Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України



Сторінка17/19
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.38 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Лекція

на тему „Основи земельного права України”
План лекції

  1. Загальна характеристика земельного права. Поняття, відносини та предмет правового регулювання.

  2. Види земель та їх правовий статус.

  3. Права й форми власності на землю.

  4. Приватизація землі.

  5. Відповідальність за порушення земельного законодавства.


1. Загальна характеристика земельного права. Поняття, відносини і предмет правового регулювання

Земельне право — це галузь права, що регулює земельні відно­сини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів. Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування і органи державної влади. Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки й права на них, у тому числі на земельні частки .

Предметом правового регулювання земельного права є відносини з володіння, користування та розпорядження зе­мельними ресурсами, а також їх охорони і раціонального ви­користання.

Головними джерелами земельного права є Консти­туція України, Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 р., набрав чинності з 1 січня 2002 р.

До повноважень Верховної Ради України в галузі земельного права відносять:


  1. прийняття законів у галузі регулювання земельних відно­син;

  2. визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель;

  3. затвердження загальнодержавних програм щодо викорис­тання та охорони земель.

До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належать:

  1. розпорядження землями державної власності;

  2. реалізація державної політики в галузі використання та охорони земель;

  3. викуп земельних ділянок для суспільних потреб;

  4. координація проведення земельної реформи тощо.




  1. Види земель та їх правовий статус

До земель України належать всі землі в межах її території, в тому числі острови й землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

  1. землі сільськогосподарського призначення;

  2. землі житлової і громадської забудови;

  3. землі природно-заповідного та іншого природоохоронно­го призначення;

  4. землі оздоровчого призначення;

  5. землі рекреаційного призначення;

  6. землі історико-культурного призначення;

  7. землі лісового фонду;

  8. землі водного фонду;

  9. землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади і органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Землями сільськогосподарського призначення визна­ються землі, надані для виробництва сільськогосподарської про­дукції.

До земель житлової і громадської забудови належать зе­мельні ділянки в межах населених пунктів, що використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

3емлі природно-заповідного фонду — це ділянки суші й водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетич­ну, рекреаційну та іншу цінність.

До земель оздоровчого призначення належать землі, з природними лікувальними властивостями.

До земель рекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:


  1. історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні чи меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

  2. городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історич­ного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

  3. архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудо­ви міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промис­лової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані й використовуються для потреб лісового гос­подарства.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:



  1. морями, річками, озерами, водосховищами, іншими вод­ними об'єктами, болотами, а також островами;

  2. прибережними захисними смугами уздовж морів, річок та навколо водойм;

  3. гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

  4. береговими смугами водних шляхів.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.


  1. Права й форми власності на землю

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній і державній власності. Суб'єкти права власності на землю:

    1. громадяни і юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

    2. територіальні громади, які реалізують це право безпосе­редньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

    3. держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади, - на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

  1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

  2. безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

  3. приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування тощо.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юри­дичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

  1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

  2. внесення земельних ділянок її засновниками до статутно­го фонду;

  3. прийняття спадщини;

  4. виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади набувають землю в комунальну власність у разі:

  1. передачі їм земель державної власності;

  2. примусового відчуження земельних ділянок у власників за мотивами суспільної необхідності та для суспільних потреб;

  3. прийняття спадщини;

  4. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

  5. виникнення інших підстав, передбачених законом.

Держава набуває права власності на землю у разі:

  1. відчуження земельних ділянок у власників з мотивів сус­пільної необхідності та для суспільних потреб;

  2. придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

  3. прийняття спадщини;

  4. передачі у власність державі земельних ділянок комуналь­ної власності територіальними громадами;

  5. конфіскації земельної ділянки.

Окрім права власності Земельний кодекс передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі.

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право оренди земельної ділянки — відповідно до нової редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 року— це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Оренда землі ґрунтується на відповідному договорі.

За оренду землі сплачується орендна плата.

Право земельного сервітуту — це право власника або земле­користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоп­латне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). При цьому встановлюються такі земельні сервітути:



  1. право проходу й проїзду на велосипеді;

  2. право проїзду на транспортному засобі наявним шляхом;

  3. право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій тощо.




  1. Приватизація землі

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону (Ст. 14 Конституції України). Одним із способів набуття права приватної власності на землю є її приватизація. Приватизація землі в Україні регулюється нормативно-правовими актами, до яких належить Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 р. і введений в дію з 1 січня 2002 р., інші закони, Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. „Про приватизацію земельних ділянок” та деякі інші нор­мативно-правові документи. Відповідно до норм Земельного ко­дексу України громадяни України (ст. 25,32—42) мають пра­во на одержання у власність земельних ділянок для:

  1. ведення селянського (фермерського) господарства;

  2. ведення особистого підсобного господарства;

  3. будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­дарських будівель (присадибна ділянка);

  4. садівництва;

  5. дачного і гаражного будівництва.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

  1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

  2. безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

  3. приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

  4. прийняття спадщини;

  5. виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність грома­дян проводиться у разі:

  1. приватизації земельних ділянок, що перебувають у корис­туванні громадян;

  2. одержання земельних ділянок внаслідок приватизації дер­жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

  3. одержання земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Приватизація земель державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ та організацій здійснюється працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з числа таких працівників. Кожному із суб'єктів, які приватизують названі земельні ділянки, визначаються їх зе­мельні частки (паї). Рішення про це приймають органи вико­навчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, за клопотанням працівників цих підпри­ємств, установ та організацій. Землі таким суб'єктам у приват­ну власність передаються безоплатно. Площа земель, що при­ватизується, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий, водний, резервний фонди). За бажанням особи, яка приватизує ділянку, земельна частка (пай) може бути виділена в натурі (на місцевості). При обчисленні розміру земельної частки (паю) вра­ховуються сільськогосподарські угіддя, які перебували у постійному користуванні державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ і організацій, за винятком зе­мель, що залишаються в державній і комунальній власності. За­гальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогос­подарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств і пенсіонерів з їх числа. Вартість і розміри земель­них часток (паїв) працівників і пенсіонерів в умовних кадаст­рових гектарах є рівними.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності в таких розмірах:



  1. для ведення фермерського господарства — в розмірі зе­мельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподар­ських підприємств, розташованих на території сільської, селищ­ної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Як­що на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній у цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

  2. для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 га;

  3. для ведення садівництва — не більше 0,12 га;

  4. для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га;

  5. для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га;

  6. для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

На період до 1 січня 2010 року - громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Громадяни України мають право продавати або іншими спо­собами відчужувати земельні ділянки без зміни їх цільового при­значення. Земельні ділянки для ведення сільськогосподарсько­го (фермерського) господарства не можуть продаватися грома­дянами (власниками) до 1 січня 2005 року.

Договір купівлі-продажу або інші способи відчужування зе­мельної ділянки посвідчуються в нотаріальному порядку і реєструються у сільській, селищній, міській раді, на території якої розташована земельна ділянка.

Продаж земельної ділянки проводиться за ціною, встанов­леною угодою сторін, але ця ціна не може бути меншою за нор­мативну ціну землі. Ціна земельної ділянки за договором купівлі-продажу є підставою для сплати державного мита, а та­кож для розрахунків при заставі земельної ділянки.

Відповідно до Земельного кодексу України право на землю мають і приватні несільськогосподарські підприємства, устано­ви та організації. Вони можуть набувати у власність землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.

Земельним кодексом України встановлюється певний поря­док приватизації земельних ділянок. Так, громадянин, зацікав­лений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його ко­ристуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Се­вастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської Ради за місцезнаходженням земельної ділян­ки. При цьому рішення органів виконавчої влади і органів місце­вого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок прий­мається у місячний строк на підставі технічних матеріалів і доку­ментів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Приватизація в Україні здійснюється у трьох основних напрямах: майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельних ділянок. Порядок проведення приватизації ре­гулюється чинним законодавством.

Існує ряд прогалин у чинному приватизаційному законо­давстві, які слід усувати шляхом здійснення правотворчої діяль­ності держави та її органів. У зв'язку з прийняттям Земельного кодексу України необхідно прийняти низку законів щодо вста­новлення механізму реалізації основних положень Кодексу. Удосконалення законодавства і практики приватизаційних відносин сприятиме утвердженню права приватної власності та створенню ефективної структури громадянського суспільства і розвинутих ринкових відносин.


5.Відповідальність за порушення земельного законодавства

Угоди, укладені з порушенням встановленого законом поряд­ку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних діля­нок, визнаються недійсними за рішенням суду.

Громадяни і юридичні особи несуть цивільну, адміністра­тивну або кримінальну відповідальність відповідно до законо­давства за такі порушення:


  1. укладення угод з порушенням земельного законодавства;

  2. самовільне зайняття земельних ділянок;

  3. псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічни­ми водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;

  4. розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

  5. невиконання вимог щодо використання земель за цільо­вим призначенням;

  6. порушення строків повернення тимчасово займаних зе­мель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

  7. знищення межових знаків;

  8. приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри й кількість земельних ділянок;

  9. непроведення рекультивації порушених земель;

  10. знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехні­чних споруд, захисних насаджень;

  11. невиконання умов знімання, збереження і нанесення ро­дючого шару ґрунту;

  12. самовільне відхилення від проектів землеустрою;

  13. ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;

  14. порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають повернен­ню власникам землі або землекористувачам без відшкодування витрат, понесених за час незаконного користування ними. По­вернення самовільно зайнятих земельних ділянок проводиться за рішенням суду.

Лекція

на тему „Основи аграрного права України”
План лекції

  1. Предмет аграрного права України.

  2. Методи аграрного права.

  3. Принципи аграрного права.

  4. Система аграрного права.

  5. Поняття та особливості аграрних правовідносин, їх елементи.

  6. Поняття суб’єктів аграрного права та їх класифікація.


1. Предмет аграрного права України

В умовах переходу до ринкової економіки в Україні виникла потреба в розробці й здійсненні великої сукупності правових, організаційних, економічних, наукових, соціальних та інших заходів з метою забезпечення такого розвитку аграрної сфери економіки, який би повністю відповідав потребам країни, забезпечував її про­довольчу безпеку.

Аграрні перетворення стали, таким чином, реальною необхід­ністю. Ці перетворення потребують відповідного правового забез­печення, нормативного регулювання у сфері суспільних відносин, пов'язаних з виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогос­подарської продукції. Здійснення аграрної політики, а також аг­рарної і земельної реформ в Україні є необхідним і важливим фак­тором в установленні економічного порядку в суспільстві. Це ви­кликає потребу в перегляді і удосконаленні права та законодавства України в цілому і аграрного зокрема.

У процесі виробничо-господарської та іншої діяльності різноманітних (як за формою власності, так і за організаційно-правовою формою) сільськогосподарських товаровироб­ників виникає комплекс складних, взаємопов'язаних майнових, зе­мельних, господарських, трудових, організаційно-управлінських та інших відносин. Вони не становлять органічної єдності, але спе­цифіка виробничо-господарської діяльності в агропромисловому сек­торі обумовлює необхідність їх об'єднання в одну систему.

Відносини в сільськогосподарському виробництві для зруч­ності регулювання можна згрупувати, однак вони є відносинами господарськими.

Предметом аграрного права є такі відносини, що являють собою комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлін­ських відносин, які ґрунтуються на приватній, державній, кому­нальній власності і виникають у сфері сільського господарства і по­в'язаних з ними інших відносин сільськогосподарських підприємств та їх об'єднань, а також діяльності селянських і особистих підсобних господарств.

Суспільні відносини, які є предметом аграр­ного права, мають комплексний характер і, як правило, тією чи іншою мірою пов'язані з земельними відносинами, без яких сільськогосподарське виробництво фактично неможливе, земельні відносини слід виділити із системи аграрних відносин. У сіль­ському господарстві, а саме в аграрному секторі земля є основним засобом виробництва, на відміну від інших сфер виробництва, де вона є просто територіальним простором для розміщення основ­них фондів і підприємств у цілому.

Аграрне право як спеціалізована галузь права покликана вре­гулювати пов'язані між собою земельні, майнові, господарські, трудові й організаційно-управлінські відносини, що складаються між суб'єктами в аграрному секторі, а також між юридичними і фізичними особами. Нормами аграрного права регламентується коло і зміст тих прав і обов'язків, що становлять правовий статус сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств, акціонерних та інших господарських товариств, аг­рофірм та агрокомбінатів, орендних підприємств, членів цих фор­мувань тощо.


2. Методи аграрного права

Оскільки предмет аграрного права становлять не однорідні, а цілий комплекс зв'язаних між собою характером виробництва різних пра­вовідносин, то слід говорити не про єдиний метод правового регулювання різноманітність методів. Стосовно тих чи інших суспільних відносин, які виникають в умовах сільськогосподарського вироб­ництва, застосовується і метод їх правового регулювання.

У випадках, коли між суб'єктами господарювання в аграрно­му секторі виникають правовідносини власності, для їх регулюван­ня застосовуються прийоми, засоби і способи цивільного методу правового регулювання — рівноправності сторін. Метод земельно­го законодавства застосовується у випадках регулювання земель­них правовідносин в аграрно-промисловому комплексі. Управлінсько-організаційним відноси­нам, які є складовою частиною предмета аграрного права, власти­вий характер переважно методів господарського права.
3. Принципи аграрного права

В умовах переходу до ринкової економіки основними принци­пами права є:



  1. його верховенство;

  2. рівноправність суб'єктів госпо­дарювання в суспільних відносинах;

  3. юридична рівність усіх форм власності;

  4. нерозривний зв'язок прав і обов'язків;

  5. поєднання пере­конання і примусу;

  6. розширення демократії і гласності.

Ці правові принципи визначаються характером економіки, господарювання в умовах ринкових відносин, тому вони мають загальний характер і притаманні праву України в цілому. Разом з тим специфіка сільськогосподарського виробництва, а також суспільних відносин в аграрному секторі визначає і характерні принципи, притаманні аграрному праву.

Принципи аграрного права — це провідні ідеї, основоположні за­сади, наукові положення, відображені в нормах цієї галузі права, які в комплексі регулюють аграрні відносини.

Основними принципами правового регулювання аграрних відносин в сучасних умовах є:


  1. рівність учасників аграрно-правових відносин;

  2. свобода аграрного підприємництва і добровільність вибору форм та напрямків господарської діяльності;

  3. органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматич­ними умовами виробництва;

  4. пріоритетність розвитку аграрно-промислового комплексу;

  5. демократизація системи управління агропромисловим комп­лексом;

  6. всебічна охорона і зміцнення всіх форм власності і різнома­нітних організаційно-правових форм сільськогосподарських това­ровиробників, що на них базуються;

  7. господарська самостійність і відповідальність суб'єктів сіль­ськогосподарської діяльності і праці;

  8. невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських товаровиробників.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка