Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України



Сторінка15/19
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.38 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Договір житлового найму: поняття, відповідальність за його невиконання

Ст. 61 Житлового Кодексу України передбачає укладення договору най­му жилого приміщення. Право користуватися житлом реалізу­ється на підставі договору житлового найму.

Договір укладається письмово на підставі ордера між наймодавцем і наймачем (громадянином, на чиє ім'я видано ордер). Типовий договір найму приміщення передбачає правила корис­тування житлом, утримання жилого будинку і прибудинкової території.

Умови, що обмежують права наймача і членів його сім'ї вроз­різ із законом, вважаються недійсними.

Житловим кодексом України передбачено, що особи несуть кримінальну, адміністративну чи іншу юридичну відповідаль­ність згідно із законом, якщо вони винні:



  1. у недотриманні встановленого терміну заселення жилих приміщень;

  2. у порушенні правил користування жилими приміщення­ми, санітарних правил утримання місць загального користуван­ня, використання їх не за призначенням;

  3. у порушенні правил експлуатації житла, безгосподарнос­ті в його утриманні;

  4. у пошкодженні житла, устаткування та об'єктів благоуст­рою, а також у скоєнні інших правопорушень, передбачених чин­ним законодавством.




  1. Юридична відповідальність за порушення житлового законодавства

Житлове правопорушення — це протиправне, винне діяння деліктоздатної особи, що посягає на охоронювані законом житлові правовідносини, за що законодавством передбачається кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова і матеріальна відповідальність.

Житловим кодексом України передбачено, що особи несуть кримінальну, адміністративну чи іншу юридичну відпові­дальність згідно із законом, якщо вони винні:



  1. у порушенні порядку прийняття і зняття з обліку тих, що потребують житла, порядку надання житла;

  2. в недотриманні установленого терміну заселення жилих приміщень;

  3. у порушенні правил користування жилими приміщення­ми, санітарних правил утримання місць загального користуван­ня, використання їх не за призначенням;

  4. у порушенні правил експлуатації житла, безгосподарності при його утриманні;

  5. в пошкодженні житла, устаткування і об'єктів благоуст­рою, та у вчиненні інших правопорушень, передбачених чинним законодавством.

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) вміщує окремі статті в гл. 8 (ст. 97) і в гл. 11 «Адмі­ністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою».

У ст. 97 (КупАП) закріплюється норма, що передбачає адміні­стративну відповідальність за самовільне будівництво будинків або споруд, а також самовільну зміну архітектурного вигляду бу­динків або споруд під час їх експлуатації. За такі дії на громадян накладається адміністративний штраф у розмірі від п'яти до деся­ти неоподатковуваних мінімумів, а на посадових осіб — від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У главі одинадцятій вміщуються наступні склади адмініст­ративних правопорушень:


  1. порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень;

  2. порушення правил користування жилими приміщеннями і жилими будинками;

  3. самоправне заняття жилого приміщення;

  4. порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів;

  5. знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об'єктів озеленення населених пунктів;

  6. порушення правил тримання собак і котів.

Кримінальна відповідальність за порушення житлового за­конодавства передбачена за склади злочинів, що закріплені Кримінальним Кодексом України:

  1. зловживання опікунськими правами і залишення підопіч­них дітей без нагляду;

  2. порушення недоторканності житла;

  3. ті самі дії, вчинені службовою особою, або з застосуван­ням насильства чи погрози його застосування караються поз­бавленням волі на строк від двох до п'яти років;

  4. самоуправство .

Підприємства, установи, організації і громадяни, що завда­ли шкоди жилим будинкам, жилим приміщенням, інженерно­му обладнанню, об'єктам благоустрою і зеленим насадженням на прибудинковій території, зобов'язані відшкодувати завдану шкоду (ст. 190 ч. 1 ЖК України). Мається на увазі цивільно-правова відповідальність за завдану шкоду за нормами цивіль­ного законодавства. Посадові особи та інші працівники, з вина яких підприємства, установи, організації понесли втрати, несуть відповідальність у дисциплінарному порядку і матеріальну відповідальність.

Лекція

на тему „Основи сімейного права України”
План лекції

  1. Сімейне право України: поняття та предмет правового регулювання.

  2. Сім’я за сімейним законодавством.

  3. Шлюб за сімейним законодавством.

  4. Права та обов’язки подружжя.

  5. Права й обов’язки матері, батька і дитини.



  1. Сімейне право України: поняття і предмет правового регулювання

Сімейне право — це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Це право регулює відносини між подружжям щодо по­рядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами, регу­лює і охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо.

Можна стверджувати, що сімейне право є са­мостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного:



        1. сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини вини­кають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні — із спорідненості, шлюбу, усиновлення і всі майнові відносини випливають з осо­бистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя;

        2. у першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини;

        3. сімейні права й обов'язки не можна відчужувати, переда­вати, купувати, продавати чи дарувати;

        4. сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулю­ються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні пра­ва і обов'язки у шлюбі і сім'ї» (ст. 51).

Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою зміцнен­ня сім'ї як соціального інституту.

Сімейний кодекс України складається з двох частин - загальної та особливої. Загальна частина містить норми, що поширю­ються на всі сімейно-правові відносини. Особлива частина — це сукупність норм іпринципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домо­вленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укла­дений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до ви­конання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Система сучасного сімейного права — це його внутрішня струк­турна організація, елементами якої є сімейні норми, принципи й інститути. Сімейна норма — це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи — це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулюван­ня та охорона сімейно-правових відноси одношлюбності, свободи і добровільності при укладанні й розірванні шлюбу, рівності чоловіка і жінки в особи­стих та майнових правах, моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї. Сімейний інститут — це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносин шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини - суспільні, правові відносини, що врегульовані й охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімей­ними правами та обов'язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:


  1. специфічний суб'єктивний склад;

  2. тривалий характер;

  3. невідчужуваність прав і обов'язків;

  4. наявність сімейних прав і обов'язків.

Сімейний кодекс встановлює такий перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

  1. подружжя;

  2. батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

  3. баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

  4. рідні брати, рідні сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:

  1. майнові блага (речі);

  2. особисті немайнові блага;

  3. дії, в тому числі послуги.

Суб'єктивне сімейне право — це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок — це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносин.


  1. Сім’я за сімейним законодавством

Сім'я в соціальному розумінні - це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої зв'я­зані спільністю побуту, взаємною матеріальною і моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Сім'я є первинним і ос­новним осередком суспільства, її складають особи, які спільно проживають, зв'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки.

Правовий статус дитини має осо­ба до досягнення нею повноліття, а малолітньою вважається ди­тина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою визнається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяті років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу

Особа має також право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування.



  1. Шлюб за сімейним законодавством

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Прожи­вання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підста­вою для виникнення у них прав і обов'язків подружжя.

Ознаками шлюбу є:



    1. добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох із подружжя;

    2. досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, які бе­руть шлюб;

    3. реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку ор­ганом, визначеним Сімейним кодексом;

    4. спрямованість на утворення особистого сімейного союзу чоловіка та жінки.

Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років (на день реє­страції шлюбу).

Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі, тобто вони мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього.

У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є роди­чами прямої лінії споріднення, а саме:


  1. рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, неповнорідними - які мають спільну матір або спільного батька;

  2. двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

  3. усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором, особисто.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлю­бу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я.

Шлюб реєструється по закінченні одного місяця від дня по­дання особами заяви про реєстрацію шлюбу.

Наречені мають право обрати прізвище.

Недійсним є шлюб, зареєстрований:


  1. з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрова­ному шлюбі;

  2. між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

  3. з особою, яка визнана недієздатною.

Шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) наре­ченого, вважається неукладеним.


  1. Права і обов’язки подружжя

Шлюб зумовлює існування особистих немайнових та май­нових прав і обов’язків подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:



  1. майно, набуте нею, ним до шлюбу;

  2. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі дого­вору дарування або в порядку спадкування;

  3. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є та­кож речі індивідуального користування, в тому числі коштов­ності, навіть у разі, якщо вони були придбані на спільні кошти подружжя, а також премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги, тощо.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям може бути укладено шлюбний договір. Він регу­лює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права і обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати осо­бисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ни­ми й дітьми. Шлюбний договір укладається у пись­мовій формі і нотаріально засвідчується.

Кожен із подружжя має право на припи­нення шлюбу. Переважно шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. За життя подружжя шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Ро­зірвання відбувається за спільною заявою подружжя чи одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану або за спільною заявою подружжя чи позовом одного з подружжя на підставі рішення суду. У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови, а якщо судом -шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішен­ням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстра­ції актів цивільного стану.


5.Права і обов’язки матері, батька й дитини

Права й обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Це визначається на підставі Свідоцтва про шлюб і документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини.

Мати та батько мають рівні права і обов'язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони в шлюбі між собою.

Якщо мати й батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою.

Батьки мають право: особисто виховувати дитину, залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фі­зичним і юридичним особам, обирати форми й методи вихо­вання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам сус­пільства, на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та си­на, на звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захис­том прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, доч­ки як їх законні представники.

Дитина має право: звертатися за захистом своїх прав та інте­ресів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій, звертатися за захистом своїх прав та інтересів безпосе­редньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спіл­кування.

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, ви­значається за згодою батьків, а після досягнення нею десяти ро­ків — за спільною згодою батьків і самої дитини.

Повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, виявляти турботу про них і надавати їм допомогу.

Батьки й діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непраце­здатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, як­що вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непра­цездатними і потребують матеріальної допомоги.

Лекція

на тему „Основи кримінального права України”
План лекції


  1. Основні поняття і система кримінального права України. Функції і принципи кримінального права.

  2. Характеристика Кримінального кодексу України. Структура

кримінального-правової норми.

  1. Кримінальна відповідальність та її підстави. Поняття кримінальної відповідальності.

  2. Поняття злочину та його ознаки.

  3. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації злочинів.

  4. Стадії злочину.

  5. Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп. особливість кримінальної відповідальності при співучасті.

  6. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину.

  7. Кримінальне покарання. Поняття та ознака. Система кримінальних покарань.

  8. Особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх.



  1. Основні поняття і система кримінального права України. Функції і принципи кримінального права

Теорія кримінального права – це вчення про злочин, вчення про склад злочину, вчення про покарання, вчення про кримінальну відповідальність за конкретні злочини тощо.

Кримінальні закони видаються тільки Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи не правомочні видавати норми криміналь­ного права.

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і ме­тод правового регулювання — це метод правової охорони сус­пільних цінностей і відносин.

Злочин і покарання — дві головні інституції кримінального права.

Кримінальне право має загальнообов'язкову норма­тивність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.

Кримінальне право як галузь права являє собою сукупність (систему) юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосо­вуються до осіб, що їх вчинили.

Основна функція кримінального права — охоронна. Воно охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права .

Кримінальному праву властива також регулятивна функція, яка полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органам не притягати особу до відпові­дальності або до виконання покарання, забороняючи їй вчиню­вати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину. Нор­ми кримінального права зокрема регулюють поведінку людини у ризикованих ситуація (необхідна оборона) що виключає відповідальність при правомірному за­хисті від злочинного посягання, звільнен­ня від кримінальної відповідальності, погашення і зняття судимості.

Кримінальне право виконує запобіжну функцію, про що свідчить недопущення порушення кри­мінально-правових норм свідомими громадянами.

Кримінальному праву притаманний принцип особистої відпо­відальності. Суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'яз­ково є осудною.

Покарання має персональний, особистий характер і може застосовуватися тільки до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Важливим принципом кримінального права є також прин­цип індивідуалізації кримінальної відповідальності й покаран­ня.

Кримінальна відповідальність і призна­чення покарання максимально конкретизовані й індиві­дуалізовані, виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.


  1. Характеристика Кримінального кодексу України. Структура

кримінального-правової норми

Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р.

Концептуальними положенням Кримінального кодексу є:


        1. кримінально-правова охорона основ національної безпе­ки України, особи, її прав і свобод, власності й правового по­рядку від злочинних посягань;

        2. закріплення єдності законодавчого встановлення кримінальної відповідальності (такі норми зосереджуються лише в Кримінальному Кодексі);

        3. встановлення юридичного складу злочину в діях особи, що фіксується в кримінально-правовій нормі;

        4. закріплення особистої і винної відповідальності;

        5. посилення відповідальності за вчинення тяжких і особли­во тяжких злочинів і посилення боротьби з організованою зло­чинністю;

        6. урізноманітнення кримінально-правового впливу, що сприяє справедливості кари залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи засудженого;

        7. істотне зниження санкцій порівняно зі старим Криміналь­ним кодексом;

        8. можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дієвому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості тощо), а також звільнення від по­карання (наприклад, з певними випробуваннями, при умовно-достроковому звільненні тощо);

        9. відмова від покарання у вигляді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі;

        10. заохочення позитивної посткримінальної поведінки (на­приклад, звільнення від відповідальності учасника організова­ної групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю тощо);

        11. пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями.

Кримінальний кодекс України поділено на Загальну й Особ­ливу частини. Загальна частина передбачає кримінально-правові норми узагальненого характеру, в яких відображаються підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі й просторі, поняття злочину та його види, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів тощо. Особ­лива частина передбачає конкретизовані норми про відпові­дальність за окремі злочини й зазначені покарання щодо осіб, які їх вчинили.

Загальна частина чинного Кримінального кодексу України складається з 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відпо­відальність», «Злочини, його види та стадії», «Особа, яка підля­гає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність і рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «По­карання та його види», «Призначення покарання», «Звільнен­ня від покарання та його відбування», «Судимість», «Приму­сові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання не­повнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих за групами охоронюваних споріднених суспільних відносин:


  1. кримінальна відповідальність за злочини проти основ націо­нальної безпеки України;

  2. кримінальна відповідальність за злочини проти життя і здо­ров'я особи;

  3. протиправні діяння, що посягають на права, свободи й інтереси особи в сфері статевого життя - статеву свободу та ста­теву недоторканність;

  4. протиправні діяння, що посягають на гарантовані Консти­туцією України свободу здійснення політичних, трудових, жит­лових, авторських прав, права на освіту, безоплатну медичну допомогу та інші особисті права людини і громадянина;

  5. злочини проти власності — протиправні діяння, що вчиню­ються, як правило, з корисливих мотивів і порушують право власності (володіння, користування та розпорядження майном) та спричинюють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі.

Норми Особливої частини встановлюють кримінальну відпо­відальність за окремі види злочинів, тому їхня структура одно­рідна і складається, як правило, з двох елементів — диспозиції і санкції.

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається зміст (юридичний склад) злочинного діян­ня. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено певну санкцію. У санкції визначають­ся вид і розмір покарання. За видом і розміром покарання мож­на встановити, якої тяжкості злочин вчинено — особливо тяжкий, тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості (ст. 12 КК).

У Кримінальному кодексі України застосовуються відносно-визначені й альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, що має один вид покарання і вказує його нижчу й вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:


  1. з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»);

  2. максимумом покарання (на строк «до»).

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів покарань, з яких суд обирає лише одне. Значна частина санкцій у чинному Кримінальному кодексі України є альтернатив­ними.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка