Конспект лекцій з курсу «Політична економія» для студентів економічного факультету дну зміст тема 1 предмет І метод політичної економії



Сторінка1/8
Дата конвертації30.12.2016
Розмір1.47 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8


Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара
Конспект лекцій з курсу

«Політична економія»

для студентів економічного факультету ДНУ

Зміст

ТЕМА 1


ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ ................................................


ТЕМА 2


ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА. ВЛАСНІСТЬ В ЕКОНОМІЧНІЙ

СИСТЕМІ .................................................................................................................




ТЕМА 3


ПОТРЕБИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЙОГО РЕЗУЛЬТАТИ .........


ТЕМА 4


ТОВАРНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ...........

Контрольні запитання і завдання ...........................................................................


ТЕМА 5


ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ. ІНФЛЯЦІЯ ..............................................................................


ТЕМА 6


ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ РИНКУ ................................................................................


ТЕМА 7


ПІДПРИЄМСТВО І ПІДПРИЄМНИЦТВО В РИНКОВІЙ СИСТЕМІ ...............

ТЕМА 8


КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО КРУГООБОРОТ І ОБОРОТ ...................


ТЕМА 9


ЗАРОБІТНА ПЛАТА ...............................................................................................


ТЕМА 10


ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ У СИСТЕМІ ТОВАРНИХ ВІДНОСИН. БАНКИ


ТЕМА 11


АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА ...............................................................................


ТЕМА 12


СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ ................................................................................


ТЕМА 13


ЦИКЛІЧНІ КОЛИВАННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ..........................


ТЕМА 14


ФІНАНСОВА СИСТЕМА ......................................................................................


ТЕМА 15


МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ...............................................................

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА .................................................................................



тема 1. Предмет і метод політичної економії

  1. Виникнення та історичний процес розвитку політичної економії.

  2. Предмет і функції політекономії.

  3. Виробничі відносини та їх види.

  4. Економічні категорії. Економічні закони.

  5. Методи пізнання економічних явищ.

  6. Політична економія та економічна політика.

1. Економічна наука має досить довгу та багату історію. Її джерела знаходяться перш за все в намаганнях людини вирішити проблеми та труднощі своєї життєдіяльності. Проте на ранніх етапах розвитку суспільства мали місце лише розрізнені, окремі елементи економічних знань про ведення домашнього господарства, які ми вже знаходимо в працях вчених Античного Світу – Ксенофонта, Аристотеля, Платона тощо. І тільки в період подолання натуральної замкненості і становлення капіталістичних відносин виникає потреба в знаннях про народне господарство в цілому. І саме в цей час – наприкінці XV – початку XVI століття виникає самостійна, цілісна економічна наука – політична економія. Вперше застосував термін “політекономія” француз А.Монкретьєн в своїй праці “Трактат політичної економії” (1615 р.).

Перший напрям політекономії – меркантилізм (від італійського “мерканте” – купець, торговець). Меркантилісти – У.Стаффорд, Т.Мен, Г.Скаруффі, А.Монкретьєн, І.Посошков та ін. – предметом дослідження вважали сферу обігу, основною формою багатства гроші (золото та срібло) і стверджували, що воно нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

З розвитком капіталістичних відносин, проникненням їх із сфери обігу у сферу виробництва, концепція, яка віддзеркалювала інтереси торгівельної буржуазії, вже не відповідала інтересам промислової буржуазії і мануфактурному періоду розвитку капіталізму. Поступово, наприкінці XVI – на початку XVII століть, на зміну меркантилізму приходить класична політекономія, яка панувала до першої половини XIX століття. Цей напрям науки був представлений теоретичними поглядами фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго, В.Мірабо та інші) джерело багатства вбачали не в торгівлі, а у виробництві. Це безперечно вже був крок вперед порівняно з меркантилістами. Проте, і це основний їх недолік, фізіократи помилково стверджували, що тільки в сільському господарстві створюється додатковий продукт, тобто тільки ця галузь суспільного виробництва є продуктивною і забезпечує реальне збільшення суспільного продукту.

Класична школа в Англії була представлена У.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо. Вчені зосередили увагу на дослідженні відносин у сфері виробництва (до якої відносили всі галузі матеріального виробництва) та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, у відповідності до якої людська діяльність є єдиним джерелом вартості, здійснили аналіз капіталу, процесу відтворення, механізму функціонування вільного ринку тощо. Незважаючи на великі наукові досягнення цієї школи, вона мала певні недоліки: капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; недооцінювали роль держави у господарському житті.

В другій половині XIX століття відбулися реальні зміни в розвитку капіталістичного суспільства: воно досягло високого ступеня зрілості, центр в економічному розвитку поступово змістився з державного рівня на рівень фабрики, підприємства, загострилися протиріччя між двома основними класами – капіталістами та пролетаріатом. Це знаходить відображення в загальній схемі економічних поглядів, в виникненні пролетарської (яка пізніше стала називатися марксистською) та прагматичної політекономії.

Ключові положення пролетарської політекономії було викладено в праці К.Маркса “Капітал”, перший том якої побачив світ в 1867 році. Основна категорія, яку ретельно досліджує К.Маркс – додаткова вартість. ЇЇ створює найманий робітник , а привласнює – капіталіст, здійснюючи тим самим експлуатацію людини праці. Аналіз механізму капіталістичної експлуатації приводить К.Маркса до висновку про неминучість краху капіталізму, оскільки в останньому закладені антагоністичні протиріччя: капіталісти намагаються знижувати свої витрати на заробітну плату, проте це в той же час зменшує споживчі витрати робітників, в результаті виникає криза виробництва, загострюються суперечності капіталізму, пролетаріат в класовій боротьбі перемагає капіталістів. Оскільки практика розвитку капіталістичної системи не підтвердила загального висновку марксистів про неминучість її гибелі, представники немарксистської економічної думки з одного боку критикують загальні висновки розглянутої концепції, а з другого – високо оцінюючи науковий метод, який застосував К.Маркс в процесі дослідження економічних процесів та явищ , активно використовують його в сучасних економічних дослідженнях. І це правильно, не можна недооцінювати значний внесок К.Маркса в загальний розвиток економічної науки.

Представники прагматичної школи свої дослідження концентрують на розгляданні економічної поведінки конкретних ринкових агентів, розробці відповідних практичних рекомендацій. Вчені намагаються оптимізувати використання обмежених ресурсів, застосовуючи при цьому теорію граничних величин, різного роду формули, графіки тощо. Вслід за цим змінюється і назва самої науки. Поняття “політична економія” (political economy) змінюється назвою “економіка” (economics). Це “ім’я” економічна наука отримала в праці засновника неокласичного напряму (це перший напрям прагматичної економіки) англійського економіста А.Маршалла “Принципи економіки” (“Principles of economics”), яка вийшла в світ в 1890 році. Під economics стали розуміти науку, що досліджує поведінку людей в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг в умовах обмежених ресурсів.

Ідеалізація механізму вільної конкуренції, недооцінка ролі держави, які були характерні для неокласиків, визначили розвиток економічної теорії на протязі кількох десятиліть, до кінця 20-х років XX століття. Економічна теорія цього періоду спочатку називалася теорією ціни, потім теорією фірми та в кінці кінців отримала назву “мікроекономіка”.

В 30-ті роки двадцятого століття, на хвилі “великої депресії”, яка охопила в 29-33 рр. усі розвинені країни світу, на перший план економічної думки виходить новий напрям наукового аналізу – кейнсіанство, яке поставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Праця англійського економіста Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936 р.) здійснила революцію в економічній теорії, відповіла на питання, які не можна було вирішити в межах мікроекономічного аналізу. Дж.Кейнс аргументовано показав, що сучасна ринкова система не може сама, без втручання держави, прийти в стан рівноваги, оскільки гроші (як самостійний елемент ринкових відносин) мають властивість не тільки витрачатися, а й зберігатися. Бажання людей накопичувати гроші може привести до недостатнього попиту на макроекономічному рівні. В результаті, якщо держава не буде регулювати “ефективний попит” (це головна категорія в дослідженні Дж.Кейнса), то економіка попаде в стан кризи надвиробництва.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 40-х до 60-х років двадцятого століття. Проте за умов кризових явищ в кінці 70-х – початку 80-х років цього ж століття у багатьох розвинених країн світу деякі заходи, запропоновані неокейнсіанцями, стали давати збої, активно, і не без підстави, критикуватися представниками інших наукових шкіл (мова йде про таку рекомендацію, як дефіцитне фінансування). На передній план економічної думки виходить неоконсервативний напрям, який складається з кількох шкіл. Серед них центральне місце займають монетаристи та “економіка пропозиції”.

Монетаристи (цей напрям очолив американський вчений М.Фридмен), досліджуючи інфляційні процеси, які охопили економіки країн, прийшли до висновку про вирішальну роль грошей в русі національного господарства. Головною умовою стабільного економічного розвитку вони вважають контроль за грошовою масою, емісією грошей, а також обмеження усіх форм втручання держави в економіку, що може стати причиною кризових явищ (інфляції, падіння виробництва тощо).

Представники “економіки пропозиції” (серед них А.Лаффер) також зробили наголос на необхідність обмеження втручання держави в економічні процеси і стимулювання приватної ініціативи підприємства. Особлива увага при цьому відводилася державним фінансам: зменшенню податків, кількості грошей в обігу, скороченню державних витрат тощо.

Як бачимо, економічна наука з періоду свого виникнення пройшла складний шлях, який характеризувався змінами парадигм до трактування суті економічних явищ та їх регулювання. За сучасних умов, на початку XXI століття, економічна наука розвивається на базі глибокого творчого переосмислення концепцій вчених-економістів минулого, свої основні зусилля пов’язує з розробкою шляхів вдосконалення механізмів функціонування економічних систем.

2. Політична економія – це теоретична економічна наука, предметом якої виступають виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва. Вивчаючи виробничі відносини, що складаються на всіх фазах суспільного виробництва (виробництва, розподілу, обміну, споживання), політекономія дає можливість відповісти на широке коло питань: що, як і для кого виробляти, як в умовах обмежених ресурсів досягти максимальної віддачі від виробничих витрат, чим визначається характер суспільного виробництва, яка роль відносин власності в організації механізму функціонування економічної системи, з’ясовує сутність економічних законів розвитку суспільства та виробляє на основі цього рекомендації для формування економічної політики.

Політекономія виконує такі основні функції:



  1. Теоретико-пізнавальну – полягає в розкритті сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, механізму їхньої дії;

  2. Методологічну – політекономія виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових);

  3. Практичну – полягає в обґрунтуванні необхідності та шляхів вдосконалення економічних відносин, розробці науково-обгрунтованих пропозицій щодо покращення економічної діяльності людини;

  4. Виховну (її ще інколи називають світоглядна або ідеологічна) – вона покликана формувати новий тип економічного мислення, сучасний світогляд людини.

3. Необхідною умовою існування людини є виробництво матеріальних благ, в процесі якого люди вступають у відносини не тільки з природою, а й між собою. Ці відносини, як вже зазначалося, називаються політекономії виробничими і являють собою предмет її вивчення.

Виробничі відносини – це сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ і послуг.

Як ми бачимо, в наведеній дефініції виділено два види виробничих відносин: соціально-економічні та організаційно-економічні. Соціально-економічні відносини характеризують суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва. Другими словами, відносини власності визначають суть соціально-економічних відносин, їхню суспільну форму.



Організаційно-економічні відносини виникають в процесі організації виробництва та управління ним, характеризують стан виробництва, їх суспільну організацію. Така організація необхідна для всякої спільної діяльності людей. Організаційно-економічні зв’язки існують незалежно від соціально-економічного ладу, являються загальними елементами економіки всіх країн протягом всієї історії. Наприклад, одна й та ж організація праці та управління ним може однаково успішно використовуватися у різних економічних системах. Щодо соціально-економічних відносин, то вони властиві тільки одній історичній епосі або одному суспільному ладу. Соціально-економічні відносини змінюються в результаті переходу від одної конкретної форми власності до другої.

4. Використання політекономією в якості наукового пізнання метода наукової абстракції дозволяє вченим сформулювати поняття, які відображають суть економічних явищ і за допомогою яких йде процес вивчення закономірностей економічного розвитку суспільства. Ці поняття в економічній науці називають економічними категоріями. Економічні категорії – це найбільш загальне, логічне поняття, теоретичний вираз економічних явищ і процесів, які реально існують. Економічні категорії мають 1) об’єктивний характер, оскільки в дійсності існують ті виробничі відносини, виразом яких вони є; 2) історичний характер – поява певних виробничих відносин означає й появу нових економічних категорій. Так, за умов натурального виробництва не виникало відносин купівлі-продажу, а значить, не було і таких категорій, як товар, вартість та ін. Практично всі поняття, які в процесі аналізу використовує політична економія, відображають певну сторону виробничих відносин і є економічними категоріями (гроші, ціна, капітал, прибуток, заробітна плата тощо).

Пізнання економічних явищ за допомогою економічних категорій дозволяє перейти до більш глибокого вивчення їх суті – визначення об’єктивних, стійких, причинно-наслідкових зв’язків у виробничих відносинах. На цьому етапі пізнання мова вже йде про економічні закони. Економічні закони мають об’єктивний характер, тобто діють незалежно від свідомості й волі людей, проте, і це відрізняє економічні закони від законів природи, оскільки вони проявляються через господарську діяльність людей, то людина в певній мірі може впливати на дію економічних законів. Ось чому в західній економічній літературі економічні закони називають принципами та, характеризуючи певні сталі зв’язки, роблять припущення “за незмінюваності всіх інших умов”.

З метою поглибленого вивчення економічних законів вчені-економісти здійснюють їхню певну класифікацію. Якісна визначеність останньої залежить від підходу, на базі якого дослідник вивчає економічні закономірності розвитку суспільства. Ті вчені, які в якості основи використовують формаційний підхід, виділяють та аналізують такі основні види законів: 1) загальні економічні закони – вони діють у всіх без винятку способах виробництва (закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб); 2) специфічні економічні закони – вони діють лише в межах одного способу виробництва та виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва (тут мова йде про конкретні економічні закони тієї чи іншої формації). В межах цієї групи законів ще, як правило, виділяється основний економічний закон формації, в якому виражаються мета й засоби її (при капіталізмі таким законом К.Маркс вважав закон додаткової вартості); 3) особливі економічні закони – вони діють при наявності певних умов і можуть охоплювати декілька формацій. Так, з появою товарно-грошових відносин починають діяти закон вартості, закон попиту, закон пропозиції, закон грошового обігу тощо.

Вчені, які при вивченні економічних відносин відштовхуються від цивілізаційного підходу (а він передбачає розгляд світової історії як єдиного планетарного цілого з поступовою зміною цивілізацій, не враховує класові умовності, проголошує пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, національними), виділяють в процесі аналізу тільки дві групи законів: 1) загальні економічні закони, що діють на всіх етапах розвитку суспільства та 2) особливі економічні закони, які діють при наявності певних умов.

Необхідно зазначити, що і перша, і друга класифікації є науково-обгрунтованими, в цілому характеризують сутність та якісну визначеність існуючої на тому чи іншому етапі економічного розвитку систему економічних законів, а їхня поява та використання обумовлені цілями економічного аналізу, який здійснюється дослідниками.

5. При вивченні процесів та явищ, які пов’язані з економічною діяльністю людини, з економікою в цілому, політекономія використовує певні методи. Важливе значення тут має метод наукової абстракції – свідоме спрощення досліджуваного об’єкту шляхом виключення з аналізу несуттєвих явищ та фактів. Такий підхід дозволяє встановити суть процесів, з’являється можливість формулювати наукові поняття, економічні категорії, закони. Процес дослідження повинен носити системний характер – він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної системи, вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв’язків в ній. В економічних дослідженнях широко використовується метод аналізу і синтезу. Так, в процесі аналізу йде процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а в процесі синтезу дослідження йде в зворотному порядку. В політекономії широко використовуються економіко-математичні і статистичні методи, що дає можливість аналізувати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів, що вивчаються. Для вивчення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь, а також метод поєднання логічного та історичного підходів. Широко в економічній науці застосовується такий загально науковий метод, як індукція і дедукція. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня. Дедукція – рух думки від всезагального до одиничного.

Важливою складовою методу виступає суспільна практика – процес пізнання реальної дійсності починається з практики й завершується практикою, яка визначає істинність або хибність теоретичних положень. Значна роль в економічному аналізі належить соціально-економічному експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам.



6. Ознайомлення з загальною характеристикою політекономії як самостійної науки, її предметом, функціями, методами дослідження дає можливість перейти до розгляду взаємозв’язку теорії з практикою та аналізу основного механізму, за допомогою якого наукова теорія трансформується в реальне життя, - економічної політики. Економічна політика – це сукупність сформульованих ідей, визначених завдань, цілеспрямованих дій, за допомогою яких здійснюється керівництво економікою на різних її рівнях.

Історичний досвід свідчить, що не завжди розробка й проведення в життя системи господарських заходів забезпечує виконання планів, підвищення ефективності суспільного виробництва, покращення добробуту всіх членів суспільства. Так, за умов існування адміністративно-командної системи, в межах колишнього СРСР, проведення суб’єктивістської та волюнтаристської економічної політики призводило до структурних перекосів у розвитку суспільного виробництва, посилення його монополізації, забезпечення відомчих інтересів тощо.

Слід розуміти, що ефективною (з точки зору усього суспільства як цілісного організму) економічна політика буде тільки тоді, коли вона буде: 1) базуватися на наукових засадах, враховувати вимоги об’єктивно діючої системи економічних законів; 2) враховувати різноманітні інтереси суспільства; 3) передбачати багатоваріантність рішень і свободу вибору усіх господарюючих суб’єктів.

При виробленні економічної політики необхідно спиратися на реальні можливості, ресурсну базу, використовувати пріоритетний підхід до розвитку економіки, слід широко використовувати світовий досвід господарювання, адаптуючи його до конкретних умов розвитку економічного життя країни.

Економічна політика, як відомо, має втілюватися у життя через владні органи, трудові колективи, профспілки тощо. Необґрунтована відміна функцій якогось з зазначених суб’єктів приводить до негативних наслідків. Так було в недалекому минулому в нашій країні, коли комуністична партія, зосередивши в своїх руках функції управління, монопольно здійснювала владу, усунувши від неї державні органи, окремі трудові колективи.




тема 2. Економічні системи суспільства.

власність в економічній системі

  1. Сутність і типи економічних систем.

  2. Власність як правова та економічна категорія. Характеристика системи економічних відносин власності.

  3. Еволюція відносин власності

  4. Основні тенденції розвитку відносин власності в Україні на сучасному етапі. Роздержавлення та приватизація.

1. Як вже зазначалося, людина не може існувати, якщо не буде споживати, а для цього необхідно виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг, економічна діяльність людини. Проте немає економіки взагалі, завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Економічна система – це певним чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Якісну визначеність кожної із існуючих систем дає сукупність її родових ознак або властивостей.

Властивості системи знаходяться в певній підпорядкованості, субординації. Головною властивістю, яка відрізняє одну економічну систему від іншої і впливає на якісну визначеність інших властивостей і механізм їх взаємодії, є форма власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності, на якій базуються соціально-економічні відносини.

Важливими властивостями економічної системи є організаційні форми господарської діяльності (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва), господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні та ін.

В економічній літературі виділяють такі типи економічних систем: традиційна економічна система (притаманна слаборозвинутим країнам); командно-адміністративна (або планова) економіка (існувала в межах СРСР та інших країн соціалістичного табору); ринкова економіка вільної конкуренції (функціонувала у ХІХ – перші десятиліття ХХ ст.); сучасна ринкова економіка – розвивається з другої половини ХХ століття.

За сучасних умов для українських економістів велике значення має порівняльний аналіз характерних рис адміністративно-командної та сучасної ринкової системи, що обумовлено тим, що наша країна поступово звільняється від недоліків командної системи, знаходиться в стані, який інколи називають перехідна економічна система, і спрямовує свої трансформаційні процеси в напрямі створення розвиненої ринкової системи. Тобто, образно кажучи, нам необхідно чітко знати, від чого ми відмовляємося і до чого спрямовуємо наш рух. Проаналізуємо основні властивості вищезазначених економічних систем:

Адміністративно-командна cистема



  • Державна власність на засоби виробництва;

  • Централізоване планування та управління економікою;

  • Монополізація та бюрократизація економіки

  • Централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів

Сучасна ринкова

  • система Колективна приватна та державна власність;

  • Державне регулювання економіки з метою стимулювання попиту та пропозиції;

Маркетингова система управління виробництвом

Сучасна ринкова система – це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності і два механізми регулювання: ринковий і державний. В кожній сучасній ринковій країні співвідношення між ринковим і державним регулюванням не є однаковим. В одних країнах держава відіграє меншу роль у регулюванні економіки, у других – більшу. Так, прикладом активного втручання держави в економіку є японська модель (в цій країні розвиток економіки підпорядкований виконанню загальних національних завдань, велике значення має індикативне планування тощо). Американська модель характеризується незначним втручанням держави в економіку, тут держава визначає “правила гри”, організує перерозподіл доходів через податкову систему та ін.

Дослідження механізму функціонування національних економік, які знаходяться в межах тієї чи іншої економічної системи, використовують певну модель змішаної ринкової економіки, дозволяє зрозуміти, чому одні країни економічно розвиваються швидше, ніж інші, що необхідно зробити для підвищення рівня зайнятості, здійсненню відтворення на розширеній основі.

2. Власність – дуже складне явище, яке з різних боків вивчається суспільними науками і характеризується різними аспектами: політичними, соціальними, морально-психологічними, ідеологічними, юридичними та економічними. Останні, тобто юридичне та економічне розуміння власності, є найважливішими.

З точки зору права відносини власності розглядаються у ракурсі “людина-річ” і являють собою зовнішню, законодавчо закріплену форму вияву реальних економічних відносин. Іншими словами, як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємовідносини юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Політична економія розглядає відносини власності у ракурсі “людина-людина” і аналізує її економічну суть. Як економічна категорія власність відображує реальні відносини між людьми з приводу привласнення та господарського використання засобів виробництва та його результатів.

Вивчення власності як економічної категорії дозволяє вияснити такі важливі соціально-економічні питання:



  1. Хто (які суб’єкти господарювання) мають економічну владу – привласнюють засоби та результати виробництва?

  2. Які економічні зв’язки сприяють найбільш ефективному використанню виробничих умов?

  3. Кому дістаються доходи від господарської діяльності?

Щоб відповісти на ці питання необхідно проаналізувати структуру єдиної системи економічних відносин власності. Вона включає такі економічні процеси:

1) привласнення факторів та результатів виробництва. Складовими привласнення є а) володіння – воно характеризує не обмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності; б) розпорядження – це здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття планових та управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності; в) користування – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за його допомогою благ;

2) господарське використання матеріальних та інших засобів. Власники засобів виробництва не завжди займаються виробничою діяльністю: вони дають можливість іншим особам використовувати їхнє майно у господарських цілях на певних умовах. У цьому випадку між власником та підприємцем виникають відносини господарського використання майна. Підприємець отримує можливість тимчасово володіти та користуватися об’єктом чужої власності (наприклад, у випадках виникнення орендних відносин);

3) економічна реалізація власності. Власність економічно реалізується тоді, коли приносить доход її власнику (це може бути прибуток, орендна плата, різного роду платежі та ін.). Необхідною умовою створення його джерела є включення власника у систему виробничих відносин суспільства, функціонування суспільного виробництва у багатоманітні прояву його організаційних форм.

Як бачимо, система відносин власності є основою всіх відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг. Від власності залежить положення певних груп, класів, верств в суспільстві, можливості їхнього доступу до використання засобів виробництва. Власність обумовлює у людей появу економічних інтересів (матеріальних, майнових). Через них власність визначає господарську поведінку людей. Проте, і це обов’язково необхідно враховувати, особистий інтерес окремої людини-власника або колективний інтерес певної сукупності власників можуть вступати у конфлікт з інтересами всього суспільства. У цьому випадку поведінку суб’єктів власності повинні регулювати держава та право.

3. Відносини власності пройшли еволюційний шлях розвитку. Спочатку виникає усуспільнений (колективний) тип привласнення, який панував досить тривалий час (десь 1 млн. років), а його характер був обумовлений дуже низьким рівнем розвитку продуктивних сил, високою залежністю життєздатності людини від певної спільності людей.

З розвитком матеріально-технічної основи виробництва, підвищенням продуктивності спільної праці з’являється новий тип привласнення – приватне привласнення. Спочатку він виступав у формах класичної (приватної) власності і являв собою або власність на засоби виробництва людини, яка сама виробляє продукт (цю форму власності в економічній літературі часто називають трудовою власністю), або власність на засоби виробництва людини, яка використовує чужу працю (рабовласницька, феодальна, одноосібна капіталістична – за умов останньої вже використовується праця найманих працівників). Розвиток продуктивних сил, зростання масштабів виробництва, його ускладнення з об’єктивною необхідністю обумовили певні зміни класичної (особистої) приватної власності. Почав поступово формуватися новий, третій, тип привласнення. Спільно-пайовий тип привласнення поєднує у собі основні принципи усуспільненого і приватного привласнення. Усуспільнена приватна власність почала виступати у формах акціонерної, колективної, пайової власності. Особливого розвитку за сучасних умов набула акціонерна (корпоративна) власність. За даними статистики, в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає зараз 80-90 відсотків загального обсягу виробництва. Вчені-економісти, аналізуючи процес постійного вдосконалення та розповсюдження корпоративної форми власності, прийшли до висновку, що саме передача певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам значно підвищує ефективність виробництва, покращує кінцеві результати виробничої діяльності. Це обумовлено перш за все тим, що людина-власник (або співвласник) найбільш повно реалізує всі свої здібності, націлена на ефективність результатів своєї праці. Не випадково, у США наприкінці 90-х років XX ст. нараховувалося майже 50 млн. акціонерів, тоді як на початку 50-х років минулого століття їх було близько 6 млн. У цілому у країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером.

Не здають свої позиції і підприємства, що знаходяться у індивідуальній приватній власності. І хоча їхня частка у загальному обсязі виробленого продукту не є значною (у США, наприклад, вона складає десь 6% реалізованої продукції), кількість індивідуальних приватних підприємств постійно зростає і саме вони, як вважають вчені-економісти, закладають основи вільного підприємництва. Певний розвиток в сучасній ринковій економіці отримують і господарські товариства, якими володіють дві або більше осіб і функціонування яких також забезпечує поєднання функцій власника та виробника.

Розвиток та удосконалення приватної власності зовсім не означає, що усуспільнене привласнення себе вичерпало. Воно існує у формі державної власності, без існування якої не обходиться зараз ні одна ринкова країна.

Таким чином, економічну основу сучасних змішаних ринкових систем представляє сукупність різноманітних форм усіх розглянутих типів привласнення, що і забезпечує в кінцевому результаті ефективність їхнього функціонування.

4. Найважливішою умовою становлення в Україні ринкових відносин є ліквідація монополії державної власності та перехід до різноманітних форм власності. Тобто мова йде про створення економічної основи функціонування ринкової економіки. Правові засади здійснення цього процесу визначені низкою законодавчих актів, серед яких центральне місце займає Закон України “Про власність”. У ньому визначено, що власність в нашій країні існує у різних формах (приватної, колективної, державної) і Україна створює рівні умови для розвитку та захисту кожної з них.

Становлення в українській державі різних форм власності в значній мірі забезпечується здійсненням процесів роздержавлення та приватизації. Роздержавлення по своїй суті (як цей процес розуміється нашими вітчизняними економістами) спрямоване на подолання тотального одержавлення всіх аспектів економічного життя, яке існувало в адміністративно-командній системі. Воно передбачає реалізацію заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектора і утворення багатоукладної економіки, посилення процесів саморегулювання економіки та ін.

Важливою складовою роздержавлення є приватизація. Приватизація (від лат. privatus – приватний) – це передання державної власності за плату або безоплатно в приватну власність.

Роздержавлення та приватизація в Україні у відповідності до діючого законодавства можуть здійснюватися у різних формах. Так, що стосується роздержавлення, то його основними формами є акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їхнім господарським об’єднанням; оренда майна громадянами та їхніми господарськими об’єднаннями; обмеження втручання держави в процес ціноутворення, скасування примусового державного замовлення та ін. Приватизація відбувається за такими формами: купівля-продаж неподільних майнових комплексів за конкурсом або на аукціоні; купівля-продаж часток (акцій, паїв) у капіталі підприємств за конкурсом, на аукціоні, на фондовій біржі, за передплатою та іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців; викуп майна, зданого в оренду з викупом; викуп майна трудовим колективом, безплатна передача окремих підприємств, частини їхнього майна, надання інших пільг (за спеціальним рішенням Кабінету Міністрів); ліквідація підприємств відповідно до законодавства України і продаж їхнього майна за конкурсом, на аукціоні, на біржах або через магазини оптової чи роздрібної мережі тощо. Необхідно зазначити, що ступінь використання тих чи інших форм роздержавлення та приватизації не є незмінною, визначається специфікою кожного конкретного етапу здійснюваних перетворень. Так, на початку 90-х років минулого століття переважали форми, які передбачали передачу об’єктів державної власності трудовим колективам, а вже наприкінці цього ж століття пріоритет надавався продажу державного майна на аукціонах та за конкурсом. На початку ХХІ століття дуже актуальним стає питання про певні підсумки здійснюваних процесів (чи виправданою є така їхня тривалість та повільність , чи досягають вони тих цілей, які були визначені спочатку та яким вони повинні бути підпорядкуванні?) та посилення їхньої соціальної спрямованості.





  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка