Культура Стародавнього світу



Скачати 252.49 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір252.49 Kb.
Заняття № 3

Лекція № 3

Тема: Культура Стародавнього світу

План


  1. Поняття «Антична культура».

  2. Розвиток культури стародавньої Греції.

  3. Виникнення та розвиток давньоримської культури.

  4. Антична культура стародавньої Індії та Китаю.




  1. Поняття «Антична культура»

Термін «античний» (від лат. – «давній») було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розглядається наукою, як історія формування, розквіту, подальшого занепаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор’я та суміжних країн у період з III тис. до н.е. до середини V ст. н.е., і які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Історію культури античного світу традиційно розподіляють на такі дещо умовні періоди:



    1. Давньогрецька культура:

1. Найдавніший період: егейський (крито-мікенська) культура (III тис. - XI ст. до н.е.).

2. Гомерівський чи ранньоархаїчний період (XI – VIII ст. до .н.е.).

3. Архаїчний період (VIII – VI ст. до н.е.).

4. Класичний період (V ст. – остання третина IV ст. до н.е.).

5. Елліністичний період (остання третина IV – I ст. до н.е.).

II. Давньоримська культура:


  1. Період розвитку культури етрусків та інших племен Італії (XI - III ст. до н.е.), включаючи так званий «царський» період історії Давнього Риму (VIII – IV ст. до н.е.).

  2. Республіканський період Давнього Риму (III – I ст. до н.е.).

  3. Імператорський період Давнього Риму (Iст. До н.е. – Vст. н.е.).




  1. Розвиток культури стародавньої Греції

    1. Крито-Мікенська культура;

Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська спадщина. Цей світ, що пішов у небуття (можливо, внаслідок виверження вулкану або землетрусу), був у культурному відношенні сполучною ланкою між Стародавнім Сходом (насамперед Єгиптом) і власне Грецією.

Крито-мікенська (або егейська) культура склалась і розвивалася у III — II тисячоліттях до н.е. і була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

Завдяки розкопкам німецького археолога Генріха Шлімана у 70-х pp. XIX ст. перед поглядом учених постала визначна культура, що підтвердила багато здогадок, які виникли на підставі "Іліади" та "Одіссеї". Проте розкопки Трої і "мікенської" епохи, зроблені Г. Шліманом і доповнені на початку XX ст. англійським археологом А. Евансом, відтворюють зовсім інший світ.



Місто Кнос — ще з XVIII ст. до н.е. головне серед міст Криту — славилося майстерно збудованим палацом. У ньому містилися царські палати, святилища, гімнастичні зали, басейни (критяни вже мали водогін), відкриті майданчики — очевидно, для театральних вистав і релігійних церемоній. Стіни в ньому розмальовані фресками (водяними фарбами по сирій штукатурці) із зображенням рослин, тварин, особливо часто бика, казкових грифонів (левів з орлиними головами), безліччю людських постатей.

Скульптури на Криті не знайдено. Так само, як і статуй богів чи культових споруд-храмів. Либонь, критяни вклонялися богам на природі, у священних гаях або печерах. Але відомий великий розмальований рельєф із зображенням "царя-жерця". При грецькому правителі Міносі (ім'я якого зв'язують з легендою про Мінотавра) Крит був ще могутньою державою (XV ст. до н.е.), і Кноський палац з хитросплетіннями його коридорів цілком міг перетворитися в уяві греків на легендарний Лабіринт, а фрески, які зображали битви з биком, породити образ напівбика, напівлюдини — володаря Лабіринту Мінотавра.

З XV — XIV ст. до н.е. центр егейської цивілізації перемістився на південь Балканського півострова, у Мікени та Тіринф. Тут будували міста-фортеці на пагорбах, звідки й виникла назва "акрополь" — верхнє місто. Мікенський палац — комплекс більш упорядкований, ніж Лабіринт Кноського палацу. Центром його був мегарон — великий прямокутний парадний зал з вогнищем посередині. У залі влаштовували врочисті зборища і бенкети. Навколо вогнища чотири колони підтримували навіс із отвором для диму. З егейського будинку з мегароном склалась архітектура античного храму.

Ахейці були більш войовничі, ніж критяни. Це відображено у сюжетах фресок. Близько 1240 р. до н. е. ахейські племена пішли війною на Троянське царство, що й відображено у безсмертних поемах.


    1. Грецька архаїка

Період історії Греції з XI до VIII ст. до н.е. називають гомерівським, бо все, що про нього відомо, ми знаємо з розповідей Гомера. Між історичною Грецією і класовими цивілізаціями давнини лежать 300 або 400 років смутних часів, коли внаслідок чи то навали відсталіших племен, чи то невідомої нам соціальної революції всі зовнішні ознаки занепалої цивілізації були забуті. Цей переворот наприкінці II тисячоліття до н.е. лишив глибокий слід. На початку наступного тисячоліття племена Стародавньої Еллади розселилися по всьому Середземномор'ю. Сільські общини — деми стали переважною формою поселення.

Грецька культура сприймалась у наступні століття як історичне диво. Вона створила, крім усього іншого, таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бургхарт мав підстави сказати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо їхніми зворотами мови".

Проте кровожерливими були звичаї, насамперед культові. Так, перед битвою при Саламіні головнокомандуючий афінським флотом Фемістокл власними руками задушив трьох прекрасних юнаків, персидських бранців, принесених у жертву Діонісу. Пісні Гомера містять описи страхітливо кривавих сцен.

Гомера греки вважали автором цілого ряду творів. Крім "Іліади" та "Одіссеї", за ним значилися "гомерівські гімни", "гомерівські епіграми", "Війна мишей і жаб", ряд поем, які згодом почали називати "кіклічними". Не тільки конкретне авторство, а й сама біографія Гомера не з'ясовані. Проте весь античний світ вірив у реальність особи цього сліпого поета.



Розвиткові ліричної поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, засновані у Греції в VI—V ст. до н.е. (Піфійські змагання, Немейські ігри). На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів і героїв, співали пісень під час урочистих процесій.

Грецька лірична поезія поділялася на елегію, ямб і мелос — залежно від метричної форми. Серед найвідоміших поетів — Алкей, Сапфо, Анакреонт. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо.

Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Акомпанементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. Грецький мелос досяг найвищого розквіту в творчості Піндара. У нього яскравий стиль, прикрашений метафорами, гіперболами, алегоріями та ін. Порівняння й образи у Піндара сміливі, він створив нові, оригінальні форми.

Виникнення грецької драми зв'язувалося з культом Діоніса, бога винограду і вина. Театри виникли водночас у багатьох грецьких містах. "Першою сходинкою" драми були пісні і танці, то виконували їх на орхестрі, котра входила до складу священної ділянки бога Діоніса. В афінському театрі Діоніса збереглися ще сліди найдавнішої орхестри, що належить до VI ст. до н.е. Навколо неї на пагорбі стояли глядачі, а там, де пагорб був невисокий, споруджували дерев'яний поміст, щоб з його висоти дивитися на орхестру. З цих помостів згодом і розвинувся "театр", тобто місця для глядачів.

У подальшому цим словом почали називати всі театральні споруди. Мімічна гра, яка була неодмінною частиною трагедії, потребувала майданчика як місця дії акторів. Потрібні були і приміщення для переодягання — намет ("скена") стояв так, щоб глядачі не бачили виходу акторів з нього через бічні ходи до орхестри. Посередині орхестри розміщався вівтар Діоніса, на "приступці" до нього і стояв актор.

В IV ст. до н.е. місця для глядачів будували з каменю — вони піднімалися концентричними колами і, розходячись, наче промені, поділялися на клини сходами (амфітеатр).



Грецька драма ставила особливо високі вимоги до голосу акторів. Мову жестів, як зазначав Г.Е. Лессінг, греки довели до такої досконалості, про яку ми й гадки не маємо. Вони грали у масках, що обмежували всю міміку одним порухом і загальною поставою тіла. Акторами були тільки чоловіки. Деякі з них досягли досконалості у грі. Водночас на сцені перебувало не більш як троє акторів.

Актори були шанованими людьми. Вони брали участь у політичному житті. Їм надавалися великі пільги, гарантувалися недоторканість і звільнення від податків. Театр посідав чільне місце у житті рядових греків.

Спочатку відвідання видовищ було дармовим, згодом стало платним, але Перікл запровадив видачу грошей на видовища з державної скарбниці.

Великий давньогрецький драматург Есхіл (525—456 pp. до н.е.), за словами Арістотеля, перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшуючи хорові партії, і підготував першу, головну роль для діалогу. Структура перших його трагедій примітивна, дія розвивається мляво і тільки зовні, лише наприкінці п'єси. У кожній трагедії значна її частина зайнята розповідями "провісників".

Головний зміст трагедій Есхіла визначається характерним для давньогрецького світорозуміння питанням про долю і фатум, про трагічну вину людини.

Сила таланту Есхіла забезпечила йому видатне місце серед національних поетів Греції. Протягом усього V і IV ст. до н.е. він залишався першим поетом, взірцем, його твори здобули виключне право на повторні постановки.

Двоє інших великих драматургів Стародавньої Греції — Софокл та Евріпід — діячі того самого "п'ятдесятиріччя", яке почалося після 479 р. до н.е., коли греки у героїчній боротьбі перемогли персів, і закінчилося у 431 р. до н.е., коли почалася Пелопоннеська війна, що спричинила загибель демократії і в Афінах, і в інших грецьких містах. Це був час культурного розквіту Афінської держави, вік Перікла, найвищого розвою мистецтва, виникнення багатьох галузей філософської науки (Демокріт, Анаксагор, софісти, Сократ, Платон), історії (Геродот і Фукідід), лікарської справи (Гіппократ та його школа).

Софокл збільшив кількість хористів з 12 до 15 і навіть ввів третього актора. Самі давні греки не знали точної кількості його п'єс — чи то 130, чи то 140. Новітні дослідники вважають, що його перу незаперечно належать 86 трагедій і 18 драм сатирів. Платоніки називали Софокла Гомером трагедії, а Гомера — епічним Софоклом. Його стиль простіший, ніж у Есхіла, він більш поміркований у використанні архаїзмів і новоутворень.

На відміну від Софокла Евріпід, живучи у ту саму бурхливу епоху, був байдужий і до політичного життя, і до громадської думки. На його творчості зате позначилося спілкування з філософами. Його, як відомо, називали трагіком-філософом.

Творчість Евріпіда охоплює всі основні міфи греків: коло легенд про Геракла, фіванські легенди, перекази про Троянську війну, про походи аргонавтів та ін. Його герої — це живі люди з усією різноманітністю пристрастей і почуттів ("Алкестіда", "Медея", "Іполит", "Андромаха" тощо).



Викривальна комедія V ст. до н.е. набирає найбільших темпів художнього розвитку в Арістофана (450—390 pp. до н.е.). Давня комедія різностильова: буфонадний стиль одних сцен поєднується із спокійно-врівноваженим тоном інших; автор постійно вдається до прийому пародій — наслідує мову трагедії і лірики, розгортає картину софістичної вченої дискусії, пародіює священні формули з релігійних культів, імітує діалекти ринкових торгівців тощо.

Театр, як і пластичне мистецтво, показував, якою має бути людина: фізично і морально прекрасною — і в цьому розумінні мистецтво V—IV ст. до н.е. слушно почали називати класикою, бо воно стало взірцем для наслідування.

Система архітектурних форм склалася в період архаїки (від гр. archaios — давній, VII—VI ст. до н.е.). Грецький храм — сховище казни і художніх скарбів, місце поклоніння богам — був центром усього суспільного життя громадян грецького поліса. Він стояв у центрі акрополя або на міському майдані. Основним типом храму був периптер — храм прямокутної форми, оточений з усіх боків колонами.

В основі грецької архітектури з самого початку лежала певна система співвідношення несених і несучих частин — ордерів (від лат. ordo — стрій). Ордери називали за місцем їх виникнення доричним, іонічним і коринфським.



Доричний храм-периптер з триступінчастою основою, приземкуватими і могутніми колонами був увінчаний двосхилим дахом. Фронтони його заповнювалися скульптурами, скульптурними прикрасами завершувалися й роги даху та його шпиль.

Капітель іонічного ордера, який склався наприкінці VII ст. до н.е., мала ехін з двох витончених завитків і щедро декорованого карниза.



Коринфський ордер відзначався колонами, стрункішими, ніж іонічні, вони завершувалися пишною капітеллю, складеною із стилізованого листя.

Грецькі храми архаїчного періоду підмальовували. Фарба підкреслювала архітектоніку будинку, підсилювала святковість образу. Білий з кольоровими деталями храм, для якого грецькі архітектори завжди вміли знайти вдале розташування на пагорбі, на підвищенні, легко "читався" силуетом на тлі неба.



Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімнасіях, на олімпіадах. Переможців Олімпійських ігор всенародно прославляли, на їх честь споруджували статуї. Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то й виникли зображення-куроси, які довго називались архаїчними аполлонами: підкреслена атлетична будова, очі широко розплющені, кутки губ трохи підняті. Часом такі статуї сягали трьох метрів заввишки і нагадували давньоєгипетські, але відрізнялися такими рисами, як відкритість людини перед світом, життєрадісність, що виражало гуманістичну ідею грецького мистецтва.

Куроси присвячувалися богам, ставилися на міських майданах. Як матеріал використовували камінь, дерево, мармур, теракоту, а з другої половини VI ст. до н.е. — бронзу.

Жіночі постаті зображали задрапованими. Вони називалися корами (від грец. kora — діва). Найчастіше в них поставали жриці богині Афіни. Кори мали широко розплющені подовжені очі, "архаїчну", слабо виражену усмішку (трохи підняті кутки губ).

Обличчя і куросів, і кор не індивідуалізували: у чоловічих постатях — стриманість, мужність, сила; у жіночих — стриманість і благородство при підкресленій жіночності, ніжності.

Збереглися чудові вази (особливо VI ст. до н.е.) — живопис вкривав усю їхню поверхню, як килим. Стиль цей називався орієнталізуючим, оскільки багато що, особливо в орнаменті, греки перейняли від Сходу: квіти лотоса, мотиви тваринного світу тощо.

Згодом килимовий стиль поступився місцем чорнофігурному. Візерунок наносили чорним лаком на трохи підмальовану вохрою глину посудини — постаті вільно розміщувалися на поверхні стінок. Це були сцени битв, бенкетів, полювання, епізоди з гомерівських поем.

З останньої третини VI ст. до н.е. чорні фігури на вазах замінили червоні (фігури природного кольору глини виступали на тлі, повністю вкритому лаком); на них динамічні жанрові сцени межують з міфологічними.


    1. Період розвитку культури грецької класики

Мистецтво архаїки заклало основи художньої системи наступного періоду — грецької класики. В архітектурі грецької класики розвивався той самий тип храму-периптера, переважно доричного ордера. Але він став стрункішим, гармонійнішим, пропорції його набули більшої логіки і простоти. Була визначена кількість колон: по довгій стороні вдвічі більше, ніж по короткій, плюс одна (наприклад, 13:6).

Реконструйований в цей період афінський Акрополь став безсмертним пам'ятником, в якому архітектура і скульптура виступають у нерозривній єдності. Акрополю віддав 15 років життя найвидатніший скульптор класичної Греції Фідій.

Центральний храму Акрополя — Парфенона площею 70x31 м, оточеного 46 колонами заввишки 10 м. У Парфеноні поєднані риси доричного та іонічного ордерів. Мармур його колон, червоний і синій кольори, делікатно введена позолота надавали храму святковості. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи.

Всередині Парфенона стояла створена Фідієм 13-метрова статуя Афіни Парфенос, Афіни-Діви. Афіна була в убранні із зображеними на ньому сфінксами та крилатими кіньми. Правою рукою вона спиралася на колонку, в руці тримала двометрову крилату богиню Ніке. У лівій руці Афіна мала щит. Між списом і щитом Фідій умістив величезного священного змія. Обличчя Афіни, руки, маска Медузи Горгони на грудях були виконані зі слонової кістки, очі — з коштовного каміння, вбрання і зброя — із золота. Такою її описав у Стародавньому путівнику Павсаній.

Невичерпна фантазія Фідія створила у фризі 365 людських фігур і 227 фігур тварин, при чому пластика рухів жодного разу не повторюється. Естетичний ідеал епохи виражений у словах Перікла: "Ми любимо прекрасне, поєднане з простотою, і мудрість без розніженості".

Історія Парфенона трагічна. За часів середньовіччя він був перетворений у християнську церкву, потім використовувавсь як пороховий склад. У XVII ст. при облозі Акрополя венеціанцями у Парфенон влучило ядро, і він був зруйнований. Багато скульптур загинуло.

У скульптурі греків панував образ атлета. Людська краса і досконалість — ось що прагнули втілити вони в образах атлетів. Але йшлося не просто про красу. Головний ідеал полісної класики відображений у слові "калокагатія". Kalos — характеристика тіла, не спотвореного рабською працею або "варварським" неробством: його постава, жести відповідають доброму смакові. Agathes — характеристика душі, пройнятої тим самим ритмом, який втілюється вже у вчинках людини перед обличчям общини і перед обличчям смерті. Не тільки скульптура, а й грецька трагедія настійливо зображає героїв, які відчайдушно зберігають гідність жесту і ритуальну стрункість мови.

В архітектурі пізньої класики (410—350 pp.), на відміну від ранньої і високої, немає "почуття міри", виявляється потяг до грандіозного, зовні прекрасного. Було відбудовано після пожежі храм Артеміди, який вважався одним з чудес світу. Так само чудом можна назвати велетенську гробницю царя Мавзола у Галікарнасі, від якої і походить пізніша назва "мавзолей". Вона увінчувалася колісницею з кіньми і була прикрашена 150-метровим фризом із зображенням битв греків з амазонками. Мавзолей поєднав у собі урочисту, східну пишність декору з витонченістю грецького іонічного ордера.

В IV ст. до н. е. споруджено знаменитий театр в Епідаврі (архітектор Поліклет), на кам'яних лавах якого могли сидіти 10 тисяч глядачів. Чудова акустика давала змогу розрізнити кожний звук навіть з останнього ряду, віддаленого від орхестри на 60 м по горизонталі і на 23 м по вертикалі (на такому підвищенні розміщувався останній ряд).

У скульптурі замість мужності і суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. Так, у єдиній, що дійшла до нас в оригіналі від скульптора Праксителя, мармуровій статуї Гермеса майстер зобразив прекрасного юнака, який знехотя обіперся ліктем об пень, у стані супокою і безтурботності.

Скульптор Скопас продовжив традиції високої класики, створюючи образи монументально-героїчні. Але вони теж позначені драматичним напруженням усіх духовних сил. Порив пристрасті, вираз страждання, навіть якогось трагічного надлому порушує гармонійну ясність образу, але дає змогу розкрити складність світу людини.

Лісіпп Третій, великий скульптор IV ст. до н. е., прагнув показувати атлетів не у мить найвищого напруження сил, а, як правило, у мить його спаду, після змагання (такі його Апоксіомен, який зчищає з себе пісок після спортивного бою; Гермес, який стомлено присів на камінь і ладен наступної миті бігти далі у своїх крилатих сандалях).

Дальший крок уперед у розвитку культури було зроблено на наступному етапі — в еллінізмі.




    1. Елліністичний період

Елліністичний період охоплює мало не тисячу років (з IV ст. до н. е. — від завоювання Греції Александром Македонським — і до падіння Західної Римської імперії у 476 р. до н. е.).

Еллінізм характеризувався поширенням грецької міської цивілізації на простір від Сіцілії до Індії. Греко-македонські завойовники запровадили у таких давніх східних країнах, як Єгипет, Сірія, Фінікія, Кілікія, Іудея та ін., систему полісно організованих колоній. Грецькі назви, колонади храмів, театри виростали, наче гриби, серед тубільної сільської місцевості. Наприклад, славнозвісна Александрія з її модерністським геометричним плануванням, з бібліотекою, де налічувалося 700 тисяч рукописів (сувоїв пергаменту та папірусів); з космополітичним населенням, яке розмовляло грецькою мовою і називало себе "еллінами". Строката держава Александра Македонського простяглася від Північної Італії до Індії, від Нілу до Середньої Азії. Але після смерті володаря вона дуже швидко розпалася, на її руїнах виникли нові монархії, між якими постійно точилися війни.



Ранній еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — І—II ст. н. е.) — період становлення величезної держави, що закінчився утворенням світової Римської імперії у І ст. н. е. на чолі з імператором Октавіаном Августом. Саме цієї пори активно систематизувалися знання, досвід, нагромаджені навіть не століттями, а тисячоліттями.

У цей час досить інтенсивно розвивалася математика, медицина, натурфілософія, жили великий математик Архімед, геометр Евклід, астроном Гіппарх; були зведені величезні інженерні споруди: Фароський маяк (понад 100 м заввишки), який простояв 1500 років, Колос Родоський — бронзове зображення бога сонця Геліоса (32 м заввишки). Їх не випадково називали чудесами світу.

Культова елліністична архітектура теж тяжіла до велетенських розмірів. У цей період створено диптер — той самий прямокутний храм, що й периптер, але оточений не одним, а двома рядами колон (Олімпейон). Еллінізм знав і храм-ротонду, тобто круглий у плані храм з діаметром ротонди 19 м.

Великої слави здобула знайдена у XVI ст. скульптурна група — Лаокоон з синами. Троянський жрець Лаокоон був покараний покровителькою греків Афіною за те, що застеріг безтурботних троянців від небезпеки введення у місто залишеного греками дерев'яного коня.

Класична культура була простою і наївною. Грецький поліс не знав глибин індивідуалізму і психологізму. Він був надто стриманим, надто суворим і аскетичним. Елліністична культура насамперед індивідуалістична, що пояснюється світовідчуттям людини цієї епохи. Особистість почуває себе дискомфортно у цій величезній державі і тому прагне поринути у власні переживання, залишитися на самоті. Естетика і філософія хочуть дати цій особистості внутрішній спокій і незалежність. Культура цієї епохи орієнтована на еллінів.

"Еллін" означало: людина, яка примкнула до соціальної верхівки і прийняла її культуру, розмовляє грецькою мовою, змолоду вправлялась у гімнасії, вчила напам'ять Гомера, а в зрілі роки відвідує театр. Багато відомих еллінів — філософів, поетів (сирійців, іудеїв, єгиптян, фінікійців, малоазійців) — були переконаними космополітами і не надавали значення своєму походженню.

Еллінство — це не країна, не земля, не політична ідея — це належність до певної касти, об'єднаної знанням Гомера та Евріпіда, Платона та Демосфена, чистотою і витонченістю грецької мови, тонким, "еллінським" смаком. Еллінство було основою їхнього буття, їх "патентом на шляхетність". У світі еллінізму еллінами не народжувались, а ставали через школу.

При такому розкладі вчитель красномовства — це чудотворець, який з варварів робить еллінів. Не було більшої образи, ніж спіймати на помилках з грецької мови (навіть римський філософ та імператор Марк Аврелій вважав за честь називатись елліном).


3. Виникнення та розвиток давньоримської культури

Дослідження цього періоду показали, що від філософії стало віяти втомою і тонким розчаруванням. Довкола — розбурханий, хаотичний, войовничий світ, філософи-стоїки навчають достойно терпіти удари долі, знаходячи в цьому і втіху, і безжурність існування; епікурейці рекомендують тамувати свої пристрасті і поринати у блаженство, раювати у спогляданні; скептики звільняють від упередженості і відданості загальноприйнятому. Всі філософи уникають громадської і державної діяльності. Вони цінують свободу і заглиблені в себе.

Відчужена вже від общини людина пильніше зазирає в себе — їй цікавий світ індивідуального.

Мистецтво пізнього еллінізму ввібрало у себе особливості своєї епохи. Це нова сторінка в історії античного мистецтва, пов'язана вже з Римом.

Римські легіонери, які поступово завоювали все Східне Середземномор'я, постали перед іншими народами представниками досить розвиненої культури. Римське мистецтво багато що взяло, творчо переробивши, у Стародавньої Греції, але виросло воно на землі, де вже була власна, давньоіталійська культура, початок якої сягає ще III тисячоліття до н. е. і в якій найцікавішим і найбільш розвиненим було мистецтво етрусків. Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків. Цікава й етруська кераміка, яку випалювали до чорного, полірували так, що вироби здавалися швидше бронзовими чи золотими, і прикрашали або надряпаним рисунком, або рельєфним зображенням тварин і птахів. Були етруски майстрами і в ювелірній справі, і у бронзовому литті. Саме етрускам належить славнозвісна Капітолійська вовчиця (початок V ст.), яка нагадує відому легенду про походження Риму.

Римляни створили свій чудовий театр, гостру комедію, мемуарну літературу, стрункі історичні твори, виробили кодекс законів (римське право стало основою всієї європейської юриспруденції).

Римляни шанували грецьке мистецтво як взірець. Чимало оригіналів і копій скульптур Мірона, Фідія, Поліклета, Праксітеля, Скопаса, Лісіппа заполонили громадські будівлі Риму, житлові будинки, заміські вілли. Але поетичного натхнення грецького мистецтва, самого ставлення до митця як до обранця богів у Римі не існувало ніколи. Римське мистецтво завжди було більш утилітарним. Це далося взнаки і в архітектурі.

Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша — Аппієва, 312 р. до н. е.), довгі, на десятки кілометрів акведуки, бо постачання Римові води з Альбенських гір через непридатність води з Тибру було однією з найголовніших справ. Акведуки давали воду термам, фонтанам, будинкам городян. Відкриття бетону відкрило нові конструктивні можливості будівництва. І ззовні бетонні будинки облицьовували мармуром або каменем.

При Флавіях, імператорах Веспасіані й Титові, у 75 — 82 pp. н. е. було збудовано величезний амфітеатр для гладіаторських боїв (еліпс 188 м завдовжки і 156 м завширшки); стіна 50 м заввишки має три яруси склепистих арок, четвертий глухий, поділений лише вікнами. Кожен ярус прикрашений півколонами доричного, іонічного і коринфського ордерів. У нішах — статуї. Під ареною Колізею, на якій, до речі, могли вести бій відразу до 3 тисяч пар гладіаторів, були розташовані приміщення гладіаторів, клітки для тварин і система водопостачання. Арену можна було затопити водою і розігрувати морські бої. Колізей погано зберігся, бо в середні віки ним користувались як каменоломнею.

Римлянам належить і тип тріумфальної арки, одно-, три- і п'ятипрогінної, що зводилася на честь певного імператора. Одна з них, присвячена імператорові Титу і його перемозі над Іудеєю (заввишки близько 20 м) була, по суті, постаментом для скульптури Тита.

Близько 170 р. було відлито кінну статую імператора Марка Аврелія, яка стала взірцем для майбутніх монументів Європи. У XVI ст. Мікеланджело поставив її в центрі майдану на Капітолії.



Скульптурний портрет III ст. представлений жорстокими і грубими зразками, навіяними самим життям цього драматичного століття. Портретна галерея періоду Римської імперії передає всю жорстоку історію Риму: сваволю і деспотизм його правителів, неробство римської знаті, про яке Ювенал писав: "Лютіше, ніж війни, насіли на нас розкоші". Римський портрет пережив кілька стадій: тонкий психологізм (портрет Веспасіана, Віттелія і згодом — "Сиріянка"), прагнення ідеалу, подібного до грецького (улюбленець Адріана — Антіной); сатиричний, викривальний (III—IV ст.).

Другу половину І і початок II ст. н. е. закарбував у своїх "Паралельних життєписах грецьких і римських державних діячів" грецький письменник і філософ-мораліст Плутарх. Він залишив також багато трактатів, настанов, повчань на етичні, філософські, природничо-наукові теми, маючи на меті підказати людині як правильно будувати своє життя.

У римській літературі ще з II ст. до н. е. — від Катона Старшого і братів Гракхів — важливими, провідними жанрами стають ораторська та історична проза. Найвидатніші історики — Тит Лівій і Тацит. Ораторське мистецтво далі розвивав Марк Туллій Ціцерон, популярність якого була незрівнянною. Він встановив лад мови і лад думки, які збереглися у романських мовах і досі (Вольтер і Меріме, Франс і Верлен відчули його вплив). Ціцерон свідомо грав роль захисника культури, культуртрегера.

Тривалий час акторами були слуги, а поетами — підкорені чи вільні греки з провінцій. Першим поетом у звичному розумінні слова був Плавт, який писав трагедії з історії народу. Квінтиліан визнавав, що римська трагедія перевершує комедію, бо для останньої римській мові і римським звичаям бракує витонченості. Та навіть трагедія мало цікавила народ. Посеред вистави публіка раптом вимагала битви тварин і гладіаторів (про що писав Горацій), вершники жадали спостерігати тріумфальні походи царів, які підкоряли народи і грабували скарби, і вимоги всього цього супроводжувались таким галасом та плесканням у долоні, що не можна було розрізнити жодного слова акторів. Тому довше за інші ставилися мімічні вистави — римляни дуже полюбляли їх.



Луцилій, творець римської сатири, був поетом, наділеним римською могутністю і сміливістю: його музою стала правда, а римська доброчесність текла в його жилах і надихала його.

Великі імена — Вергілій, Горацій, Тібул, Проперцій, Овідій (суперники греків!) — це вічні взірці добірного смаку з їх класичною правильністю, вишуканістю. Горацій, як і всі інші, тонко вихваляв Августа за привнесення миру стомленій землі, а в сатирах він іронізував над звичаями епохи. Вергілій у "Георгіках" і "Буколіках" проповідував сільське, пастуше життя. По суті, поет радив наслідувати греків. У монументальній поемі "Енеїда" Вергілій протягнув нитки від сучасності до легендарного минулого Риму. Широко відомою була поема Овідія "Метаморфози".

Тирани, які правили після Августа, — Тіберій, Калігула, а ще більше Клавдій, та особливо Нерон — усі були поетами, але вірші потрібні були їм для самовихваляння. А Лукан, Ювенал, Персій, хоч і таврували ганьбою звичаї Риму, та були безсилі.

Поетичне мистецтво ніколи не важило в Римі так багато, як у Греції. З II ст. у літературне життя втягувалася римська провінція; найбільш визначним її представником став Апулей, автор роману "Метаморфози", відомого під назвою "Золотий осел".

Поступово інтерес до елліністичного мистецтва і способу життя зменшився. На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальності і непристойності (промова Алія Арістіда "Про те, що комедії не слід ставити на сцені"). Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло на себе християнство.


  1. Антична культура стародавньої Індії та Китаю

Однією з найсамобутніших культур і цивілізацій Сходу була індійська. Вже в сиву давнину про Індію знали як про «країну мудреців». Вона підтримувала щільні зв’язки з багатьма країнами Сходу та античним світом доби еллінізму. Досягнення індійської культури і цивілізації мали великий вплив на китайську, іранську, арабську, а через неї – і на європейську культуру та науку.

Вже в ІІІ тис. до н.е. уздовж течії р. Інд виникли перші центри добре розвиненої культури (Хараппська цивілізація), яка підтримувала торгівельні зв’язки з Месопотамією. У ІІ тис. до н.е. після колонізації півострова аравійськими племенами починається цілком нова доба розвитку індійської культури. Вважається, що вже тоді було створено літературну мову санскрит (що означає «упорядкований») з 55 літер. Нею було написано найдавніші релігійно-філософські пам’ятки Індії – веди. Слово «веда» можна перекласти як «знання», але не знання взагалі, а священне знання. Вед або самхіт чотири: Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атгарваведа. Вони складаються з гімнів, повчань, заклинань. До вед-самхіт прилягає об’ємний корпус «навколоведичної » літератури: брахмани- прозові тексти теологічного характеру, що пояснюють ритуал; аранйаки та упанішади – філософські трактати у віршах та прозі, змістом яких є роздуми про природу, богів людину, їх зв’язки і місце у світі. Ці книги складають канон індуїстської релігії або індуїзму. Більша частина ведичних гімнів включає в себе молитви та прохання, звернені до численних богів індійського пантеону: Агні (бога вогню), Індри (бога грому), Сур’ї (бога сонця), Варуни (бога космічного порядку та справедливості).

Згодом в індуїзмі формуються взаємозалежні й взаємодоповнюючі культи богів Брахми, Вішну та Шиви. Складається так звана триєдність, яка сприймається як вищий прояв єдиного божества. Брахма вважається творцем світу, він встановив на землі соціальні закони та поділив людей на чотири основні касти – варни. Вішну був милостивим богом-охоронцем, а Шива – екстатичним і нестримним богом руйнівником. Особливо важливим стає вчення про аватарів (періодичні перевтілення) Вішну, який начебто час від часу з’являється серед людей, прибравши чийогось вигляду, щоб врятувати людей від того чи іншого лиха і відновити гармонійний лад.

У VI ст.. до н.е. в Індії практично одночасно виникають дві великі релігійно-філософські течії: на півдні це джайнізм (засновник – Вардхамана Магавіра), а на півночі – буддизм (засновник – Сідхартха Гаутама). Буддизм став однією з перших світових релігій. Будда (що значить «просвітлений»)навчав чотирьом благородним істинам: є страждання, є причини страждань, є припинення страждань, до звільнення від нового народження і смерті, до вічного спокою. Цей шлях Будда вбачав не в численних жертвоприношеннях, а в аскетичному самообмеженні, у доброчинстві, знаннях, самоспостереженні та самопізнанні. Вчення Будди викладене у кількох священних книгах.

Найдавніші пам’ятки архітектури та мистецтва Давньої Індії було створено в епоху Хараппської цивілізації, але яскраві їх зразки відносяться до Кушано-гуптської епохи (I ст.. до н.е. - VI ст. н.е.). У між часі цих двох індійських культур для будівництва використовували дерево. Тому стародавні архітектурні пам’ятки не збереглися.

З початку нової ери у будівництві активно використовують камінь. У цей час індійці споруджують печерні комплекси, храми, ступи – кам’яні будови, в яких, начебто, переховувались реліквії Будди. З печерних комплексів нової ери найвідомішими є споруди у Карлі та Еллорі.

Великих досягнень добилися індійські скульптори та художники. Були створені навіть спеціальні школи скульптури. Більшість скульптурних пам’яток має культовий характер. Це зображення численних індуїстських богів, Будди, добрих та злих духів. Поряд з релігійною існувала і світська скульптура. З пам’яток давньоіндійського живопису треба назвати розписи у печерах Аджанти. На фресках зображено сцени з життя Будди, з повсякденного побуту індійських царів.

Вражаючими були успіхи давніх індійців у математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Індійці створили шістдесятичну систему зчислення, яку було вдосконалено до десятинної арабами і якою користуються тепер в усьому світі. Їх астрономи висловили припущення про обертання землі навколо своєї осі. Медики Давньої Індії створили аюрведу – науку про довголіття. Вони вивчали властивості трав, вплив клімату на здоров’я людини, писали про особисту гігієну та дієту.

Досить багатою є давньоіндійська література. Крім творів релігійного характеру, тут було написано безліч книг суто художньої форми, в яких, однак, релігійно-філософські підвалини культури є постійно присутніми.

Перлинами світової літератури є дві великі епічні поеми – «Магабгарата» та «Рамаяна». Ці твори емоційністю, художньою витонченістю, специфічною архітектурою. У них містяться моральні, політичні, соціальні та філософські роздуми. Сюжет «Магабгарати» склала розповідь про суперництво двох царських родів Пандавів та Кауравів, про 18-денну битву на полі Куру та участь у ній Крішни . «Рамаяна» розповідає про похід на острів Ланка царя Рами, який вирішив урятувати свою кохану Сіту, викрадену царем демонів Раваною.

Давня спадщина органічно входить у культуру сучасної Індії. Цій країні притаманна живучість давніх традицій, завдяки чому досягнення давньоіндійської цивілізації збереглися не лише як частина культури індійців, але й стали складовою частиною світової культури.

Культура Древнього Китаю є однією з найдавніших і найоригінальніших культур стародавнього світу. Хронологічні межі історії Давнього Китаю від кінця ІІІ - початку ІІ тис. до н.е., коли в басейні річки Хуанхе виникли перші землеробські культури, і до 220 р. н.е., коли відбувся занепад імперії Хань.

У сиву давнину в кожної китайської общини були свої боги. Велику роль відігравали культ предків і обожнення сил природи. Стійким був культ священних гір, який супроводжувався людськими жертвами. Як і в інших центрах давніх культур і цивілізацій, з VI ст. до н.е. у Китаї починають формуватися перші релігійно-філософські течії: даосизм, конфуціанство, моїзм (реакція на конфуціанство).

За часів імперії Хань настає розквіт культури Давнього Китаю. Було винайдено компас. Видатний вчений Чжан Хен сконструював прототип сейсмографа, створив небесний глобус, розробив теорію необмеженості Всесвіту в часі та просторі. Китайські вчені уточними значення числа Пі, спорудили двигуни, де використовувалася сила вільно спадаючої води.

До визначних успіхів матеріальної культури Китаю належить лакове виробництво. Лакувалася зброя та архітектурні деталі, предмети побуту, поховання. Давні китайці буди єдиною країною, яка засвоїла культуру розведення шовкопряда. Китайський шовк цінувався в усьому стародавньому світі. Великим внеском Давнього Китаю до світової культури був винахід паперу і туші створив умови для розвитку техніки естампу, а потім і початків книгодрукування.

У ханський період відбувається збір, систематизація та конспектування давніх пам’яток. Зароджується філософія, поетика, історіографія. Видатним давньокитайським істориком був Сина Цянь – «батько китайської історії». Сима Цянь намагався не просто розповісти про давні події давнини, але й осмислити їх. Слідом за Сима Цянем інший давній історик Бань Гу написав твір «Хань шу» («Історія Старшої династії Хань»), який став пам’яткою офіційної історіографії, зразком для подальших поколінь і творів цього типу. Кожна нова династія почала складати опис царювання попередньої у дусі «Хань шу».

Видатним китайськими літераторами у давній період були Цюй Юань, Сун Юй, Сима Сянжу. Цюй Юань – поет скорботи. Його вірші відзначаються вишуканістю форми та глибоким змістом, насичені міфологічними образами.

У зв’язку зі значним цивілізаційним розвитком було споруджено у IV – ІІІ ст. до н.е. Великий Китайський мур, який згодом розрісся і перектив майже весь кордон між Ктаєм і степом.

Культура Давнього Китаю заклала підвалини безперервної культурної традиції, яку можна прослідкувати далі протягом багатовікової історії Китаю аж до Нового та Новітнього часів.

Література
1. Васильев Л.С. Культура, религия, традиции в Китае. – М., 1987.

2. Васильев Л.С. История религий Востока. – М., 1988.

3. Кун Н.А. Легенды и мифы древней Греции. – Симферополь, 1998.

4. Гаспаров М.П. Занимательная Греция. Рассказы о древнегреческой культуре. – М., 1995.

5. Гловацька К. Міфи давньої Греції. – Вид. 4-е, доп. – К., 1997.

6. Кнабе Г.С. Материали к лекциям по общей теории культуры античного Рима. – М., 1993.

7. Семенникова Л.И. Цивилизация в истории человечества. – Брянск, 1998.

8. Тайлор Э. Первобытная культура. – М., 1989.

9. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник – 3-тє вид., стереотип. – Харків, 1999.

10. Лекції з історії світової та вітчизняної культури /За ред. Яртися А. – Львів, 2005.



11. Греченко В., Чорний І. Історія світової та української культури: Навч. посібник. – К., 2005.







База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка