Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України



Сторінка16/19
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.38 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Кримінальна відповідальність і її підстави. Поняття кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність - це один з видів юридичної відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права. її можна визначити як право держави обме­жувати права і свободи людини. Кримінальна відповідальність характеризується тим, що:

  1. органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні злочину, як наслідок — цю особу примушують виконувати не­гативну правову роль у суспільстві й державі;

  2. державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;

  3. вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні поса­ди) обирається за встановленими межами відповідальності за вчинений злочин;

  4. особа відповідає тільки за реальне вчинення злочину, за який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

Кримінальна відповідальність — це особлива правова роль особи (власне її обов’язок) при вчиненні злочину отримати державний осуд, а також обмеження осо­бистого, майнового чи іншого характеру, що визначається обви­нувальним вироком суду.

Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відпові­дальності за один злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України.




  1. Поняття злочину та його ознаки

У кримінальному праві поняття злочину, є фундаментальною категорією, оскільки вчен­ня про нього лежить в основі всіх кримінально-правових норм.

Частина 1 ст. 11 КК передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або без­діяльність), вчинене суб'єктом злочину». У ч. 2 зазначеної статті закріплені три ознаки злочину:



  1. суспільна небезпечність діян­ня;

  2. винність особи;

  3. передбаченість діяння в законі про кри­мінальну відповідальність

Перші дві ознаки — суспільна небез­печність і винність — є матеріальними, що розкривають соціаль­но-психологічну природу злочину, третя — формальна, що відбиває юридичну природу злочину, тобто його протиправність.

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьо­му завдається шкода відносинам, які охороняються криміналь­ним законом, або міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди.

Криміналь­на відповідальність настає тільки за наявності вини, за якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримі­нальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Протиправність — це формальна ознака злочину. Вона оз­начає обов'язкову наявність його в кримінальному законі на мо­мент вчинення злочину.

Одним з елементів протиправності є караність злочину. Ка­раність злочину випливає із суспільної небезпечності й про­типравності діяння. Діяння є кримінально караним тому, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом саме як злочин.


  1. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації злочинів

Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак протиправної поведінки лише ті, які ха­рактеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім кра­діжкам, пограбуванням, хуліганствам тощо). У новому Кримінальному кодексі міститься 702 склади злочинів.

Об'єкт злочину відображає те, на що завжди пося­гає злочин, чому або кому він заподіює певну шкоду.

Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона ви­ражається в дії чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Суб'єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 КК суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчи­нила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, полі­тичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єк­тами злочинів.

Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвал­тування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчи­нення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності й наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК).

Кримінальний кодекс України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24 КК). При прямому умислі особа усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов'язок. При непря­мому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспіль­но небезпечні наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає на­стання цих наслідків.

Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчи­нення протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК) включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб'єкта злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення нею їх настання, але легковажного розра­ховування на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але внаслідок обставин повинна була їх передбачити.




  1. Стадії злочину

Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинно­го наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та момен­том закінчення.

У Кримінальному кодексі України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:



  1. готування до злочину;

  2. замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста­новить незакінчений злочин;

  3. закінчений злочин.

Замах на злочин має місце тоді, коли:

  1. вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення певного злочину;

  2. злочин не доведений до кінця;

  3. причини закінчення злочину не залежать від волі винного.




  1. Співучасть у злочині. Види співучасників . Види злочинних груп. Особливість кримінальної відповідальності при співучасті

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють зло­чин спільно і навмисно.

Розрізняють такі види співучасників: виконавець (співвиконавець), організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпо­середньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єкта­ми злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчи­ненням (ч. 3 ст. 27КК).

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співу­часника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в ре­зультаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість учинити злочин.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, на­данням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками.

У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв'язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль.

При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники виконують різнорідні ролі.

За стійкістю зв'язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:



  1. групою осіб;

  2. групою осіб за попередньою змовою;

  3. організованою групою;

  4. злочинною організацією.

Вчинення злочину організованою групою можливе тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів.


  1. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на зло­чин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен­ня злочину до кінця (ч. 1. ст. 17 КК). При закінченому злочині доб­ровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася доб­ровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого зло­чину (ч. 2 ст.17 КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:



  1. остаточне припинення особою готування до злочину;

  2. відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

  3. розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.




  1. Кримінальне покарання. Поняття і ознака. Система кримінальних покарань

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони дер­жави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі зло­чинністю кримінальне покарання має кілька функцій:

  1. воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників;

  2. реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкрет­них правообмежувальних процедур до винних осіб чинить силь­ний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Покарання є заходом примусу , що застосовується від імені дер­жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого (ч. 1 ст. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.

Система покарань містить такі їхні види:



  1. штраф;

  2. позбавлен­ня військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу;

  3. позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю;

  4. громадські роботи;

  5. виправні роботи;

  6. службові обмеження для військовослужбовців;

  7. конфіскація майна;

  8. арешт;

  9. обмеження волі;

  10. тримання в дисциплінарному 6атальйоні військовослужбовців;

  11. позбавлення волі на певний строк;

  12. довічне позбавлення волі.

Отже в КК України (ст. 51) передбачено 12 видів покарань.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:



  1. основні покарання;

  2. додаткові покарання;

  3. покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (ст. 52 КК).

До основних покарань відносять:

  1. громадські роботи (ст. 56 КК) — встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

  2. виправні роботи (ст. 57 КК) — призначаються на строк від ше­сти місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відра­хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме­жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;

  3. службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58КК) — встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра­хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за­безпечення, одержаного засудженим;

  4. арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;

  5. обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п'яти років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці;

  6. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;

  7. позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-ви­конавчих установах;

  8. довічне позбавлення волі (ст. 64) — воно замінило смерт­ну кару актом помилування, довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87).

До додаткових покарань відносять:

  1. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;

  2. конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви­падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ­ливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові є:

  1. штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатко­вуваний мінімум доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу;

  2. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) - на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.

Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями:

  1. покарання призначається в межах санкції статті;

  2. суд повинен врахувати положення Загальної частини Кримінального Кодексу України (ступінь і характер вини тощо);

  3. суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.




  1. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх

Неповнолітні за кримінальним законом отримують особли­вий правовий статус. По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину випов­нилося шістнадцять років. По-друге, у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років підлягають кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочини, а лише ті, які вчинили найнебезпечніші злочини:

  1. проти життя і здоров’я особи - умисне вбивство (статті 115- 117 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);

  2. проти статевої свободи й статевої недоторканості особи — зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої при­страсті неприродним способом (ст. 153);

  3. проти основ національної безпеки, зокрема, посягання на державного чи громадського діяча (ст. 112), диверсію (ст. 113);

  4. проти волі, честі й гідності особи. Наприклад захоплення заручників (ст. 147);

  5. проти власності — крадіжку (ст. 185), пограбування (ст. 186), розбій (ст. 187), вимагання (ст. 189), умисне знищення або по­шкодження майна (ч. 2 ст. 194);

  6. проти громадської безпеки — бандитизм (ст. 257), терори­стичний акт (ст. 258);

  7. дії, передбачені частинами 1 і 3 ст. 262 з викрадення, при­власнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим ста­новищем у складі організованої групи чи вимагання цих пред­метів поєднане з насильством, небезпечним для життя;

  8. проти безпеки руху та експлуатації транспорту — пошкод­ження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289);

  9. проти громадського порядку й моральності — хуліган­ство (ст. 296);

  10. злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів — викрадення, привласнен­ня, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зло­вживання службовим становищем;

  11. злочини проти авторитету органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та об'єднань громадян — пося­гання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця (ст. 348), погрозу або насильство щодо працівни­ка правоохоронного органу, пов'язані із заподіянням йому або близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження (ч. 3 ст. 345), погрозу або насильство щодо державного чи громадського діяча, що призвело до спричинення йому тяжких тілесних ушкод­жень (ч. 3 ст. 346), небезпечні дії (підпал, вибух тощо), що спря­мовані на знищення або пошкодження майна працівника пра­воохоронного органу (ч. 2 ст. 347), захоплення представника вла­ди або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349), умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, тяжкого тілесного ушкоджен­ня службовій особі або громадянинові, який виконує громадсь­кий обв'язок, або їхнім близьким (частини 2 і 3 ст. 350), умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи грома­дянина, який виконує громадський обов'язок шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 252);

  12. злочини проти правосуддя, зокрема посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, по­в'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової до­помоги (статті 379, 400), погроза або насильство щодо судді, на­родного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (частини 2 і 3 ст. 377, частини 2 і 3 ст. 398), умисне знищення шляхом підпалу, вибуху або іншим загально-небезпечним способом майна судді, народного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (ч. 2 ст. 378, частини 2 та 3 ст. 399);

  13. злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного пра­вопорядку — посягання на життя представника іноземної дер­жави (ст. 443).

Санкції за їх вчинення є досить диференційованими, зокре­ма серед злочинів, що належать до середньої тяжкості, санкції складають від 2 до 5 років, серед тяжких злочинів вони є досить великими і коливаються у межах від 5 до 10 років, особливо тяж­ких злочинів — від 10 років позбавлення волі.

Вчинення злочину в неповнолітньому віці є обставиною, що пом'якшує покарання. Ця норма кримінального права свідчить про намір законо­давця пом'якшити відповідальність неповнолітніх порівняно з дорослими правопорушниками. До неповнолітніх, які вчинили злочин поряд із загальними підставами кримінальної відпові­дальності, передбачено певні особливості кримінальної відпові­дальності та покарання. Усі ці особливості вміщені в окремому розділі Кримінального кодексу України і стосуються:



  1. звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

  2. видів і призначення покарання (статті 98—103);

  3. звільнення від покарання та його відбування (статті 104—107);

  4. погашення і зняття судимості (ст. 108).

У КК України передбачено два види звільнення непов­нолітніх від кримінальної відповідальності:

  1. звільнення від кримінальної відповідальності із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

  2. звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106).

До примусових заходів виховного характеру належать:

  1. застереження;

  2. обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

  3. передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу . за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

  4. покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування за­подіяних майнових збитків;

  5. направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності у зв 'язку із закінченням строку давності. Стаття 106 КК України передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до такої відповідальності. Загальні підстави застосування інституту давності притягнення до кри­мінальної відповідальності передбачені в ст. 49 (закінчення пе­редбачених законом строків після вчинення злочинів і до на­брання вироком законної сили, невчинення під час цих строків нового злочину, відсутність ухилення від слідства або суду).

Застосовуючи давність, суд повинен врахувати всі особли­вості щодо неповнолітніх. У КК України (ч. 2 ст. 106) передба­чено такі строки давності:



  1. два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

  2. п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

  3. сім років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

У Кримінальному кодексі України наведено вичерпний перелік тих покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього, а саме:

  1. штраф (ст. 99) — встановлюється в межах до 500 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян і застосовується тільки до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення;

  2. громадські роботи (ч. 1 ст. 100) — на строк від 11 до 20 годин, полягають у виконанні робіт у вільний від навчання чи основної роботи час тривалістю не більше двох годин на день;

  3. виправні роботи (ч. 2 ст. 100) — на строк від двох місяців до одного року з відрахуванням у дохід держави в межах від п'яти до десяти відсотків заробітку;

  4. арешт (ст. 101) — тримання в умовах ізоляції на строк від 15 до 45 діб;

  5. позбавлення волі на певний строк (ст. 102) — призначаєть­ся на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин — на строк до 15 років. При цьому позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин не­великої тяжкості.

Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповно­літнього, позбавлення волі може бути призначене (ч. 3 ст. 102):

  1. за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

  2. за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чоти­рьох років;

  3. за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

  4. за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

  5. за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбав­ленням життя людини, — на строк до 15 років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах, максимально для них пристосованих.

Особливим є порядок призначення покарання неповнолітнім. Суд, призначаючи покарання неповнолітньому, повинен врахо­вувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Судова практика йде частіше шляхом застосування до непов­нолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено зако­ном (ст. 69 КК).

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка