Конспект лекцій зі спецкурсу «Фауністичне розчленування Світового океану»



Скачати 215.25 Kb.
Дата конвертації24.11.2016
Розмір215.25 Kb.
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Факультет біології, екології та медицини

Кафедра зоології та екології

Конспект лекцій зі спецкурсу

«Фауністичне розчленування Світового океану»

(вибране – 2 модуль 2009/2010 н.р.)

Автор – доц. кафедри зоології та екології



Рева Олександра Антонівна
Зоогеографічне районування встановлюється на підставі поширення найбільш характерних тварин різних таксономічних одиниць фауни з урахуванням збігу районів з історичними центрами виникнення фаун.

Велике значення в поширенні тварин у водах океанів і морів мають такі чинники середовища: 1) приливи та відпливи; 2) світло; 3) температура; 4) солоність води; 5) наявність кисню; 6) течії; 7) тиск.

1. Припливи й відпливи. Прибій впливає на життя тварин, які мешкають на узбережжі. В умовах припливів і відпливів живуть тварини, які за інших умов узагалі не можуть існувати. Цим тваринам загрожує небезпека бути розчавленими колосальною силою прибійної хвилі об скелі. Тому більшість видів, що знаходяться в зоні літоралі, мають дуже міцний зовнішній покрив, здатний протистояти удару хвиль, і фауна складається з сидячих форм або тварин, здатних дуже міцно тимчасово прикріплятися (наприклад, вусоногі раки і деякі форми молюсків).

У цій зоні зустрічаються тварини, які можуть під час припливу й відпливу швидко закопуватися в піщане дно або ховатися в між скелями.

У внутрішніх (замкнутих) морях хвилі не досягають таких розмірів, як в океанах, і припливи й відпливи практично відсутні. Прикладом таких морів можуть служити Чорне і Середземне моря.

2. Набагато більший вплив на розподіл тварин має світло. На глибину 1 м проникає лише 50 % світла, що падає на поверхню моря, а на глибині 200–400 м його виявляється недостатньо для існування рослин. Великі ж глибини практично позбавлені світла. Глибинні тварини існують у своєрідних умовах – не тільки в абсолютній темряві, але й за відсутності рослин, що складають основну базу живлення тварин. Усе це ускладнює проникнення мешканців поверхневих шарів на великі глибини. Стосовно розподілу світла прийнято ділити товщу води на еуфотичну – добре освітлену (від 0 до 30 м), дисфотичну – середньо освітлену (від 30 до 200 м) та афотичну – позбавлену світла (нижче 200 м).

3. Амплітуда коливання температури в океані менша, ніж на суші. На поверхні тропічних морів температура може підніматися до 36,5°С, на поверхні полярних – зазвичай близька до 0°С, хоча може падати і нижче 0°С. На глибині океанів (нижче 4 тис. м) температура коливається від 1,2 до 2,3°С. Важливо те, що на глибині приблизно 100 м коливання температури практично відсутні і температура тут цілий рік залишається постійна. Замерзання води на поверхні дуже впливає на поширення морських тварин. Тварини тропічних морів – стенотермні, причому одні з них можуть жити тільки в теплій, інші – тільки в холодній воді. Наприклад, тріска – стенотермна холодолюбна риба, а рифоутворювальні корали – стенотермні теплолюбні тварини, оскільки не виносять охолодження води нижче +20°С. На противагу тваринам холодних і теплих морів, тварини морів помірного поясу, де спостерігаються максимальні коливання температури, – евритермні.

Так, чорноморські оселедці витримують коливання температури від +26°С влітку до +6°С узимку.

4. Солоність вод – основний хімічний чинник існування морських тварин. Середня солоність світового океану – 3,5 ‰; у північних морях, де випаровування невелике, вона менша; у тропіках солоність велика, особливо в закритих морях, що «врізаються» в посушливі області суші: так, солоність води в Середземному морі – 4 ‰, у Червоному морі – 4,6 ‰. У внутрішніх морях нерідко спостерігаються і відмінності в складі солей (в океані він постійний).

5. Наявність кисню. Вміст кисню в морі коливається на поверхні від 9 см3 на літр за температури 0°С до 4,93 см3 за 25°С. У глибинах океанів, які «вентилюються» течіями холодної води, що йдуть від полюсів до екватора, вміст кисню майже так само великий, як і на поверхні. У внутрішніх морях таких течій немає, нерідко спостерігається розшарування води на поверхневу, опріснену та більш солону глибинну. Вентиляція глибин і постачання їх киснем відсутні унаслідок дії сірководневих бактерій. У результаті гниття органічних речовин утворюється сірководень, що робить неможливим існування будь-яких організмів.

Вміст кисню в морській воді порівняно постійний. Його відсутність морські організми переносять важче, ніж прісноводні.

6. На розповсюдження тварин впливають морські течії (як вертикальні, так і горизонтальні), що переносять місцями величезні маси теплої тропічної води до північних широт, а також у зворотному напрямку, перемішуючи поверхневі й донні шари, різні за своєю солоністю, температурою, вмістом кисню. Течії переносять морських тварин (особливо в стадії личинки) на величезні відстані, дають можливість теплолюбним тваринам проникати в Північну півкулю (наприклад, течія Куросіо) і, навпаки, холодні течії дають можливість холодолюбним формам здійснювати міграції майже до самого екватора.

7. Тиск води – один із найбільш мінливих чинників водного середовища, що коливається в дуже широких межах. Найбільша відома глибина океану дорівнює 10170 м і тут тиск дуже високий. Тиск води на живий організм уже на глибині 10 м удвічі більший, ніж на поверхні. Існування організмів у даних умовах пояснюється тим, що тиск усередині організму дорівнює тиску навколишнього середовища. Вплив тиску на розподіл фауни дуже своєрідний. Жодних особливих морфологічних пристосувань, що дозволяють переносити цей колосальний тиск, у тварин немає.

Кожна тварина зазвичай тримається на певній глибині, здійснюючи вертикальні переміщення в межах декількох десятків або сотень метрів. Проте існують певні варіації: є тварини стенобатні (вузькоглибинні) й еврибатні (широкоглибинні).

Розглянувши чинники середовища, які впливають на розподіл тварин у морях і океанах, перейдемо до вивчення зоогеографічного районування, що ґрунтується на ареалі поширення тварин.

Зоогеографічними одиницями є царство, область, підобласть, провінція, округ, ділянка.



Поділ Світового океану

Зоогеографічне районування Світового океану ускладнене. Це пов’язано з розмитістю меж областей; якщо області ще можна вважати загальними для літоралі, пелагіалій абісалі, то підобласті будуть суттєво відрізнятися.

Розподіл Світового океану здійснюється за схемою, запропонованою Свеном Екманом.

У Світовому океані виділяють 3 царства: літораль, пелагіаль, абісаль.

У царстві літоралі виділяють 6 областей: Індо-Полінезійську, Тропіко-Атлантичну, Арктичну, Бореальну, Антибореальну, Антарктичну.

Кожна з областей поділяється на підобласті та має свої географічні межі.

У царстві пелагіалі виділяють 4 області: Арктичну, Атлантичну, Індо-Пацифічну, Антарктичну.

У царстві абісалі виділяють 3 області: Індо-Пацифічну. Атлантичну, Арктичну. Індо-Полінезійська область має одну підобласть – Індо-Полінезійську. Вона характеризується найбільш різноманітною і стародавньою фауною. Індо-Полінезійська область охоплює колосальний простір: весь Індійський океан з його внутрішніми морями – Червоним морем, Персидською затокою і численними протоками Зондського архіпелагу, усю тропічну частину Тихого океану.

Сприятливі температурні умови, пов’язані з мілководними площами (у внутрішніх морях і затоках), а також незмінність цих умов упродовж усієї історії існування Землі зумовили те, що Індо-Полінезійська підобласть відрізняється винятковим багатством фауни і водночас вражаючою одноманітністю.

Ті самі види коралів, морських їжаків і риб можна зустріти в Суецькій затоці, на березі Червоного моря й на узбережжі архіпелагу Поумоту в Тихому океані.

Для цієї підобласті характерні дюгоні (сиренові). Ластоногих майже немає, за винятком рідкісного виду тюленів (Monаchus). Із морських птахів, які мешкають на узбережжі, характерні дрібні буревісники, а з більших птахів – вилохвості фрегати і фаетони. Зустрічається і гігантський альбатрос, який великими колоніями гніздиться на островах.

Із рептилій даної підобласті можна відмітити морських змій, характерних тільки для Індо-Полінезії, і лише один вид виходить за її межі, зустрічаючись на тихоокеанському узбережжі Америки. Деякі з морських змій (широкохвости) виходять на берег і відкладають яйця, для інших характерне живонародження і постійне існування у воді.

Фауна риб надзвичайно різноманітна. Зустрічаються різнозубі акули, пилоноси.

Також в Індо-Полінезії зустрічаються різноманітні зрослощелепні – голчасті діодони, чотиризуби, спинороги, козубеньки. Більшість із них забарвлена в яскраві кольори – жовтий, червоний, синій. М’язи цих риб часто містять отруйні речовини. Найбільше нараховується губанових риб, які мешкають поруч із розвиненими кораловими рифами, наприклад, риби-папуги (харчуються коралами), щетинозуби, риби-хірурги та ін.

Коралові рифи утворюють у літоралі Індо-Полінезії типовий біоценоз, що визначає поширення як безхребетних, так і хребетних тварин, які досягають в Індо-Полінезії апогею розвитку. Цілі острови та архіпелаги островів утворені відмерлими скелетами коралів. Їх живі підводні зарості утворюються шестипроменевими коралами. В основному характерні мадрепорові корали, але зустрічається «морське пір’я», здатне світитися. Також наявні восьмипроменеві корали з м’яким тілом (рід А1суоnium), колонії яких покривають скелі подібно до м’яких газонів. З інших безхребетних, більшість яких пов’язана з біоценозами коралових рифів, зустрічаються ракоподібні, що за своєю різноманітністю не поступаються рибам. Особливо характерні мечохвости. Із крабів – величезні Neptunus, із розширеними плавальними лапами. Ці краби служать об’єктом промислу. Кокосовий рак, дорослі особини якого в дорослому стані харчуються на суші, розвивається у прибережних водах.

Молюски, що населяють дану місцевість, відрізняються величиною і привабливим зовнішнім виглядом. Наприклад, із черевоногих – лапчасті Pteroceas, конічні – Tritonium; із двостулкових – Tridacna (стулки яких важать понад 250 кг); перлівниця і кораблик характерні для Індо-Полінезії.

Численні види голотурій, наприклад, чорна голотурія (трепанга), яка покриває коралові рифи, вживаються в їжу. У великій кількості зустрічаються морські лілії. Із губок характерні кремнерогові, а з кільчастих червів – палоло, які теж вживаються в їжу. Фауна Індо-Полінезії гомогенна, але є місцеві відмінності – особливим багатством видів відрізняється літораль, де збереглися такі релікти, як Nautilus і двостулковий молюск Тrigonia, що населяє третинні й крейдяні басейни Південної півкулі.

Червоне море – крайній північно-західний форпост, і тому має досить збіднену фауну, на відміну від північно-східного форпосту – Гавайських островів. Причиною цього є холодні течії, які сприяли проникненню антарктичних тварин до екватора, зокрема і галапагоського пінгвіна. Морські змії відсутні в даній місцевості.

Із риб наявні рогаті скати, манта. Родина губанових тут представлена іншими видами, а вугри відсутні. Більшість риб коралових рифів (козубеньки, щетинкозубі) теж відсутні. Самі коралові рифи розвинені слабше, ніж в Індо-Полінезії, склад коралів бідніший – є гідрокорали і м’ясисті корали. Із молюсків зустрічається віргінська устриця, двустулка Допах, а також моховатки.

Бідність фауни можна підтвердити тим, що, наприклад, морські їжаки представлені в Індо-Пацифіці 36 видами, а в Східній Пацифіці – лише 6.



Тропіко-Атлантична область

За своїм обсягом поступається Індо-Полінезійській. Органічний світ цієї області значно поступається Індо-Полінезії, що особливо стосується західних берегів Америки і Африки.

Однією з причин цієї бідності є наявність холодних морських течій, що омивають ці береги. Але ці течії відсутні в Антільському морі. Тому фауна Тропіко-Атлантичної області не відрізняється такою гомогенністю, як Індо-Полінезійська, і її слідує роздивлятися по наступним підоблостям: Східно-Пацифічна, яка утворює «перехід» від Індо-Полінезії; Вест-Індійська, де Тропіко-Атлантична фауна досягає повного розвитку; Східно-Атлантична.

Східно-Пацифічна підобласть. Відмінність фаун з Індо-Полінезією позначається вже в класі ссавців: сиренові абсолютно відсутні – їх місцями замінюють ластоногі, а саме морські леви (у берегів Перу) і галапогосський котик.

Загалом фауну цієї підобласті можна охарактеризувати як суттєво збіднену фауну Індо-Пацифічної області й навіть Вест-Індійської підобласті.



Східно-Індійська підобласть охоплює літораль Мексиканської затоки Антильського моря, Бермудських островів і східних берегів Південної Америки.

У цій підобласті тропіко-атлантична фауна (після Індо-Полінезійскої) найбагатша. Між ними є схожість, що виражається в наявності загальних родів (але не видів). Так, із ссавців знову з’являються сиренові, представлені не дюгонями, а ламантинами. Морські їжаки майже відсутні, як і у всій Тропіко-Атлантичній області. Багато риб: із хрящових – рогаті скати (до 6 м), різноманітні вугри.

Слід відзначити значне різноманіття коралових рифів, що обумовлює велику кількість риб, які харчуються ними або живуть у них – щетинозубів та інших. В основному наявні гідроїдні корали, що утворюють атоли (Бермудські острови). Зустрічаються мечохвости, кільчасті черви, а також досить багато різноманітних видів крабів.

Східно-Атлантична підобласть охоплює атлантичне узбережжя Африки і островів Зеленого Мису. Це найбільш бідна частина тропічної Атлантики, що пояснюється холодною течією, яка омиває західні береги Африки і піщаним характером берегів.

Основна відмінність даної підобласті – це «випадання» з біоценозу коралових рифів; рифоутворювальні види коралів хоча й зустрічаються тут, але не утворюють зв’язкового полипняка, тому відсутні коралові родини риб. Східно-Атлантичну фауну не можна порівнювати з іншими тропічними фаунами, її можна розглядати як перехід від Вест-Індії до фауни Середземного моря, оскільки для неї характерне змішування форм тропічних, субтропічних і помірних морів. Доказом спільності походження обох фаун є наявність ламантинів.

Незважаючи на змішаний характер фауни, Східно-Атлантична літораль відрізняється багатством ендеміків (десятиногі раки, асцидії, голкошкірі).

Арктична область має одну підобласть – Арктичну або Циркумполярну. На відміну від тропічних областей невелика за площею. Сюди відноситься північне узбережжя Америки, Гренландії, Азії і Європи, оскільки вони не омиваються теплими течіями. Північні береги Норвегії і Мурмана, що знаходяться під впливом Гольфстріму, сюди не входять. У берегів Нової Землі розвинена типова арктична фауна.

Арктична область характеризується морськими ссавцями – моржами і тюленями (тев’як або хохлач).

З птахів особливо характерні чайки – рожева, вилохвоста, поморники.

Фауна риб в арктичній літоралі порівняно небагата. Найбільш характерні тріскові (сайка, навага); чотирирогий бичок.

Ракоподібні представлені незначною кількістю десятиногих раків, у тому числі і крабів. Зустрічається 73 види бокоплавів. Характерні також морські таргани і креветки.

Численні голкошкірі утворюють масові скупчення. Це морський їжак, змієхвістки, морські зірки. Для арктичної зони характерно те, що зірки і офіури, які являються глибоководними формами, живуть на глибині декількох метрів.

Молюски представлені характерними формами – йольдія і арка, а черевоногі – букініум.

Недолік справжніх коралів компенсується пишним розвитком актиній, що покривають дно суцільним килимом. Не менш чисельні і різні мшанки, що досягли багатої різноманітності. З губок типові кременеві. Проте переважаючими формами безхребетних є сидячі, раковинні – кільчасті черви.



Бореальна область

Бореальна область охоплює північні частини Атлантичного і Тихого океанів, обмежовані Арктичною областю на півночі й тепловодними областями на півдні. У цій великій області нараховується декілька зон, що характеризуються температурою води: 5–10оС – холодна вода; 10–15оС – помірно холодна; 15–20оС – помірно тепла.

Для даної області характерні значні коливання температури води, не властиві Арктичній і Тропічній областям.

Бореальна область має 2 підобласті: 1) Бореопацифічну, до якої входить північна частина Тихого океану з Японським, Охотським і Беринговим морями; 2) Бореоатлантичну, що охоплює північну Атлантику із внутрішніми морями Європи та Америки (Середземним, Чорним, Німецьким, Балтійським і Білим). Фауни цих підобластей схожі.

Л. С. Берг назвав такий тип розірваного ареалу поширення – амфібореальним. Амфібореальні види тварин зустрічаються як у холодноводній, так і в помірно теплій зоні, що характеризує фауну Бореальної області. Серед ластоногих для холодноводної (бореальної) зони характерні: звичайний тюлень, гренландський тюлень (ларга). Із риб зустрічається тріска, навага, камбала (особливо палтус); серед дрібних риб – лисички. Серед амфібореальних ракоподібних – креветка-пандалюс, рак-самітник. Серед молюсків – звичайна мідія, із голкошкірих – червона зірка, зірка-сонце та ін.

У фауні цих підобластей є відмінності, причому фауна північних частин Тихого океану багатша за бореоатлантичну.

Фауна Бореопацифічної підобласті дуже своєрідна, зокрема морські ссавці Північної Пацифіки. Ще недавно тут мешкала морська корова (нині винищена), на межі зникнення й калан. Великими колоніями тримаються котики, сивучі. Із тюленів слід відзначити циркумполярні види (морський заєць і смугастий тюлень). Характерною особливістю бореальної зони є велика кількість морських птахів, що селяться так званими базарами. Серед них є циркумполярні види – строката кам’янка, великий мартин-бургомістр і гага-горбатодзьобка та ендемічний вид – топорець.

Іхтіофауна даної зони надзвичайно різноманітна, причому на півдні в помірно теплій зоні зустрічається багато видів риб, що належать до тропічних родин (зрослощелепні). З ендемічних видів зустрічаються терпуги і скати.

Безхребетні представлені багатьма видами. Із ракоподібних зустрічається велетенський краб. Необхідно відзначити гігантські розміри голкошкірих – їжаків, зірок, офіур. Ще більше вражають розміри молюсків – рапанів та ін.

До морів Бореопацифіки належать Берингове, Охотське, Японське. Берингове море населене представниками арктичного типу. З риб у північній частині зустрічаються бабцюваті, ліпариси; на півдні значно тепліше і тут типові бореальні види тварин. Великі глибини населені типовими глибоководними рибами і голкошкірими. Біля Камчатки зустрічається тепловодний їжак, а на глибинах – гідрокорали, властиві тропічним морям. Для Охотського моря характерні гідрокорали.

Японське море, що зігрівається течією Куросіо, має цілком субтропічний характер. Сюди запливають тропічні форми – морські змії та черепахи, акула-молот, навіть летюча риба і численні зрослощелепні (діодон та ін.). Іхтіофауна Японського моря дуже багата: із 34 рядів, властивих Бореопацифічнй області, в Японському морі мешкають представники 31 ряду (600 видів риб).

Глибоководна фауна в Японському морі не виражена. Особливо характерні голотурії, які мають те саме промислове значення, що й трепанг.

Західне узбережжя Північної Америки за своєю фауною дуже близьке до вищевказаних морів.

У Бореоатлантичній підобласті, що омивається теплою течією Гольфстрімом, зустрічаються як субтропічні, так і арктичні форми.

У даній підобласті із ссавців наявні справжні тюлені та ендеміки – гренландський тюлень (або лисун) і тев’як, проте відсутні вухаті тюлені (або морські леви).

Пташині базари в Бореоатлантичній підобласті мають інший склад, ніж на Далекому Сході. Характерні мартини (клуша, сріблястий та ін.), кайри, альки, гагарки, оригінальні види топорців, ендемічна гага. Зустрічаються полярна гагара, качурки. Іхтіофауна Північної Атлантики багата: тріскові (тріска, пікша, мерланг, сайда); оселедцеві (океанічний оселедець); численні камбали (морський язик, палтус). Важливе місце в іхтіофауні даної підобласті посідають собачкові (зубатки), а також скорпени і морські окуні, морські півні.

Серед мешканців бентосу даної підобласті можна назвати таких: морський чорт, морський вугор і деякі акулові, такі як колюча акула (катран) і різні скати – хвостокіл та ін. Південніше тріскові риби поступаються місцем кефалі, барабулі, губаням.

Ракоподібні представлені омарами, лангустами, крабами, раками-самітниками. Із голкошкірих часто зустрічаються їжаки, морські зірки, лілії, але вони не утворюють масових скупчень, як на півночі. Із головоногих молюсків водяться восьминоги, каракатиця. Серед молюсків поширена серцевидка. Кишковопорожнинні представлені медузами і гідрополіпами. Коралових поліпів багато, але рифів вони не утворюють. Із восьмипроменевих поліпів можна назвати м’ясисте і морське пір’я.

До морів Північної Атлантики належать: холодноводне Біле море, на глибинах якого зустрічаються арктичні релікти – молюски Yoldia, зірка Asterias, із риб – Liparis, а також, Балтійське, Азовське, Чорне, Мармурове та Середземне моря.

Солоність води в Білому морі невисока (2,5 ‰). Видовий склад його мешканців дещо бідніший фауни Баренцева моря, але має більш арктичний характер. Характерні гідроїди, їжаки (Echinus), зірки (Solaster).

Балтійське море. Балтійське море – невелика опрісненена затока Атлантичного океану (солоність – 1–0,8 ‰). Його фауна дещо бідніша, ніж …. Покривники в Балтійському морі відсутні, проте зустрічаються молюcки, голкошкірі. З тюленів водяться нерпа і тев’як. Іхтіофауна характеризується співіснуванням прісноводих форм із морськими: зустрічаються миньок, судак, сиг, лящ, щука та інші, а також камбала, тріска, морська голка, барабуля, морський півень, колючий бабець, із пелагічних риб – оселедець океанічний, прохідний і шпрот. Проте морські види риб характеризуються меншими розмірами. Зустрічаються релікти (морський тарган), а з риб – бичок чотирирогий.

Середземне море відрізняється малою глибиною, підвищеною солоністю (4 ‰) і високими температурами води. Завдяки мілководності Гібралтарської протоки холодні глибинні води Атлантики в нього не проникають і вода зберігає температуру +13°С.

Фауна Середземного моря має субтропічний характер. Із тюленів зустрічається Monachus, дуже поширені морські черепахи. Іхтіофауна моря дуже багата – 440–450 видів, серед них такі тепловодні форми, як електричні скати, мурени, сонцевики; багато видів губанових, кефалі, є навіть представники рифових риб. Молюски представлені багрянками. Ендеміки – червоний, або благородний, корал і грецька губка.

Пелагічна фауна багата і має суто субтропічний характер. Наявні летючі риби, медузи, сифонофори, сальпи, піросоми.

Чорне та Азовське являють собою внутрішні водойми, ізольовані від океану. Глибина Чорного моря – більш 200 м. Води на глибинах заражені сірководнем, що виключає існування там організмів. Фауна верхніх шарів бідна, в основному представлена середземноморськими видами. Багато класів і рядів типово морських організмів відсутні – немає морських зірок, їжаків, лілій, головоногих, коралів, сифонофор, сальп, губок та ін. Серед ластоногих можна зустріти білочеревого тюленя, а з китоподібних – дельфінів.

Риб налічується близько 155 видів, основу складають іммігранти з Середземного моря – кефалі, губанові, камбали, а з пелагічних – скумбрія, паламіда, сардина, анчоус (хамса). З акулових зустрічається колюча акула (катран), великі акули відсутні; 18% іхтіофауни припадає на частку видів напівпрісноводного басейну – бичків, прохідних оселедців. Із голкошкірих наявні голотурії та офіри, із медуз – «морське серце» і коренерот.

У мілководному Азовському морі зустрічається низка справжніх прісноводих риб – судак, сом, сазан, лящ та ін. (усього до 22%), проте є і морські риби – кефаль, камбала, анчоус.

Фауна безхребетних у цьому морі дуже багата і представлена підвидами середземноморських форм.

У водах Каспійського моря переважають сульфати (склад солей інший, ніж в океані). Морські тварини тут, наприклад, голкошкірі, краби, відсутні.

Основне ядро іхтіофауни складають прохідні оселедці й риби солонуватих водоймищ – вобла, бички і суто прісноводні – щука, сом, судак, сазан. Але є види, що вказують на минулий зв’язок моря з океаном – каспійський тюлень, білорибиця і морський тарган.

В Аральському морі не збереглося жодної морської риби. Тут морський елемент фауни обмежується декількома видами молюсків, із яких лише Cardium edule – справжня морська форма, а інші – Adacna, Dreissena, Neritina – властиві швидше лиманам і солонуватим озерам.

Антибореальна область

Антибореальна область охоплює узбережжя південних материків, які знаходяться в зоні між антарктичною і тепловодною зонами. Ця область схожа на Борео-Пацифічну і Борео-Атлантичну області. Для неї теж характерне змішування антарктичних, індо-пацифічних і тропіко-атлантичних форм. Дана область ділиться на три підобласті.



Південно-Австралійська підобласть охоплює узбережжя Австралії, Тасманії та Нової Зеландії. Вона має найбагатшу і найсамобутнішу антибореальну фауну. Ссавці в цій підобласті представлені котиками, морськими слонами, тюленями (крабоїдом і морським леопардом). Птахи – чубатими пінгвінами, малим пінгвіном. Серед риб характерна нототенія, серед безхребетних – плечоногі, креветки, черви, краб Cancer.

Південно-Американська підобласть включає тихоокеанське узбережжя Південної Америки, Фолклендських островів та ін.

Для цієї підобласті із ссавців характерний котик. Зустрічається морський слон. Із птахів наявні пінгвіни, баклани і качка-пароплав. Фауна риб і кільчастих червів майже не відрізняється від новозеландської фауни – 150 видів літоральних десятиногих раків, половина з яких ендемічна. Із біполярних форм пелагіалі зустрічається асцидія Molgula.



Південно-Африканська підобласть охоплює атлантичне й індійське узбережжя Африки.

Для цієї під області із ссавців характерний котик-арктоцефалюс, із птахів – пінгвін сфеніхус і буревісники.

Літоральна фауна загалом досить багата – 50% всіх молюсків ендемічні. Біполярні форми – омар, асцидії.

Антарктична область охоплює узбережжя Антарктичного материка і прилеглих архіпелагів. Екологічні умови схожі з арктичними, але ще суворіші за них. Антарктична фауна характеризується своєрідними морськими ссавцями і птахами.

Серед ссавців відсутні моржі, рідкісні справжні тюлені, до яких тут належать плямисті морські леопарди та морський слон. Характерний також один з котиків – арктоцефалюс і морські леви.

З птахів – альбатроси, буревісники та пінгвіни (імператорський пінгвін, ослиний пінгвін).

З риб характерні колючопері риби, бельдюги. З безхребетних – бокоплави, сидячий червяк – Cephalodiscus.

Своєрідність фауни відрізняється її ізольованістю. З риб північної півкулі зустрічаються морський окунь, лисички, колюча акула, замість тріскових – Muraenolepidae.

Знаходження близьких або тотожних форм у холодноводному поясі північної й південної півкуль, при відсутності їх у проміжному тепловодному поясі, називається біполярністю.

Пелагіаль тропічної зони Тихого океану (або Індо-Пацифічна область пелагіаля) характерна існуванням тут китоподібних з ссавців. Зустрічається крупний кит – індійський смугастик, індійський широконосий дельфін і родич кашалота – когія. З акул – оселедцева акула і риба-молот.

Планктон утворюється з безхребетних корененіжок форамініфер, медуз, особливо колоніальних медуз або сифонофор. З молюсків – різноманітні киленогі, крилоногі, веслоногі рачки. Індо-Пацифічні види відрізняються особливо сильним розвитком щетинок та вусиків, що пояснюється відсутністю холодних течій.

Переважна більшість пелагічних покривників – піросом, сальп, аппендикулярій – належить тепловому поясу; а сальпи Salpa democratісa – показують циркумтропічне розповсюдження.

Фауна пелагіаля тропічної Атлантики схожа з фауною Індо-Пацифіки. Найбільш поширені кашалоти, летючі риби і золоті макрелі, кіленогі й крилоногі молюски, сифонофори, піросоми (або представлені вікарііруючими формами).

Проте, є й відмінності. Дельфіни представлені родом Steno. Серед крупних китів характерний Брайдов полосатик. Серед риб – тихоокеанського парусника замінює риба-меч. Характерні макрелі і схожі на них паламіди, часто зустрічається тунець. Планктону властиві сифонофори. Але особливістю пелагіаля тропічної Атлантики є наявність тут біоценозу Саргассова моря. Ці скупчення водоростей служать притулком для ряду прибережних форм (морських коників, морських їжаків, мшанок, асцидій червяків і молюсків). Планктон мізерний – представлений личинками тварин, які населяють саргоссові зарості, і рачком Evadne. Своєрідний біоценоз Саргассова моря є ніби літоральним угрупованням, перенесеним у пелагіаль.

Фауна пелагіаля Арктичної області дуже своєрідна. З китоподібних зустрічається відомий гренландський кит, нині винищений, і цілий ряд інших китів: гринда, фінвал, з дельфінів – нарвал або одноріг, білуха.

Пелагічні риби Арктики представлені небагато: гренландська акула, масовою формою є мойва, яка служить їжею для китів. Зустрічається океанічний оселедець, інші оселедці підходять сюди влітку.

З безхребетних зустрічаються крилоногий молюск – кліон і веслоногий рачок – каланус (живлення для беззубих китів).

Велика кількість цих безхребетних пояснює наявність в цій області китів. Багаточисельні також різні гідромедузи.

Для пелагіаля Борео-Пацифічної області характерні пелагічні китоподібні, що мають космополітичні й ендемічні види, такі як: японський кит, горбун, сірий кит або грауваль. З риб зустрічається оселедець океанічний. Цілий ряд пелагічних риб теж показує амфібореальне розповсюдження – макрель, анчоус, сардина (івасі). Планктон представлений рачком каламус.

Пелагічна фауна Борео-Атлантичної підобласті характеризується наявністю китоподібних – біскайського кита і смугастика. З дельфінів зустрічається морська свиня або пихтун. З риб – оселедець океанічний, сардина, анчоус, макрель (скумбрія), пеламіда, риба-меч. З акулових – гігантська акула. З безхребетних пелагіаля – морське серце, з медуз – коренерот.

Пелагічна фауна Антарктики характеризується китами Neobalaena і великим смугастиком.

З безхребетних планктону поширений ряд форм, які зустрічаються і в Арктиці крилоногих і веслоногих раків (каланус), з сифонофор – Diphyes і гребневики. Все це типові випадки біполярного розповсюдження.

Фауна Абісального царства охоплює населення глибин світового океану. Населення це пов’язане з дном, але не пов’язане з берегами. Знаходиться в умовах низької температури, абсолютної темноти і каласального тиску. Перешкодою для розповсюдження є лише континентальні масиви і мілини, тому фауна абісаля є у високому ступені гомогенною. Особливо це відноситься до риб, найбільш рухомої групи морських організмів. Приклад космополітного розповсюдження (з близької до тріскових родини довго хвостиків) характерний для абісаля вид – макрурус, який зустрічаєтьсяі в атлантичному та індо-пацифічному абісалі. Тут характерні риби глибоководних родин – Synaphobranсhus, Halosauropsis.

Для абісаля характерні анчоуси, що світяться, а також бельдюги. На великих глибинах зустрічаються химери.

Майже всі класи тваринного царства представлені в абісалі (немає з ракоподібних амфіпод), але їх відсутність поповнюється великою кількістю крабів і раків-самітників. Молюски рідкісні, тому раки-самітники не ховають свого черевця в чужу черепашку для захисту.

Креветки мають довгі вуса. На глибинах Індійського океану були знайдені сліпі раки. Вусоногі рідкісні, через відсутність твердого субстрату для прикріплення. Морська качечка є справжнім гігантом серед вусоногих.

Молюски, як і плечоногі, на максимальних глибинах рідкісні. Голкошкірі різноманітні. Особливо численні прикріплені морські лілії (Pentacrinus, Hyocrinus, Bathycrinus та ін.). Не менш різноманітні і кишковопорожнинні – гідроіди, горгонії, корали з вапняним скелетом (серед яких особливо характерний рід Flabellum).

Для абісалі характерні кремінні губки (Euplectella і Hyalonema).

Найрізкіше відрізняється абісаль Арктичної області. Вона характерна великою кількістю ендеміків (до 40%). Особливо молюском Pectеn і рибами з родини ліпарид.

Абісаль інших океанів можна розділити на дві області: Індо-Пацифічну, куди відноситься абісаль Індійського та Тихого океанів, і Атлантичну абісаль, яка характерна наявністю ряду цікавих форм; серед ракоподібних – краб Macrocheir kampferi, сліпі омари Nephropsis, які мешкають в Індійському і Тихому океані, а з морських лілій характерні представники роду Mеtacrinus.

Атлантична абісаль характеризується наявністю морських їжаків Pourtalesia, ліліями Pentacrinus, коралами Chrysogorgidae, риб Macrurus і ін.

Слід відзначити, що відмінність придонної абісальної фауни Індо-Пацифіки та Атлантики все ж значно менша, ніж відмінність їх літоральної фауни.


ПЕРЕЛІК НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОЇ ТА НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бобринский, Н. А. География животных [Текст]/ Н.А. Бобринський, Л. А. Зенкевич, Я. А. Бирштейн. – М.: Сов.наука, 1946. – 455с.

Воронов, А.Г. Біогеографія [Текст]/ А. Г. Воронов. – М.: Вид-во МДУ, 1963. – 432 с.

Воронов, А. Г. Біогеографія [Текст]: метод. вказівки/ А. Г. Воронов. – М.: Вид-во МДУ, 1974. – 231 с.

Второв, П. П. Биогеография [Текст]/ П. П. Второв, Н. Н. Дроздов. – М.: Просвещение, 1978. – 270 с.

Гептнер В. Г. Загальна зоогеографія [Текст]/ В. Г. Гептнер. – М.–Л.: Біомедвид, 1936. – 342 с.

Гладков, Н. А. Зоогеографія з основами екології [Текст]: метод. казівки. – М.: Вид-во МДУ, 1963. – 232 с.

Дарлингтон Ф. Зоогеографія: Пер. с англ./Под. ред. Н. А. Гладкова. М., 1966.

Кузякин, А. П. Биогеография. Ученые записки [Текст]/ А. П. Кузякин, Моск. обл. пед. ин-т им. Н. К. Крупской. – М.: 1962. – 234 с.
Список рекомендованої літератури

Зедлаг У. Животный мир Земли: Пер. с нем./Под ред. В. Г. Гептнера. М., 1975.

Лопатин, И. К. Зоогеография [Текст]/ И. К. Лопатин. – 2-е узд. – Минск: Вышейшая шк.., 1989. – 318 с.

Нейл, У. География жизни [Текст]/ У. Нейл.– М.: Изд-во «Прогресс», 1973. – 337 с.

Пузанов, І. І. Зоогеографія [Текст]/ І.І. Пузанов. – К.: Рад. шк., 1939. – 379 с.

Старобогатов Я. И. Фауна моллюсков и зоогеографическое районирование континентальних водоемов. Л. 1970.

Ярошенко, П. Д. Лекції по біогеографії [Текст]/ П.Д. Ярошенко. – М.: Вид-во МДУ, – 1975. – 432 с.

Ярошенко, П. Д. Загальна біогеографія [Текст]/ П.Д. Ярошенко. – М.: Думка, 1975. – 421 с.



Список методичної літератури

Зоогеографічні особливості фауни України. – Дніпропетровськ, 1990. – 72 с.



Глосарій до спецкурсу «Зоогеографія». – Дніпропетровськ, 2008. – 24 с.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка