Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України



Сторінка5/19
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

13. Поняття судочинства

Судочинство – це процесуальний порядок подання позовів і розгляд справ щодо спорів, які виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та перегляду рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів кримінальних справ до суду.

Основні засади судочинства:


  1. рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

  2. незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

  3. презумпція невинності та забезпечення обвинуваченому права та захист;

  4. забезпечення доведеності вини;

  5. змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів та у доведенні судом їх переконливості;

  6. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

  7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

  8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;

  9. законність і обов’язковість до виконання судових рішень на всій території України.

Названі принципи судочинства стосуються всіх його видів – цивільного, господарського, кримінального, конституційного.

Судочинство здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних, господарських та кримінальних справ у відповідності до законодавства України, на основі модифікованих актів (Цивільного, Господарського та Кримінального процесуальних кодексів України), якими регламентується порядок, процесуальна форма судового розгляду і рішень, що їх виносить суд.

Згідно з Конституцією (ст. 124), судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційне судочинство здійснюється Конституційним Судом України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення конституційних положень та законів України.

У процесі цивільного судочинства розглядаються справи стосовно спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, аграрних, земельних відносин, а також спорів, що виникають з адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження.

Господарським судочинством визначаються процедури звернення, порушення справ у господарських судів, їх розгляд, прийняття рішень і перегляд судових рішень в апеляційному й касаційному провадженнях.

Кримінальне судочинство полягає у діяльності з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у цьому, а також у швидкому й повному розкритті злочинів, викритті винних і забезпеченні правильного застосування закону.
14. Прокуратура України

Прокуратура України – самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави й забезпечує права та свободи людини, державну безпеку, а також виконує інші функції, передбачені Конституцією України , Законом України „Про прокуратуру” та іншими законодавчими актами.

Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади. Вона організує і реалізовує свою діяльність згідно із Законом України (із змінами і доповненнями) „Про прокуратуру”, який було введено в дію 1 грудня 1991 року.

Функції прокуратури України:



  1. підтримання державного обвинувачення в суді;

  2. представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом;

  3. нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання , досудове слідство;

  4. нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Органи прокуратури в установленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання , що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів.

Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України і звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менше одного разу на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку з посади. Органам прокуратури та її працівникам забезпечується державою незалежність від будь-якого втручання під час нагляду за додержанням законів або по розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину. Ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати дані перевірок і попереднього слідства до їх закінчення. Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки. Посадові особи й громадяни зобов'язані з'являтись за викликом прокурора і давати пояснення з обставин, які з’ясовуються прокурорською перевіркою. У разі ухилення від прибуття посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені примусово органами міліції.



Система органів прокуратури:

  1. Генеральна прокуратура України;

  2. прокуратура Автономної Республіки Крим;

  3. прокуратура областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних);

  4. міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури;

  5. військові прокуратури (до органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Актами прокурорського реагування є:

  1. протест прокурора на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором , його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу;

  2. припис прокурора про усунення порушень закону вноситься прокурором , його заступником органу чи посадовій особі , які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення;

  3. подання прокурора з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником у державний орган , громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду;

  4. постанова прокурора. У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор його заступник, залежно від характеру порушення закону, вносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

Форми прокурорського представництва:

  1. звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

  2. участь у розгляді судами справ;

  3. внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами;

  4. з метою вирішення питання про наявність підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи у суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Прокурор, який здійснює нагляд, має право.

  1. у будь-який час відвідувати місця утримування затриманих, попереднього ув’язнення , установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

  2. перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

  3. прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях утримування затриманих, попереднього ув’язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.




    1. Правовий статус міліції

Міліція в Україні - це державний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Основні завдання міліції:



  1. забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

  2. запобігання правопорушенням та їх припинення;

  3. охорона і забезпечення громадського порядку;

  4. виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

  5. забезпечення безпеки дорожнього руху;

  6. захист власності від злочинних посягань;

  7. виконання кримінальних покарань адміністративних стягнень;

  8. участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприєм­ствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закони України „Про міліцію" від 20 грудня 1990 року (із змінами та доповненнями). "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року, Положення про Міністерство внутрішніх справ, затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року, Загальна декларація прав людини, Міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку, та інші нормативно-правові акти.

Структура міліції України:



  1. кримінальна міліція;

  2. міліція громадської безпеки;

  3. транспортна міліція;

  4. державна автомобільна інспекція;

  5. міліція охорони;

  6. податкова міліція;

  7. спеціальна міліція.

Міліції надаються такі права:

  1. вимагати від правопорушників припинення правопорушення;

  2. перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують особу, а також інші документи , необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконання яких покладено на міліцію;

  3. викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв'язку з матеріалами, що знаходяться в її проваджені, в разі ухилення без поважних причин і від явки за викликом піддавати їх приводу у встановленому закону порядку;

  4. виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу;

  5. затримувати й тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях:

5.1) осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання;

5.2) осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, - на строк, встановлений органом попереднього розслідування, прокурором, судом, але не більше десяти діб;

5.3) осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті , якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, - на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення - до трьох діб з повідомленням про це письмово прокуророві протягом 24 годин з моменту затримання;

5.4) неповнолітніх віком до 16 років, які залишились без опікування, - на строк до передачі законним представникам або влаштування у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не досягли віку , з якого настає кримінальна відповідальність, - до передачі їх законним представникам або направлення у приймальники-розподільники, але не більше як на 8 годин;

5.5) осіб , які виявили непокору законній вимозі працівника міліції, - до розгляду справи народним суддею та інші випадки затримання;

6) проводити в порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші дії відповідно до чинного законодавства України.

На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем , фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на них завдання. Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину.
16. Правовий статус Служби безпеки України

Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Правову основу діяльності Служби безпеки України становлять Конституція України, Закон України "Про Службу безпеки України '' від 25 березня 1992 року (із змінами та доповненнями) та інші акти законодавства України, відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною.

Систему Служби безпеки України (СБУ) складають Центральне управління СБУ, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади СБУ. Організаційна структура СБУ визначається Президентом України. Центральне управління СБУ відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів СБУ. До його складу входять апарат Голови СБУ й функціональні підрозділи:



  1. розвідки;

  2. контррозвідки;

  3. військової контррозвідки;

  4. захисту національної державності;

  5. боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю;

  6. інформаційно-аналітичний;

  7. оперативно-технічний;

  8. оперативного документування;

  9. слідчий;

  10. урядового зв’язку;

  11. по роботі з особовим складом;

  12. адміністративно-господарський;

  13. фінансовий;

  14. військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою СБУ.

Працівники СБУ мають право вимагати припинення правопорушень, перевіряти документи, проводити огляд осіб, їх речей, транспортних засобів, застосовувати спеціальні засоби і зброю, проводити гласні й негласні оперативні заходи, здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, користуватись на договірних засадах службовими та житловими приміщеннями громадян та організацій, направляти військово­службовців СБУ для роботи на штатних посадах в інші установи, підприємства, організації, отримувати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, мати слідчі ізолятори для утримання осіб та ін.
Лекція

на тему „Основи виборчого права України”
План лекції

  1. Поняття виборчого права України. Вибори та їх принципи.

  2. Поняття виборчої системи.

  3. Виборчий процес і його етапи.



  1. Поняття виборчого права України. Вибори та їх принципи

Виборче право має два значення:

  1. сукупність юридичних норм, що регламентують участь громадян України у виборах представницьких органів влади, організацію та проведення виборів, взаємовідносини між виборцями, депутатами і представницькими установами;

  2. право громадян обирати (активне виборче право) і право бути обраними (пасивне виборче право), тобто суб’єктивне право громадян.

Виборче право - один з найважливіших інститутів конституційного права України. Норми виборчого права встановлюються Конституцією України, законами України "Про вибори народних депутатів України", "Про вибори Президента України", "Про Центральну виборчу комісію України", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим", Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Цивільним процесуальним кодексом України, Положенням про статус офіційних спостерігачів від інших держав та міжнародних організацій України та кандидатів у народні депутати на виборах народних депутатів України, рішеннями Конституційного Суду України та іншими нормативними актами. Важливим джерелом виборчого права України є постанови Центральної виборчої комісії України.

Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади та місцевого самоврядування або підтвердження повноважень на новий строк, це процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних громадян шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановленого законом порядку.

Вибори є сучасною правовою цивілізованою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу. Вибори не зводяться до самого тільки голосування. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів і процедур з формування керівних органів у державі. Головними серед них є:


  1. призначення виборів та встановлення дати їх проведення;

  2. визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

  3. утворення виборчих комісій;

  4. складання списків виборців:

  5. висування та реєстрація кандидатів;

  6. проведення передвиборчої агітації;

  7. голосування;

  8. підрахунок голосів;

  9. оприлюднення результатів голосування;

  10. проведення у разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Класифікація виборів.

За територіальною ознакою:



  1. загальнонаціональні, тобто ті, що здійснюються на території всієї країни (вибори Президента, вибори парламенту);

  2. місцеві (вибори сільських, селищних, міських голів, депутатів рад різних рівнів).

За об'єктом обрання:

  1. вибори парламенту (парламентські);

  2. вибори на посаду Президента України (президентські);

  3. вибори представницького органу територіальної автономії (Верховної Ради Автономної Республіки Крим);

  4. вибори сільських, селищних, районних у містах, міських, обласних рад;

  5. вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення виборів:

  1. чергові: це вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень органів влади;

  2. позачергові або дострокові: це вибори, що проводяться у випадку дострокового припинення повноважень виборного органу влади чи посадової особи;

  3. повторні: це вибори, що проводяться у випадку, якщо попередньо проведені вибори визнані недійсними або такими, що не відбулися;

  4. вибори замість депутатів, голів рад, які вибули;

  5. вибори, що проводяться в разі утворення пової адміністративно-територіальної одиниці.

За правовими наслідками:

  1. дійсні, тобто такі, що проведені у визначеному законом порядку;

  2. недійсні, тобто такі вибори, в ході яких були допущені порушення, які вплинули на підсумки виборів.

Основні принципи виборів – це засади, на основі яких здійснюються вибори. У ст.71 Конституції України передбачається, що "вибори є вільними і відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне воле­виявлення ". Поряд з цими основними принципами є ще й додаткові, наприклад, свобода агітації, принцип вільного висування кандидатів та ін.

  1. Принцип загального виборчого права означає, що право обирати (активне виборче право) відповідно до ст.70 Конституції України мають усі громадяни, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. У 1998 році відновлено активне виборче право для осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Активне виборче право є однаковим для всіх видів виборів в Україні.

На відміну від активного виборчого права, пасивне виборче право (право бути обраним) залежить від виду виборів:

1) народним депутатом України може бути обрана особа, яка с громадянином України, на день виборів досягла 21 року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обрана депутатом особа, яка має судимість за вчинення умисного злочину, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст.76 Конституції України);

2) Президентом України може бути обрана особа, яка є громадянином України, на день виборів досягла 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років, володіє державною мовою (ст. 103 Конституції України). Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше двох строків підряд;

3) депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

2) Принцип рівного виборчого права передбачає, що кожен виборець має тільки один голос на одному виді виборів, тобто однаково впливає на результати виборів. Здійснення громадянами свого права обирати не залежить від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. До 1998 року на виборах народних депутатів України виборці мали один голос, а після реформування виборчого законодавства кожен виборець отримав два голоси - один по одномандатному виборчому округу, один - по багатомандатному виборчому округу.

3) Принцип прямого виборчого права передбачає право громадян обирати кандидатів при голосуванні безпосередньо, а не через посередників.

4) Принцип таємного голосування.


  1. Поняття виборчої системи

Виборча система - це сукупність норм, що закріплюють виборчі права громадян України, основні принципи виборчого права, порядок організації і проведення виборів до представницьких органів, взаємовідносини виборців з депутатами.

Види виборчих систем:



  1. мажоритарна;

  2. пропорційна;

  3. змішана.

Мажоритарна виборча система (від франц.- більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом кількість (більшість) голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють два види мажоритарної виборчої системи: 1) абсолютної більшості; 2) відносної більшості. При застосуванні мажо­ритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав щонайменше

50 % + 1 голос виборців, а при застосуванні мажоритарної виборчої системи відносної більшості перемагає кандидат, який набрав просту більшість голосів у порівнянні з іншими кандидатами. До 1998 року мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовувалася в Україні на виборах до Верховної Ради України. Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл депутатських мандатів між політичними партіями (виборчими блоками) пропорційно до кількості голосів, набраних кожною (-им) із них. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної виборець голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів. У більшості країн запроваджений прохідний відсоток голосів, який має отримати партія, щоб кандидати від неї отримали депутатські мандати.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної та пропорційної систем: частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а частина - за пропорційною. За цим принципом обиралася у 1998 року та 2002 року Верховна Рада України: 50 % (225 депутатів) обиралися за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а 50 % (225 депутатів) - за списками кандидатів у депутати від партій і виборчих блоків партій, для яких було встановлено 4-відсотковий прохідний бар'єр.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка