Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України



Сторінка14/19
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.38 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Лекція

на тему „Основи соціального законодавства України”
План лекції

  1. Законодавство і принципи соціального захисту населення в Україні.

  2. Організація загальнообов’язкового державного соціального страхування.

  3. Види соціальних послуг, пільг і матеріального забезпечення, що надаються населенню в Україні.


1. Законодавство і принципи соціального захисту населення в Україні

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни нашої країни мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення у випадку повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних установ з догляду за непрацездатними.

Поглиблення економічних реформ створює в Україні принципово нову соціально-економічну ситуацію і викликає необхідність розробки адекватного механізму соціального забезпечення населення, який слід будувати таким чином, щоб не породжувати зрівнялівки й утриманські настрої при розподілі й споживанні життєвих благ, не послабляти дієвість мотивів і стимулів до праці, а навпаки, створювати умови для більш повного їх прояву.

В основу концепції соціального забезпечення населення України, затвердженої Постановою Верховної Ради України, покладені наступні принципи:



  1. соціальне забезпечення поширюється тільки на громадян, що працюють за наймом, членів їхніх родин і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь;

  2. диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту;

  3. перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами. Тобто держава забезпечує за рахунок бюджетних коштів тільки мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення і насамперед соціально-захищених громадян;

  4. визначення рівня соціальних гарантій на основі соціальних нормативів. При цьому найбільш важливі нормативи - мінімальний прожитковий рівень, мінімальні розміри заробітної плати і пенсій, а також розміру соціальної допомоги встановлюються державою;

  5. відповідність форм соціального забезпечення населення рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

Систему соціального законодавства України складають Конституція України, Концепція соціального забезпечення населення України від 21 грудня 1993 р., Основи законодавства України „Про загальнообов'язкове соціальне страхування” від 14 січня 1998 р., Закони України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р., "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького, рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 р., "Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту" від 22 жовтня 1992 р., "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян літнього віку в Україні" від 16 грудня 1993 р., "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21 листопада 1992 р., "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 19 грудня 1996 р., "Про страхування" від 7 березня 1996 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням" та ін.
2. Організація загальнообов’язкового державного соціального страхування

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування – це система права, обов'язків і гарантій, що передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової чи тимчасової непрацездатності, безробіття з незалежних від них обставин, утрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі - роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Завданнями законодавства про обов'язкове державне соціальне страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав і інтересів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту, що включають право на їх забезпечення у випадку хвороби, втрати працездатності, безробіття, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною або дитиною інвалідом, хворим членом родини, смерті громадянина або членів його родини і т.п. Право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства і члени їхніх родин, що проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України.

Залежно від страхового випадку в Україні передбачені наступні види державного соціального страхування:



  1. пенсійне страхування;

  2. страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням і похованням;

  3. медичне страхування;

  4. страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності;

  5. страхування на випадок безробіття;

  6. інші види страхування, передбачені законами України.

Під страховим випадком розуміють подію, з настанням якої виникає право застрахованої особи на одержання матеріального забезпечення або соціальних послуг, передбачених окремими законами України по конкретних видах загальнообов'язкового державного страхування.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування здійснюється за принципами:



  1. законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування;

  2. обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору та інших підстав, передбачених законодавством про працю, і осіб, що забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих союзів і т.п.), громадян-суб'єктів підприємницької діяльності;

  3. надання права одержання виплат за державним соціальним страхуванням особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю і т.п.;

  4. обов'язковості фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов'язаних з наданням матеріального забезпечення і соціальних послуг, в обсягах, передбачених законами за окремими видами страхування;

  5. солідарності й субсидування;

  6. державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

  7. забезпечення рівня життя не нижче прожиткового мінімуму, установленого законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат і допомоги, які є основним джерелом існування;

  8. цільового використання коштів загальнообов'язкового соціального страхування;

  9. паритетності представників усіх суб'єктів соціального страхування в управлінні загальнообов'язковим державним страхуванням.

Загальнообов'язковому державному соціальному страху­ванню підлягають:

    1. особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

    1. на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їхніх форм власності і господарювання;

    2. у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих союзів, творчі працівники, що не є членами творчих союзів), громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Особи, що підлягають державному соціальному страхуванню, одержують свідоцтво про загальнообов'язкове державне страхування, що є єдиним для всіх видів страхування і документом строгої звітності.

Інформація у сфері державного соціального страхування використовується з дотриманням вимог, передбачених законодавством про інформацію. Зокрема, забороняється розголошувати без згоди застрахованої особи відомостей про страховий стаж, страхові випадки, результати медичних обстежень, суми одержуваних виплат і т.п. Страховики через засоби масової інформації зобов'язані роз'ясняти населенню права й обов'язки, передбачені законодавством про соціальне страхування.

Основним джерелом коштів загальнообов'язкового соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб. Розміри внесків на державне соціальне страхування залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України для роботодавців і застрахованих осіб по кожному виду страхування на календарний рік у відсотках одночасно з затвердженням Державного бюджету України.

Як правило, розмір внесків на календарний рік по кожному виду страхування встановлюється у відсотках:


  1. для роботодавців - до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим робітникам, які підлягають оподаткуванню з громадян;

  2. для фізичних осіб - до сум оподатковуваного доходу (прибутку).

Внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійних захворювань сплачує роботодавець. Порядок здійснення платежів і резервування коштів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначається законами України по окремих видах соціального страхування.
3. Види соціальних послуг, пільг і матеріального забезпечення, що надаються населенню в Україні

Згідно із загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням надаються такі види соціальних послуг і матеріального забезпечення:

1) пенсійне страхування:

1.1) пенсії за віком, за інвалідністю внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з

дитинства);

1.2) пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

1.3) медичні профілактично-реабілітаційні заходи;

1.4) допомога у зв'язку з похованням пенсіонерів;

2) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням:

2.1) допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною);

2.2) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами;

2.3) допомога у зв'язку з народженням дитини та у зв'язку з доглядом за нею;

2.4) допомога у зв'язку з похованням (крім поховання пенсіонерів,

безробітних і осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);

3) страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання:

3.1) профілактичні заходи щодо запобігання нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

3.2) відновлення здоров'я і працездатності потерпілого;

3.3) допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

3.4) відшкодування збитків, нанесених працівнику каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків;

3.5) пенсія з інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

3.6) пенсія у зв'язку з втратою годувальника, що помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

4) страхування від безробіття:



    1. допомога у зв'язку з безробіттям;

    2. відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою і профорієнтацією;

    3. матеріальна допомога безробітному та членам його родини;

    4. дотація роботодавцю для створення робочих місць;

    5. допомога у зв'язку з похованням безробітного.

Застраховані особи зобов'язані в повному обсязі та у встановлений термін сплачувати страхові внески, повідомляти страховиків про обставини, що призвели до зміни розміру матеріального забезпечення згідно із загальнообов'язковим державним страхуванням і порядку його надання (зміни стану непрацездатності, у складі родини, звільнення з роботи, працевлаштування, виїзд за межі держави і т.п.).

Сума вартості матеріального забезпечення і соціальних послуг, наданих застрахованій особі внаслідок зловживання або невиконання ним своїх обов'язків, стягується з цієї особи в судовому порядку.

Виплати і надання соціальних послуг, на яке має право застрахована особа, можуть бути припинені:


  1. якщо виплати призначені на підставі документів, що містять неправдиві відомості;

  2. якщо страховий випадок відбувся внаслідок дії особи, яка притягається до кримінальної відповідальності;

  3. якщо страховий випадок відбувся внаслідок навмисної дії особи;

  4. внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків;

  5. в інших випадках, передбачених законами.

Для деяких категорій громадян законодавством України встановлюються особливі соціальні виплати, гарантії, пільги. Так, Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" встановлюється гарантований рівень матеріальної підтримки сім’ї з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї та її доходів, віку, стану здоров'я дітей і т.п. Зокрема, цим законом передбачаються: грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом за трьома і більше дітьми віком до 16 років, допомога у зв'язку з доглядом за дитиною-інвалідом, допомога на дітей віком до 16 років (учнів - до 18 років), допомога на дітей самотнім матерям, допомога на дітей військовослужбовців строкової служби, допомога на дітей, що знаходяться під опікою, тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або в тих випадках, коли стягнення аліментів неможливе.

Основні принципи державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку встановлює Закон "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні".

Ветеранами праці визнаються громадяни, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах і організаціях, мають необхідний трудовий стаж і вийшли на пенсію. Серед пільг, що надаються ветеранам праці, можуть бути: першочергове безкоштовне зубопротезування, щорічне медичне обстеження, переважне право на забезпечення житловою площею та земельними ділянками, звільнення від сплати податків за землю, безкоштовний проїзд усіма видами міського транспорту (крім таксі) та ін.

Як визначає даний закон, громадянами літнього віку є: чоловіки віком 60 і жінки віком 55 років і більше, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше як півтора року.

Громадяни похилого віку мають право на працю нарівні з іншими громадянами. Право на пенсію за віком має кожен громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний трудовий стаж. Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, встановлюється соціальна пенсія.

Перелік пільг і гарантій ветеранів війни визначає Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Ветеранами війни, відповідно до цього Закону, вважаються: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. До основних пільг, що надаються ветеранам війни, можна віднести: безкоштовне одержання ліків, зниження плати за житлову площу і комунальні послуги, безкоштовний проїзд у міському пасажирському транспорті (крім таксі), можливість щорічного санаторно-курортного лікування, медичного обстеження тощо.

Принципи створення надійного захисту людей від наслідків Чорнобильської катастрофи визначаються Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: учасники ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції та потерпілі від Чорнобильської катастрофи.

В Україні ведеться Державний реєстр громадян, які постраждали внаслідок цієї катастрофи. У реєстрі передбачене надання пільг залежно від встановленої категорії. До загального переліку пільг можна віднести:



  1. безкоштовне придбання ліків за рецептами лікарів;

  2. безкоштовне позачергове зубопротезування;

  3. переважне право залишитися на роботі у разі скорочення штату;

  4. позачергове забезпечення житловою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов;

  5. оплата займаної житлової площі в розмірі 50 %;

  6. вступ поза конкурсом у вищі навчальні заклади тощо.

Крім того, закон передбачає виплату одноразових компенсацій інвалідам і сім'ям, які втратили годувальника внаслідок катастрофи.

Лекція

на тему „Основи житлового права України”
План лекції

  1. Житлове право України: поняття і предмет його правового регулювання.

  2. Право громадян на житло і форми його реалізації.

  3. Приватизація державного житлового фонду.

  4. Договір житлового найму: поняття, відповідальність за його невиконання.

  5. Юридична відповідальність за порушення житлового законодавства.



  1. Житлове право України: поняття і предмет його правового регулювання

Житлове право України — це сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами і грома­дян з державними і громадськими організаціями у процесі реалі­зації конституційного права людини і громадянина на житло.

Предметом правового регулювання житлового права Украї­ни є правовідносини, що виникають у процесі: реалізації права на житло, надання людині й громадянину жилих приміщень у користування, користування людиною жилим приміщенням, уп­равління житловим фондом, експлуатації та охорони житлово­го фонду, капітального й поточного будівництва житла, виклю­чення з житлового фонду жилих будинків і приміщень, що не придатні для проживання, розгляду житлових спорів тощо.

Систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові відносини в Україні, складають : Конституція України; Житловий кодекс, прийнятий 30 червня 1983 р., введений в дію 1 січня 1984 р., Закон України „Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 року, інші Закони, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Право громадян України на житло закріплено ст. 47 Конституції України. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання.

Житловий фонд — це складний інженерний комплекс, який включає жилі будинки і приміщення в інших будівлях, різно­манітне теплоенергетичне обладнання, автоматичні засоби уп­равління та експлуатації, розгалужену мережу комунікацій, про­типожежне, ліфтове, санітарно-технічне та інше устаткування. Розріз­няють такі види житлового фонду:



    1. державний;

    2. громадський;

    3. кооперативний (ЖБК);

    4. індивідуальний.

Державний житловий фонд — це сукупність жилих будинків та інших жилих приміщень, що перебувають у власності місцевих рад, державних підприємств, установ, організацій і призна­чаються для проживання людини і громадянина.

Громадський житловий фонд — це сукупність жилих будин­ків та інших жилих приміщень, що належать колгоспам, іншим кооперативним організаціям, їхнім об'єднанням, профспілкам та іншим громадським організаціям.

Фонд житлово-будівельних кооперативів (ЖБК) — це сукуп­ність жилих будинків, що належать житлово-будівельним коо­перативам і призначаються для проживання членів ЖБК.

Індивідуальний житловий фонд — це сукупність жилих будинків (приміщень), що перебувають в особистій і приватній власності.




  1. Право громадян на житло і форми його реалізації

Суб’єктивне право на житло — це можливість людини й гро­мадянина мати житло у власності чи одержати його за догово­ром найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реа­лізації цього права в повному обсязі.

Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.

Реалізація людиною й громадянином права на житло здійснюється в таких формах:



    1. активна діяльність суб'єкта, який потребує поліпшення жит­лових умов у процесі надання жилих приміщень, користування жи­лим приміщенням, участь в управлінні житловим фондом, здійс­нення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду;

    2. утримання від дій, що порушують житлові права інших суб'єктів;

    3. володіння, користування і розпорядження житлом відпо­відно до чинних нормативно-правових актів;

    4. вимоги до компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб щодо застосовування відповідних норм житлового права, винесення справедливих індивідуально-правових рішень і їх виконання.




  1. Приватизація державного житлового фонду

Приватизація державного житлового фонду — це відчу­ження, тобто безоплатна передача або продаж з державного житлового фонду у власність громадянам України жилих квартир чи приміщень, які вони займають на правах найма­чів, і передача разом з ними господарських споруд, що до них відносяться.

Мета приватизації — створити ринкову систему житлового забезпечення громадян України, надати умови для реалізації права громадян на вільний вибір місця проживання і способу задоволення своєї потреби в житлі.

Законодавство про приватизацію житла визначає право гро­мадян України приватизувати займане ними житло один раз. Передбачається також, що кожен громадянин України в разі ко­ли частка житла, що приватизується, менша за встановлену нор­му, одержить компенсацію у вигляді житлових чеків. Названі чеки громадянин України може використати для приватизації як житла, так і частки майна державних підприємств або земель­ного фонду.

Порядок здійснення приватизації державного житла в Ук­раїні закріплено Законом України «Про приватизацію дер­жавного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. Він закріплює поняття приватизації, об'єкти та способи приватизації, поняття житлових чеків і порядок розрахунків за приватизоване житло. У Законі також урегульовані права і обов'язки наймачів і власників, проведення приватизації і оформлення права власності, використання одержаних коштів, утримання приватизаційних квартир, сплати податку на житло і соціальний захист насе­лення при приватизації.

До об'єктів приватизації належать:


    1. квартири в багатоквар­тирних будинках, що використовуються громадянами на умо­вах найму;

    2. незаселені квартири, частини будинків, одноквар­тирні будинки після закінчення їх будівництва, реконструкції, ремонту й поточного звільнення.

Не підлягають приватизації:

  1. квартири-музеї;

  2. квартири в будинках закритих військових поселень;

  3. кімнати в гуртожитках;

  4. квартири, віднесені у встановленому порядку до непри­датних для мешкання;

  5. службові квартири чи кімнати;

  6. квартири, в яких мешкають два або більше наймачів, у разі відсутності згоди всіх на приватизацію займаної квартири .

Приватизація здійснюється через:

  1. безоплатну передачу громадянам квартир (будинків) з роз­рахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м. на сім'ю;

  2. продаж надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, які мешкають в них або перебувають у черзі тих, що потребують поліпшення житлових умов.

При здійсненні приватизації квартири (будинку) розрахун­ки проводяться залежно від кількості загальної жилої площі. На­приклад, якщо загальна площа квартири (будинку), що підля­гає приватизації, відповідає встановленій нормі (21 кв. м. площі на одного проживаючого і додатково 10 кв. м. на сім'ю), тоді зазначена квартира (будинок) передаєть­ся наймачеві та членам його сім'ї безоплатно. До членів сім'ї най­мача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Якщо загальна площа квартири менша за пло­щу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймаче­ві й членам його сім'ї видаються житлові чеки, сума яких ви­значається, виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра. Коли ж загальна площа квар­тири (будинку) перевищує площу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймач здійснює доплату цінними папе­рами, одержаними для приватизації державних підприємств чи землі, а в разі їх відсутності — грошима. Сума доплат визначаєть­ся добутком розміру надлишкової загальної площі на вартість одного квадратного метра.

Згідно із законом, за особами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування жилими приміщеннями на умовах найму. Громадяни, які не приватизували займаних ними квартир, мають право переселитись у квартири меншої площі й одержати грошову компенсацію за різницю між загальною площею, займаної квартири і квартири, що надається при переселенні.

Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на те органами, що створюються державними органами виконавчої влади на місцях чи органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами, організаціями, установами у повному господарському віданні або опе­ративному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.

За порушення вимог діючого законодавства щодо привати­зації державного житлового фонду службові чи посадові особи та громадяни (іноземці, особи без громадянства) несуть дисцип­лінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну від­повідальність.

Власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка