Криниці щедрої душі



Сторінка1/8
Дата конвертації26.12.2016
Розмір1.09 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8


КРИНИЦІ ЩЕДРОЇ ДУШІ
До 70-річчя з дня народження

Григорія Семеновича Дем’янчука

РІВНЕНСЬКА ДЕРЖАВНА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА


Серія „Дослідники Рівненського краю”


Криниці щедрої душі
До 70-річчя з дня народження

Григорія Семеновича Дем’янчука



Біобібліографічний покажчик

Рівне – 2006



RIVNE STATE REGIONAL LIBRARY
Series “The Rivne's Region Reseachers”


The Wells of Rich Soul
To Hrehory Semenovych Demianchuk’s

70-years Anniversary
Biobibliografical List


RIVNE – 2006

ББК 91.28

К 824
Криниці щедрої душі: До 70-річчя з дня народження Григорія Семеновича Дем'янчука: Біобібліогр. покажч. / Укладачі: Н.М.Кожан, Н.О.Нікітіна; Редактор Л.Г.Сахнюк. – Рівне: Волинські обереги, 2006. – с. – (Сер. „Дослідники Рівненського краю”)
Біобібліографічний покажчик присвячено Григорію Семеновичу Дем'янчуку, відомому Рівненському журналісту, літератору, краєзнавцю, громадському діячу та приурочено до 70-річчя від дня його народження.

До видання включено бібліографічні описи окремо виданих творів Г.С. Дем'янчука, публікацій в збірниках, газетах та журналах, матеріали про його життя та діяльність. Видання доповнене довідковим апаратом та фотоілюстраціями.

Покажчик стане в нагоді історикам, краєзнавцям, філологам, літераторам, бібліотечним працівникам, студентській молоді та всім, хто по-справжньому закоханий у рідний край.

Укладачі Н.М. Кожан – головний бібліотекар сектору

краєзнавчої літератури та бібліографії

Рівненської державної обласної бібліотеки


Н.О. Нікітіна – бібліотекар сектору краєзнавчої

літератури та бібліографії Рівненської

державної обласної бібліотеки
Консультант І.В. Мілясевич – кандидат педагогічних наук,

доцент Рівненського державного гуманітарного

університету
Редактор Л.Г.Сахнюк – зав. редакційно-видавничим відділом Рівненської державної обласної бібліотеки

Комп'ютерний набір Тирак З.М., Давидчук І.В.

Ком'ютерний макет Л.Г.Сахнюк
ББК 91.28

К 824

ISBN © Рівненська державна обласна бібліотека

Від укладачів



Де б він не був – він завжди і скрізь

пам’ятав, сином якого народу він є.
Пшеничний М. Григорій Дем’янчук:

Літ. портр. – Рівне, 2001. – С.19.

Третій випуск біобібліографічного покажчика серії „Дослідники Рівненського краю” присвячено Григорію Дем’янчуку (1936-2001).

Ім’я цієї непересічної особистості добре знане і шановане на Рівненщині. Понад 40 років свого творчого життя Григорій Семенович присвятив вивченню історії, культури, літератури, мистецтва нашого краю.

Журналіст за фахом, він розповідав про видатних земляків-сучасників про постаті та події далекої та близької історії.

Але найулюбленішою темою Григорія Дем’янчука була природа. В багатьох своїх публікаціях талановитий довідник-краєзнавець розшифровував її тайнопис, писав про красу Рівненської землі.

Григорій Дем’янчук залишив нам свої щирі й теплі книги, газетні та журнальні матеріали, публікації в наукових збірниках.

Читаючи і перечитуючи їх, ми черпаємо все нові і нові знання, вчимося пізнавати і любити рідний край.

Бібліографічний покажчик підготовлено до 70-річчя з дня народження Григорія Дем’янчука.

У посібнику відображені документи (книги, статті із видань, що продовжуються, збірників, журналів, газет), які були опубліковані в 1958 - 2006 роках. Відбір матеріалів завершено 31 березня 2006 року.

Матеріали, які переглянуті укладачами de Viso, знаходяться у фондах Рівненської державної обласної бібліотеки. Доповнюють посібник документи із архіву Г. Дем’янчука (позначені сиглою 1), та приватної бібліотеки І. Пащука (позначені сиглою 2).

Григорій Дем’янчук публікувався на сторінках преси під декількома псевдонімами: Г.Д. (позначено в покажчику (*), Григоренко Д. (* * ), Плужняк Г. (* * * ), Дм. Янчук (* * * * )

Покажчик складається з таких розділів:

Твори Григорія Дем’янчука

Окремо видані твори

Публікації в збірниках та альманахах

Публікації в збірниках наукових конференцій

Публікації в періодичних виданнях

Рецензії та відгуки на книги

Відгуки на театральні вистави

Відгуки на кінофільми

Редагування. Упорядкування. Рецензування. Консультування.

Про життя та творчість

Рецензії та відгуки на твори Григорія Дем’янчука

Вшанування пам’яті

Твори, присвячені Григорію Дем’янчуку

В середині розділів документи розташовані в хронології їх публікацій, в межах року – в алфавіті прізвищ або назв творів.

Документи у посібнику мають довідкові анотації.

Бібліографічний опис здійснено згідно ГОСТ 7.1-84 „Библиографическое описание документа”. В описі використано скорочення слів згідно ДСТУ 3582-97 „Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі”.

Допоміжний апарат складається з іменного покажчика та списку переглянутих періодичних видань.

Фотографії, фотокопії документів надані із архіву Г.С. Дем’янчука.

Посібник розрахований на науковців, викладачів, студентів, краєзнавців, а також всіх, хто цікавиться життям та творчістю Григорія Дем’янчука.

Укладачі вдячні за надану допомогу у підготовці покажчика Любові Миколаївні Дем’янчук, дружині письменника, Богдану Йосиповичу Столярчуку, доценту Рівненського державного гуманітарного університету та Івану Григоровичу Пащуку, голові Рівненського обласного краєзнавчого товариства Всеукраїнської спілки краєзнавців.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Микола Пшеничний
ГРИГОРІЙ ДЕМ'ЯНЧУК: ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОРТРЕТ
У нашім Ріднокраї джерела пульсують, як невтомні серценята. І пильно дивляться нам у вічі, наче запитують: чи живемо джерельно, чи думаємо джерельно, чи працюємо джерельно?..
Григорій Дем'янчук джерела не просто любив - він їх обожнював. Бо вони благословили його долю ще ізмалку та й до останнього подиху. Во ім'я Землі Рідної Української, Правди Сущої й Невмирущої.

Його біографія не стільки у численних анкетах та інших документах із печатками та без оних, скільки - у книжках (а їх вийшло у Львові, Києві, Рівному півтора десятка). Колись напівжартома-напівсерйозно Григорій Семенович казав:

- Не знаю, чи багато книжок вдасться благословити у світ (очевидно, малися на увазі не лише власні, а й ті, які він редагував, упорядковував, до яких писав передмови та наукові коментарі), достеменно відаю тільки про те, що навряд чи стану автором солідної ощадної книжки...

Погортаймо ж разом тисячі його газетних публікацій, і журнали київські ще 1960-х років, де друкував статті талановиті, дискусійні, вкрай актуальні, позаяк спроектовані на явище дивовижне в українському красному письменстві, котре нині вже стало історією як вибухова хвиля шестидесятників, і рецензії на твори молодших і старших колег по перу, і власне прозові (краєзнавчі, публіцистичні, народознавчі, наукові) видання. Зустріньмося з тими, кого він знав і любив, послухаймо, що розкажуть герої його нарисів і репортажів, що згадають ті, кого він благословив щиро в журналістику, літературу, науку, що пам'ятають про нього оспівані ним Соколині гори й Горинь-ріка, високочолі береги Смотрича і Тарасове джерело, кам'яна діброва у Берестовецькому й Івановодолинському базальтових кар'єрах і карстові озера на Поліссі, неперецвітна азалія і стежки купрінської Олесі, змеліоровані ріки й червонокнижні чорні лелеки, дерманські животоки і крем'янецькі легенди, завишнений Вишнівець і реліктова Вишнева гора...

А все ж найсвятіше, найсокровенніше, найнезабутніше - у рідному селі Карпилівці, що по шляху з Острога на Крем'янець, де заверблені береги річечки Вілії, куди завше праглося приїжджати ще і ще, до батьківського обійстя неподалік Наталчиної криниці:

"Стою і дивлюсь... Он там, з-під дубових брусів, вибиваються два живці. Розприскуються, переблискують у промінні полуденного сонця рої легесеньких піщинок. Так було і колись... Тільки тоді оцей тихий виплив кришталевої води вабив мене незбагненною таїною. Нині знаю, що це всього-на-всього "потік води, що утворюється внаслідок виходу підземних вод на поверхню землі". Але плин "животоків" (а так у селі іноді називали джерела) залишився таїною і досі. Бо ж усе-таки вони, скільки б їх не було на землі та як би довго і часто ми в них не вдивлялись, не стають для нас явищами буденними, усе життя вражають дивоглядною животворчістю природи. Здається, то Земля так дихає...".

Це - із книжки "Семи криниць водиця", десятитисячний тираж якої на вельми пристойному поліграфічному рівні побачив світ року 1984-го. А перед цим були, — в тому ж Львівському видавництві, — "Барви Полісся" (1975), "Над Горинь-рікою" (1977) та інші збірки, до лаконічного аналізу яких ми ще повернемося.

***


Про моря юний Грицько знав ще у ранньому дитинстві. Бо джерела ж - народжують струмочки; ті, зливаючись, обнімаючись, — утворюють річки; менші річки — впадають у більші; а вже ті - поспішають до моря. Чи не вперше почув про це від старого вілійського учителя Дмитра Протасовича Білоуса, який підміняв бібліотекарку Віру Лаврентіївну, коли та хворіла. А Карпилівка і Вілія - поруч. А книжок у Вілії ого-го скільки! Немало перечиталося у шкільні роки, немало перемріялося, а згодом стало й темою прекрасних нарисів, як, зокрема, і цей - "Верби над Вілією", котрий ввійшов у дебютну книжку:

" - А правда, що Вілія впадає в Чорне море?

- Трохи правда, а трохи й ні, - Дмитро Протасович розстелив перед нами карту. - Дивіться: Вілія впадає у Горинь, Горинь - у Прип'ять, Прип'ять - у Дніпро, а вже Дніпро - у Чорне море.

Борис усе ще допитувався:

- А Горинь більша за Вілію? Краща?

Дмитро Протасович терпляче роз'яснював:

- Більша. А чи краща - не знаю. Вона не має отих старих верб... Бачили біля млина?

- Ну й що? - невгава Борис. - Над Горинню, мабуть, ще більше верб.

- Може, й більше. Але не таких...".

Таємниць є на світі безліч. Одна із найтаємничіших - як, коли, якої миті народжується письменник? Це, безперечно, стається не в інституті чи університеті. Тим паче, не на засіданні літоб'єднання. Хрещеними матерями Г.С.Дем'янчука, мабуть, і є оті верби, ота бібліотека, куди бігали із села Карпилівки по крихкому льоду із ще одним юним книголюбом, який згодом очолить геологорозвідувальну експедицію в Заполяр'ї і, вже будучи солідним Борисом Маліванчуком, напише Григорію Семеновичу листа: "Пам'ятаєш Миколині верби? Жаль, що в мене нема їх фотографії. Якщо вони ще живі, візьми свій "Київ" та й навідайся до них. Хоч тут, у Тюменській області, безліч рік - кажуть, двадцять п'ять тисяч! - але я часто згадую нашу тихоплинну Вілію...".

А я чомусь мимоволі згадав Аральське море, де кільканадцять років тому шукав острів Кос-Арал, освячений слідами і сльозами Тараса Шевченка. Не знаю, чи відбулася б та незабутня мандрівка в азіатську пустелю, на море, яке змеліороване, знищене, сплюндроване, вбите бездумними і бездушними чиновниками із кремля, якби свого часу не схвилювали до глибини душі нариси Григорія Дем'янчука про Кобзаря - "Археографічна мандрівка", "Сингич-агач", "Невмирущість" ("Семи криниць водиця", сторінки 75-82; маю це, як і всі інші видання, на домашній книжковій полиці - із теплим, сердечним, напутнім автографом: "Миколі Пшеничному. Хай повниться, джерелиться твоя чиста Криниця...Рівне, 23.01.1985").

У нього була своя дорога до моря. Вона пролягала через вітчизняні й зарубіжні архіви, книгозбірні, коли опрацьовував тисячі, десятки тисяч сторінок найрізноманітніших джерел багатьма мовами, шукаючи сліди моря, яке насправді-таки хлюпотіло отакенними хвилями... на Рівненському Поліссі. І він його відкрив! Втім, чого гріха таїти, то одного, то іншого року це море знову оживає і завдає неабиякої мороки мешканцям Зарічненського, Дубровицького, Володимирецького, Рокитнівського, Сарненського районів. А в музеях лежать справжнісінькі рештки кита, бо мільйони років тому тут, де нині зеленошумні ліси, голубоокі льони, недомеліоровані джерела, оспівані Г.С.Дем'янчуком, плавали кити, голосно плескали хвостами і високо-весело фиркали фонтанами води.

Хтозна, що легше писати - художні чи документальні речі. В принципі, якщо йдеться про твори правдиві, талановиті, без заглядання комусь в рот чи гаманець, то важко - і те, і те. Видавати ж художню документалістику - утричі важче (принаймні, так було ще років дев'ятнадцять-двадцять тому). Він обрав шлях, який веде до джерел, тобто - проти течії, тобто - все вгору і вгору. І в прямому, і в переносному значеннях.

Якби знайти такого спідометра й виміряти всі стежки-дороги, які сходив пішки у пошуках тем і персонажів, то, слово честі, ця відстань у сотні разів була б більшою, аніж та, яку він з'їздив, скажімо, на таксі. Де тільки не доводилося побувати! Із ким тільки не зустрічався! Принаймні, на Рівненщині аналогів навряд чи знайдеш. Порівняти можна хіба що із російським письменником та журналістом Василем Пєсковим чи з киянином Федором Зубаничем.

Спробуємо бодай похапцем перерахувати просторові й часові координати творчих відряджень Григорія Семеновича, ще раз перечитавши його книжку "Барви Полісся", яка вийшла у світ понад чверть віку тому, коли автор ще був доволі молодий.

Авіамандрівка маленьким літаком ЯК-12 над сотнями кілометрів Полісся разом із пілотом лісової охорони Олександром Коротким. Знизу - Горинь, Случ, відома Деражненська звивина із царством зела цілющого і птаства галасливого, скелі Надслучанської Швейцарії біля Губкова, аеропорт, приземлення.

«- То як політ? - Олександр Дмитрович відігнув гілку жасмину і заглядає у бесідку...

- Хто як, а я волів би все-таки ходити у лісі пішки, -під'юджую пілота. - Знаєте, як ото колись? Бере поліщук коб'ялку (кошель з липового лика) чи плетену торбу - кайстру, до неї прив'язує п'ять-шість пар запасних постолів. І що тоді йому найдовша дорога!..".

У нарисі "Зона спокою" йдеться не лише про лісничого Василя Чабанюка, а й про зубрів з Оржівської дачі, вісімсотлітнього дуба в селі Постійному, урочище Чорничне, - "не тільки браконьєрові з рушницею чи сокирою, а й надто гомінливим туристам дороги сюди нема. Жодної рубки: росте ліс як ростеться. Ніякої стрілянини: звірина живе як живеться", - диких кіз й вепрів, сіру чаплю й одуда, дятла-деревоклюя і деркача, вивірку й лося, поранену снарядом сосну і т.д.

А ось уже оповідь про Сомине озеро, бобрів, окунів, а найголовніше - про унікальний Поліський вал, що ділить Полісся на східне й західне, проходячи по лінії Сарни-Пінськ-Слонім, де колись справді височіли гори, а між ними хлюпались моря, котрі, зрештою, розмили вал, утворивши архіпелаг островів; ось чому нині тут цілковита дивовижа - зверху болото, вода, рівнина, а знизу - потужний кам'яний щит, себто коріння тих гір, яке сягає де-не-де майже до тисячі метрів.

Вперше на Поліссі азалію зафіксував як науковець видатний ботанік Міклер 1795 року над річкою Случем біля Губкова. А Григорій Дем'янчук оповів про цю рідкісну рослину, яку ще називають рододендроном жовтим, у нарисі "Сонце вечірнього лісу". Про річечку Рокиту, про ялинники біля села Єльне, про фільм кіноаматора Андрія Гречка, про вченого П.А.Тутковського, про урочище Мечеть неподалік Корця, про польського письменника Крашевського, старогрецького історика Ксенофонта, - через минуле й сучасне автор сам впритул знайомиться з чарівним цвітом, з глибокою минувшиною й сьогоденням тутешньої природи, яка, на щастя, ще у деяких місцях лишилася незайманою, і нас знайомить. Він хвилюється, і ми хвилюємось. Він вражений, і ми вражені. Бо ж це диво, виявляється, поруч.

Хто не знає повісті "Олеся" Купріна! А все ж - у знаному стільки невідомого! У селі Кузьмівці Сарненського району місцевий лісник показує стежки, якими бродив колись із рушницею та на побачення до Олесі-полісянки класик російської літератури. А он там стояла хатина Олесі та її матері, Мануйлихи, яку вважали відьмою...

Певне, досить. Ми лише четвертину книжки перегорнули. Це все треба не переоповідати, а - читати. Творчість Г.С.Дем'янчука цього справді варта.

* * *


Він, Григорій Дем'янчук, мав сонячну посмішку. Взагалі, в характері, поведінці, звичках було багато сонячного. Навіть у негоду, в хмарні дні. А такі, на жаль, теж траплялися, проте він все одно світив іншим!

Мав якусь незбагненну притягальну силу. Щодня, щогодини довкола нього, як планети, як супутники (а часом - і як заважали), крутилися знайомі і незнайомі, талановиті і графомани, доценти і студенти, позичальники і сексоти. Він нікому не вмів відмовляти, хоча ніколи не мав вільного часу. Працював вечорами і ночами, вихідними - й одна робота наздоганяла іншу, замороки накопичувалось і накопичувалось за якимось неісповідимим законом снігового клубка, який мчить згори, обростає все більше і більше зайвиною; інколи, особливо в останні роки, деякі справи, — на перший погляд, вельми потрібні, — мимоволі нагадували камінчика, кинутого в чисте плесо, колом починали котитися хвиля за хвилею, і ось, начебто таке спокійне, озеро перетворювалося в море клопотів, в океан найрізноманітніших громадських обов'язків... аж доки, — о, Боже, як сумно це згадувати! - спінився, здибився дев'ятий вал... і серце не витримало... Сталося це за робочим столом, у приміщенні Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, де знов і знову когось чи щось редагував, когось чи щось впорядковував, когось чи щось підміняв, заміняв, виручав... Як траплялося і не раз, і не два, і не десять разів-і при сонцю, і при зорях, і при місяченьку...

Мене, грішного, він теж рятував. Це - незабутньо.

Людей на світі багато. Але Людей - мало. Він був ходячою енциклопедією. Народитися б Григорієві Дем'янчуку в епоху середньовіччя, і безумовно, став би одним з видатних діячів Відродження. Якби жив не в країні недорозвиненого соціалізму, а в цивілізованій, правовій державі, то, напевно, проявив би себе набагато глибше, набагато цілеспрямованіше. Його не примушували б писати те, до чого душа не лежить, редагувати тих, хто сам і рядка нормального зліпити не годен.

Втрачено справді багато. І не тільки ним.

Все ж таки зроблено Григорієм Семеновичем немало. Вірю, з'явиться невдовзі розлогий бібліографічний покажчик (може, до його 70-річчя, може, раніше), і зойкнемо крадькома: як поверхово ми його знали!

Із Дем'янчуком можна було розмовляти про все на світі: про бурштин на Рівненщині, про карликову степову вишню, про бездонні болота, про витоки Горині, про тувинських добровольців, про Пересопницьке Євангеліє, про Мелетія Смотрицького, про українські народні пісні, про Уласа Самчука, про музейну справу, про Грицька Чубая, про кобзарське мистецтво, про поліську трембіту, про Олену Телігу, про Волинський музичний інститут імені Леонтовича за часів німецько-фашистської окупації в місті Дубні, про співачку Уляну Кот, про князів Острозьких, про археологію і нумізматику, про філателію і філокартію, про геральдику і червоних партизанів, про Василя Боженка й УПА, про судноплавство на Горині й папірні на Ікві, про терориста Миколу Кузнєцова й бібліофіла Лаврентія Кравцова, про літописні епохи і про наше непросте, а все ж цікаве, неповторне, брехливе, щасливе, вільне, закріпачене, злиденне, грошовите, чорно-біле сьогодення...

Він започаткував декілька нових тематичних сторінок в обласній пресі, й тисячі краєзнавців, істориків, філологів, бібліотекарів, літераторів, музейників, журналістів, колекціонерів, художників, архівістів бережуть ті, вже пожовтілі від часу випуски, користуються ними - і передають дітям, онукам, знайомим, бо там - наша історія, наша культура, наш дух непроминальний. Зібрати б те, що досі не видавалося, окремими книжками, й ми мали б, можливо, ще один багатотомник Григорія Дем'янчука!

Завів якось принагідне я мову з ним про іхтіологію нашого краю. Ніхто й ніколи не розповів стільки. А як розповів! Зайшла балачка про птахів поліських, волинських - і жаль взяв превеликий, що не було під рукою диктофона. Скільки ми втрачаємо через свої лінощі, через байдужість, через якосьвонобуде, через можехтосьіншийзробить, через ящевстигну!

Здавалося б, така буденна тема, як копання колодязів, а як самобутньо розкрита вона - зокрема, у книжці "Семи криниць водиця". Ось оповідь про обрів, про дулібського князя, в якого росла красуня донька Ірва, про відомого письменника, історика, етнографа Миколу Костомарова, який, працюючи вчителем 1844 року у Рівненській гімназії, прибув до Крем'янця по український фольклор, а пізніше писав своєму приятелеві про сходження на Замкову гору: "Прямо зійти на гору не можна, бо дуже крута... Ми увійшли сюди з південного боку через пролом у стіні. І перше, що потрапило нам на очі, був колодязь, незбагненне глибокий, судячи по висоті гори... Допитливі кидають туди безперестанку камені, щоб прислухатись, чи скоро впаде, і тому він став мілкішим. Зруб у нього кам'яний". А далі - про Ірвине джерело, про хату Івана Таранухи, який мав таки клопоту, коли джерело пробилося на світ Божий прямо під хатою. Факт за фактом, легенда за легендою, зустріч за зустріччю - і перед нами високохудожній нарис, декілька штрихів якого стали навіть причиною написання поетесою Любов'ю Пшеничною поеми "Ірва", що ввійшла до її книжки "День народження сопілки". Естафета молодшим літераторам, виявляється, передається і так - натяком, підказкою, першою розвідкою. Хтось же мусить бути першим.

Або нарис "Древлянське срібло". Йдеться про те, що в багатьох селах біля Коростеня та Олевська на Житомирщині є місця давніх колодязів Ольжиних, бо княгиня Ольга, "шукаючи тут зі своїм військом мужа - князя Ігоря, пила воду з цих колодязів і скрізь усе палила, людей убивала: мстила древлянам за те, що роздерли його, прив'язавши за ноги до двох нагнутих дерев, коли він удруге прийшов оббирати їх...".

Над Горинню в Ізяславі старожили можуть показати криницю, яку зовуть Максимовою. Різні є легенди, а одна пов'язана зі славетним Максимом Кривоносом. В селі Кураж Острозького району побутує переказ "про те, що в колодязі заховали свій скарб месники за народну кривду часів гайдамаччини". Гарне, благородне діло зробив Г.С.Дем'янчук, зібравши, опрацювавши всі ці матеріали. А майбутнім дослідникам, краєзнавцям, письменникам -продовжувати святу справу.

* * *

"І сказав Бог: "Нехай видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її". І сталося так... І бачив Бог, що добре воно. І сказав Бог: "Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі".(Біблія, Книга Буття, І, 24-26).



Мудро міркував Господь. Все дав людині. Навіть землю чи не найкращу, яка Україною зветься. Але пройшли тисячоліття — і люди відсахнулися від Бога. Особливо ж - у двадцятому віці.

І почали нищити. Собі подібних. Природу. Звичаї. Мову. Джерела духовні. Про все це також пише Григорій Дем'янчук. Запрошує до роздумів.

* * *

Він був багато в чому першопрохідцем. Відкривав нові материки й острови, цілі архіпелаги. Відкривав нові материки й острови, цілі архіпелаги. Духовні.



Так було, причому багаторазово, коли публікувався сам, коли готував до друку інших авторів у тематичній сторінці обласної газети, сторінці із промовистою назвою "Край наш поліський". І завше йшов не стільки вшир, скільки вглиб. Воскрешав призабуті й замовчувані імена. Оприлюднював факти маловідомі. Тижнями, місяцями, роками порпався в архівах та книгозбірнях, аби всі ми знали, не забували, пам'ятали своє коріння, яке, незважаючи ні на кого й ні на що, знов і знову пускало паростки, вибухало цвітом неопалимим крізь віки, крізь ординські навали, крізь потопт чужинський, крізь глум ідеологічний, крізь перепони й заборони.

Хтозна - якої миті, а таки покликали до себе Григорія Дем'янчука високі береги Смотрича. Все почуте, прочитане, віднайдене, передумане, пережите лягло в основу однойменної книжки, яка - багато про що. Зокрема, і про першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького та його славетного сина, вихованця цього унікального середньовічного навчального закладу, автора першого підручника слов'янської граматики, геніального релігійного діяча, полеміста, вченого - Мелетія Смотрицького. Ну і, звісно, про Кам'янець-Подільський, твердиню духу українського.

Коли я вперше туди прибув, то мав із собою (не як путівник, а як дороговказ, компас) це видання. Багато про що можна довідатися із його сторінок. Хоча цензура тогочасна, в силу відомих причин, теж попрацювала бульдозерне, і багато чого залишилося за кадром. А все ж...

І фактично, і юридично земля подільська його, Григорія Семеновича, народила. Тож він просто не міг не написати цієї книжки. Йдеться ж бо не стільки про ще один населений пункт України, скільки про нашу славу, нашу гордість, наш біль, наш погляд у минуле і майбутнє.

Ще року 1928-го тутешнє так зване Старе місто було оголосили Державним історико-культурним заповідником. Проте, по суті, робилося мало що. Навпаки - нищилося, руйнувалося, плюндрувалося найсвятіше. Тож 18 травня 1977 року з'явилася (парадокс та й годі!) ще одна постанова Ради Міністрів УРСР, № 298, "Про створення Державного історико-архітектурного заповідника у м. Кам'янці-Подільському". Масло масляне...

І якщо сьогодні у Рівненській області є три аналогічних Заповідники, то це й завдяки Григорієві Дем'янчуку та його однодумцям-сподвижникам-ентузіастам. Бо до останніх днів свого життя, упродовж десятиліть він бив на сполох - як міг. де міг і скільки міг. Бо досі нам пильно дивляться в очі, просять захисту і порятунку сиві вежі Острога, численні давні пам'ятки Дубна, що над рікою Іквою, багатостраждальне, кровію полите, Поле Берестецької битви.

Але повернемося до Кам'янця-Подільського, про який він написав із синівською любов'ю, із синівським захопленням, із синівською тривогою. Адже ці мовчазні, — ой, не мовчазні! - стіни обіч Смотричевого каньйону пам'ятають не лише три битих шляхи, які з давніх давен вели до міста (Волоський, Чорний, Кучманський), а й князів Київської Русі, представників багатьох народів, про що свідчать Руська брама і Польські фільварки, Вірменський бастіон і Турецький міст, Татарське урочище і Папська вежа, передмістя Карвасари, себто караван-сарай, тощо.

Не знаю, чи хтось із подільських краєзнавців так описав цю славну твердиню саме у ті, пробільшовичені роки, як це зробив подоляк-волиняк-поліщук Г.С.Дем'янчук. Але відаю достеменно, що його "Високі береги Смотрича" свого часу користувалися неабиякою популярністю не лише у Кам'янці-Подільському, а й ген-ген поза ним. І тираж, — між іншим, чималенький, — розійшовся доволі скоро.

* * *

Можна (і треба) згадати ще й таку книжку Григорія Семеновича, як "Щоб квітла наша земля", котра вийшла накладом тридцятитисячним у київському видавництві "Веселка" для читачів середнього і старшого шкільного віку, у якій знову таки проблеми екологічні - на першому плані. Юним - це вкрай потрібно! Прекрасно розумів Г.С.Дем'янчук. що майбутнє починається сьогодні, хоч не був за фахом педагогом, оскільки закінчив факультет журналістики Львівського університету. Пройдуть роки - і він, бо комусь та потрібне це робити, стане за кафедру, буде одним із кращих наставників студентства уже нового покоління як доцент українознавства Рівненського державного гуманітарного університету. Позаяк вчити треба не лише словом, а - й ділом.



Очевидно, найголовніші його справи полягали у громадській роботі, хоч і досі мало хто уявляє Григорія Семеновича як громадського діяча. Проте... Діяло колись, й непогано діяло, товариство охорони пам'яток історії та культури. І одним з найактивніших у цій громадській організації був він. Утворилося товариство книголюбів - Дем'янчук там теж. Почало спинатися на ноги товариство української мови імені Тараса Шевченка, себто нинішня "Просвіта", — і знову не міг гарний, справжній чоловік стояти осторонь.

* * *


А цією книжкою ("Над Горинь-рікою", - Львів, "Каменяр", 1977) Григорій Дем'янчук запрошує нас разом із ним промандруватися від витоків найбільшої водної артерії Рівненщини аж до її впадіння у Прип'ять. Від Тернопільської області - до Брестської. Із України - в Білорусь.

Автор перед тим, як вирушити в цю захоплюючу подорож, перегорнув гори всілякої літератури. В одних виданнях, - скажімо, у польського письменника Юзефа-Ігнація Крашевського, 1840 року, - йдеться про те, що "Горинь починається біля села Устячка на Волині". В інших, - відомий дослідник нашого краю А.Братчиков, 1868 рік, - стверджує: "біля села Горинки". Насправді ж - між пагорбами на висоті 345 метрів над рівнем моря у Волиці Крем'янецького району.

Про верхів'я Горині - у першому розділі, який називається "Дочка гори": "Найкраще добиратися до Волиці від Почаєва... Зупиняємося за містком, під яким біжить в'юнкий струмочок... Пройти метрів сто п'ятдесят - і ось воно, дбайливо обкопане джерело. Можна стати на камінь, зачерпнути пригорщею воду і пити, дивлячись, як невтомно б'є з глибини землі кілька фонтанчиків. Вода справді смачна, і починаєш заздрити людям, які п'ють її щоденно. Але це джерело - не початок Горині, а її перша "притока". Кроків за двадцять п'ять, навпроти хати старого колгоспника П.О. Галая,- ще одне джерело. З нього виливається струмочок з прозорою водою. Це і є "найперший" початок Горині - неглибока криниця з дерев'яними цямринами. Серце ріки працює безперебійно. Взимку, коли землю скує мороз І долину замете снігом, над джерелом - стовп пари: струмок не замерзає. У місцевих жителів зберігся переказ, нібито під Волицею сила-силенна води - ціле підземне море. Мовляв, тільки копни глибше - і бурхливі потоки затоплять усю долину, все село... Тому люди боялися копати нові криниці...".

Так, із первинних джерел можна (і бажано!) пити. То є здоров'я, чистота неторкана. А далі... згадуються одні з відвідин Центру Азії, де народжується Єнісей. Трапилося побувати якось із тувинським поетом Олександром Даржаєм високо у горах Саянах, але вже там, де Єнісей мав довжину близько сотні кілометрів. Поруч - пустеля Гобі, спека липнева немилосердна, коли навіть у тіні майже 50 градусів. Захотілося порятуватися від спраги. Запитую: "А де поблизу може бути колодязь чи бодай джерело?..". Такого щирого, розкотистого сміху ні до того, ні після того я не чув. "Який колодязь! Он же річка - пий, скільки хочеш...". Зніяковіло знизую плечима. А мій супутник продовжує: "Це ви там, у Європі, позапаскуджували, позамурзували, позамазучували, змеліорували свої річки. А тут, у первозданних Саянах, жодного заводу, жодної свиноферми, жодного складу міндобрив. Хіба що марал чи як перепливе Єнісей. Дивись, як я роблю..." - й Олександр набрав повні пригорщі холоднючої, - бо з вічних льодів, з вічних снігів незайманих, куди ще цивілізація не дісталася, - воістину цілющої, бо ж на мармуровому камінні чищеної-перечищеної, на сотнях мінералів Червоної Книги настояної води й припав до неї, наче до вуст коханої. Те ж зробив і я, хоча із певним острахом. І досі не жалкую!

Вибач, Горине, що не можемо тебе поцілувати у твої хвилі скаламучені. Вибач, якщо можеш, тим нерозумникам, тим тупоголовцям, які вбили і продовжують ґвалтувати твою недоторканість, твою цнотливість... Пише Григорій Семенович і про це теж... Ех, якби читали ці зболені сторінки ті вузьколобі, кому вони адресувалися... Навряд чи мають вони на своїх блискучих імпортних полицях це та інші видання автора-земляка...

Ось розділ "Вишневий Вишнівець", ось - "Від Юськівців до Білогір'я" (а це вже Подільська земля, Хмельницька область), ось - "Зачаровані скарби", ось - "Славна Славута". А далі - "Волинські Афіни" ...Благословенний Остріг... На початку років 1970-х прибув із Києва в Рівне відомий поет Василь Юхимович і в присутності Лаврентія Кравцова, Григорія Дем'янчука, - і я, грішний, випадково був при тій оказії, - продекламував свого чергового експромта на теми тутешні й злободенні: "Нехай би чорт того остриг, хто Острогом назвав Остріг!". Треба було бачити, як тішився Григорій Семенович лаконічною, але такою влучною епіграмою, бо ж йому так боліла топоніміка, оті покручі типу "Ровно", "Дубнівський", "Устенське". "Мирне"... В тому числі - й літописний Остріг... Але у книжці, про яку оце говоримо, він був безсилий щось зробити. Хоча, правди ради, часто-густо намагався, і це йому вдавалося, у вже згаданій краєзнавчій сторінці "Край наш поліський": процитувати то той, то інший документ, де йшлося саме про "Рівне", про "Дермань", про "Остріг"... Уклін йому низький за це!

Подорожуємо далі.

"Дорога на Буг", "Степовий острів", "Серед лісів", "Базальтові береги", "У нащадків Ярмоли", "Здрастуй, Прип'ять!" - влучно, лаконічно. Фрази, які ведуть аж до гирла, де "колись була дика пуща. Серед боліт, порослих очеретом, чагарником, кривою березою, виділялись непрохідні вільхові гаї. Мабуть, від них і одержало назву село Ольшани... А ось попереду відкривається широке плесо "поліського Нілу": здрастуй, Прип'ять! Ця ріка - творець Полісся з усіма його особливостями. Вона приймає в себе сиві води Горині і на протязі багатьох кілометрів не хоче мішати їх зі своєю темно-торфовою стихією; глянеш - ніби в одних берегах течуть дві ріки...".

Аж не хочеться завершувати цієї подорожі, нехай-уявної, але такої трепетної, неповторної. Для когось - уявної, а для нього - ні. Бо він усе це пережив віч-на-віч. Сам хвилювався, бентежився, радів, сумував, і нам, його читачам, передалися ці порухи душі.

Як і має бути.

Бо твори, які пишуться тільки за столом, приречені не на літературу, а - на макулатуру. До книжок Григорія Дем'янчука ми теж йдемо, як до джерел.

* * *


24 серпня 1998 року. День Незалежності України. Місто Дубно, майдан Незалежності. Тисячі, десятки тисяч людей - і дубенчан, і гостей, і зблизька, і здалеку. Цвітуть, як сонце золотаве, сміються, як високі й пречисті небеса блакитні, священні стяги наші, українські. Воістину свято!

До слова запрошується відповідальний секретар Дубенської організації Національної спілки письменників України - Любов Пшенична:

- Маю честь від літераторів славного краю не лише привітати усіх вас із сьогоднішнім великим святом, а й повідомити приємну новину. Кілька місяців тому наша письменницька організація заснувала Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Авеніра Коломийця, якою щороку відзначатимуться видатні діячі красного письменства, художники, композитори, видавці, журналісти з України, з близького і далекого зарубіжжя, які є вихідцями з Дубенщини, проживають на Дубенщині, мають чималі заслуги перед Дубенщиною. Рада сповістити, що першими лауреатами стали рівняни Григорій Дем'янчук та варшав'янин Микола Сивіцький...

Стільки оплесків, які стосувалися б саме його, Григорій Семенович хтозна чи й чув колись у своєму житті. Мимоволі заблищали сльози на віях. Здається, вже отримував колись якісь премії, але - не в такій дійсно урочистій обстановці. Коли ж попросили до мікрофона, був аж надто короткослівним:

- Дякую... Щиро дякую... Хоч і не можу зрозуміти, за що, за які заслуги ця почесна відзнака... Дубно любив здавна, люблю і любитиму вічно, бо його не можна не любити... Працював, працюю і працюватиму для нашої України, скільки вистачить сил...

То все-таки, за що саме журі з-поміж багатьох кандидатів преміювало його? Якщо мовити про відомого вченого з Польщі, уродженця хутора Заболоття, що неподалік села Підлужжя на Дубенщині, доктора філології, неперевершеного дослідника життя і творчості Богдана Лепкого, письменника, журналіста, громадського діяча, Почесного громадянина міста Дубна пана Миколу Сивіцького, то - багато за що, але, насамперед, за тритомник, присвячений українсько-польським взаєминам за майже 800-річну історію. Що ж стосується Григорія Дем'янчука, то теж можна з усією відповідальністю сказати - багато за що. Проте найвагомішим критерієм для членів журі був вихід у світ того ж таки 1998-го року у рівненському видавництві "Оріана" книжки "Воскреслі для життя. Літературні силуети".

Здавалося б, якихось усього-навсього сто двадцять сторінок. Тисячний тираж (о, Господи! ТАКЕ необхідно видавати НА ДЕРЖАВНОМУ рівні, як мінімум, стотисячне, бо це вкрай потрібне не лише на Рівненщині, а й у Києві, Львові, Одесі, Донецьку, Бердичеві, Кривому Розі, в селах і містах, в школах і гімназіях, коледжах й інститутах, університетах і академіях, військових частинах і бібліотеках). Якби написати долю видання - і розповсюдження! - цієї книжки, то була б ще одна книжка. Своєрідний детектив. І читалася б вона не з меншою цікавістю, аніж "Воскреслі для життя".

Ця річ водночас і художня, і наукова, і публіцистична, і літературознавча. За неї можна присвоювати науковий ступінь, — але навіщо був потрібен Григорієві Семеновичу якийсь там кандидат наук, коли він і без цього трудився і як кандидат, і як доктор, і як професор, і як ціла академія. Ця книжка варта не локально-дубенсько-міжнародної премії, а набагато престижнішої відзнаки. За цю книжку ще кільканадцять років тому тодішні власть імущі могли б дати і мордовські табори, і психушку, і багато чого іншого, на що вони були здатні. Хоча, на мій погляд, видання геть не заідеологізоване, а є зразком чесної, вдумливої, дослідницької роботи. Ні, не те слово! Не роботи, а - творчої праці.

Особливо люблю читати, гортати знов і знов, перечитувати втретє, вдесяте, порівнювати, співставляти, навіть у чомусь не погоджуватися, заочно (й очно) дискутувати, коли переді мною саме ось такі книжки. Де, крім власне текстів, подаються коментарі, де наявна розлога бібліографія, додатки. Тоді нема різниці, звідки починати знайомство - з початку чи з кінця. Це схоже на гутірку з неординарною особистістю, з багатогранним, енциклопедичним обдаруванням: про що б не зайшла мова, якої теми не торкнись - є про що порозмовляти. Бо є з ким! До речі, таким був у житті й він, Григорій Дем'янчук.

Отож, зазирнемо на останні сторінки, де автор посилається на простудійовані ним першоджерела. Хоча, перепрошую, треба ж сказати - про що ця своєрідна монографія. Процитуємо анотацію: "збірка літературно-критичних та літературно-краєзнавчих праць про письменників XX століття, чиє життя і творчість тісно пов'язані з нашим краєм і які донедавна були невідомі для читачів: Антона Нивинського, Галину Журбу, Олексу Стефановича, Олену Телігу, Уласа Самчука, Авеніра Коломийця, Антона Павлюка, Миколу Пивоварчука та інших".

Дехто здивується, можливо: як? Та невже? Хіба це Дем'янчук вперше відкрив нам Стефановича чи Самчука, Олену Телігу чи Галину Журбу?... Річ далеко не в тому, хто відкрив, а -як.

По-перше, гляньмо, бодай частково, які, донедавна заховані за сімома замками, видання він реанімував, воскресив: "Визвольний шлях", Лондон; "Наше життя", Нью-Йорк; "Слово", Торонто; "Літературно-науковий вісник", Львів; "Українське православне слово", Бавнд-Брук; "Сучасність", Мюнхен; "Літопис Волині", Вінніпег. По-друге, чи не вперше оприлюднив маловідоме і зовсім незнане, почерпнуте у колись фактично недоступних фондах Центрального державного історичного архіву у Львові, Державних архівів Рівненської та Волинської областей.

Є у запропонованій бібліографії ниточки, які ведуть допитливого читача й небайдужого дослідника до творчої робітні Г.С.Дем'янчука, де можна простежити, як накопичувались, уточнювались, доповнювались ним самим у його ж публікаціях факти, дані, цифри, прізвища, назви, події. Найпарадоксальніше (хоча й цілком зрозуміле), що численні часописи, де він, так би мовити, апробував цю свою книжку, датуються роками 1993-1997. Тобто раніше - було зась! Хоча "досьє" потихеньку назбирував десятиліттями.

"Чарівне намисто Антона Нивинського" - пошукова розвідка Григорія Семеновича на шпальгах газети "Рівне" 7.08.1993 р. Білоплямне ім'я ще одного волинянина, який народився 1890 року в селі Тинному біля Рівного. Видав книжку "Віки пливуть над Києвом" у львівській "Батьківщині" (1938) і вдруге - у ньюйоркській "Нашій Батьківщині" (1954). Його дружина - відома письменниця, теж наша краянка, Галина Журба.

У часописі "Вільне слово" 18.02.1995 р. з'явилося цікаве, розлоге повідомлення Г.Дем'янчука "Улас Самчук: знаний і незнаний". У "Рівному" 15.10.1994 р. - "Олекса Стефанович: "І так далеко до небес!". У "Вільному слові" 23.10.1993 р. - "Хотів стати українським поетом...", про Миколу Пивоварчука, сліди якого після "золотого вересня" зникають у лабіринтах ГУЛАГу. У "Рівному" 4.09.1993 р. та у "Вістях Рівненщини" 20.09.1996 р.-статті "Тільки віра, тільки сила!" й "Про отамана, який писав вірші". У "Рівному" 25.09.1993 р. - "Однокласник Уласа Самчука. Вірші дерманського поета Антона Бориса"...

Григорій Семенович мріяв упорядкувати й видати окрему книжку чи брошуру про кожного із названих, — а скільки ще не названих! - але особливо про Авеніра Коломийця, якого завдяки невтомності, наполегливості, цілеспрямованості дослідника багато хто з нас відкрив заново. Десь на межі 1980—1990-х років потрапила мені до рук книжка А. Коломийця "Шевченкова ера", яка побачила світ у місті Дубні у видавництві "Лад" в... 1942-му! Спершу не повірилося. Адже німецько-фашистська окупація! Ет, що ми, набагато молодші за Дем'янчука, знали тоді про все це... Ще мислили прокомуністичними стереотипами, як того нас вчили у школі, у вузі...

Авенір Коломиєць, першим лауреатом премії імені якого став найскрупульозніший дослідник його творчості, виявляється, не лише народився у селі Городець Володимирецького району на Рівненщині, не лише закінчив духовну семінарію й теологічний факультет університету, не лише вчителював на Дубенщині, не лише зорганізував у Дубні видавництво "Лад", а й заснував тоді ж (за гітлерівського режиму!) у Дубні вуз - Волинський музичний інститут імені Леонтовича. Ще 1938 року вийшла друком його п'єса для дітей "Казка темного бору". А перед цим написав драму "Єретик". Закінчив повість "Погоринська рапсодія", яка називається ще й так - "Тіні над прикренями" (1932-1938). Видав немало художніх, публіцистичних книг, був автором підручників для шкіл. Фактично редагував у Дубні двотижневий часопис для юних читачів "Школярик", де публікував власні патріотичні вірші під псевдонімом Марко Крилатий - "Кохай рідну хату", "Данкова молитва", казки ("Громадка гнома Дадка"), статті про українську національну символіку - "Знаки влади державності". Режисер, драматург, актор, просвітянин. Тричі добре, що в додатках до книжки "Воскреслі для життя" Григорій Семенович видрукував і кращі з поезій А. Коломийця -"Схотілось...", "Поліська первісність", "Черга і мегафон", "Мементо", "Триптих", "О, краю мій".

* * *


Де б він не був - він завжди і скрізь пам'ятав, сином якого народу він є. Якби таких людей, як Григорій Дем'янчук, було більше - Країна Україна швидше звелася б із колін. "А на коліна можна стати хіба що у трьох випадках, — любив повторювати народну мудрість. - Щоб напитися води із джерела. Щоб поцілувати жінку. Щоб помолитися Богові за Україну...".
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка