Конспект лекцій з основ теорії міжнародного права для студентів III курсу відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка



Сторінка4/15
Дата конвертації26.12.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Тлумачення принципу містяться в: Декларації "Про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин держав у відповідності з Статутом ООН" 1970 р.; Декларації "Про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах", 1987 р.; резолюції ГА ООН 1974 р. "Про визначення агресії"; Заключному акті Наради з безпеки і співробітництву в Європі 1975.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання:



  1. утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої);

  2. утримуватися від загрози силою;

  3. утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу
    відмовитися від повного здійснення її суверенних прав;

  4. відмовитися від актів репресії з допомогою сили;

5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо.
Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування.

Міжнародне право в Статуті ООН чітко визначає всі випадки можливого правомірного застосування сили:

1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51);

2) застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки на випадок загрози миру,


порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

31 Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і, на прохання

останньої, інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою поширюється не лише на безпосередні дії чи їх погрозу, а й на пропаганду таких дій.

5.7. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав і їх рівноправності у міжнародних відносинах. Обидва правові начала міжнародно-правового статусу держави в середині XX століття оформилися як один принцип міжнародного права.



Статут ООН (п.1, ст. 2) закріплює його як один принцип: "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".

Цей принцип також міститься в Декларації про принципи, які стосуються дружніх відносин держав (1970р.), в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975



Р-)

Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому



документі Мадридської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1983 р., Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 р., Паризькій хартії для нової Європи 1990р. та інших документах.

Принцип суверенної рівності держав забезпечує останні наступними правами:



  1. право кожної держави на юридичну рівність;

  2. право на територіальну цілісність;

  3. право на свободу і політичну незалежність;

  4. право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні
    системи;

  5. право встановлювати свої закони і адміністративні правила;

  6. право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами у
    відповідності з міжнародним правом;

7) право змінювати кордони згідно міжнародного права мирним шляхом і за
домовленістю;

  1. право належати чи не належати до міжнародних організацій;

  2. право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод;




  1. право бути чи не бути учасником союзних договорів;

  2. право на нейтралітет.

Зазначений принцип також покладає на держав певні обов'язки:

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

32


  1. поважати правосуб'єктність інших держав;

  2. виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов'язання;

  3. жити в мирі з іншими державами;

  4. не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам та ін.

Таким чином принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує:

а) оптимальне співвідношення їх прав і обов'язків;

б) статус держав, як суб'єктів міжнародного права;

в) засади правомірного прийняття рішень, і г)основні начала правового регулювання


міждержавних відносин.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, рівність держав за міжнародним правом більше стосується рівності при застосуванні права, а не при його створенні.

5.8. Принцип невтручання

Як норма міжнародного права невтручання відоме було більше тисячоліття тому. На рівні двосторонніх договорів держави тривалий час включали норму про невтручання у внутрішні справи.



В багатосторонньому правовому акті вперше закріплено в Конвенції про права і обов'язки держав, прийнятій на Конференції американських держав (1933 р.), Декларації американських принципів (1938р.)

В Статуті ООН (п.7 ст.2) заборона втручання "в справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави" сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права.

Тлумачення принципу невтручання міститься в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 р., Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації про недопустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав 1982 р.; Заключному акті НБСЄ 1975р. таін.

Принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:


  1. утримуватися від безпосереднього втручання;

  2. опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав;

  3. уникати як індивідуального, так і колективного втручання;

4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до
внутрішньої компетенції держави;

  1. утримуватися від збройного втручання;

  2. утримуватися від загрози збройного втручання;

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

33

7) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого



примусу держави з метою примусити іншу державу поступати на свою вигоду за рахунок її суверенних прав;

  1. утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності;

  2. заборона організацій чи сприяння, допомога або допуск збройної чи іншої діяльності,
    спрямованої на повалення, зміну державного устрою іншої держави.

5.9. Принцип територіальної цілісності держав

В універсальному міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав функціонує, в основному, у звичаєво-правовій формі.

Спочатку принцип територіальної цілісності закріплювався у двосторонніх угодах, потім -у конституційному законодавстві країн.

З прийняттям Статуту ООН вказаний принцип утвердився в міжнародному праві, хоч сам Статут ООН формулює цей принцип через заборону загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН (п.4 ст.2).

В Декларації принципів міжнародного права, 1970 р., держави відобразили на універсальному рівні основні елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип):

а) обов'язок держави "утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення


національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни";

б) "територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом


застосування сили в порушення Статуту ООН";

в) "територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті


загрози силою чи її застосування";

г) територіальні набуття, отримані через силу чи загрозу її застосування, не повинні


визнаватись.

В ст. IV Заключного акту Наради по безпеці і співробітництву в Європі 1975 р. зазначено, що учасники "будуть поважати територіальну цілісність одна одної... Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи опосередкованих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт набуття з допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація чи набуття таким чином не будуть визнаватися законними".

Принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН, стосовно:

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

34


  1. територіальної цілісності;

  2. політичної незалежності;

  3. єдності якої-небудь держави;

  4. дій, що являють собою застосування сили чи її загрози;

  5. перетворення території в об'єкт воєнної окупації;

6) загрози перетворення території в об'єкт набуття прямо чи опосередковано,
застосовуючи силу в порушення міжнародного права.

За державами закріплено право визнання окупації незаконною.

Територіальна цілісність і недоторканість держави включає її природні ресурси, природне середовище, правовий режим певних територіальних ділянок держави тощо.

Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілісності держав є всі суб'єкти міжнародного права.

5.10. Принцип непорушності державних кордонів

Принцип непорушності державних кордонів як імперативна норма склався лише у відносинах європейських держав, США і Канади: двосторонні договори між СРСР та ФРН (1970 р.), між ФРН та Польщею, НДР і Чехословаччиною та інш.

В Заключному акті НБСЄ 1975 року держави-учасниці визнали, що вони "розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав в Європі, а тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".

Принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в Європейському регіоні:



  1. визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ як юридичне встановлених згідно
    міжнародного права;

  2. визнати непорушність кордонів всіх держав Європи;

3) відмовитись від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на
узурпацію частини або всієї території будь-якої держави на даний момент і в майбутньому;

  1. відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому;

  2. змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.
    Принцип непорушності державних кордонів діє навіть при докорінній зміні обставин, при

яких укладався міжнародний договір (п.1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 р.).

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001



35 5.11. Принцип мирного врегулювання спорів

Принцип мирного врегулювання спорів склався як імперативний постулат понад два тисячоліття тому.



Цей принцип закріплено в багатьох міжнародних документах, таких як: Гаазька Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок (1899 р.), Конвенція про обмеження застосування сили при відшкодуванні боргових зобов'язань (1907 р.), Статут Ліги Націй, Женевський Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів (1924 р.), Паризький пакт (1928 р.), Генеральний акт Асамблеї Ліги Націй (1928 р.), Генеральна конвенція про міжамериканську процедуру примирення (1929 р.), Міжамериканський антивоєнний договір про ненапад і процедуру примирення та ін.

Принципу мирного вирішення спорів закріплено на універсальному рівні в Статуті ООН (п.З, ст. 2): "всі Члени Організаиії Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість ".

Принцип мирного вирішення спорів юридичне визнаний не тільки в міжнародному праві, а й на національному рівні. Його тлумачення було надане в Декларації про принципи міжнародного права, 1970 р., в Заключному акті НБСЄ 1975 р., в Підсумковому документі Наради НБСЄ в Валетті (1991 р.) тощо.

Принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:



  1. вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами;

  2. врегульовувати спори в найкоротший строк;

  3. не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;

4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори,
розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування, інші засоби на власний вибір,
узгоджені до виникнення спору;

  1. утримуватися від ультимативності;

  2. утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір;

  3. враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;

  4. виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

Практично всі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного вирішення міжнародних спорів:

Ліга арабських держав - Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет; Організація Африканської Єдності - Комісію по посередництву, примиренню та арбітражу; - Організація американських держав - Постійну Раду;

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

36 Організація по безпеці і співробітництву в Європі - Суд і Комісію по примиренню.

Для принципу мирного вирішення спорів характерна стабільність, послідовність визнання, різнобічне докладання зусиль державами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.

О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001



37 5.12. Принцип поваги прав і основних свобод людини

Принцип поваги прав і основних свобод людини вперше був сформований як самостійний принцип в Заключному акті НБСЄ 1975 р.

В Статуті ООН поставлена мета "знову зміцнити віру в основні права людини". Статут ООН визначає як мету цієї організації "сприяння і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх" (п. З ст. 1, ст. 55).

На сьогодні це одна з найбільш нормативно забезпечених сфер міжнародного права. Найбільш важливі акти в цій сфері: Загальна декларація прав людини, 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1960 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966 р. Конвенції по запобіганню злочинам геноциду і покарання за нього, 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, 1966; Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарань, про права дитини, про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок і т.д.

Принцип поваги прав і основних свобод людини проголошено як самостійний в Заключному акті НБСЄ, 1975 р. В рамках ОБСЄ розроблено конкретні права і обов'язки держав та інших суб'єктів міжнародного права по дотриманню цього принципу, зокрема, в Підсумковому документі Віденської зустрічі (1989 р.); Паризький хартії для нової Європи (1990 р.); Підсумковому документі Копенгагенської зустрічі (1990 р.) та ін.

Принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права такі основні права і обов'язки:

1) обов'язок поважати права людини і основні свободи незалежно від статі, раси, мови,
релігії;


  1. обов'язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних,
    економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;

  2. обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості
    сповідатись одноособове чи спільно з іншими;




  1. обов'язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надати їм
    повну можливість користуватися правами людини і основними свободами і захищати їх законні
    інтереси в цій галузі;

  2. обов'язок визнати право людини знати свої права і свободи і захищати їх;

  3. обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій і угод з прав людини, якщо
    вони ними зобов'язані;

7) обов'язок прийняти законодавчі акти та вжити інших заходів необхідних для
забезпечення міжнародне визнаних основних прав і свобод людини;

8) обов'язок гарантувати людині, права якої порушені, ефективні засоби захисту.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

38 Кожна людина має на сьогодні право звернення в міжнародні структури за захистом

своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі.

1. В рамках ООН:

Верховний комісар ООН з прав людини,

Комісія по правах людини,

Підкомісія по попередженню дискримінації і захисту меншин,

Комісія по становищу жінок,

Комітет по ліквідації расової дискримінації,

Комітет по правах людини,

Комітет по ліквідації дискримінації щодо жінок,

Комітет проти катувань і т.д.

2. На регіональній основі:
Суд Європейського Союзу,
Європейський Суд з прав людини,
Міжамериканський суд з прав людини,
Міжнародний трибунал по колишній Югославії,
Міжнародний трибунал по Руанді і т.д.

5.13. Принцип рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею

В своєму розвитку цей принцип пройшов чотири основних етапи.


  1. Проголошення принципу національності (період буржуазно-демократичних революцій)

  2. Визнання як принцип самовизначення (період після першої світової війни).

  3. проголошення в Статуті ООН як "принципу рівноправ'я і самовизначення народів.

  1. Закріплення в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправ'я і права народу
    розпоряджатись власною долею.

Юридичне існування принципу рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею випливає зі Статуту ООН, Міжнародного пакту про економічні, соціальні культурні права 1996 р. (ст. 1), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, 1966 (ст.1) та ряду інших міжнародно-правових актів.

В заключному акті НБСЄ, 1975 р. записано: "Всі народи мають право в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання зовні і здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток".

О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

39 Тлумачення надане в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і



народам, 1960р. і Декларація про принципи міжнародного права, 1970р.

Принцип рівноправ'я і право народів розпоряджатися власною долею передбачає за суб'єктами міжнародного права такі права і обов'язки:



  1. обов'язок поважати рівність народів і націй;

  2. обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею;

  3. право народів жити в умовах повної свободи;

  4. право визначати, коли захочуть і як захочуть свій внутрішній і зовнішньополітичний
    статус;




  1. право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і
    культурний розвиток;

  2. право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і
    ресурсами;

  3. право просити і отримувати підтримку у відповідності з цілями і принципами Статуту
    ООН, на випадок, коли їх позбавляють права на самовизначення насильницьким шляхом.

5.14. Принцип співробітництва

Статут ООН, в преамбулі і п.З, ст. 1 зобов'язує держави-члени ООН "здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру".

В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначено, що співробітництво є не стільки правом, скільки обов'язком держав в різних сферах міжнародних відносин. Також визначено основні напрямки такого співробітництва.



Заключний акт НБСЄ 1975 р. формулює принцип співробітництва як норму, згідно з якою держави зобов'язані "розвивати своє співробітництво одна з одною, як і з усіма державами, в усіх галузях, у відповідності до цілей і принципів Статуту ООН".

Принцип співробітництва покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:



  1. співробітничати у відповідності з цілями і принципами ООН;

  2. робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;

3) сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім і добросусідським відносинам в умовах
миру, безпеки і справедливості;

  1. збільшувати добробут народів;

  2. ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці,
    культурі; робити власні переваги в цих сферах надбанням інших;

  3. скорочувати різницю в економічному розвитку.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

40

5.15. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань



Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань найбільш давній серед принципів сучасного міжнародного права. Він виник у формі міжнародно-правового звичаю расіа зшіі: зегуапсіа на ранніх стадіях розвитку державності.

В сучасному міжнародному праві цей принцип закріплений в Статуті ООН. Пункт 2 ст. 2 Статуту ООН декларує принцип таким чином: "всі члени Організаиії Об'єднання Націй добросовісно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм всім в сукупності права і переваги, які випливають з належності до складу членів Організації".

Кожний діючий договір обов'язковий для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватися. Учасники договору не можуть посилатися на положення свого внутрішнього (національного) права з метою виправдання невиконання ними договору (Віденські конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986рр.).

Сфера дії вказаного принципу не обмежується лише міжнародними договорами (Декларація про принципи міжнародного права 1970р.).

Виділяють такі принципові положення виконання міжнародних зобов'язань:

1. Кожна держава зобов'язана добросовісно виконувати свої зобов'язання:

а) за Статутом ООН;

б) з загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;

в) за міжнародними договорами, які дійсні відповідно до загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права.

2. На випадок суперечностей між зобов'язаннями за міжнародними договорами і


зобов'язаннями як членів ООН за його Статутом, перевага надається статутним зобов'язанням.

3. Кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі і такі, як встановлення


власних законів і адміністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони і
адміністративні правила, рівно як і практика і політика їх застосування відповідали її
зобов'язанням по міжнародному праву.

В сучасному міжнародному праві вироблені досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зокрема: взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

41 6. МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка