Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України



Сторінка7/19
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Адміністративні стягнення: поняття та види

Адміністративне стягнення — це захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адмініст­ративний проступок, а також попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими осо­бами.

Види адміністративних стягнень закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення. До них належать:



  1. попередження — письмове або в іншій формі офіційне за­стереження уповноваженою посадовою особою;

  2. штраф — майнове стягнення, або вилучення у порушника певної грошової суми на користь держави;

  3. оплатне вилучення предмета, який був засобом вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

  4. конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи без­посереднім об'єктом адміністративного правопорушення ;

  5. позбавлення спеціального права, наданого даному гро­мадянину, на строк до трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (стосується тільки права керувати транспортними засобами та права полювання);

  6. виправні роботи призначаються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заро­бітку у власність держави. Виправні роботи призначаються ра­йонним (міським) народним судом (народним суддею);

  7. адміністративний арешт встановлюється і застосовуєть­ся тільки у виключних випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Адміністративний арешт призначається районним (міським) судом (суддею).




  1. Основи адміністративного процесу

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів і посадових осіб постійно потребує розгляду й вирішення щодо конкретних фі­зичних або юридичних осіб питань управлінського характеру. Таку діяльність називають адміністративними справами.

Вирішення різних адміністративних справ на підставі адмі­ністративних процесуальних норм називається адміністратив­ною процесуальною діяльністю. Сукупність адміністра­тивних процесуальних дій (діяльність) у межах конкретної адміністративної справи має назву адміністративного прова­дження. Нормотворчі провадження здійснюються у процесі підготовки й видання норма­тивних актів управління. Установчі провадження — у процесі створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур у сфері державного управління, а також під час комплектуван­ня персоналом організаційних структур у сфері державного управління.

Правозастосовчі провадження є найскладнішою групою адміністративних проваджень. До них належать такі провадження:


  1. із застосування заходів примусу в державному управління;

  2. дисциплінарне провадження;

  3. із застосування заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні;

  4. з реалізації громадянами своїх прав і обов'язків;

  5. з реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків;

  6. із здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядові провадження) та ін.




  1. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Важливе місце в системі суб'єктів, що вирішують справи, відведене органам і посадовим особам, які уповноважені розгляда­ми справи про адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена третім розділом КУпАП. У ст. 213 КУпАП закріплюється, що справи про адміністративні правопорушення розглядають:

  1. адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення за винятком тих, які належать до компетенції інших органів;

  2. виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення;

  3. місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністра­тивні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил адміністративного нагляду;

  4. органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспек­цій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розгля­дають справи, віднесені до їх компетенції законодавством.



Лекція

на тему „Основи господарського права України”
План лекції

  1. Поняття господарського права, предмет правового регулювання.

  2. Підприємство як організаційна форма господарювання.

  3. Об’єднання підприємств.

  4. Громадянин як суб’єкт господарювання.

  5. Господарські зобов’язання.

  6. Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання.

  7. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності.



    1. Поняття господарського права, предмет правового регулювання

Предметом регулювання господарського права є господарська діяльність, що зв’язана з виробництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт і наданням послуг, а також із забезпеченням їхніх виробників необхідними ресурсами.

Завдання господарського права — системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі. Вона є однією з невід'ємних умов ефективного функціону­вання народного господарства країни, комерційного і некомерційного господарського обороту.

Основним джерелом господарського права є Господарський кодекс, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003року, який вступив у дію з 1 січня 2004 року. Він встановлює відповід­но до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти гос­подарювання, споживачі, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетен­цією, а також громадяни, громадські та інші організації, які вис­тупають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські й внутрішньогосподарські відносини.

Загальними принципами господарювання в Україні є:



  1. забезпечення економічної багатоманітності та рівний за­хист державою усіх суб'єктів господарювання;

  2. свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

  3. вільний рух капіталів, товарів і послуг на території Ук­раїни;

  4. обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

  5. захист національного товаровиробника;

  6. заборона незаконного втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­дарські відносини.

Держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:



  1. державне замовлення, державне завдання;

  2. ліцензування, патентування і квотування;

  3. сертифікація і стандартизація;

  4. застосування нормативів і лімітів;

  5. регулювання цін і тарифів;

  6. надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

  7. надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники госпо­дарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відпо­відальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єк­тів) господарювання з додержанням вимог законодавства.

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішен­ня про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюєть­ся шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, пе­ретворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — зас­новників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським кодексом, — за рішен­ням суду.


2. Підприємство як організаційна форма господарювання

Підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, ство­рений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задово­лення суспільних і особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Залежно від форм власності , передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:


  1. приватне підприємство, що діє на основі приватної влас­ності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

  2. підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

  3. комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

  4. державне підприємство, що діє на основі державної влас­ності;

  5. підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Якщо в статутному фонді підприємства інозем­на інвестиція становить не менше як десять відсотків, воно виз­нається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприєм­ство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затвер­джує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації і ліквідації підприємства.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи тру­дової діяльності засновників (учасників), їх спільного управлін­ня справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів і ризиків підприємства.

Підприємства залежно від кількості працюючих і обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути відне­сені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а об­сяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тися­чам євро за середньорічним курсом Національного Банку Ук­раїни щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньо-облікова чисельність працюючих за звітний (фінансо­вий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від ре­алізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквіва­лентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Націо­нального Банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Джерелами формування майна підприємства є:


  1. грошові й матеріальні внески засновників;

  2. доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

  3. доходи від цінних паперів;

  4. кредити банків та інших кредиторів;

  5. капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

  6. майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, органі­зацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

  7. інші джерела, не заборонені законодавством України.


3. Об’єднання підприємств

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утво­рена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворе­не за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на доб­ровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Гос­подарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднан­ня підприємств, утворене державними (комунальними) підприєм­ствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначе­них законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого са­моврядування.

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпо­рації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдна­лися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожно­го з учасників органам управління корпорації.

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних про­ектів тощо).

Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвести­ційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Підприємства — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення Господарсь­кого кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке ство­рюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріори­тетних галузей виробництва і структурної перебудови економі­ки України.

Суб'єкт господарювання, який володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається хол­динговою компанією.




4. Громадянин як суб’єкт господарювання

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови держав­ної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звер­нено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:


  1. безпосередньо як підприємець або через приватне підприєм­ство, що ним створюється;

  2. із залученням або без залучення найманої праці;

  3. самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин-підприємець зобов'язаний:

  1. у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

  2. повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль­ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

  3. додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за­безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним ви­готовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

  4. не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

  5. вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

  6. своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обо­в'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

5. Господарські зобов’язання

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єк­том господарювання та іншим учасником (учасниками) відно­син у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єк­та (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські й організаційно-господарські зобов'язання.

Господарські зобов'язання можуть виникати:



  1. безпосередньо із закону або іншого нормативно-правово­го акта, що регулює господарську діяльність;

  2. з акта управління господарською діяльністю;

  3. з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

  4. внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом госпо­дарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єк­том господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

  5. у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єк­тами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язанням.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами і скріпле­ного печатками. Допускається укладення господарських дого­ворів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шля­хом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та поряд­ку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін.

Господарське зобов'язання припиняється:



  1. виконанням, про­веденим належним чином;

  2. зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;

  3. у разі поєднання управненої і зобов'язаної сторін в одній особі;

  4. за згодою сторін;

  5. через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання при­пиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним. Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрут­ством. Суб'єктом банкрутства (далі — банкрутом) може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути виз­нані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури:


  1. розпорядження майном боржника;

  2. мирова угода;

  3. санація (відновлення платоспроможності) боржника;

  4. ліквідація банкрута.


6. Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'я­зання чи порушення правил здійснення господарської діяль­ності, якщо не доведе, що ним всі залежні від нього заходи для недопущення господарського правопорушення.

Господарсько-правова відповідальність базується на прин­ципах, згідно з якими:


  1. потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

  2. передбачена законом відповідальність виробника (продав­ця) за недоброякісність продукції застосовується також неза­лежно від того, чи є застереження про це в договорі;

  3. сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

  4. у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:



  1. вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

  2. додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єк­там, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок пору­шення зобов'язання другою стороною;

  3. неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належ­ного виконання зобов'язання другою стороною;

  4. матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконан­ня або неналежного виконання господарського зобов'язання. Щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що на­лежить до державного сектора економіки, або порушення по­в'язане з виконанням державного контракту, або виконання зо­бов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету Ук­раїни чи за рахунок державного кредиту.

Штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи догово­ром, у таких розмірах:



  1. за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплект­ності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двад­цяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

  2. за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочен­ня, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка