залишились пов'язані з її сюжетами, серцем ангажовані їй. У сільській хатині, при тьмяному світлі каганця пише О. Гончар свою осяйну книгу "Прапороносці". Літературні образи Хоми Хаєцького і Шури Ясногорської, Черниша і Брянського полонили читачів-сучасників, увійшли до їхнього духовного світу. Суспільним надбанням стають "Люди з чистою совістю" П. Вершигори, "Європа-45" П. Загребельного, "Прометей" А. Малишка, за його ж віршем "Пісня про вчительку" на музику П. Майбороди.
5. Післявоєнний розвиток української культури

Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирішувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основних напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. Поряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного наукового комплексу й перебувала під впливом загальної державної політики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі — ядерну енергетику, космічну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світових систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа академічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персоналу. Професія науковця стала престижною.

В системі АН України створено низку інститутів, пов'язаних із новими напрямами науково-технічного прогресу: теоретичної фізики, радіофізики, напівпровідників, проблем міцності, кібернетики, металокераміки й сплавів та ін. Україна стає центром розвитку технічних наук. Низка її інститутів отримали статус головних. Напрацювання академічних установ сприяли піднесенню й розвитку традиційних галузей промисловості і створенню нових, зокрема спеціальної електрометалургії та порошкової металургії. Багато технологічних процесів, обладнання, матеріалів, систем і засобів автоматизації, впроваджених у виробництво, не мали світових аналогів або не поступалися їм за своїм науково-технічним рівнем.

В історію української й світової науки увійшли імена провідних вчених, президентів Академії наук О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, Б.Є. Патона, видатних вчених-академіків: авіаконструктора O.K. Антонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгеля, кібернетика В.М. Глушкова, фізика М.М. Боголюбова, хіміка А.К. Бабка, механіка О.М. Динника, математика В.Й. Левицького, геолога В.І. Лучицького, гідродинаміка Г.Ф. Проскури, ботаніка М.Г. Холодного, зоолога І.І. Шмальгаузена, теплофізика О.Н. Щербаня, вчених-медиків М.М. Амосова, О.С. Коломійченка, А.П. Ромаданова, селекціонерів П.Х. Гаркавого, В.М. Ремесла, Ф.Г. Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання українських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну "Історію міст і сіл Української РСР", "Історію вітчизняної математики", удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну "Історію технічного розвитку вугільної промисловості Донбасу", ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політично цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К. Муратової, "Заячий заповідник" М. Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір — шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя — і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблонської "Відбудова Хрещатика" та "Хліб". Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб — одвічні символи національного буття.



Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів — картини "Бокораші" Й. Бокшая, "Колгоспниці з Турянської долини" А. Ерделі, "Лісоруби" Г. Глюка, "Шахтарська зміна" В. Зарецького, "Азовсталь" А. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії — "Портрет сталевара" В. Шаховцова, скульптурний портрет "Господар ланів" В. Свиди; на індивідуалізованому портреті трудівника — "Телятниця Ганна Бондарчук" М. Рябініна; на побутовому сюжеті — "Обід чабанів", ліногравюра М. Варенні.

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська — не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха — романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної людини — копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Атомні прелюди" М. Вінграновського, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України — фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка, "Вавилон XX"— режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм С. Параджанова — видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору — однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка — майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов'яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара — барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе — меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко — барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко — меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса — портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю. Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успенського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, палацу К. Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т. Шевченка (розміром 0,6 мм2).

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської енциклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевченківського словника", "Словника української мови" Б. Грінченка, дослідження С. Таранущенка "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської "пекторалі".


Література

  1. Багак О. Націоналізм і націоналістичний рух. – Дрогобич, 1994.

  2. Воронянський О.В. Історія України. – Харків, 2006.

3. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. – К., 2002.

4. Огієнко І. Українська культура. – К., 1992.

5. Різниченко О.С. Спадщина тисячоліть. – Харків, 2003.

6. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / Под ред. М.Заковича. – К. 2004









База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка